Москалюк В.М.,

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля (м. Луганськ)

Автор статті через категорії трагічного і низького розглядає драматичні сторінки історії українського народу - лінгвоцид. У статті досліджуються процеси денаціоналізації, манкуртизації, котрі були спричинені лігвоцидом. На прикладі робіт І. Франка та І. Огієнка просліджується цілеспрямоване винищення української мови, нищення самого лінгвопростору українства. Стаття переконливо доводить, що лінгвоцид є антигуманним, антиестетичним явищем, тяжким злочином проти народу, нації, на котрий він спрямований.

Ключові слова та поняття: лігвоцид; естетична свідомість; деформація свідомості; антиестетичні категорії; український лінгвопростір; денаціоналізація буття народу; негативна естетична цінність; національне самоусвідомлення українців, криза естетичної свідомості.

Естетична свідомість людини, народу, нації найповніше виявляється у мові. Тому будь-які спроби знищити мову народу, асиміліювати, розчинити її серед інших приводять до кризи естетичної свідомості як окремої людини, так і народу в цілому. Викривлення і деформація цієї свідомості пояснюється глибокою трагічністю історичної долі українства, тим, що багаточисленні покоління нашого народу вимушені були існувати в силовому полі антиестетичних категорій тоталітаризму, бюрократизму, котрими створювались і нав’язувались чужорідні, „загальнонаціональні” символи, стереотипи. Таким чином, свідомо і послідовно винищувався самий український лінґвопростір, сфера буття українського народу денаціоналізовувалась, штучно притягувалась до всезагального, лишалась рис самобутнього, народного. Неодноразово робились спроби нівелювання, „розчинювання” українського народу серед інших саме через винищення народної мови. Тому ми маємо право називати це явище лінґвоцидом, мововбивством, бо лінґвоцид є свідомим, цілеспрямованим нищенням певної мови, як головної ознаки окремого національного утворення. Так само як геноцид, що є одним із найтяжчих злочинів проти людства, коли окремі групи населення винищуються за расовими, національними, етнічними, релігійними та іншими ознаками, - лінґвоцид є таким самим злочином проти нації, бо врешті-решт призводить до манкуртизації, виродження народу як такого. А будь-яка руйнація, винищення є наслідком деестетизації, бо порушується гармонія світу, звужуються його обрії. Слово має не тільки екзистенційний зміст, у ньому величезний етичний та естетичний потенціал, котрий може реалізуватись лише у процесі його рецепції і вживання. Тому вбивство мови, слова є загибеллю етнічного імунітету, національної самототожності, врешті-решт антигуманним, низьким актом проти даного народу і людства.

Ліґвоцид - (від лат. lingua - „мова” і caedo - „вбиваю”) нарівні з геноцидом та етноцидом ми розглядаємо через естетичну категорію низького, бо як відомо низьке є сферою несвободи людства, негативною естетичною цінністю. Лінґвоцид, якому притаманні риси низького, є тим соціальним явищем, котре має негативне суспільне значення й містить у собі загрозу людству. Разом з тим, лінґвоцид - безумовно, трагічне явище, бо несе за собою смерть народу, виключення його як окремої етнічної одиниці з кола буття. Лінґвоцид як трагедія долі українського народу - це певний рух від неусвідомленості подій, що відбуваються, до розуміння можливо їхньої трагічної незворотності і через це - формування власної трагічної провини за все, що діється. І якщо слідувати за античними теоріями естетичного, то супутником трагедії завжди є тяжіння до катарсису - очищення, за яким відкриваються нові простори й виміри подальшого буття. Ось тут і виникає той можливий ідеал, гармонія національного буття, до якого народ прагне, та височінь, до якої люди тягнуться, про яку мріють - окреслюється категорія піднесеного. Генетично успадкована українським народом шляхетність душі, що полягає у любові до вічних істин, обумовлює це прагнення до піднесеності індивідуального і загальнонародного буття, той пафос і пристрасне натхнення, порив, що руйнує і стирає образи низького, трагічного, котрі супроводжують явище лінґвоциду.

Тож звернімось до історичних аспектів лінґвоциду українського народу, які будемо досліджувати через естетичні категорії низького, трагічного, піднесеного.

Проблема лінґвоциду українського народу сьогодні, у добу відродження українства як національної світової спільноти, є як ніколи гострою й актуальною. Вона підіймалась і підіймається у дослідженнях багатьох науковців та суспільних діячів, зокрема, І. Огієнком, І. Франком, М. Костомаровим, Д. Донцовим, П. Кулішем, Л. Костенко, Р. Кісь,

В. Іванишиним, Я. Радевич-Винницьким, П. Мовчаном, Б. Олійником, І. Дзюбою, П. Кононенком, В. Вітковським, Г. Костюком, О. Ткаченком, В. Кубайчуком, А. Метлинським, Д. Павличком, Є. Сверстюком, О. Демською-Кульчицькою, Л. Масенко та багатьма іншими.

Питання збереження і великої вартості української мови підіймались генієм українського народу І. Франком. Зокрема, у публіцистичних статтях „Ukraina irredenta”, „Між своїми”, „Український і галицький радикалізм”, „Двоязичність і дволичність”, „Вік” (1798-1898). Томи I, II, III. Київ, 1902”. І. Франко пише про ті зусилля, які робились українською інтелігенцією задля збереження рідної мови, укладу життя, звичаїв. У статті „Ukraina irredenta” він підкреслює, що з польським політичним засиллям та „духовною інвазією” Україна справилась, „та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності” [4, с. 245. ].

Друга частина статті присвячена еволюції культури і національного самоусвідомлення галицьких українців, що

відбувалося за значного впливу Т Шевченка, членів Кирило-Мефодіївського братства, М. Драгоманова. Стаття „Двоязичність і дволичність” чи не вперше у повний голос сказала про імперське великодержавництво Росії, русифікацію та денаціоналізацію України. Об’єктом критики І. Франка у цій статті стали галицькі москвофіли. Відступництво від рідної мови, зауважує Франко у статті, стало для багатьох його послідовників путівкою для побудови успішної кар’єри, у той час як відстоювання української мови одразу ж призводило до звинувачень у буржуазному націоналізмові і як наслідок - до покарань. Він виступає проти тих, хто усіляко намагався не називати українську мову рідною, зокрема, у шкільних підручниках і періодичному збірнику, який був перейменований з „Рідного слова” на „Культуру слова”. І. Франко наголошує на тому, що рідна мова є невід’ємним атрибутом людської самосвідомої індивідуальності, у цій мові людина черпає наснагу, живі сили порідненості зі своїм народом: „Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик... скаже...: «Мова - спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей». А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: „Pardon, ти не маєш до вибору: в якій мові родився і виховався, тієї без окалічення своєї душі не можеш покинути, тому що не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою. І чим вища, тонша, субтильніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна” [5, с. 265].

У невеликій за розміром статті „Сухий пень” І. Франко засуджує Емський указ про заборону української мови, гнівно виступаючи на сторожі рідного слова.

Цей указ 1876 року поет асоціює із сухим пнем: „... указ 1876 року, не тільки завада в комунікації, але й соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома „русскими” народностями” [6, с.278.].

І далі: „... в числі мучеників, каторжників, кайданників засуджених без суду адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона була перед тим відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав... , народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато... , народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876” [6, с.279]. І. Франко впевнено підіймає знамено боріння українців за самостійний „розвій” проти великодержавницьких дій Російського уряду: „... українська спільність мала нагоду переконатися, що справа у к р а ї н с ь к о г о слова, у к р а ї н с ь к о г о розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає... так само, як її бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій” [6, с.279 ].

Цьому ж присвячена і стаття „Блєднов”, у котрій засуджується політика обрусіння Надвіслянського краю. Франко констатує, що російська суспільність приймає участь у тотальній русифікації підлеглих народів, гнобить і зачепляє їхні національні інтереси. Саме це стало причиною того, що цензура Росії побачила в „Блєднові” книжку „небезпечну для інтересів росіянізму в Привіслянському краї” [7, с.283]. «В російській літературі, - пише І. Франко, - „Блєднов” не є першою спробою белетристичного, тієї чиновничої сарани, якій царський уряд доручив справу, „обрусіння”” [7, с.285]. З великою долею сарказма І. Франко змальовує епізод, де Блєднова визнають героєм, мучеником за „російську ідею” і голова суду, ілюструючи російський шовінізм, промовляє річ, що є взірцем бюрократичної фразеології, фальші і дволичності: „Ми знаємо, якою важкою є служба для батьківщини в цьому краю, який хоч вже давно належить Росії, але вважає себе самостійним і тримається того, щоб нас трактувати як тимчасових у себе діячів. Ви припадково почули, що тутешня молодь відрікається від Росії, а навіть юнак-росіянин говорив при вас чужою мовою; ви стали на захист мови блаженного Нестора, Ломоносова, князя Кантеміра, поета Пушкіна, графа Сологуба і графів Толстих” [7, с.306-307]. Поет, філософ, справжній син українського народу ніби за законом бумеранга показує, до чого приводить насильственне відлучення від рідної мови, рідної культури. У статті йдеться мова про поневолену Польщу, проте хіба не так по відношенню до України поводив себе російський великодержавний шовінізм?! „Поляків треба тримати, як малих дітей: не лише, щоб вони поважали старших, але також, щоб самі собі не робили шкоди. Росіянин тут мусить бути суворим, відчувати свою гідність і не дозволяти полякам ні на хвилину забувати, що вони живуть у Росії. Влада повинна примусити поляків, щоб вони її боялись” [7, С.309]. „А якщо росіянин... настирливо напрошується на любов і повагу поляків,... намагається з чобітьми залізти їм в душу, то складаються відносини нестерпні і прикрі, якась шпитальна атмосфера, просякнута випарами гнилизни, яку силоміць забивають запахом ладану.” - наголошує І. Франко [7, с.311]. Він гнівно звинувачує російську інтелігенцію, котра як найбільш свідома частина російського суспільства, не повинна була б допускати такого поводження росіян з іншими народами. „... якщо в Росії існує такий уряд, як тепер, то лише тому, що народні маси іншого створити не вміють, а інтелігенція у значній кількості... говорять про свої симпатії до поляків і одночасно заявляють, що, будучи чиновником, душили б їх, а, будучи урядовим писакою, брехали б на них” [7, с.312]. Франко як справжній патріот України пише про політику тотального обрусіння, котре проводилось за високими наказами, часом зі швидкістю і старанністю, вартими більш гідних цілей: „... система русифікації, гноблення, ущемлення... поляків та інших національностей зароджується в головах окремих людей і виконують її конкретні люди - не механічно, одностайно, ... а власне добровільно, наввипередки, без огляду на закон, але в міру більшої або меншої підлості, дурості, завзятості і ненависті. І ще ви питаєте: „За що ж ті люди нас не люблять?” [7, с.312].

І. Франко розмірковує над суспільно-історичною ситуацією, що склалася в імперській Росії відносно української мови. Звинувачує у необ’єктивності оцінок вартості українського слова з боку „обрусителів”, про його необхідність усім верствам населення України, від інтелігенції до простих селян. „Кільки то разів наші й російські обрусителі говорили, що ціле українське питання - фікція, польська інтрига, що ані український простий народ, ані тим менше українсько-російська інтелігенція не потребує, не хоче української книжки, бридиться українською мовою, особливо мовою наших українських письменників, не розуміє її. Що ж за диво, що тепер... можуть появлятися на світ бодай белетристичні та популярно-наукові твори на українській мові, українська книжка йде не згірше, а декуди й ліпше російської? Що розходяться десятками тисяч екземплярів не лише дешеві брошурки, дешеві видання творів Квітки, Шевченка, але й нових письменників... Що ж се за диво? Значить і там, у тих сферах, здавна помосковлених, почувається потреба української книжки?” [8, с. 152]. Про глибокі соціально-історичні корені гноблення української мови, прищеплення їй ярлику меншовартості порівняно з „великодержавною” - російською розмірковує І. Франко. Він відкрито звертається до російських урядовців із звинуваченнями у спробах винищити мову українства й наводить вагомі аргументи на її захист. „Панове обрусителі, об’єдинителі та нівелятори так уперто та завзято говорять про малу вартість, неоригінальність, штучність української літератури! Вона - слаба і невдатна копія російської або польської, вона „фабрикується на замовлення” якихось фантастів чи „злоумишленників”, вона відірвана від життя, від „начал” та „духа” „русскаго народа”, вона наскрізь антинаціональна та нездорова!.. Диво! Яка ж сила пхає ту українську книжку в руки читачів - і то вже не сліпих або обдурених селян, але й інтелігентних, освічених „україноросів”? [8, с. 152].

Філософ, поет, суспільний діяч Іван Франко свято вірить, що доки живе українське слово, - житиме український народ як національна самобутня спільнота, зі своєю історією, культурою, манерою світовідчуття, естетикою світобачення. Бо слово пращурів - то слово, звернене до нас, а наше слово - та вистраждана духовно- матеріальна сутність, котрою ми перекидаємо місток від сьогодення у день наступний:

„Боже, наше рідне слово!

Наша пісня ще живе!

І про нас ще пам’ятає Покоління те нове!

Ще співає про козацтво,

Про його кривавий бій!

Ах, значить, ще не в могилі Той народ коханий мій!

Ах, значить, оці цвітучі Села, ниви і садки - Це українські оселі,

Це України вінки!” [9, с. 42].

Досліджуючи проблему лінґвоциду в Україні як кризу естетичної свідомості, ми не можемо обійти увагою постать Івана Огієнка - ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча. І. Огієнко чесно і сповна служив українській справі, захищав, утверджував та розвивав рідну мову, українську культуру. У роботі „Українська культура” вчений ґрунтовно досліджує витоки лінґвоциду. Розмірковуючи про розвиток та зростання української мови, про поширення друкованих українських книжок, він зауважує на тому, що: „Книжки українські все сунули та сунули на Москву, і вже з початку XVII віку вище духовенство повело проти них боротьбу. Твори українські на Москві часто дивували грамотіїв, дивували і своєю мовою, якої там не всі розуміли, дивували і змістом, бо вони давали багато новини”. [2, с.197] Описуючи стражденну долю української культури, І. Огієнко особливо підкреслює ту величезну силу тиску, якої зазнавала мова українська у нескінченних спробах її винищування, розвіювання по світу, розчинення у російській: „... сама Москва тільки й марила, що про русифікацію. Вона завше дивилась на нас оком дужчого силою, дивилась, як на завойований народ. Культуру нашу віками брали,... аби звести нашу мову, аби звести всі притаманні одміни наші, ... щоб показати, що українці - той же само московський народ, а мова наша - тільки наріччя їхньої...” [2, с.188-189].

Вчений усвідомлює себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу. Його роботи сповнені відчуттям болю за несправедливо тяжку долю рідної мови. Сама історія українства як нації з її культурою, самобутньою естетикою світосприйняття пройшла воістину хресний шлях, сповнений трагізму і злетів. І все ж українська мова, українська культура не загинула, не розчинилася серед інших. Вона, завдяки сумлінню таких вчених і громадських діячів, як Іван Огієнко, зберегла те найістотніше, що притаманне українству. „Зародившись десь на світанні суспільного слов’янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов’янською мовою...” [2, с.75].

Іван Огієнко у своїх роботах „Українська культура”, „Історія української літературної мови”, „Наука про рідномовні обов’язки”, „Навчаймо дітей своїх української мови!” та багатьох інших послідовно простежує шлях лінґвоциду, котрим пройшла рідна мова, починаючи з найдавніших часів до його часу. Ще на соборі 1690 року було засуджено багато українських книжок С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича,

А. Радивиловського та інших. Собор 1690 року осудив книжки, писані українською мовою, наклав на них прокляття і анафему. І. Огієнко сам, будучи церковним діячем, митрополитом, тим не менше наголошує на тій нищівній ролі, яку відіграв у долі української мови російський патріарх Іоаким (1673-1690), котрий „люто виступив проти українців” з їхньою мовою та культурою. Огієнко підкреслює, що Іоаким проклинав ті книжки, що сам читав людям у церкві, проте ані анафема, ані катування не спинили українського слова, яке ширилось, котре охоче читали і щиро поважали. Вчений зазначає, що за „Требником” П. Могили, на який собором 1690 року було накладено анафему, архієпископ Афанасій, близький до Іоакима, правив службу. Тим самим підкреслюється стійкість українського живого слова, його необхідність навіть у Росії, котра послідовно винищує це слово. Іван Огієнко зауважує, що утиску українська мова зазнавала не тільки в Москві, а й на Україні: „Так палили наші книжки на Москві. Нагадаю, що під час унії частенько палили книжки і в себе вдома, а коли не палили, то возами скидали їх в Дніпро... Так загинула сила українських книжок, про які тепер ми тільки й знаємо, що самі їхні назви...” [2, с.201]. Гірко читати ці рядки, бо з тим спаленим і втопленим українським словом назавжди пішла від нас частина духу наших пращурів, неповторна естетика їхнього світовідчуття з притаманним йому комплексом почуттів, уявлень, поглядів, ідей, які ми називаємо естетичною свідомістю народу, нації.

І. Огієнко пише про утиски, яких зазнавала українська мова у допетровську та петровську добу. Підкреслюючи, що повстання Мазепи не лише не налякало Петра, а й спонукало його до рішучої боротьби з усім українським, до „лютої русифікації” в українських землях, вчений гнівно пише, звертаючись до царя промовою гетьмана Павла Полуботка: „Кидать народи в неволю і панувати над рабами, - це ж діло азіятського тирана, а не християнського монархи...” [2, с.205]. Указ Петра I, що вийшов у 1720 році, про заборону друкувати в Малоросії будь- які книги, крім церковних, лише підтвердив справедливість таких звинувачень. Зрозуміло, що це було зроблено Петром I, щоб ніякого „окремого наріччя” (так він іменував мову цілого народу - українців!) не було, не існувало на території великодержавної Росії. Акт лінґвоциду, який проводив Петро I, містився не лише в його нищівних наказах, а й у різноманітних освітніх „реформах”.

Так, у 1701 році „За наказом Петра I московську Елліно-Грецьку Академію, рівень навчання в якій не відповідав вимогам часу, реорганізовано у Слов’яно-Латинську Академію, на взірець Київської. Реорганізацію втілювали професори Києво-Могилянської Академії..., що їх Пьотр I викликав до Москви. Щоб налагодити навчальний процес, почали викликати викладачів з Києво-Могилянської Академії. Указами Синоду, ... від 1701 до 1762 року до Московської Академії було забрано 95 професорів та студентів Києво-Могилянської Академії. Більшість ректорів та префектів Московської Академії були вихованцями академії Київської (18 ректорів із 21, 23 префекти із 25). До того ж, за наказом Синоду Академія від 1754 до 1768 р. відправила до Росії 300 студентів... Вихованці Києво- Могилянської Академії засновували школи і залишалися в Росії, бо їх позбавляли змоги вертатися в Україну” [1, с.28- 29]. Отже, ми бачимо, що лінґвоцид українського народу здійснювався не лише директивними наказами, а продуманою політикою правителів Росії, що була спрямована на лінґвоцид, і врешті-решт на етноцид української нації. Робилося все, аби „примусити нас кинути рідну мову свою і пристати до московської” [2, с.213].

Значним утискам та приниженням підлягала українська мова й за часів правління Катерини ІІ. І. Огієнко пише, що „вона пильнувала вирвати з українців „развратное мийнЕє, по коему поставляютЪ себя народомЪ отЪ здЪшняго совсЪм отличнымЪ”... [2, с.225]. Справжнім актом лінґвоциду проти українства стає політика русифікації шкіл в Україні, яку проводила Катерина ІІ, наказуючи відносно того, що усі науки повинно вести „на чистомЪ российскомЪ языкЪ”. Годі вже й казати, якої невиправної шкоди завдали українській мові такі накази, бо вони вдерлися у саму сутність ментальності українського народу як етносу, завдали величезної руйнації української культури. Врешті-решт ці накази були тими ударами по українству, котрі мали за свою мету винищити українців як націю з її мовою і культурою, позбавити світовий спектр одного з його невід’ємних, самостійних, самобутніх сегментів, без якого світова палітра збідніла б, втратила своє розмаїття і поліфонічність.

Митрополит Миславський, який свого часу гаряче обороняв права Київської академії на викладання українською мовою і навіть брав участь у протестах проти Катерининої політики, ставши митрополитом, почав рішуче проводити політику цариці, послідовно проводив політику, спрямовану на винищення української мови. Саме він пильнував за тим, щоб завести в академії і по всій Україні чисту російську вимову: „В Київську академію ввели російську мову і почали пильно доглядати, аби в студентів була чиста великоросійська вимова. Почали виписувати з Москви друкованих російською мовою підручників; посилали студентів в московський університет, аби вони навчалися там чистої російської вимови... По всіх церквах було наказано, аби дяки та священики молитви читали та правили службу Божу „голосомЪ, свойственнымЪ россійскому нарйчію”. Те ж саме було заведено і по всіх школах на Україні...”, - пише Іван Огієнко [2, С.239]. Політика лінґвоциду, русифікації, яка проводилась в Україні урядом Катерини ІІ, робила своє шкідливе діло. Україну було зруйновано саме тому, що її заставили замовкнути у буквальному розумінні цього слова: ані власні почуття, ані думки не можна було висловлювати рідною мовою.

І. Огієнком досліджувалося руйнування української культури, політика лінґвоциду, що проводився протягом XIX століття. Царська цензура пильно стежила за зростаючою українською літературою „не давая перевеса любви кЪ родинЪ надЪ любовью кЪ отечеству” [2, с.271]. Ось так за декларативними формулюваннями приховувалося гноблення однієї нації іншою. Не приймався до уваги той факт, що естетична свідомість нації, як і окремої особистості, формується тільки на основі естетичної практики в її різноманітних формах, найістотнішою з яких безперечно є мова. Естетична свідомість нації є подобою головних чинників її творення і коли, протягом історії, над нацією з її мовою і культурою твориться наруга, - естетична свідомість такого народу приходить до кризового стану. У духовній плоті нації утворюються зяяння, котрі довго не відновлюються, чим завдається невиправна шкода зростанню цієї нації, її подальшому розвитку й розквіту. Зломлені чи „куплені” чинами представники українства часом приймали бік пригноблювачів. Ось як пише про наказ міністра внутрішніх справ Валуєва Іван Огієнко: „Большинство МалороссовЪ сами весьма основательно доказываютЪ, что никакого малороссійскаго языка не было, нЪтЪ и быть не можетЪ, и что нарйчиє ихЪ, употребляемое простонародьемЪ, есть тотЪ же русскій языкЪ,... что общерусскій также понятенЪ для малороссіянЪ и даже гораздо понятнЪе, чЪмЪ... такЪ называемый украинскій языкЪ...” [2, с.274-275].

І. Огієнко у роботі „Українська культура” пише й про деякі спроби виправити несправедливе становище української мови, які робились на початку ХХ століття. Були розглянуті справи скасування заборони на українське слово, визнано, що заборона української мови є справою шкідливою. Академія наук у 1905 році навіть випустила записку „ОбЪ отмЪнЪ стЪсненій малорусскаго слова”, у котрій зауважувалось, що українське населення повинно мати такі ж права, як і російське - розмовляти й друкуватися рідною мовою. Одначе „Комітет міністрів... у вересні 1905 р. зробив постанову: скасування заборони українського слова признати... „несвоевременнымЪ”...” [2, с.281]. „Цензура шматувала наші книжки, кріпко забороняла вживати слів „Україна”, „українець”, виправляла їх завше на „Малороссія”, „малоросс”... Не дозволяли нам прилюдно в публічному місці розмовляти рідною мовою, забороняли лекції, наші вистави, наші концерти...”, - читаємо далі у І. Огієнка [2, с.283]. Резолюція, яку зробив російський цензор на рукопис одного з київських вчених „ОпытЪ грамматики малороссійскаго языка”, - говорить про знущання з української мови красномовніше будь-яких слів: „Нельзя же разрЪшать кЪ печати грамматики того языка, который обрєчєнЬ на нєбьітіє” [2, с.285].

Вірш, вміщений І. Огієнком у післямові до своєї книги „Історія української літературної мови”, висловлює увесь біль вченого за долю рідної мови, рідного народу, біль за ті періоди лінгвоциду, котрого зазнала українська мова. Надзвичайно чуттєвий, цей вірш передає усе пережите нашим народом протягом своєї багатостраждальної історії: „Творилась віки Українськая Мова І потом, і кров’ю народу.

Як дар найсвятіший від вічного Слова На зоряне щастя та згоду.

А ворог лукавий все клав перешкоди,

Все ставив розвоєві тами, - Позбавив він Слово плідної свободи І сіяв незгоду між нами.

Та вільної річки не спинять тирани,

І мчить вона чиста й весела, - Зламала кайдани, загоїла рани І спала із Слова омела!...

Віками горіли полум’яні горна,

Народ чатував при ковалі, - Й скувалася Мова, державна й соборна,

В шоломі з крицевої сталі!

І доки бринітиме Рідная Мова У творчим розвої та в силі,

Ростиме нам доля, трава мов шовкова,

Мов наші пісні орлокрилі!” [3, с.410-411.]

Отже, у ХІХ столітті лінгвоцид українського народу було продовжено. Під забороною були навіть сценічні вистави й будь-які читання на „малорусскомЬ языкЪ”, тобто по самобутньому світобаченню українського народу, по самій розбудові навколишнього світу, котрий як відомо відтворюється у мові, по особливому духовному утворенню - національній естетиці, - було нанесено могутнього удару. Почуттєвий, емоційний бік життя українців такими наказами постійно принижувався, знецінювався. Знищуючи українське слово, мову, правителі імперської Росії вбивали ядро, серцевину українства в цілому Бо саме слово мобілізує національну енергію, почуття і волю, саме воно вказує напрям подальшого розвитку народу. Слово є здатним до випередження дійсності, виявлення тенденцій майбутнього. Воно виступає як певний орієнтир, камертон, у ньому містяться моделі поведінки й зберігається система національних цінностей. Чуттєві переживання, емоції людини, народу, нації втілюються у її мові, слові. Особливість цих переживань полягає в їхньому катарсичному характері й віддзеркалює усі грані прекрасного, потворного, піднесеного, низького, трагічного або комічного. Таким чином, у слові вимовляються, матеріалізуються усі форми естетичного переживання, народжені даним народом, нацією. Саме тому лінгвоцид - мововбивство є тяжким злочином проти нації, невиправною руйнацією її естетичного простору

Література

Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. - К: „К.І.С.”, 2004. -168с.

Огієнко І. Українська культура. - К: ,Даша культура і наука”, 2002. - 342с.

Огієнко І. Історія української літературної мови. - К: „Наша культура і наука”, 2004. - 434с.

Франко І. „Ukraina іп^еп1а”//Франко І. Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с.

Франко І. Двоязичність і дволичність//Франко І. Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с.

Франко І. Сухий пень//Франко І. Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с.

Франко І. Блєднов//Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с.

Франко І. „Вік” (1798-1898). Томи I, II, III. Київ, 1902//Франко І. Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с.

Франко І. Великі роковини//Франко І. Мозаїка. - Львів: „Каменяр”, 2002. - 432с. УДК 111.85