Левченко В.В.

Краса філософії справжнього, сповненого смислом людського життя торкається й проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, що впливає на освоєння дійсності не тільки по горизонталі рядом розташованих мистецтв, але й по вертикалі духовних завдань сучасної української культури та її сутності у структурі екопсихології людини. Дж. 19.

Обґрунтування проблеми. Специфічність українського філософського гуманізму полягає в тому, що людина розглядається не просто як суб’єктивність (тобто у певній, визначеній дистанційності від природної і соціальної дійсності), а в контексті культури - внутрішнього, глибинного взаємозв’язку з нею та з екопсихологією самої людини. Такий підхід відрізняється від абстрактності раціоналізованих узагальнень, в яких, в силу "кругового руху" філософської теорії, остання втрачала свою змістовність, ставала в кращому випадку "зразком" філософствування, в котрому втрачалося дійсне розуміння людини, її філософського розуміння буття та її психологічної цілісності. "Методологізація" філософської антропології залишала поза увагою "внутрішню" (Г.Сковорода) сутність людини, яка є визначальною у її природі. Сьогодні повно і глибоко розкрито ідейно- тематичне багатство творів Г. Сковороди, визначено їхнє місце в літературному русі ХѴІІІ ст. Останнє набуває естетичних і релігійно- етичних вимірів та надає естетичного сенсу його творчості, як єдності в розумінні світу та життя, та демонструється в специфічній естетичній формі, виходячи з цінностей особистості самого Сковороди та його методів як творця. Гуманістичний та естетичний сенс відповідає змістовності, яка виявляється у творчості Г.Сковороди у трьох споріднених формах: Г.Сковорода - поет, Г.Сковорода - філософ, Г.Сковорода - педагог.

Оригінальність художньо-естетичної системи та принципів (головне вихідне положення, внутрішнє переконання людини) мислення Г. Сковороди призводила до розмаїття оцінок та його поглядів, динаміки філософсько- естетичного осмислення культурно-історичного образу мислителя серед літературознавців, мовознавців, філософів, педагогів. Разом з тим, аналіз показує, що художнє життя культурно-історичного образу зумовлюється як специфікою національної художньої думки, так і невичерпністю самого предмета освоєння, що і є іманентною причиною його мистецького безсмертя. Образ Г.Сковороди - то образ інтелігента. За сучасними мірками його можна віднести до інтелігенції. Де "Інтелігенція" (від латинської intelligere - розуміти), як психологічне поняття охоплює духовні функції, які не належать до категорії полувальних і вольових явищ; вона обіймає всі пізнавальні функції від відчування і сприймання аж до логічного мислення. До цього зближене і поняття інтелігенції, що означає вміння знаходити відповідні засоби для бажаних цілей, знання зв’язків між фактами і подіям [19].

Поняття "інтелігент" народилося в Росії, його нема за кордоном. "Интеллигент" російською - це сплавлення високого інтелекту з чуйною душею альтруїста, здібністю відгукуватися на чужі страждання в побуті та професійній діяльності. За "Радянським енциклопедійним словником" термін "інтелігенція" введено письменником П.Д. Боборикіним (в 60-х роках ХІХ ст.) і з російської перейшов у інші мови.

Опрацювання значеної проблеми має певний рівень розробки в філософсько-естетичній літературі. Науково-літературні студії Д.Багалія, Д.Оленчина, Д.Чижевського, та ґрунтовні сковородинознавчі розвідки Ф.Зеленогорського, М.Сумцова, Л.Ушкалова та ін. зумовили широкий діапазон оцінок поглядів Г. Сковороди. Частка вчених осмислюють образ і творчість Г.Сковороди в контексті культури українського бароко (С.Кримський, А.Макаров, М.Попович, М.Ткачук, М.Ольховик). У ХХ столітті літературну та філософську творчість Г.Сковороди розглядають у тісному зв’язку з художньою та науковою спадщиною українських культурних діячів Київської Русі, вчених братств, професорів Києво- Могилянської академії, шукають відгомін його ідей у мислителів України

ХІХ ст. Тут йдеться про праці В.Горського, І.Іваньо, В.Нічик, А.Пашука, Я.Стратій та інших дослідників, які працюють у галузі вітчизняної історії філософії та аналізують проблеми, що, поряд із іншим, торкаються осмислення сенсу життя людини, усвідомлення нею свого призначення на землі.

Бачення специфіки проблеми, динаміки філософсько-естетичного осмислення культурно-історичного образу мислителя неможливе без врахування критичного дискурсу та мистецької практики ХІХ-ХХ ст. (зокрема, філософсько-естетичні та критичні статті М.Євшана, О.Луцького, Товкачевського, а також літературна спадщина І.Драча, С.Кримського, П.Тичини, М.Рильського, Ю.Клена, Л.Костенко, Т.Пінчук та ін.). Та осмислення порушеної нами проблеми неможливе без аналізу вітчизняної наукової літератури з філософії культури, зокрема праць В.Горського, С.Кримського, Л.Левчук, В.Малахова, М.Поповича, О.Фортової, Даренського та інших дослідників. Серед філософсько-естетичних напрацювань з приводу часу в естетиці символів, художньої образності, соборності та сакральності релігійного буття достатнє місце посідають роботи сучасних філософів: П.Гайденко, В.Даренського, В.Ісаєва, В.Личковаха, О.Рябініної, В.Суханцевої, А.Федя, В.Шелюти, та ін.

Так В.Даренський (2007) звертає увагу на те, що В.А.Малахов переконливо показав христоцентричний принцип філософування Г.С.Сковороди (Христологічні мотиви у творчості Г.Сковороди // Образ Христа в українській культурі: Монографія / Під ред. В. С. Горського, 2001. ). Виходячи із названого доробку, В.Даренський робить наступний крок в аналізі принципів мислення класика української філософії, де висвітлює їх органічний зв’язок із діалогом як такою формою, яка безпосередньо відповідає кордоцентричній і христоцентричній філософії, а завдяки цьому набуває змістовного, смислопороджуючого характеру

Дослідження естетичних принципів художньо-образної системи філософії Г.Сковороди можна обґрунтувати пошуком екології (виживання) людини у вітчизняному культурно-мистецькому просторі - просторі свободи (за монографією М.Поповича, 2006). На цих підставах, подальший аналіз філософсько-естетичної спадщини та сучасного буття є, на наш погляд, теоретично перспективним бо сьогодні відчутна динаміка нового й давнього, "вертикального" і "горизонтального" змін в культурі України і світі періоду постмодерну та наступного в культурі.

Мета статті полягає у розкритті художньо-образної системи, філософії Григорія Сковороди як національного культурного надбання та психології українця - основ національної розбудови майбутнього соціально справедливого державного устрою як підґрунтя розвитку екологічної психології.

Основна теза даної статті - твердження того, що для української філософії та філософії Г.Сковороди є притаманним діалогізм не тільки як жанрова форма виразу думки, але, насамперед, як її внутрішня структура як психологічний стан "породжувальної моделі", де головним критерієм естетичного людини залишається відповідність релігійно-етичному. На чому й наполягає Г.Сковорода своїми діалогами [1].

У діалогічному зіткненні внутрішній світ людини структурується як символічний "мікрокосм", глибинна "топологія" якого задана текстами Святого Письма, на що звертає увагу дослідник В.Даренський (2007). У Г.Сковороди первісна, фундаментальна онтологія будь-якого діалогічного спілкування змодельована за принципом своєрідного трикутника: людина ("мікрокосм") - світ ("макрокосм") - Біблія ("мезокосм" трансцендентних символів, що не тільки "опосередковують" смислові структури двох перших "світів", але - і це головне! - надають їм софійного виміру, виявляючи їхній передвічний смисл, явлений через Слово Боже). Яскравим унаочненням тому є підсумковий твір "Діалог. Имя ему - потоп зміин". Г.Сковорода висвітлив це від імені Нетлінного Духу в словах, сповнених не тільки бездонного смислу, але й специфічної "барокової" краси: "Не прекрасний ли храм премудраго Бога мир сей? Суть же тры мыры. Первьй есть всеобщій и мыр обительный, где все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частиныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сиречь - мырик, мырок или человек. Вторый мыр симболичный, сиречь Библіа... А Библіа есть симболичньй мыр, затем что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вечныя натуры, утаенныя в тленной так, как рисунок в красках своих" [2, с.338].

Глибинно-онтологічний зміст, який лежить в основі діалогічного філософування Г.Сковороди дозволяє зрозуміти не тільки "внутрішні механізми" його особистого мислення, але й сутнісну природу діалогічності як такі, зокрема її трансцендентні, метафізичні виміри, які витікають із онтології людини як homo religius.

Виходячи з останнього посилу можна відмітити, що у художній творчості відстоюється єдність краси і добра, глубокомисленевість мистецтва, чим гарантується грунт для розвитку реалізму в українській літературі. Г.Сковорода широко використовує "філософські" засоби - запитально-відповідальної форми діалогів, антитетичний метод, який дозволяє побачити внутрішню сутність "невидимого", дійти через співставлення антитези істини. Життєві вчинки українського мислителя мали символічне навантаження як і вся барокова література. Тож за нею - і філософія, і мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мету і перетворюється на самоціль, то воно втрачає все. Мистецтво завжди містить у собі момент символіки у співвідношенні знаку і значення в художньому образі. Цей символізм набуває універсального значення. Якщо в справжньому мистецькому творі центр ваги заходиться на художньому образі і якщо критерієм художності є конкретність та емоційність внутрішньої форми.

Так у Г. Сковороди наголос робиться на значенні образу. А його філософія стає в деякому відношенні розробкою принципів моралістичного витлумачення образів світу, даного у відчуттях, та світу, створеного фантазією. Моральне значення законів природи він бачить в усвідомленні того, що видимість не становить сутності речей, а тільки спрямовує людську думку на пізнання внутрішнього їх начала [3].

Відносно цього І.Кант писав: "Побачивши витвір витонченого мистецтва треба усвідомлювати, що це мистецтво, а не природа; але проте доцільність у формі цього твору повинна здаватися такою вільною від всякої примусовості довільних правил, неначебто воно було продуктом одній тільки природи. Мистецтво може бути назване прекрасним тільки в тому випадку, якщо ми усвідомлюємо, що воно мистецтво, і проте воно здається нам природою" [4]. Г.Гегель, кажучи про мистецтво живопису, зробив цікаве зауваження: "Людина може радіти своєму умінню відтворити власною роботою і старанням те, що існує в природі. Ця радість, це захоплення остигають тим більше і навіть перетворюються на пересичення і огиду, ніж більш схожа копія на даний природою оригінал. Як було дотепно сказано, існують портрети до огидності схожі" [5].

Соціальне призначення мистецтва полягає в тому, що воно через віддзеркалення свого предмету цілісно, універсально впливає на людину. Мистецтво формує гуманістичні принципи, відповідаючи тим самим на сокровенні питання людського буття, впливає на атмосферу соціально- духовного життя в цілому. Тому й мистецтво гуманістично орієнтоване (спотворення гуманістичної орієнтації мистецтва перекручує і руйнує саме його природу) і прагнути через функцію гедонізму затвердити особу в її самоцінному значенні і через суспільно-виховну функцію - соціологізувати людину. Художник невід’ємний від свого твору, і його відповідальність перед суспільством завжди вимірюється глибиною художнього виявлення тенденцій гуманізму. Тут ми погоджуємося з сучасним (соціально- психологічним) тлумаченням гуманізму як віддзеркалення високого рівня свідомого відношення до людей, що виявляється в глибокій пошані до людини і його гідності, в активній боротьбі проти всіх форм людиноненависництва. Як властивість особи включає знання життя, морально-політичні відчуття, позитивне відношення до людей, їх життя і діяльності, людинолюбство і душевну теплоту [18, с.116].

З погляду О.Єременка, - розуміння суті "сучасного гуманізму" є цікавим: "Коли ми .підкреслюємо відмінності цього явища від гуманізму епохи Відродження, який припускає захоплення людиною, як істотою винятковою, вільною, що вибирає своє місце в бутті і формує свою зовнішність" [6, с.462]. Саме тому людина як здібна до творчості істота над усього створеного, вище ангелів і найближче до Бога [7].

Стиль творів Сковороди не був явищем особистим у власному бутті, а визначався сучасною йому епохою. Та в своєрідності переосмислення оповідного матеріалу, в індивідуалізації мовних засобів барокового стилю виявлялась творча індивідуальність автора, його емоційно напружене ставлення як до самого світу, так і до засобів його відображення в свідомості. В його творах ідеї просвітництва уживаються з містичними алегоріями, образна конкретність - з філософською рефлексією, дидактика - з емоційністю [2, с.28].

В емоційній наснаженості творів Г.Сковороди відчутним є вплив індивідуального початку, де на перший план виступає суб‘єктивне ставлення автора до світу і до засобів відображення дійсності в свідомості. Складається враження, що ідея "втечі" від світу - це ідея бездіяльності, втеча від боротьби зі злом. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людині. На цій основі і побудовано його суспільний ідеал, втіленням і віддзеркаленням якого був власний незалежний спосіб життя. Тому його можна віднести до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з життям, з оточуючим середовищем.

Концепція трьох світів є онтологічною основою вчення Г.Сковороди: макрокосм ("обительний мир", всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія). Суть думки про "три світи" йде від Філона та Климента Олександрійського і полягає ось в чому: Бог об‘явив себе в (1) природі, (2) людині та (3) Святому письмі (Біблії), - тобто природа, людське серце та Біблія є трьома "книгами-світами", читаючи які, людина годна пізнати єство речей. Звідси випливає і славетне гасло Г.Сковороди: "Пізнай себе!, Знехтуй земним, дивись на нематеріальне.". Важливе й прикметне в його філософії є пізнання - недарма Г.Сковороду давно і цілком охрестили "філософом себепізнання" [9, с.11].

Єдність матерії та форми можна пояснити і інакше. Метафізичні опозиції матерії та духу, єдиного й множинності, частини й цілого структурувала "дзеркальна" модель. Стефан Яворський стверджував: ".Частей бо душа не имать, дух не разделън суть. Но и в иных вещех не тожде ли бьіваєт, ни ли видъсте когда от многих частей устроєнноє зерцало, како єдино и тожде лице человъчесю^ во многих оных зерцала частех видимо бьіваєт" [9, с.59].

Саме в семантичному полі метафори "дзеркало" структурувалася ідея самопізнання. При цьому осягнення Бога через його творіння пов‘язане з мудрістю самопізнання. Г.Сковорода називаючи "дзеркалом" - Бога, філософ має на увазі, що «тільки одне дзеркало є бездоганне, сам Бог, який усе приймає так, як є, тому що це дзеркало ні для чого існуючого не є інше, але те саме, що є в усьому, що є. "Стань же коли твоя ласка, на рівній місцині та й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал, - звертається герой "Діалогу про стародавній світ" до свого співрозмовника. -

Тоді зразу побачиш, що один-однісінький твій тілесний бовван володіє сотнею залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю сховаються у своєму єстві, або оригіналі, неначе гілля у своєму зерняті. Тим часом сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манер мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з‘являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть вовіки непорушна, укріпивши свій діамантовий вид - вмістилище незліченних піщинок наших тіней.". [9, с.11].

Модель дзеркального відображення (за Г. Сковородою) природно перетікає в площину практики самопізнання, набуваючи форми "інший як свічадо мого власного "Я". Ця ідея покладена в засновок практики "самопереживання" (М.Бахтін), яка характерна для багатьох античних авторів (Платон, Арістотель, Лукрецій, Горацій ), а також добре відома українським бароковим письменникам (Касіян Сакович, Стефан Калиновський, Теофан Прокопович). Н.Конрад звернув увагу на те, що утопічні уявлення про якусь межу історії в тих або інших формах присутні практично у всіх культурах [10]. Тому цілком зрозумілою була могутня спонукальна сила утопії Ф.Достоєвського: "Золоте століття - мрія найнеймовірніша зі всіх, які були, але за яку люди віддавали все життя і всі свої сили, для якої вмирали і убивалися пророки, без якої народи не хочуть жити і не можуть навіть вмирати" [11, с.514].

О.Лармін помічає: "Коли для віддзеркалення беруться абстрактні, не виділені з аналізу об´єктивних закономірностей можливості, виникають утопічні, а іноді і просто помилкові ідеали" [12, с.14]. Так, наприклад, якщо епоха Відродження створює ідеал цілісної, гармонійної людини, то світ бароко завжди має дуальне членування. Він є своєрідним хаосом, лабіринтом, у якому діють вищі сили, що розривають на шматки душу людині. Світу протистоїть людина - з власним духом, розумом, почуттями (іспит людини - випробування її на міцність). Стиль бароко відображає ілюзорність реального світу, безпорядність і оманливість мислі, марність прагнень і бажань. "Саме життя в естетиці бароко сприймається як шлях у невідоме" [13, с.112].

Спокуса полягає в тому, що людина не віруючи в Бога може віддати себе або свою безсмертну душу за штучні блага. А соціальне значення естетичного ідеалу полягає в тому, що він орієнтує суспільство і людину на реальність, на ті проблеми, які встають перед суспільством. Тут естетичний ідеал виступає як певна реальна мета і стимул життя і діяльності людини, і суспільства в цілому, набуваючи для них світоглядного сенсу, стає підставою поведінки і визначення естетичних цінностей і значень. Разом з тим естетичний ідеал органічно входить в світогляд і практичні дії людини. Загальне і індивідуальне в справжньому естетичному ідеалі повинні співпадати в людині і реалізовуватися в її духовно-практичній діяльності. Де духовність - це зверненість до загальнолюдських цінностей, це духовна близькість людини до інших людей, до Батьківщини, це залучення людини до природи, національної культури, традицій.

Тож, В. Скребець пише, що ".природа, відчуття, чуттєвість і розуміння її, свідоме слідування їй вплинули і впливають на специфіку української ментальності". Можна додати й те, що останнє впливами своїми здатна змінювати і психіку людини.

Перспектива принципів філософії Сковороди - це, естетика людини- космосу - її внутрішній світ, що складає потужний естетичний потенціал буття. Його естетика з часом перетікає у зачатки культури постмодерну через його образ толерантнішої людини культури бароко. Інтерпретуючи змісти, структуру, принципи та стилі ми дійшли підтвердження преамбули статті про те, чого потерпав Г.Сковорода від переяславської церковної верхівки і не тільки. Та як сказав класик, - "нічого не змінюється під сонцем". Тож, вже в часи постмодерну від іншої верхівки - кадебістської "верхівки" потерпав нащадок слобожанина Сковороди - приятель Василя Стуса, наш земляк, всесвітньо відомий поет Василь Голобородько ще з 70-х років ХХ ст. (Франція, Аргентина, Канада, Югославія та ін., де його поезії стали програмними для позакласного читання в українських школах). На батьківщині його поезії стали більш відомими тільки з середині 90-х років

ХХ століття.

Не можна оцінити рівень терпіння відомих нам людей. Ще й сьогодні не толерантно поводиться держава та "владні мужі" з окремими, хто їм не "до вподоби". То вже є рівень культури "мужів" чи безкультур’я, хоча вони натякають, що то вже вища культура - культура постмодерну. Чи то так? Та відповідь на це запитання, може колись, ми знайдемо в філософії нового наукового напрямку, який поширюється і назва йому: "Толерантна педагогіка". Саму ж толерантність запропоновано розглядати як соціогуманітарну проблему сучасності (у соціологічному та професійно- педагогічному сенсах). По-перше — "...це терпиме ставлення до людей, їхніх думок, культури, вірування, інакомислення"; по-друге — "...це уміння краще розуміти себе й інших людей, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу і довіру» [15, с.3].

Тут варто уточнити, що поняття "толерантність" у різних мовах відрізняється і смисловими відтінками: "в англійській мові толерантність — "готовність і здатність без протесту сприймати особистість або річ"; у французькій — "повага свободи іншого, його способу мислення, поведінки, політичних та релігійних поглядів"; у китайській — уміння "дозволяти, допускати, проявляти великодушність до інших"; в арабській — "прощення, м´якість, співчуття, терпіння", у персидській — "терпіння, терпимість, стійкість, готовність до примирення" [16, с.24].

Останнє як ознаки принципів життя і до сьогодення могли б прикрасити образ Григорія Сковороди, бо він був за останніми - самою найтолерантнішою людиною свого часу.

Та як ми вже згадували в попередніх статтях щодо проблеми толерантності, то ще раз хочеться звернути увагу на те, якщо ми намагаємося сформувати особистість (якщо вона намагається бути особистістю, а не індивідом) маємо усвідомити:

що держава має формувати суспільство, яке складається з особистостей, що однією з цінностей визначають готовність до міжкультурних контактів та діалогу, який спирається на принципи толерантності.

що на державному рівні має забезпечуватися консолідація суспільства, оскільки поділ на "своїх" і "чужих" призводить до конфліктних ситуацій, які в свою чергу знищують шлях до відкритого діалогу.

що толерантність не є суто філософською, соціологічною, педагогічною проблемою, вона як характеристика соціуму невіддільна від усієї системи його політичних, культурних, моральних, релігійних, естетичних та інших цінностей, не слідування яким в свою чергу знищують шлях до відкритого діалогу в часі.

наш полягає в тому, що з сучасного погляду, можна резюмувати: філософія Г.Сковороди - це його принципи (гуманізм, толерантність, перспектива), це його образ. Не понижуючи тут образ філософа, в істоті своїй величній, увінчаній ´´він твердо ставить кам´яну стопу." (Т.Пінчук, 1997) у філософії. Та тут приходить на згадку скульптурний образ Григорія Сковороди, що був створений І.Кавалерідзе (1952). Мабуть тому, Ліна Костенко [17] у свою збірку поезій "Сад нетанучих скульптур" вводить його образ у духовно-інтелектуальний потік сучасності, де циркулюють, схрещуються, зіштовхуються різні позиції, думки й оцінки. Зводячи історичний образ Г. Сковороди як інтелігента - із п´єдесталу, Ліна Костенко як інтелігентка робить його учасником надчасового естетично- філософського діалогу в культурі постмодерну до культури майбутнього, психологічно усвідомленого.

А гуманізм сучасного інтелігента - це тривіальна любов до ближнього, любов до маленької людини, з одного боку, що далеко не досягає християнської самовідданості, з іншого - замішана на неабиякій наївності, незнанні справжньої духовної зовнішності маленької людини, на ідеалізації її. Останнє блискуче показує В.Суханцева, аналізуючи "Лист про гуманізм" Хайдеггера. Із її точки зору, гуманістичне культивування людської суті і людської істоти відводить нас від Буття в "щільне і непорушне" царство Сущого. У цьому царстві "людина центрує навколо себе мир і себе в світі, не потребуючи ніякого алібі, окрім себе самого". Через це гуманізм виявляється "черговою припоною на шляху людини до власного буття" [8, с.13].

Якщо вважати, що інтелігенцію в сьогоднішній культурі практично знищено, то перспективним вибором до розуміння самої культури, за висловом В.Ісаєва, могло б бути "Вседушиє" (розум, воля і серце) людини.

Висновок може виходити з останнього посилу, де тільки Вседушиє має стати вчасним у вихованні та професійній підготовці молоді на фоні розбудови державного устрою, Також буде вчасним звернення до філософії та психологічної культури "вседушия" (духовності) інтелігентів часів модернізму чи постмодерну та героїв їх творів: "Педагогическая поэма" (А.Макаренка), "Собор" (О.Гончара), "Серце отдаю детям" (В.Сухомлинського), поетична збірка "Посівальник" (В.Голобородька) та роман Павла Загребельного "Роксолана"? Бо до цих творів ми не так скептично налаштовані як до філософсько-етичних та психологічних творів педагога Григорія Сковороди, тому що вважається, що при останньому були не ті часи, але була духовність. Тож, загальновідомо, що духовність одночасно може існувати як у складі, так і поза межами свідомості, бо духовне життя наповнює і усвідомлені, і підсвідомі, і напівсвідомі установки. Та мораль не змінюється ні в часі, ні в просторі - змінюється в часі людина, її психологія та не завжди на добре. А хочеться, щоб було інакше - щоб була здоровою ураїнська нація, в ній щоб була людина, було Буття людини, була здоровою її психікака як якість високоорганізованої матерії мозку. Тоді екологічна психологія дійде виконання свого завдання.

Література

Сковорода Г.С. Твори: В 2-х т. - К. : Художня література, 1972. - Т. 1. -

С. 22.

Сковорода Г.С. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи / Г.С. Сковорода. - К. : Наукова думка, 1983. - 542 с.

Сковорода Григорій. - Київ : Художня література, 1972. Повн. вид. Творів у 2-х т., Т.1, - 531 с.

Кант И. Соч. в 6-ти т. - М. : Политическая литература, 1966. Т. 5, -

321-322.

Гегель Г. Эстетика / Г. Гегель. - М. : Наука, 1968. Т. 1, - C. 49.

Еременко А.М. История как событийность: Монография / А.М. Еременко. Т.2. - Луганск : РИО ЛАВД, 2005. - 544 с.

Пикоделла Мирандола Дж. Речь о достоинстве человека / Мирандола Дж. Пикоделла // Естетика Ренесанса. - Т. 1. - М. : Прогресс, 1981. -

248-265.

Суханцева В.К. Хайдеггер: к онтологии повседневности / В.К. Суханцева // Філософські дослідження, Вип. 4. - Луганськ, 2003. - C. 13.

Сковорода Григорій. Вибрані твори в українських перекладах / Григорій Сковорода. [Упоряд. текстів, передм. та прим. Л. Ушкалова]. - Харків : Веста : Видавництво «Ранок», 2003. - С. 11.

Конрад И.Н. Избранные произведения. - М. : Мысль,1974. - С. 321 - 322.

Достоевский Ф.М. Собрание произведений. - Т. 8. - М. : Художественная литераткра, 1956. - С. 514.

Лармин О.В. Эстетический идеал и современность / О.В. Лармин - М.: Педагогіка, 1964. - 148 с.

Парахонський Б. Барокко. Поетика і символіка / Парахонський Б. // Філософська та соціологічна думка, 1993, № 6. - С. 99 - 114.

Міжнародний День толерантності на Черкащині // Толерантна педагогіка, №4 (34) 2005 - №1 (35) 2006. - С. 32-47.

Антипова Е. Полікультура і толерантність у системі освіти / Е .Антипова // Психолог, 2004, № 18-19. — С. 2-4.

Ильченко Л. Педагогика поликультурности и толерантности / Л. Ильченко // Дошкольное воспитание. — 2004. - № 8. - С. 24-26.

Костенко Л. Ой, ні, ще рано думати про все / Ліна Костенко // Костенко Л. Сад нетанучих скульптур. - К.: Веселка, 1987. - С. 9-10.

Словарь практического психолога [ Сост. С.Ю. Головин]. - Минск: Харвест, М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 800 с.

Енциклопедія українознавства, Т.3, Львів : Книга, 1994. - С. 877