Глотов Б.Б.

У статті аналізується цивілізаційний вимір розвитку сучасної України.

Існують різні тлумачення сутності глобалізації. Першопочатково вона розглядалася через призму господарської інтернаціоналізації. У наш час глобалізація тлумачиться значно ширше. Найбільш дотичним для нас є таке визначення: глобалізації - це «... поступове перетворення світового простору в єдину зону, де без перешкод переміщаються капітали, товари та послуги, де вільно поширюються ідеї та пересуваються їх носії» [1, с. 84]. Цікавим є визначення глобалізації російським ученим О. Федоровим. «Глобалізація - це не явище, а сума процесів, які зачіпають всі аспекти нашого життя - економіки, політики, безпеки, геополітики тощо» [2, с. 13, 15]. Зрозуміло, що погляд на глобалізацію як на інтегральну суму процесів найбільш адекватно відображає вплив цього явища (як творчий, так і руйнівний) на діяльність людей. Усе чіткіше проступає її справжня суть - прагнення західного світу, включаючи США, контролювати цей процес. Не підтримуючи крайню оцінку російського дослідника О. Ігнатова, який вважає, що «... ключовим фактором, що впливає на сучасні глобалізаційні процеси, є діяльність Світового уряду» [3, с. 3], наведемо цікаву характеристику сучасних процесів глобалізації папи Іоанна Павла ІІ: «Оскільки глобалізація керується лише законами ринку в інтересах наймогутніших держав, її наслідки можуть бути тільки негативними. Такими, наприклад, є підхід до економіки як до абсолютної цінності, безробіття, занепад соціальних служб, знищення довкілля, збільшення розриву між бідними та багатими, несправедлива конкуренція, котра ставить бідні нації в стан зростаючої приниженості ...» [4, с. 86].

У зв’язку з вищезазначеним мета даної статті полягає у визначенні місця і ролі України в глобалізованому світі.

Установлений Заходом новий світовий порядок характеризує концепцію «золотого мільярда». Поняття «золотий мільярд» виникло на основі синтезу двох таких великих ідей: уявлення про «золоту еру» прогресу та водночас песимістичне визнання обмеженості ресурсів землі та неможливості поширення цього благополуччя на все населення планети. Даний термін позначає визначену цілісну геополітичну, економічну та культурну концепцію. Сутність її полягає в тому, що розвинуті країни (близько двадцяти - «перший світ»), зберігаючи для свого населення високий рівень життя, будуть прагнути воєнними та економічними засобами утримувати останній світ як сировинний та промисловий придаток. Тому є зрозумілим прагнення України, яке, на наш погляд, можна звести до примітивного устремління - вписатися до вищезазначеного «золотого мільярда».

Сьогодні, за Е. Тоффлером, західні цивілізовані країни єднаються не на засадах виробництва вугілля, сталі, електроенергії, залізничного транспорту, а на засадах розвитку нових технологій - комп’ютерів, електроніки, нових матеріалів із відкритого космосу та глибин океану, створюючи таким чином інформаційну цивілізацію [5, с. 253].

Високотехнологічні країни Заходу, країни так званого «золотого мільярда», часто називають постіндустріальними. Тут слід зазначити, що міфологема, створювана префіксом «пост», сильніше впливає на розум, ніж логіка фактів. Словосполучення «постіндустріальне суспільство» ніяк не означає, що індустріальне виробництво стало історичним минулим. Безумовно, сучасна індустрія принципово інша, ніж та, що була в 30 -ті рр.

ХХ ст. Індустріальний розвиток триває, і перш за все в контексті «переносу» традиційно-індустріального виробництва з високотехнологіч- них країн у країни так званої «другої хвилі», до яких можна віднести й Україну. До речі, надпотужний розвиток сфери послуг, чим характеризується постіндустріальне суспільство, значною мірою є результатом високої продуктивності праці у промисловості й сільському господарстві.

На наш погляд, сучасний світ міжнародних відносин, який можна звести до взаємодії 196 незалежних держав - членів ООН, постає у формі багатошарової піраміди, яка пронизана процесами глобалізації. Піраміда ще з часів цивілізації Стародавнього Єгипту - це жорстка ієрархія і підпорядкованість зверху - донизу.

На вершині піраміди знаходяться США. Це - наймогутніша у воєнно- політичному відношенні держава, яка і в економічному плані є найбагатшою та наймогутнішою. За часів «холодної війни» існував воєнно-стратегічний паритет між США та СРСР. Нині у світі панує лиш

е одна наддержава у воєнно-політичному та економічному плані. З. Бжезінський на це звернув увагу у формі парадоксу: «Мілітаристська сила США у світі ще ніколи не була такою потужною, однак політична довіра до Сполучених Штатів у світі ще ніколи не була такою низькою» [6, с. 7].

Слід вказати і на інформаційний аспект домінування США і Заходу, який полягає у їх безумовному лідерстві у відповідній сфері технологій. Інформаційна гегемонія в наш час починає відігравати визначальну роль відносно двох перших аспектів домінування. У країнах західної цивілізації створюється новий тип суспільства - інформаційне суспільство. Інформаційна сфера починає домінувати над виробничою і визначати характер останньої точно так, як виробнича у свій час (на початку ХІХ ст.) була домінуючою відносно землеробсько-скотарських суспільств. Завдяки роботам В. Вернадського та П. Тейяра де Шардена у площині відомої концепції ноосфери сучасні дослідники виділяють три основні епохи всесвітньо-історичного процесу: привласнюючу, виробничу та інформаційну.

Існує ще один аспект, який визначає могутність держави. Це - рівень споживання не стільки матеріальних благ на душу населення, скільки рівень споживання мінеральних ресурсів даної країни, що у свою чергу забезпечує добробут її населення. США споживає 40 % світових мінеральних ресурсів, що добуваються із планети Земля.

Близькодотичними до інтересів США є інтереси країн так званої «сімки» - без Росії (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Японія, Канада та плюс США), шість країн якої так само споживають 40 % світових мінеральних ресурсів. Слід зазначити, що після 11 вересня 2001 р. увертюрою цивілізаційного розлому є не лише відносини між макрохристиянським світом і світом ісламу. Нині відбувається не менш небезпечний розлом усередині самої західної цивілізації: з одного боку, Англія, Іспанія, Італія (плюс неокандидати Польща, Чехія, Угорщина), а з іншого - Німеччина, Франція і ... Росія.

Технологічно розвинуті країни - країни західної цивілізації - прагнуть нав’язати «незахідним» країнам соціально-політичний устрій, економічну систему та спосіб життя, подібні до тих, що існують у західному світі. Ззовні це виглядає як гуманітарна, безкорисна та цивілізаторська місія Заходу. Але насправді він прагне довести інші країни до такого стану, щоб вони втратили можливість для самостійного існування і розвитку, включити їх у сферу свого впливу.

Стратегія країн Заходу для досягнення поставленої мети складається із таких тактичних завдань щодо інших країн: сприяння дестабілізації та кризовим явищам в економіці, державному управлінні; поділ населення на конфліктуючі групи, партійні або релігійні; підтримка опозиційних рухів; підкуп державно-політичної та інтелектуальної еліти; пропаганда західного способу життя з метою викликати у населення заздрість до західного добробуту і разом з тим створення ілюзій, що такого добробуту можна досягти за короткий строк; опікування проблемами свободи людини, поряд з якою «запозичуються» соціальні пороки західного світу; надання допомоги країні в такі мірі, яка породжувала паразитизм.

Сьогодні Захід - це прагматична реальність консервативних урядів, які почали вибудовувати свою систему захисту від решти людства.

1 травня 2004 р. держави Східної Європи, які перейшли демаркаційну лінію ЄС, постали вже, по суті, «Західною Європою». Зрозуміло, це - «другосортний» Захід порівняно із «Старою Європою». Тут можна згадати

і роздратування президента Франції Ж. Ширака щодо нескромної поведінки нових членів ЄС Польщі і Чехії, які поперед рішення Євросоюзу «самовільно» приєдналися до антиіракської коаліції. Тут, як бачимо, реально простежується принцип подвійної моралі. Україна дещо пізніше так само послала свій озброєний контингент до складу окупаційних військ,

і це вивело її взаємовідносини із США на вищи

й рівень.

Третій шар жорстко ієрархічної піраміди складають держави- цивілізації - Росія, Індія, Китай, які певним чином прагнуть протистояти гегемонії Заходу шляхом нарощування свого економічного, воєнно- політичного, а також демографічного потенціалу. Як альтернатива однополісному світу на чолі з США висувається ідея багатополярності, яка передбачає формування нових центрів, або полюсів, якими частково вже стали Китай і Західна Європа. Після 11 вересня Росія, яка майстерно зіграла на інтересах протилежних сторін, суттєво зміцнила своє місце у «вісімці». Маневруючи між статусом несподіваного антитерористичного альянсу США та статусом так само несподіваного союзника пацифістської Європи, різко підняла ціну на свої політичні послуги.

Наступний шар піраміди утворюють біля тридцяти індустріальних держав (Бразилія, Мексика, Іран тощо), серед яких і Україна як середньоцивілізована держава з високим рівнем індустріалізації (80% ВВП виробляється у промисловості), як промислово-сировинний придаток західної цивілізації (аж ніяк не сільськогосподарська «бананова республіка») має усі шанси увійти до кола високотехнологічних країн Заходу, опираючись на вже зазначені високотехнологічні галузі.

Росія, виробивши далекоглядну стратегічну лінію, сподівається, що Україна повернеться в лоно слов’янських народів як «заблукана вівця». Думку про спільну долю східнослов’янських народів висловив Президент Російської Федерації В. Путін 3 травня 2000 р. під час відкриття меморіалу «Прохорівське поле»: «У нас спільне історичне коріння, спільна культура і релігія, у нас спільна доля. Ми єдина сім’я».

Сучасна Україна - це потенційно існуюча держава європейського значення, яка прагне знайти національну форму й зміст як в економічному, так і в політичному відношенні. У першому випадку вона прагне створити інтегровану національну економіку з уламка так званої «радянської цивілізації». У другому - вже існують основні атрибути держави - інститут президентства, парламент, уряд тощо, але вони ще погано виражають і захищають і національно-державні інтереси.

Україна діє як незалежна держава в СНД, вона є членом ООН і Ради Європи, тобто демонструє себе як суб’єкт світового порядку. Але в цілому Україна як одна із пострадянських держав є скоріше об’єктом благодійництва з боку розвинених країн світу, ніж рівноправним їх партнером.

Українська держава може досягти того стану, коли позиція нейтралітету, позаблоковості, а також стан без’ядерної держави буде певною перешкодою в реалізації її стратегічного курсу. Україна ще під час розпаду Радянського Союзу у 1991 р. мала шанс стати незалежною державою з могутнім ракетно-ядерним потенціалом (третім після США і Росії). Біловезька угода, а за нею і її ратифікація Верховною Радою України у 1993 р., що визначала добровільне ядерне роззброєння України, було стратегічною помилкою. Закиди відносно того, що Україна могла одержати у відповідь невизнання та економічні санкції, є безпідставні. «Зброя невизнання» в кінцевому підсумку виявляється малоефективною. У довготерміновому плані сила реальності є невідпорною. Неможливо безкінечно ігнорувати реальну владу під тим приводом, що її поведінка не відповідає правилам доброго тону. Прикладом неефективності дій міжнародного співтовариства щодо країн, які порушують угоду про ядерне роззброєння, є Північна Корея, Пакистан, Індія тощо.

Ми стверджуємо, що всі сучасні проблеми України пов’язані з можливостями, шляхами й результатами культурно -цивілізаційного самоствердження нації в глобалізованому світі й здатністю національної культури продукувати цивілізаційні взірці світового рівня. Самоствердження ж української нації неможливе поза визначення цінностей «українського духу». Будь-яке сліпе копіювання або бездумне запозичення веде лише до посилення цивілізаційної відсталості, «консервування» України як промислово-сировинного придатку до західної цивілізації. Другорядність і периферійність, яка пов’язана з розколотістю культурно-цивілізаційного буття українського народу має віддалений, але прямий наслідок деградації України як уламка «радянської цивілізації». Тим самим можна поставити в єдиний ланцюг взаємодій і взаємозалежностей поняття: світова технократична цивілізація; регіональні уламки «радянської цивілізації»; культурно-цивілізаційна самобутність українського народу як підстава локальної цивілізації.

Зверхність «технічності» (західна цивілізація) над «відсталістю» (Україна) перетворюється на рівні особи в «духовне багатство» українця і «моральну відсталість» західноєвропейця. Технічна зверхність не є гарантією зверхності духовної. Однак технократизм прагне подолати «регіонально-цивілізаційне» і «локальне», що збігається із втратою українцями своєї культурно-цивілізаційної самобутності та ідентичності внаслідок нерефлексованої переорієнтації на чужі цінності й забуття своїх власних. Це - по-перше. По-друге, технократизм і глобалізація несуть загрозу втрати цілісності й гармонійності українця під дією наступального вузького професіоналізму та практичного утилітаризму, що загрожує втратою культурно-цивілізаційної індивідуалізації й утвердження одноманітної й тотальної однорідності.

Трансформація України до числа технологічно розвинених країн світу має перед собою історично-традиційну перешкоду, зумовлену її культурно-цивілізаційним геополітичним розломом. Зрушення з культурно-цивілізаційного перехрестя передбачає модернізацію країни з цивілізаційних позицій. З однієї позиції (на нашу думку, однобічної) модернізація розглядається як залучення до західноєвропейської цивілізації. За іншої, більш виваженої, модернізаційні процеси розглядаються в межах концепції плюралізму розвитку світових цивілізацій, коли модернізація подається як природний, але прискорений процес засвоєння вже існуючих цивілізаційних досягнень у межах «своєї» культурно-цивілізаційної парадигми і включення в буття народу досягнень інших цивілізацій.

У взаємодії України з глобалізацією остання, за визначенням, виступає як активний, динамічний початок, а перша, навпаки, концентрує у своїх цінностях та інститутах інерцію минулого, сталість. Тим не менше визначені вектори подібного контакту - адаптація - протистояння, симбіоз - синтез тощо, - ніяким чином не є наперед визначені. Тому що «рівнодіюча» залежить як від об’єктивних геополітичних тенденцій, так і від суб’єктивного вибору українством нової культурно-цивілізаційної ідентичності.

Україна перебуває під впливом глобалізаційних процесів новоєвропейського цивілізаційного розвитку. І завдання перед нею постало двояке: на підставах відтворення власної культурно-цивілізаційної ідентичності увійти у світове коло цивілізацій як рівноправний партнер. Причому зусилля наші повинні бути спрямовані переважно на внутрішню роботу: трансформацію українського культурно -цивілізаційного типу з урахуванням того, що фази розвитку України і західноцивілізованих держав не збігаються, спостерігається явище дефазованості. І саме тому необхідно докласти основні зусилля щодо його усунення.

Використана література

1. Володин А.Г., Широков Г.К. Глобализация: истоки, тенденци

и, перспективы // Полис. - 1999. - № 5.

2. Федоров А.Ф. Перспективы: Россия в мировой системе координат века. - М., 2000.

3. Игнатов А. Стратегия «глобализационного лидерства» для России // Независимая газета. - 2000. - № 7. - С. 3.

4. Этнос глобального мира. - М.: Горбачев-фонд, 1999. - С. 86.

5. Тоффлер Э. Третья волна. - М., 1999. - С. 253.

6.Бжезінський Збігнєв: Україна має прийняти правила гри // Пост Поступ. - 2003. - № 111 (1166). - 3 - 9 липня. - С. 7.