Саннікова Т.

Одеський обласний інститут

удосконалення вчителів (м. Одеса)

У статті робиться спроба дослідити дефініцію «духовність». Аналізуються погляди філософів, психологів та педагогів з метою визначення сутності даного феномена.

Ключові слова: духовність , моральність

Із розумінням дефініції «духовність» пов’язано тлумачення таких понять, як «духовність українського народу», «духовність в сучасному українському соціумі», «духовне виховання учнівської молоді» та інші. Слід зауважити, що в довідково-енциклопедичній літературі початку 2000-х років поняття “духовність” представлено не як колективний чи соціальний феномен, а як індивідуальний і гуманістично спрямований.

Так, в “Педагогічному словнику” за загальною редакцією М. Ярмаченка (2001) духовність тлумачиться як “специфічна людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності”[16, с.166]. В іншому ключі подається термін “духовність” у посібнику “Педагогический энциклопедический словарь” (М., 2003), де стверджується, що духовність - це поняття, що узагальнено відображає цінності (смисли) і відповідний їм досвід, протилежний емпіричному (“матеріальному”, “природному”) існуванню людини, або, принаймні, що відрізняється від нього. Духовність виявляється у спрямуванні людини до вищих цінностей, до ідеалу, в усвідомленому спрямуванні людини до досконалості; відповідно одухотворення полягає у засвоєнні вищих цінностей, в наближенні до ідеалу”[17, с.81].

Філософи тлумачать духовність по-різному. Зокрема, в концепції П. Юркевича категорія духовності розглядається в контексті Богоподібності. На думку автора, Богоподібність визначає центр людської особистості, а серце - це містичний та чуттєвий орган пізнання та сприйняття найвищих сакральних цінностей, зокрема Бога. Богоподібність - пробудження та вершина життя_[24].

М. Бердяєв вбачав джерело духовності в надприродному початку, стверджуючи, що завоювання духовності є головною метою людського життя, оскільки людина є не тільки істотою природною чи суспільною, а й духовною. Тільки з розвитком духовності філософ пов´язує появу нової людини у суспільстві. Духовність, у розумінні М. Бердяєва, це найвища якість, цінність, найвище досягнення в людині. Саме завдяки духовності людина змінює, відтворює, просвітлює природний та історичний світ. Духовна людина, на думку філософа, не боїться взяти на себе відповідальність не тільки за свою долю і за долю своїх близьких, але й за долю свого народу, людства, всього світу: “Найвища мета життя не економічна, не соціальна, а духовна”, - відзначав філософ [2, с.319]. На думку М. Бердяєва, духовність є метою і досягненням самої людини, тобто результатом її певних цілеспрямованих зусиль.

С. Франк під духовністю розумів “внутрішнє життя, зв’язок людських глибин з надприродним початком” [20, с.80-98]. У пошуках найвищої духовності він дійшов висновку, що вона - притаманна християнству, яке у символічній формі узагальнює загальнолюдські духовні цінності.

Формулюючи теорію духовної основи побудови життя на Землі, Н. Лосський вважав, що існують матеріальні, душевні та духовні процеси. В останніх, на думку філософа, створюються або асимілюються абсолютні цінності. Людина, у розумінні філософа є носієм духовних основ від народження. Н. Лосський зауважує, що будь-який субстанціональний діяч з нижчого рівня розвитку від народження є носієм духовних основ свого буття і діяльності, здатний до душевних і тілесних (матеріальних) проявів, де пріоритетною є духовна сфера особистості: її прагнення до кінцевої мети - абсолютної повноти буття і досконалості [14]. Таким чином, автор акцентує увагу на первинності духовного у людині та пріоритетах духовного над душевним і тілесним.

Сучасні вчені М. Каган [11], С. Кримський [12], Н. Силуянова [18] також досліджували проблеми духовності.

Так, М. Каган пропонує розрізняти терміни “дух”, “духовний”, “духовність”. Ця необхідність обумовлена тим, що жодне інше поняття ні свідомість, ні розум, ні мислення, ні інтелект - не фіксують дану реальність у всій її цілісності. Дані поняття цінні тим, що позначають якісну відмінність психічної діяльності людини від психічної активності тварин [11, с.93-94].

Науковий інтерес для дослідження нашої проблеми має робота С.Кримського «Контури духовності» [12], в якій він характеризує духовність як здатність переводити універсум зовнішнього світу у внутрішній світ особистості на етичній основі, створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується самобутність людини, її воля в залежності від ситуації, що постійно змінюється. У наведеному визначенні нас приваблює акцентуалізація на активності особистості, що створює власну духовність, а не сприймає її як даність.

Н. Силуянова поділяє духовність на релігійну і моральну. Релігійна духовність полягає у задоволенні соціальної потреби індивіда шляхом споглядального індивідуально-особистісного спілкування з Богом. Моральна духовність зорієнтована на реалізацію зазначеної потреби безпосередньо на практиці людських взаємовідносин, взаємних зобов’язань людей один перед одним. У запропонованому підході духовність трактується як особливий регулятив у діях особистості, який, з одного боку, спрямований на самовдосконалення через залучення до вищих релігійних цінностей таких, що пов’язані з ім’ям Бога, з іншого - на життя, яке людина створює навколо себе через моральність власних вчинків, дій, тобто власної активності, спрямованої на інших [18].

Заслуговує на увагу дослідження духовної сфери А.Алексеєнко, яка трактує духовність як міру прийняття людиною духа і виявлення його в усьому житті людини й у відносинах між людьми. На думку автора, дух - це об’єктивна реальність, така ж сама, як і будь-що інше; це знання, (інформація, енергія), що входить у нас, коли ми готові їх сприйняти” [1, с.12].

А.Алексеєнко вважає, що духовність не тотожна релігійності і її слід розглядати у трьох вимірах.

Перший вимір духовності, на думку вченого, відповідає фізичному рівню буття індивіда і включає:

потяг до ідеалу, з метою досягнення успіху, завоювання місця у суспільстві, створення іміджу;

прагнення до морального вдосконалення заради прихильного ставлення до себе;

служіння людям заради отримання винагороди.

Цей вимір духовності подвійний, у ньому прагнення добра затьмарене корисливістю.

Другий вимір становлення духовності відповідає тонкому душевному рівню людського буття і визначається :

тугою за вищими ідеалами, марним їх пошуком у повсякденному житті;

готовністю до подвигів в ім’я високих ідеалів;

бажанням служити людям безкорисливо, яке здебільшого перетворюється на взаємний обмін послугами (я - тобі, ти - мені);

реалізацією своїх сутнісних сил, талантів і здібностей з завищеною самооцінкою, самозвеличуванням.

На цьому рівні робиться спроба подолання зла, подвійності, пошуку справжньої духовності. Але злети чергуються з падіннями, альтруїзм із егоцентризмом.

Третій вимір є вищим ступенем у оволодінні духовністю і характеризується:

повним прийняттям християнських цінностей, очищенням через покаяння від гріховних пристрастей і думок;

не лише моральне вдосконалення, а й повне перетворення людини, з глибоким усвідомленням усього, що відбувається в ній і навколо неї;

результатом духовного перетворення стають розквіт талантів, здібностей. Творча самореалізація і безкорисливість є результатом духовного зростання;

жертовне служіння іншим людям із любов’ю, за прикладом Ісуса Христа, монахині Матері Терези та інших.

Вищий ступінь духовності вимагає певних зусиль людини у пошуку зустрічі з Богом, молитовний подвиг,

жертвування без думки про себе, подвиг безкорисливої любові до людей і служіння їм.

Окремої уваги заслуговують дослідження духовності С. Ярмуся. До цього поняття, на думку автора, входить уся свідома активність людського духа, яка веде і підносить людину до ідеалу добра, - до того, що її облагороджує. “Духовність людини - це активність її розуму, серця і духа, - всі прояви її життя, інспірованого (натхненого) ідеалом Найвищого Добра, Благодаттю Божественного Духа. На духовність людини припадає та її активність, яка виринає із спонук Віри, Надії, Любові”[25, с.30-31].

Цікаво, що до категорії Віри автор зараховує такі прояви активності людського духа, як-то: релігійність, знання, богопізнання, побожність, чеснотливість, етичність, самовдосконалення, духовна розсудливість та зорієнтованість.

До категорії Надії С. Ярмусь відносить: упевненість, довірливість, безжурність, життєрадісність, вдячність, працьовитість, творчість, мужність, подвижництво.

До категорії Любові автор відносить активність людського Духа , таку як добродушність, зичливість, людяність, приязнь, вірність, стійкість, співчутливість, служіння іншим, гостинність, милість, жертовність, посвяту. Як бачимо, складовими духовності розглядаються різноманітні за своєю природою явища - і психологічні, і етичні, і культурні.

І. Ільїн щодо духовності відзначив таке: "Духовність людини не збігається зі свідомістю і не вичерпується думкою, не обмежується сферою слів і висловлювань. Духовність глибше всього цього, більш могутня, багатша, значніша і більш священна. Духовна людина навчається схилятися перед Богом, шанувати саму себе, бачити і цінувати духовність у всіх і бажати творчого розкриття і здійснення духовного життя на землі" [10, с.399-400].

Спираючись на антропологію К. Ушинського, який розглядав людину як сплав духу, душі і тіла, сучасні психологи І.Бех [3], Б. Братусь [5], В. Слободчиков [19], В. Зінченко [8], В. Знаков [9] пропонують цілісний погляд та репрезентують людину як особистість, що фізичним боком торкається матеріального світу, а духовним - світу трансцендентного.

І. Бех під духовністю розуміє, перш за все, зосередженість на моральній культурі людства. “Адже духовність, - наголошує вчений, - так чи інакше передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі і зосередженість на моральній культурі людства. То й цілі і наміри духовно зрілої особистості вкорінені в системі надіндивідуальних цінностей, завдяки чому вони виконують функцію вищого критерію орієнтування в світі й опори для особистісного самовизначення” [3, с.196]. Але важливо й те, що під духовністю особистості автор розуміє Дух, який перебуває в ній через прийняття Христа [3, с.205]. Отже, духовність передбачає здатність людини піднятися над сьогоденням, поточними повсякденними інтересами і потребами і зазирнути у майбутнє.

Відродження справжньої духовності пов’язане з поверненням до традиційних духовних цінностей, на яких зростала культура в нашій державі. Аналізуючи духовні цінності з позиції християнського світогляду, І.Д.Бех наголошує, що вони визначають передусім ставлення людини до вищого світу, до Бога, а через нього і ставлення до інших людей. У цьому зв’язку головними цінностями виступають віра, надія і любов. Неприйняття духовних цінностей, - продовжує вчений, - це не тільки відсутність любові до Бога, а й певний вибір, надання переваги собі, зосередження почуттів на власному “Я” [3, с.203].

Психологічний аспект духовності досліджувала Ж. Юзвак, яка розуміє духовність як психічну якість людини, складне поєднання таких особливостей інтелектуальної, чуттєво-емоційної і вольової сфер людської психіки, які сприяють формуванню потреби в пізнанні світу, себе, оточуючих людей і засвоювання духовних цінностей. Психолог розглядає духовність як здатність людини до психічного і особистого вдосконалення та самовдосконалення [23].

Релігійний аспект духовності став предметом дослідження багатьох вчених. Так, описуючи ступінь розвитку особистості, на якому вона стає духовною, Б. Братусь зауважує, що на цьому ступені свого розвитку, людина починає усвідомлювати і дивитися на себе й інших як на істот, життя яких не закінчується кінцем земного життя. Це рівень, у рамках якого вирішуються суб’єктивні відношення людини з Богом, встановлюється особиста формула зв’язку з Ним. Людина як суб’єкт приходить до розуміння іншої людини як Образа та подоби Божої. Внаслідок цього інша людина набуває в її очах особливу сакральну, божественну цінність”[5, с. 8-9].

За твердженням В. Слободчикова, духовність є саме глибинна суть людини як родової істоти. "Можна сказати, що людина духовна у тій мірі, в якій абсолютний Дух став її суб’єктивним духом. І саме тому у найвищому ступені духовність виявляє себе і стає способом життя людини, коли вона вступає в особисті стосунки з Богом - воістину вищою Основою буття всього сущого” [19, с. 338].

На побожному відношенні до людини будується духовна концепція, яку розробив християнський психолог

о. Борис Нечипоров. Спираючись на християнські доктрини, він підкреслює, що людина є вищим творінням Божим і є великою цінністю в Його очах. Це не просто "позитивні емоції", а віра в те, що в кожній людині прихована святиня - нетлінний образ Божий. І щоб здобути духовність, вважає психолог, людині слід пройти триєдиний шлях: збагачення свідомості духовними змістами в процесі самопізнання; каяття перед Богом (його не слід плутати з каяттям за окремі вчинки), а також відновлення особистого благочестя, зорієнтованість на добро. Цей триєдиний шлях о Б. Нечипоров називає Відродженням. "Якщо перше, - ("розширення семантичного поля") смислове збагачення є лише предтечею відродження, то друге і третє, покаяння й особисте благочестя, є власне вольовими і водночас моральними акціями в Бозі. І шлях духовного самовизначення, відродження проходять усі люди навіть ті, хто з дитинства традиційно виховані в Богові" [15, с.47].

Подібні погляди на духовність були у класиків педагогіки. Зокрема, В. Зеньковський визначав духовність осереддям, живою серцевиною людини, істинним центром («реального я»), основою індивідуальності людини, її метафізичним ядром» [7, c.47].

Думка сучасних педагогів стосовно духовності багато в чому співпадає з розумінням класиків. Так,

О. Вишневський вважає, що духовність є найвищим щаблем в ієрархії цінностей, тобто належить до абсолютних, вищих цінностей. Характеризуючи духовність, педагог наголошує на тому, що це обумовлена світоглядом і вірою спрямованість людини до Бога і до богоугодно трактованих ідеалів нижчих рівнів ієрархії цінностей, що стосуються естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистісного та ін. життя людини [6, с. 193]. У своїх дослідженнях О. Вишневський духовність пов’язує зі шляхом людини до Бога, її зорієнтованістю на дотримання у житті Божих заповідей.

Як специфічну властивість людини розглядає духовність Г Шевченко. Духовність, на думку автора, це внутрішня енергетична сила особистості, основа її життя, ієрархія загальнолюдських, національних цінностей, творчість за законами краси. Г. Шевченко вважає, що духовність інтегрує енергію Духа, екологію Духа, красу людського Духа, переживання краси духовного світу, різних картин світу: наукової, естетичної, сердечної. Говорячи про духовність у практичній діяльності, автор підкреслює: “Духовність ми розглядаємо як проблему оволодіння сенсожиттєвими цінностями, цілями та смислами, постійне сходження до вершин найвищих цінностей и реалізацію їх у практичній діяльності” [22, с.11].

Н. Лавриченко робить спробу поєднати поняття “духовність” і “моральність” у сучасній педагогічній науці, де духовність є способом індивідуального світопізнання і світовідношення у складному поєднанні з механізмом саморефлексії, тобто визначає ставлення людини до самої себе, тоді як моральність ґрунтується на історичному досвіді і формує такі культурні концепти, як моральні норми, принципи, поняття добра [13].

На думку А. Богуш, духовність є своєрідним інтелектуально-чуттєвим, емоційним станом особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки і діяльності людини і характеризує її цілісність як особистості. Трактування духовності як інтегрованого поняття, обов’язково має обіймати його світське і релігійне розуміння [4, с.7].

Ця думка набуває розвитку у роботах А. Шевченка, який під духовністю розуміє божественність. Термін “духовність”, на його думку, походить від слова Дух, а по визначенню Дух (Святий) - це Бої. Отже, духовність - це божественність, близькість до Бога, звід законів, переданих Творцем. А рівень духовності А. Шевченком визначається “близькістю людини до Бога”[21, с. 115].

Привертає увагу теза про те, що рівень духовності не залежить від рівня освіченості людини, отриманих знань у сфері музики, поезії, мистецтва, які він відносить до культури, освіти, моральності, тоді як рівень духовності визначається тільки рівнем пізнання людиною Бога.

На думку вченого, моральна людина може бути бездуховною. Духовна ж людина обов’язково буде моральною, тому що виконує закони, дані Творцем, і віддзеркалює більш високий рівень, де моральність є лише початковим виявом. Через те найбільш ефективним і фундаментальним критерієм підвищення моральності є підвищення духовності.

Отже, духовність у світському розумінні - це зосередженість на моральній культурі людства, своєрідний інтелектуально-чуттєво-емоційний стан, психічна якість людини, здатність людини до вдосконалення і самовдосконалення через засвоєння духовних цінностей культури.

Духовність у релігійному розумінні є дещо інше: це глибинна суть людини як родової істоти, духовне відродження духу в людині після її особистої зустрічі з Богом, божественність. І тому виховання духовності з погляду релігії можливе через знайомство з основами релігії, зокрема, з християнством і християнською мораллю.

Виходячи з проведеного дослідження, можна зробити висновок, що поняття “духовність” вимагає своєрідного поєднання наукових і релігійних, естетичних і моральних точок зору. Вивчення духовності неможливе без огляду на раціональний та ірраціональний моменти в її розвитку й існуванні.

Таким чином, ми розглядаємо «духовність» як складний багатоструктурний феномен, який характеризує внутрішній світ індивіда і виявляє себе через: моральність, збереження чистого сумління, безкорисливість, відповідальність, служіння людям через добродіяння, ввічливість у стосунках.

Література

Алексеєнко А.П. Природа духовності. - Харків: «Факт», 2004. - 238 с.

Бердяев Н.А.Философия свободного духа. - М.: Республика, 1994.- 480 с.

Бех І.Д. Виховання особистості. - К.: Либідь, 2003. Книга 1. - 278 с. Книга 2. - 342 с.

Богуш А.М. Дефініції “духовність” і “моральність” в аспекті національного виховання в Україні //Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах: Зб. наук. праць. - К., 2000.- Кн. 1.- С. 18-23.

Братусь Б.С. Должное неизбежно связано с сущим. // Человек. - 1998. - №4. - С.67-75.

Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. - Дрогобич: КОЛО,- 2003. -528 с.

Зеньковский В.В. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии.-М.: Изд-во Свято - Владимирского братства, 1993.-224с.

Зинченко В.П. Моргунов Е.Б. Человек развивающийся. - М.: Триада, 1994.- 300 с.

Знаков В.В. Духовность человека в зеркале психологического знания и религиозной веры // Вопросы психологии . - 1998. - № 3. - С. 105-114.

Ильин И.А. Собрание сочинений: В 10 т. - М. - 1994. - Т.3. - 592с.

Каган М.С. О духовном //Вопросы философии. -1985. - № 9. - С. 92-95.

Крымский С.Б. Контуры духовности. Новые контексты идентификации //Вопросы философии. - 1992. - № 12. - С. 21-22.

Лавриченко Н. Категорії “соціальність”, “духовність” і “моральність” в сучасній педагогічній науці // Шлях освіти. -

- №1.- С.7-11.

Лосский Н.О. Условия абсолютного добра: Основы этики. -М.: Политиздат, 1991.- 368с.

Нечипоров Б.В. Введение в христианскую психологию. - М.: Школа - пресс, 1994. -192с

Педагогічний словник /За ред. М.Д. Ярмаченка. -К: Пед. думка, 2001. - 516с.

Педагогический энциклопедический словарь /Под ред. Б.М. Бим-Бад. - М.: Большая российская энциклопедия, 2003. - 527 с.

Силуянова Н.В. Духовность как способ жизнедеятельности человека//Философские науки, - 1990. - №12. - С. 100 - 104.

Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека. - М: Школа - Пресс, 1995. - 383с.

Франк С. Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - 511 с.

Шевченко А.И. Нравственные критерии современных технологий // Человек и христианское мировоззрение. - Симферополь, 2001. - № 6. - С. 326-328.

Шевченко Г.П. Духовні цінності //Педагогічна газета. 2001. - №4.- С. 11.

Юзвак Ж. Духовність: погляд психолога. //Початкова школа. - 2000. -№3. -С. 5-7.

Юркевич П. Серце і його значення в духовному житті людини. //Основа.- 1993. - №3. - С.163-164.

Ярмусь С. Досвід віри українця: Вибрані твори /Упоряд. А. Колодний. - К.: Світ знань, 2002. - 512 с