ЗІГАНШИНА Лариса Олексіївна — аспірантка інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. Сфера наукових інтересів — кордоцентрична традиція в українській філософії.

Стаття ставить за мету дати сутнісне визначення презентованої вченням П.Іванова проблеми свободи, що постає як усвідомлення можливісних меж поведінки людини адекватної своїй дійсній природі: духовно-фізичному вияву абсолютної необхідності.

Ключові слова: незалежність, необхідність, свобода, боголюдина, гармонія, свідомість, свавілля, хаос, діалектика, природа, сила, воля, любов, свідоме терпіння, тіло, плоть, Святий Дух, практика, теорія.

Упродовж віків релігійна і філософська думка пульсували навколо питання: «До якого світу відпочатково належить людина: порядку, досконалості, гармонії, добра, любові та єдності, що засвідчується її самодостатністю, свобідною волею, живим вибором на користь абсолютної необхідності; чи хаосу, конкурентної стихії з потягом до владного диктату, агресії, зла, боротьби, взаємопригнічення, взаємопідкорення, взаємозалежності, що виключає самодостатність та є як таким, що викликаний до життя внутрішнім душевно-духовним безладдям свободою-сваволею?» Релігійна і філософська думка впродовж нескінченного ланцюга становлення: зародження і знищення культурно-історичних форм, що тимчасово об’єктивуються, з часом трансформуючись у більш історично виправдані бачення, залишила нам відмінні, а часом полярні варіанти рішень цього питання. Воно наскрізь проходить через світоглядні системи Заходу і Сходу, наповнюючись розмаїттям бачень як в давню, прадавню, так і минулу та сучасну добу.

Минуле століття додало до широкого загалу розмаїтих рішень цієї проблеми ще один її варіант. Ця проблематика є стрижньовою у світоглядній системі її автора, який упродовж півстоліття демонстрував безприкладну практику загартування-тренування в природі та серед людей, підсумком якої постало його вчення (теоретичний наробок обсягом понад 200 рукописів). Мова йде про «експеримент довжиною в півстоліття» самородка-практика Порфирія Корнійовича Іванова. Дане наукове дослідження аналізує, актуалізує та поглиблює задану проблематику на ґрунті вчення П. Іванова з позицій наукового підходу та зводить систему порівнянь з давньоруською духовною традицією.

Проблема, що визначена даною статтею (як її достеменне вивчення, так і аналіз) не знаходились попередньо в полі зору філософської уваги.

Перш ніж перейти до з’ясування заданої проблематики, торкнемося питання світоглядних засад вчення: в найзагальнішому вигляді. Найперше, що постає вочевидь і на чому варто акцентувати, так це те, що Порфирій Іванов дає нам своє пояснення світобудови. Незалежна (невмируща) Природа, за його вченням, — це три вічно живі тіла: повітря, земля і вода, які в Дусі Святому природно знаходяться. Святий Дух — це організуюча сила, діалектичний принцип гармонії і порядку безсмертного світу, животворяща енергія буття-безсмертя, що засвідчується в матерії — є її обличчям. Людина досягає причетності до нього (за найкоротшим визначенням зробленим у вченні), через «любов і діло (свідомого терпіння)». Людина, за П. Івановим, належить гармонійному світу безсмертної Природи, отже, для неї природно бути безсмертною. Споживання — це ознака неприродної поведінки людини. Людина народжена бути незалежною від одягу, житла та їжі, від впливу зовнішніх стихійних сил, що можуть спричинити руйнацію, від людей, що здатні до несвідомих дій. Несвідомість у даному контексті варто розуміти як відсутність внутрішнього глибинного усвідомлення-прояснення основ безсмертного буття. Людина природна — є досконалою, мудрою, а отже, безумовно моральною. Вона органічна складова Вселенської всеєдності — самодостатня і саморухома, вільна через уписаність у єдиний гармонійний процес. Саме за цих умов можуть розкритися всі її можливості (весь потенціал). П. Іванов так пояснює походження людини: «Але людина людину (як таку — коментар Л.З.) не народжувала. Народила атмосфера — Природа: повітря, земля і вода» [6, с. 440].

Знаходитись у вимірі безсмертя, а відповідно і свободи, — це значитьвідповідатизаконуповноїгармоніїідосконалості: еволюції Святого Духу, який в теоретично-понятійному окресленні постає як «діалектика Живого» (закон необхідності і всезагальності незалежного безсмертного існування). Суб’єктивна свідомість, яка самореалізує в бутті діалектичний принцип Живого, налаштовує серце на духовну роботу, відроджує його найперше призначення — осереддя відтворення еволюційного порядку Святого Духу. В даному контексті доречно послатися на вчення П. Юркевича і Г Сковороди, які відповідно вважали серце органом первинної духовної сутності та осереддям всіх духовних здатностей людини. Отже, вчення П. Іванова підводить нас до висновку, що серце людини досконалої, яка є живим втіленням істини безсмертного буття, — є носієм об’єктивного закону: вихідного принципу всіх змін, яким субстанційно володіє вічна Природа. Відтворення цього закону через практику природної взаємодії з усім розмаїттям природного світу (Природи, людей) — і засвідчує істину буття. Це робить серце центральним органом безсмертя, єднаючи всіх незалежних людей у резонансному колі співпричетності. Мозок же стає не рефлексивним, а повноцінним центром суб’єктивної актуальної діючої свідомості — мікрокосмом людського буття (існуванням монадного типу), зберігаючи «пам’ятну ознаку» про беззворотньо відпрацьоване залежне буття, в якому думка, пульсуючи у вимірі самосвідомості, зводила світ на суб’єкт- об’єктному протистоянні. Закон же залежного (смертного) життя — постає для людини необхідним обмеженням відступу від закону необхідності Живого (абсолютного буття): тобто обмеженням прояву її свавілля. П. Іванов це пояснює так: «У Природи є дві дороги: одна залежна, а друга незалежна. У залежності весь шлях шкідливий в житті через одне відмирання, через стихійну смерть. А незалежність народжена для того, щоб жити і продовжувати свої роки — в живому все живе і життєрадісне для того, щоб жити в струмі, електриці, магніті, де вся сила із-за цього лежить і воля знаходиться» [9, с. 171]. «...щоб ми не будували, до чого б ми не прагнули, весь шлях наш прямує до гробу. А є інший шлях, інша дорога — до життя, до здоров’я. Я загартувався тренувально, працюю над собою, не маю застуд і не хворію. Його сила, воля ( П. Іванова — Л.З) — це його ідея» [9, с. 171]. «Ця людина корисна, одна із всіх вона корисна для життя: живе не за рахунок природи (тобто, не живе споживанням — Л.З.), як ми всі, а живе за рахунок своєї сили волі» [10, с. 214].

Зміст понять сила і воля знаходиться в прямій залежності зі світоглядними основами вчення, що знайде з’ясування нижче. П. Іванов вважає, що всі атрибути залежного життя, як і порядок його здійснення, людина отримала через свій вчинок і дає цьому роз’яснення: «Ми самі по ділу є по своєму озброєні звірі технічні. Люди всі живуть в ритмі, а ритм на землі людьми вводиться. Вони такий закон у себе мають і будуть мати через свій в природі вчинок» [6, с. 673]. Сила і воля, за П. Івановим, це ті природні здатності людини, які утримують її в потоці незалежного життя. Жити за рахунок споживання, — це значить завдавати шкоди всьому живому і шкодити своїй природі, зокрема. Та людина корисна, вважає

П. Іванов, яка живе не за рахунок споживання природного добра (продукту), а за рахунок власної сили, власної волі. Сила і воля — достотні якості безсмертної людини.

Віднайдемо паралелі щодо заданої проблематики з християнською традицією, що знайшла своє преломлення і особливе розкриття на українському грунті. Вілен Горський у філософському нарисі «Біля джерел» коментує ці питання наступним чином: «Згідно з фундаментальною засадою, на якій ґрунтується християнський світогляд, Бог творить світ, даючи йому образ» [2, с. 114]. Власне, можливість досконалості. Сенс буття людського є процесом «переображення», що здійснює людина, здіймаючись сходами служіння, вільного мученичества та жертовності до Божої природи. Як далі свідчить це джерело: «Вищий щабель на цьому шляху відведено образу святості, який утілював уявлення про найдовершеніше, найдосконаліше, про межу досяжну для людини на шляху єднання з Богом. Житійна література стверджувала святість як моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію, через яку чи не найвиразніше реалізується ставлення людини до Бога» [2, с. 114]. Це ставлення виявляється через прагнення уподібнитись («сподобитись») Богові. Автор приведеного дослідження констатує, що згідно з християнським ученням, людина для сприйняття «життя вічного» мусить фактично, тобто дійсно, реально існувати в сфері Христового життя, а не лише в свідомості. Сам Його прихід у світ (факт народження Христа), «...дає сподівання на переображення й цього земного світу» [4, с. 21-22]. Якщо «уподібнення Христу, — заключає Вілен Горський у нарисі «Ідеї наслідування Христа в давньоруській агіографії», — сприймалось як ознака «святості» (граничного щаблю), що досяжний для одинаків — обранців Божих, то «упослідування Христу» визначало зміст повсякденного життєвого шляху, яким повинна йти кожна людина, що прагне реалізувати вищий сенсобуттєвий принцип — наближення до Бога, за образом і подобою якого її створено» [2, с. 125].

Порфирій Іванов уславлює покликання людини до безсмертного (боголюдського) життя в єдності Святого Духу і тіла, як нероздільної духовно-фізичної цілісності. Боголюдина — це живе втілення закону безсмертя — еволюційного порядку Святого Духу. «Гімн Життю», написаний П. Івановим, — це кульмінаційна точка вчення, де людині як уособленню повноти самовдосконалення належить центральне місце. Ця позиція засвідчується останнім рядком гімну, у висловлюванні: «Людині слава безсмертна!» Заслужене (безсмертне) життя — це життя в щасті і здоров’ї. Здоров’я тут постає як інтегральний показник повної узгодженості останньої зі світом незалежного життя: у фізичному, душевному і духовному вимірах. Людина як заслужений «мешканець несуперечливого світу» до якого одвічно покликана, пройнята почуттям невичерпної радості існування, вона переможець всього «не-вірного» (помилкового), що може хоч якось порушити повноту її присутності у цьому світі і відірвати від творчої наснаги самоздійснення за принципами Живого — творення світу Святого Духу, що розгортається як еволюційний потік Життя, без обмеження смертю. Фізична форма людини — її «подоба», має повністю узгоджуватись з її «образом» (суттю), не входячи в протиріччя, які спотворюють їх (суті і форми) безумовну єдність, цілісність, взаємозв’язок. Така світоглядна позиція засвідчує третій напрямок в філософії, за яким життя іманентне тканині Універсуму. Енергія мислиться невіддільною від матерії, як такою, що є її лицем, організуючою силою. Ця позиція знайшла собі місце в джерелах філософського аналізу, зокрема у вченні французького філософа-антрополога-богослова Тейяра-де-Шардена. За визначенням П. Іванова: Смерті «як такої в Природі немає» [9, с. 166]. Смерть — породжує людина, що ігнорує буття за законом істини. Цей закон не вигаданий людиною і не запроваджений нею, він суто природний. Природа утворююча (незалежна) — є носієм цього закону. П. Іванов ставить запитання і завершує його відповіддю: «А куди ж Дух Святий подівся, якщо Природа в цьому вся природно знаходиться — в Дусі Вона?!» [11, с. 52].

Віднайдемо суттєві паралелі в глибинах нашої історичної минувшини щодо проблематики, заданої в дослідженні.

Звертаючись до твору, «який за потужністю власне «язичницького» шару перевершує все, що донесла до нас давньоруська писемність від часів, які передували його виникненню, а саме, — «Слова о полку Ігоревім», — Вілен Горський констатує: «...адже протистояння Ігоря природі не приносить йому слави і успіху. Ситуація докорінно змінюється лише після плачу Ярос- лавни, коли природні сили стають союзниками князя. З цього кульмінаційного моменту, ...природа ніби вступає в діалог із князем, що й приводить зрештою до щасливого звільнення з полону» [2, с. 106]. Дана робота включає і посилання на Б. Гаспа- рова, який обґрунтовує розуміння «Слова...» як твору, загальна схема якого є типово міфологічною, виявляючи співзвучність, зокрема, з міфом про «загибель/ воскресіння». «...Загибель і повернення героя, — пише Б. Гаспаров, — й пов’язані з цим загибель і спасіння сакрального світу, головою якого (сонцем, князем) цей герой є, утворюють головний міфологічний стрижень змісту «Слова о полку Ігоревім» [1, с. 28].

Отже, здійснюючи розрізнення щодо можливої приналежності людини чи то до світу залежного, чи то незалежного буття, П. Іванов не відхиляється від традиційного світоглядного сценарію, вписаного в міфологічний контекст. За його вченням, людина-переможець (мовою міфу: герой) долає силою свідомого терпіння залежність від їжі, одягу, житла, душевно-духовних вад — моральної недосконалості, і тим самим відроджується в сакральному (незалежному) світі, назавжди закриваючи за собою вихід у світ залежний (мовою міфу: полону — відчуженого від істини свого існування буття).

Характеризуючи, бодай побіжно, сукупність дофілософських уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце в міфології давньоукраїнської культури, В.

Горський зауважує, що міфологічна свідомість не знала поділу світу на природний і надприродний. Для неї існував єдиний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосові, світу безпорядку. Космос мислився утвореним із чотирьох первісних стихій, якими для давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір упорядкованого космосу сприймався невід’ємно від людини, що освоює цей простір, установлюючи порядок у ньому. Названі особливості мислення позначилися й на характері уявлень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі і тіла. Відсутність чіткої антитези «дух-тіло» позначилась і на розумінні акту творення, яке мислилось не як перетворення «ніщо» в «щось», як акт упорядкування, де людині надавалась роль активного співучасника світових подій [3, с. 33]. Автор дослідження також наголошує на тому, що у давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення «світла», «верху», «правого боку», «сходу» як більш ціннісних, що протистоять символам «темряви», «низу», «лівого боку», «заходу». Неможливо залишити поза увагою і казкові оповіді про воскресіння героя за допомогою мертвої і живої води. Мертва вода повертає тілу героєві життєві функції: відроджує його «подобу»: рани його загоюються. Жива вода повертає йому «образ»: «істинно людське обличчя». Важливо констатувати, що подібне визначення життєвих пріоритетів підводить нас до висновку, що для давніх слов’ян явлений світ є світом порядку, сакральним світом. Людина- герой знається на його законах і єднається з ним, засвідчує свою приналежність до нього силою вчинку, доброю волею свідомого (в значенні знання його істинних законів) вибору, що власне і є свободою. Воля жити, засвідчуючи в своїх природно- практичних звершеннях образ героя-переможця сил хаосу, що загрожують сакральному світу порядку, який невіддільний від людини у статусі героя, виходить із найглибшого джерела її дійсної природи, де вражаюче-проникливі найтонші чуття і велика духовна сила, висока моральність визначають повноту і цілісність такого уособлення. Вчення П. Іванова виявляє найглибший зв’язок саме з цією традицією, бо віддає всі переваги явленому світу (світу трьох стихій: повітря, землі і води, які в Дусі Святому природно знаходяться та соборності Природи і людства), зводячи «вежу» присутності людини у цьому світі виключно на потоці Життя, як перемоги над власними вадами, хворобами, смертю. Більше того, вчення П. Іванова, мислить людину тільки у вимірі життєтворення, виводить її як цілісність (Дух-душа-безсмертне тіло), визначає переможцем, що через досконалу волю унеможливлює саморуйнацію і не заподіює руйнації зовнішній природі, зокрема.

З огляду на попередньо здійснений аналіз, можна дійти висновку наскільки повно репрезентований у вченні П. Іванова образ людини свободи. Його живить і сила, і воля, і любов, що необхідно постають як складові «формули Життя» — Діалектичного закону Живого. Дотримання цього закону — це перемога життя у кожній миті, яка здійснюється шляхом сили свідомого терпіння: утримання домірної єдності протилежних сторін дуального світу; волі: творчого самоздійснення шляхом свідомої віддачі (жертовності); та любові: злагодженої єдності через щирість, відкритість у відношенні до всього розмаїття світу. У світі незалежності, а відповідно повноцінної свободи (в тілі без потреб і в дусі, що засвідчується відродженням укоріненого в глибинах людської душі і серця закону безсмертя: закону добра), поняття добра і зла мають чітке окреслення — визначені сутнісно. Отже вчення П. Іванова — це теорія Життя-безсмертя, що має глибокий досвідний корінь неперевершеної природної практики випробувань людини відкритої всьому розмаїттю якостей природного світу. Варто нагадати, що Природа, за П. Івановим, це ще і люди, і тому природна практика включає досвід загартування і серед людей. Отже, шляхом свідомого терпіння — істинно природного діла в любові, вона відкриває шлях до самої себе, до своєї одвічної безсмертної суті і форми — тим самим стає вільною. На підтвердження вищесказаного наве- демо цитату: «Людина доб’ється — стане господарем: вона буде в повітрі жити і буде в воді знаходитися. Їй природа відкриє все те, що буде потрібно» [9, с. 96]. «Людина — це річ, що літає: сьогодні тут, а завтра — там. Сьогодні на землі, а завтра у воді, але без повітря — ні кроку» [6, с. 381]. П. Іванов вважав, що в перспективі тіло людини трансформується у надто тонке — стане невидимим. «Людина — це є дух, думка — ідея» [6, с. 674]. Та цей дух — не безтілесний, а ідея — не абстрактна, а як такі, що засвідчуються у здоровому тілі. «А моя ідея є одна, вона нам людям говорить: здорове тіло — здоровий дух. Це треба оточитися холодом і голодом — гірше за це немає на білому світі для людей»,- пише П. Іванов в своїх нотатках [6, с. 674].

Люди помирають марно — вважає автор вчення. І причина такої сумної участі людей — їх незнання. І немає ніякої таємниці, ні чуда в тому, що цей відчайдушний природний практик демонструє надлюдські можливості, оскільки використовує сили самої Природи, її законів. Бо Природа, за переконаннями П. Іванова, — це «найголовніше, все відбувається за її законами, а ми являємось частинкою самої Природи і живемо теж за її законами, і ті ж самі сили діють всередині нас» [8, с. 91]. Людина живе в атмосфері недовіри до Природи, відмежувалася від неї як у фізичному, так і розумовому плані, сама генерує свої думки, воює з Природою, живе протиставляючи себе їй, що є вкрай великою заблудою, — вважає П. Іванов. Не треба нам повторювати досвід інквізиції, відкидаючи та відносячи на рахунок надприродного незрозумілі речі. «Незрозуміле — не значить неіснуюче. Незрозуміле сьогодні стане зрозумілим завтра. Знання людей не стоять на місці — це процес еволюції всього людства» [8, с. 93].

Людина, яка засвідчує кожною своєю природно-практичною дією Природний закон — є мудрою і свідомою, є людиною знаючою — вважає П. Іванов. Отже, за вченням П. Іванова, свободу людині дає мудрість, що постає як знання серця, які безальтернативно є основою діла—життя в істині. Ця теоретична світоглядна модель, що зведена на ґрунті безприкладної природної практики, виходить з кореня давньоруської традиції, яка «сприймаючи християнське розуміння святості, акцентує увагу на прагненні ствердити святе царство тут, на Землі, і для людини» [3, с. 46-47]. На підтвердження цього можна навести цитату: «Все це знайдено людьми і використовується Івановим і людьми для позбавлення від хвороб. Ми з вами повинні використати ці природні сили і якості, це все — святині світу» [8, с. 92]. Світорозуміння, що виникло в результаті креолізації — накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену в культурі східних слов’ян, є повністю узгодженим з вихідними установчими світоглядними принципами вчення П. Іванова. Онтологічні питання за цим вченням постають не в метафізичному, а натурфілософському вимірі. Світ бажаний, божественний не є трансцендентним, потойбічним щодо людини і Природи і тому онтологічний статус Природи не трансформований християнською традицією, а знаходиться, за цим вченням, у відповідності з міфологічними давньослов’янськими уявленнями.

В «Ізборнику Святослава» і «Шестидневі» Іоанна Болгарського «зовнішнє» (тіло) не індиферентне щодо «внутрішнього» (душі). В пам’ятках давньоукраїнської культури — часто-густо — «кріпость» тіла і «краса» тілесна розглядаються як свідчення «душевної» досконалості людини: саме цей погляд засвідчує вчення, що постало об’єктом нашого дослідження. Термін «тіло», за вище зазначеними джерелами, не знаходиться у протиставленні «душі» на відміну від «плоті». За вченням П. Іванова, термін «тіло» не є в опозиції ні до «душі», ні до «духу», хоча «плоть» у значенні «чуже тіло», протиставляється духовному-душевно-тілесному як цілісно- досконалому. І тому всі властиві людині вади пов’язані не з тілом, а з плоттю: і в цьому питанні позиція, засвідчена у вченні П. Іванова збігається з давньоруською традицією. В продовження цих думок ще раз звернемося до досліджень

В. Горського з історії української філософії і прокоментуємо тезу: «зло не в тілесному як такому, а в плоті, що зіпсована гріхопадінням. Причиною зла вважається не матеріальний субстрат, а неправильно використана свобода волі. Звідси, метою спасіння є не звільнення душі від плоті, а насамперед звільнення плоті від гріховності, очищення, виправлення її через «одуховлення» [3, с. 44]. Отже, слід констатувати, що києворуська філософська думка тяжіє до етичного, в створеній нею філософській картині світу. Тут, як і в світоглядних побудовах вчення П. Іванова, взагалі відсутні етико-нейтральні сили і явища. Людина, як носій моральності (Іларіон «Слово про закон і благодать»), може вивищитися над природою, як її господар. Вона забезпечує комунікацію між Богом і створеним ним світом. Вдуховлена благодаттю душа, управляє тілом, наче князь державою [3, с. 44]. За вченням П. Іванова, Природа «творяща» (створююча) є носієм божественного закону. Людина ж отримує реальний статус господаря природи створеної, коли у природо корисних вчинках засвідчить божественний закон Природи утворюючої (вічної, незалежної). Що й робить людину вільною.

Давньоруські мислителі (сюди можна віднести і Климента Смолятича. Автора «Посланія пресвітеру Фомі») розуміють місце людини у світі, як своєрідну точку перетину світу благодаті, світла — з безоднею темряви. То в самій людині центром зіткнення і взаємодії протиборчих сил вважається серце. Воно має відігравати роль ланки, що зводить воєдино Розум, Чуття і Волю людини [3, с. 42]. Ця світоглядна позиція знайшла своє теоретичне продовження і подальше практичне вирішення у вченні П. Іванова. Отже, як свідчить давньоруська думка, випробовуючи свободу волі, людина зосередилася на тварній (залежній, плотській) інтерпретації, звідки й знайшло свій початок зло, трансформувавши істинну свободу в сваволю. Вчення П. Іванова успадковує цю світоглядну позицію, при цьому демонструючи свою причетність до неї не в результаті теоретичного ознайомлення (вивчення пер- шоджерел), а самостійного природно-практичного виплекання, здобуття через досвід власного життя. Вчитель П. Іванов наставляє своїх послідовників воліти жити за божественним (абсолютним) законом: еволюційним порядком Святого Духу, що знайшов теоретико-понятійне окреслення в «Діалектиці Живого» та настановчу визначеність у пораднику «Дитинка». Свідоме дотримання цього закону, що постає не як догма, а як загальний орієнтир, що передбачає докладання людиною на кожному кроці реального життя особистих духовних та природно-практичних зусиль — робить останню вільною.

Воля, що зрештою відкриває для людини не примарливий, а дійсний горизонт свободи, тут постає як живий процес (як перемога щомиті: вибір, що спонукається волінням: відчуттям- усвідомленням), а не статичне розумове правило (тотожність волі і розуму, як це у випадку вчення Спінози). Воля, яка у витоку свого здійснення опирається на невіддільні від етичного виміру знання (знання серця) та засвідчуються актами живої діючої свідомості — узгоджена з чуттєвістю. За такої умови абсолютна форма (безсмертне тіло) в якій може постати, за теорією вчення, заслужена в природі людина і її відроджена первинно-духовна сутність (Святий Дух) не сходяться у протиріччі, що власне і є свободою у іванівському варіанті. В продовження викладених думок варто додати наступне: К. Маркс виходив із переконання, — і мав на це слушні підстави, вважаючи, що якби форма проявлення і сутність речей безпосередньо співпадали, то всяка наука була б зайвою.

Автор даного філософського дослідження вважає, що теоретично-практичне вчення П. Іванова заслуговує на всебічне вивчення і наукове обґрунтування, що засвідчить належне ставлення науковців до непересічних фактів дійсності в історії свого народу і буде гідною відповіддю на палке прохання, власне, благання бути ними почутим: «Я хочу все віддати науці, нехай вона ще більше займеться вивченням (поглибить дослідження в напрямку обраному П. Івановим — коментар Л. З.). Може вона більше знайде за мене і застосує на інших» [6, с. 150]. «Я чекаю до себе вчених. Що їм знадобиться — я все віддам» [6, с. 844]. І вже з надією: «Прийде час — про мене заговорить теорія» [6, с. 844]. П’ятдесят років свого життя П. Іванов підпорядкував служінню і пошуку такого майбутнього, яке наблизить людину до повноцінного життя у щасті і здоров’ї, що є можливим, за П. Івановим, тільки за умови її незалежності і свободи, а в перспективі, на його переконання, — дасть їй безсмертя.

Сучасна філософська думка пульсує на дорогоцінному ґрунті духовних пошуків, що впродовж тисячоліть не залишався без невтомного обробітку сотень, а то і тисяч науково- філософських, релігійних прозрінь, відкриттів та смислоо- сягнень. Майбутні сходи справжнього живого діла, що мають народитися із плідних висновків-узагальнень і ґрунтовних рішень уже чекають на своїх першопрохідців. Вчення П. Іванова є системою розв’язання протиріч сучасності, цілісною духовно-фізичною методологією самовідродження людини, зверненості до основ її буття. Воно докладає в загальну скарбницю знань людини як про світ так і про саму себе, ті знання, які при адекватному їх використанні, відкриють для неї шлях до своїх сутнісних глибин, незалежного злагодженого повноцінного, у значенні безсмертя, існування. Готовність сучасної філософської думки дієво поціновувати природно- практичний наробок такого масштабу і значення засвідчена в різних джерелах просякнутих плюралістичним духом і толерантністю, що виходить з високої морально-етичної позиції їх авторів. Процитуємо одне із них: «Відтак упродовж усього ХХ століття здійснювалися багатовекторні пошуки буттєвої укоріненості інтелекту, розуму — не як простої цілераціональності, а як осереддя смислоутвердження людини у світі. І всі ці пошуки відбувалися в контексті фундаментальних людинознавчих відкриттів ХІХ — ХХ сторіч, тобто згідно з неоднозначністю людської природи, із екзистенціальною напругою існування, і з усвідомленням статусу внутрішнього світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого виду буття загалом, свідомого, несвідомого та підсвідомого — зокрема. А звідси — і відкриття, й розкриття специфіки різних форм раціональності як неодмінних граней єдиного людського буття, і постійні пошуки різних аспектів саме такої буттєвої укоріненості інтелекту на рівні як індивідуального психічного життя, так і колективного розуму людства, як сил самого універсаму, що спираються на міцні узвичаєні та раціонально вивірені у дискурсі моральні засади, в наслідок чого з’являється надія на відповідальність, а отже, і можливість виживання індивіда, народу, людства в цілому» [7, с. 131]. Вчення П. Іванова утримує у своєму змісті всі розв’язки цих парадигмальних вимог і запитів, які з упевненістю можна зарахувати сьогодні до невідкладних потреб людства.

Література

Гаспаров Б. М. Поэтика «Слова о полку Игореве» / Б. М. Гаспаров. — М. : Аграф, 2000. — 608 с.

Горський В. С. Біля джерел : [нариси з історії філос. культури України] / Горський В. С. — К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2006. — 262 с.

Горський В. С. Історія української філософії : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] В. С. Горський, К. В. Кислюк. — К. : Либідь, 2004. — 488 с.

Есаулов И. А. Пасхальность русской словесности / И. А. Есаулов. — СПб. : Мир, 2006. — 560 с.

Жизнь в единении с природой. Система естественного оздоровления Учителя Иванова / [состав. Т. А. Шаблонова]. — К. : Республиканский центр здоровья МЗ УССР, 1992. — 22 с.

История Паршека / [состав. Н. А. Пичугина]. — Воронеж : Общественный институт человека, НПО «Кодэкс», 1991. — 896 с.

Людина в цивілізації ХХІ століття: проблема свободи / [Табачковський В. Г., Булатов М. О., Лютий Т. В. та ін.]. — К. : Наук. Думка, 2005. — 272 с.

Надо жить научиться : [сборник трудов Учителя и об Учителе / состав. А. А. Фуки]. — М. : Колос, 1993. — 160 с.

Учитель Иванов. История Паршека. 100 лет со дня рождения / [состав. Н. А. Пичугина]. — М. : Издательский Дом ОНИКС, 1998. — 320 с.

Учитель Иванов. Надо изменить поток сознания людей / [состав. О. Г. Быков, Н. М. Быкова]. — М. : Российское право, 1992. — 275 с.

Учитель Иванов. Начало / Учитель Иванов ; [состав. А. А. Акимов, О. Н. Иванова, В. Г. Иванов и др.]. — К. : Украинский центр здоровья, Пресс-графика, 1992. — 52 с.