Левченко О. О.

Автор статті через філософсько-психологічний прийом абриса намагається дійти розкриття предмету дослідження в душевно-духовному переборенні вітчизняних митців "Срібного століття". Дж.19.

Не только творческая мисль, но и творческая страсть, страстная воля и страстное чувство должны расковать затверделое сознание, расплавить представший этому сознанию объективный мир.

Николай Бердяев

...Ритмичность прозы никогда не достигается искусственым путем. Ритм прозы зависит от таланта, от чувства языка, от хорошего "писательского слуха". Этот хороший слух в какой-то мере соприкасается со слухом музыкальным.

Константин Паустовский

А та, кого мы музыкой зовем

За неименьем лучшего названья

Спасет ли нас? Анна Ахматова

Звертаючись до європейської культури, до різнорідності явищ, які відбуваються в ній ми доходимо до того, що людина об’єднує їх у групи. Для внесення у ті явища найбільшого ладу та зрозумілості людина поділяє їх на великі групи за найзагальнішими категоріями. В різні часи прекрасне в культурі сприймалося по-різному, за різними теоріями та концептуальними підходами, за різними застереженнями та вартісними оцінками в межах питань класичної філософії, культурології й естетики, що потребують реінтерпритації, так й зовсім нового трактування, що відображають появу різних соціальних контекстів. На останній аспект і звернуто достатньо уваги.

У ХХІ столітті завдяки праці Владислава Татаркевича більш можливим і ширшим стало ознайомлення з підгрунтям та історією понять естетичних [18]. Психологічне ж бачення проблеми виходить від розуміння переборення якщо за теорією творчості Петра Енгельмейєра (1910), а якщо за теорією креативності Абдрахама Маслоу (сер 50-х ХХ ст.) - від розвитку креативності (творчоскості - розвитку творчості, нестандартного мислення, оригінальності тощо). Але на початку ХХІ століття - виходячи з теорії творчості Анджея Горальського (2002), який пише, що "Творчість є частиною природи. Але, - .як приготування до творчості, так і передбачуваних її результатів, умовисновки можна і треба робити з точки зору критерію слушності (благоприятствования, - рос.) [7, с.9, 143 ]. Все вказане дає нам можливостей уявити філософсько-психологічний абрис митців в часі. (Абрис, походить від німецької - контурний малюнок, - прим. Авт.). Хоча є й інші тлумачення останнього поняття [див. 14, с.9].

Абрис митців в теорії та на практиці якось стає з часом зрозумілим. А ось з тими, хто споживає витвори митців - цю красу у ХХІ столітті саме непорозумінь достатньо. Виходять вони від непорозуміння сприйняття, споглядання, емпатії та аж до відбиття образів, поваги до авторського бачення та до самих авторів і виконавців творів мистецтва чи літератури. "Споглядання картини чи скульптури - процес, що відбувається у часі, поступово, так само як слухання сонати або читання вірша" [18, с.310 ].

Та так трапилося, що сьогоднішня молодь Моцарта не вважає генієм, не кажучи вже про новатора оригінального акварельного живопису і поезії - Максиміліана Волошина чи новатора у вітчизняній джазовій музиці та опереті - Ісака Дунаєвського та ін. Останній їм, майже, зовсім невідомий. Можливо це відноситься й до представниці "Срібного століття" - поетеси Анни Ахматової - уродженки Одеси, а може маловідомого киянина Олександра вертинського та ін.? Але всіх їх супроводжує по життю переборення, подолання душевних страждань в часі та просторі буття, що від філософії останнього доходить психологічного стану людини. Та у нашого краянина - класика Володимира Даля доходимо тлумачення буття через дієслово: "Долати" - подолати що чи кого, здолати, осилити, подолати, перемогти, пересилити, підкорити, позбавити влади і підпорядкувати собі та ін. Подолавши самого себе подолаєш першого ворога свого... - ліннощі".

Досліджуючи проблему на філософському рівні та виходячи з останнього посилу можна дійти, що все можна пізнати, подолати, а також дійти розуміння, тлумачення змістовної психологічної спорідненості між "генієм" та "класиком", бо перше тлумачиться як "Людина, яка володіє у вищому ступені творчою обдарованістю у якій-небудь сфері діяльності. і духовній теж, де Дух (дух) - заступник людини (за давньоримською міфологією) [15, с.305]. "Класик" - від слова "класика" - (від лат. classicus - першокласний), зразкові, видатні, загальновизнані твори літератури та мистецтва, що мають неспадкову цінність для національної та світової культури [16, с.593]. Тож, як воно відбувається в часі та просторі, та чи є в цьому якийсь секрет? А людина - "класик", то та, яка реалізує свою обдарованість творити духовні цінності.

Слід підкреслити, філософія предмету в абрисі дослідження дає нам більшої упевненості тлумачення обраного підходу на досягнення мети, яка заключається у змозі дійти визначеного усвідомлення відповісти на те запитання, що постає до нас про буття - від Анни Ахматової: " .Спасет ли нас?". Дійти відповіді можна через ознайомлення з психологічною теорією біографічного методу дослідження продуктів творчості дорослих (за

В. Моляко - кін. ХХ - поч. ХХІ ст. ). Чи через теорію А. Маслоу, який писав, що дослідження креативності треба починати з дитини. А інакше, - у "Срібне століття" у своїх філософських поетичних рядках Максиміліан Волошин зазначає, що:

Ребенок - непризнанный гений

Средь буднично серых людей.

Тож, Анні Горенко (Ахматовій - псевдонім) (1889-1966), мабуть,

поталанило .

Абрисовий штрих: Ахматова Анна Андріївна (1889-1966), народилася в Одесі в родині відставного морського офіцера. В її ранньому дитинстві батьки переїхали в Царское Село, навчалася в Маріїнській гімназії. Деякий час мешкала в Євпаторії, часами в Києві... Вже на початку 1900-х рр. почала писати вірші. У 1907-му закінчила гімназію (Фундуклеєвську, - прим. Авт.) в Києві і стала навчатися на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів. А у 1903-му вона познайомилась з гімназистом, майбутнім поетом М.С. Гумільовим, який у 1907-му видав у Парижі декілька номерів журнала "Сириус" і там вмістив її перший вірш...

Читаючи "Автобиографическое сообщение" Ахматової ми дізнаємося: "Широкая улица, дом Шухардиной, Царское село. Папа с мамой, братом и сестрой. Очень маленькой меня туда привезли. Потом увозили. Одну зиму я в Севастополе прожила. Там - в школу ходила. Еще раньше одну зиму в Киеве. 99 и 900, кажется, - это бурская война - мы уже там жили, 01, 02 - на Широкой. (. и в 905 году осенью уехала в Евпаторию на год, в начале августа). Начиная с 1899 - стали ездить в окресности Севастополя, в 3 верстах от Севастополя, в именье, которое называлось сначала "Отрада", а потом "Новый Херсонес" - именье Николая Ивановича Тургенева. Ездить на лето." [1, с.409].

Абрисовий штрих:М. С. Гумільов народився в Кронштадті у 1886 році, в родині морського лікаря. Незабаром його батько виходе у відставку, і родина переїхала в Царське Село. Вірши Гумільов почав писати дуже рано, а перші, що з ´явилися з друку то були у газеті "Тифлиский листок"у Тіфлісі, де родина оселилася в 1900 році. через три роки Гумільов звертається у Царське Село і вступає до 7-го класу Миколаївської гімназії, директором якої був чудовий поет і педагог І. Ф. Анненський, який виявив великий вплив на свого учня... У Парижі Гумільов слухав лекції в Сорбоні з французької літератури... [9, с.5].

Однією з течій в російській літературі початку ХХ ст. був акмеїзм (від грец. асте - вища ступінь чого-небудь, квітуча сила). Його ранніми представниками є: М. Врубель, М. Гумільов, А. А. Ахматова,

О.Е. Мандельштам (- прим. Авт.).

Із щоденника Лукницького П.Н. (18.02.1925): "С начала 1905 г., правда вместе с Дмитрием Коковцевым, Гумилев стал, наконец, бывать в доме у Горенко. Но в августе Анна вместе с семьей переехала в Евпаторию ". Розрив батька і матері чутлива, ранима дівчина переживала дуже тяжко .

Абрисовий штрих: П.Н. Лукницький — педагог, друг родини Ахматової і Гумільова... (- прим. Авт.).

В октябре 1905 г. на средства родителей была издана первая книга стихов Гумилева "Путь конквистадоров". (Так народився поет - не тому, що з’ явилася збірка віршів, а тому що був помічений автором російського модернізму В. Брюсовим. Була рецензія Брюсова на збірку - сувора і логічна, але було і заохочення поету, - прим. Авт.).

А далі із згаданого щоденника: ".30 мая 1906 г. Гумилев получил аттестат зрелости №544. По окончании гимназии поехал с товарищами в Березки, но быстро вернулся, потому что из Евпатории приехал его друг.".

Із щоденника Лукницького (20.11.1925): "Вскоре Гумилев надолго уехал в Париж.". (Тут почалися романи у Гумільова з певною баронесою Орвиц- Занетти тощо., чим була незадоволена Ахматова. В Парижі Гумільов вступає на навчання в Сорбону., - прим. Авт.).

Із спогадів Срезневської: "Конечно, оба они (Гумилев и Ахматова. - прим. Авт.) были слишком свободными и большими людьми для пары воркующих "сизых голубков". (Були у них і розлади в стосунках, були й гарячливі намагання накласти на себе руку .).

А 1908 Гумільов в Парижі., (намагається якось налагодити навчання в Сорбоні.. А в липні місяці Гумільов подав прохання ректору Петербургського університету і 18 серпня був зарахований студентом (юридичного факультету, - прим. Авт.).

Із щоденника Лукницького (10.22.1925): "25 мая 1909 г. Вместе с молодой поэтессой Е. И. Дмитриєвой (Гумільов) уехал в Коктебель к Волошину. Июнь провел в отдыхе, купании, прогулках в горы, чтенти Бодлера. .В Коктебеле явно обозначилась антипатия к Волошину. По настоянию Дмитриевой, уехал из Коктебеля. Уехал морем в Одессу.

А. Горенко жила в это время в Лустдорфе, под Одессой. роковая роль Дмитриевой в отношениях между Гумилевым и Волошиным в своем начале дала толчок для любопытного поэтического соревнования - писания поэтами друг другу сонетов на заданные рифмы". Та не тільки. (Пізніше між ними була дуель - за класичною схемою та на зразок О. Пушкіна. на Чорній річці у Петербурзі., "Дуель закінчилась нічим, але сварка залишилась, і тільки в 1921 році вони потискали один одному руки." [9, с.42].

Психологічний абрис Ахматової вимальовується з часу друку першого вірша. Прийнявши псевдонім - Ахматова, майже постійно, живе в Петербурзі. Але дуже часто виїздить у мандри... Прикладом: до Києва, із згадкою про "Київ Врубеля", який в цому місті зіштовхується з відмінно іншим світом ідей і форм. Його оточує старовина "матери городов русских"[11], і початок "Срібного століття". Та весну 1910-го вона зустрічає в Києві:

Справа Днепр, а слева клены,

Высь небес тепла.

В день прохладный и зеленый

Я сюда пришла. (1910) [2, ІІ, с.34].

Та Ахматова пише, що у 1910 р. вона вийшла заміж за Гумільова, який схвалив її заняття поезією [13, с.737]. "25 квітня 1910 року в Миколаївській церкві села Нікольская Слободка, що розташоване супроти центра Києва на другому березі Дніпра повінчалися Микола Гумільов і Анна Горенко. До цього часу у Гумільова вийшли три збірки віршів: "Путь конквистадоров" у 1905році, "Романтические цветы" в 1908 році у Парижі, з посвятою "Анне Андреевне Горенко", та "Жемчуга" у 1910 році, перед самою свадьбою." [1, с.417].

А після свадьби (у травні 1910-го) Ахматова і Гумільов їдуть до Парижа, де в цей час "Париж ожидал очередного выступления артистов из России. Чем поразит на этот раз устроитель так называемого "русского сезона"

Сергей Дягилев? (До цього Гумільов вже був знайомий з Дягілевим - також представником "Срібного століття", - прим. Авт.). Впервые Европа открыла такое удивительное явление, как русский балет. Это произошло 25 июня 1910 года - и это точная дата начала мировой славы Игоря Стравинского, дата премьеры балета "Жар-птица" в театре на Елисейских полях в Париже. И вместе с тем это уже Стравинский, ошеломивший невероятной красочностью тембровой палитры, ослепивший поразительной её яркостью [5, с. 171]. Це був той Стравинський - митець, образ якого пізніше вібрав в себе молодий композитор - Ісак Дунаєвський. Але це пізніше. А в Парижі

наші герої після мандрівки (медового місяця), не дочекавшись подій, про які згадувалось вище, повертаються до Росії. Хоча у них ще буде нагода повернутись до Парижа.

Пізніше Ахматова пише про Париж: "Весну 1911 года я провела в Париже, где была свидетельницей первых триумфов русского балета". У Парижі вона з МодІльяні. [2, ІІ, c.144]. - Скульптуру свою останній називав - la chjse (з франц. - вещь). В цей час італієць Модільяні марить Єгиптом. Водить Ахматову в Лувр дивитись єгипетський відділ.

Однак, "в Париже она иностранка...", - перекладаючи на сучасний текст співає сьогодні Микола Басков.

Абрисовий штрих: Модільяні (Modigliani) Амедео (1884-1920), італійський живописець-декоратор. Його плоскосність, лаконічність композиції, музикальність вичурного силуету і кольору створюють особливий світ інтимних крихких образів ("Ельвіра"), 1919. [16, с.829]. (В Парижі - зі слів самої Ахматової Модільяні малює її..., - прим. Авт.).

Трохи пізніше у вірші "Дождь" (1915), а дощі в Парижі дуже часто, Максиміліан Волошин напише:

В дождь Париж расцветает Точно серая роза.

Шелестит, опьяняет

Влажной лаской наркоза . [6, с.21].

"В 1912 году проехала по Северной Италии (Генуя, Пиза, Флоренция, Болонья, Падуя, Венеция). Впечатление от итальянской живописи и архитектуры было огромно: оно похоже на сновидение, которое помнишь всю жизнь", - напише у щоденнику Ахматова [2, І, с.18]. У березні 1912 р. вийшла перша книга віршів "Вечер" (всього 300 прим., - прим. Авт.), а слідком за нею збірки "Четки" (1914) і "Белая стая" (1917). Ці твори з захопленням зустріли Блок, Цвєтаєва, Маяковський та інші знані поети [1, с.737]. "18 сентября родился Лёвушка" (1912), - запише Ахматова. А на початку квітня 1913-го М.С. Гумільов поїхав до Африки, а звернувся у 20-х числах вересня місяця [1, с.410]. Та не зовсім просто було жити в ці часи. Ахматова то в Києві у матері (матір жила в Дарниці, - прим. Авт.), а то в Петербурзі чи в Царському Селі у батька, а то в Слепнево на дачі у батьків Гумільова. В цей час у різних варіація це повторюється декілька разів. Гумільов у мандрах і полюванні до Африки (з 1909 по 1913-1914-й роки, 4-5 разів від декількох тижнів до 3-4-х місяців - за різними джерелами, - прим. Авт.). До цих часів має відношення вірш Ахматової "И в Киевском храме Премудрости Бога.", яке відносить вона з деякими поясненнями до 1914-го року. Нагадаємо, що у Києві в 1914 році Ахматова була разом з Н.В. Недоброво, чим і пояснюється посвята йому на автографі.

Абрисовий штрих: Микола Васильович Недоброво (1884-1919) — поэт- царскосел, друг Ахматової. Автор статті "Анна Ахматова", ("Русская мысль", 1915, №7, с. 50-62), високо цінимою поетом [1, с.412]. Та й ось перші рядки вірша:

И в Киевском храме Премудрости Бога Упав на колени тебе я клялась,

Что будет твоею моя дорога,

Где бы она не вилась. [2, І, с.387].

Але не в одній збірці прижиттєвих видань Ахматової не було надруковано цього вірша. (Вірш був надрукований з невеличкими змінами тільки у 1988 році, - прим. Авт.). Сталося останнє, тому, що видавці знають більш ніж ми, бо є питання про те, що собою за психологічним статусом є Ахматова? А може цензура?

Та, хоча, сама про себе вона казала, що вона - провидиця. Може ж наступні рядки її "Молитвы" нам щось підкажуть? А може то "болісні пошуки виходу (і вибору) " [17, c.66]? :

Дай мне горькие годы недуга,

Задыханья, бессонницу, жар,

Отыми и ребенка и друга,

И таинственный песенный дар. [2, І, c.99].

Ці рядки було написано 1915-го року. Та по її життю так і трапилось, та ще більше - "над темной Россией." - теж. Тож, як вважати Ахматову - пророком чи провидицею? Зовсім інший портрет нам виказує художник Натан Альтман (який відноситься до цього ж періоду), де в образі поетеси Анни Ахматової перед нами предстає глибокий, далеко не відкритий для прочитання психологічний абрис характеру. Полотнина Альтмана наповнена тишею та нелегкими роздумами. Складний та читко розроблений графічний малюнок ніби повторює складні ритми поетичних рядків. В цьому полотні відображена грозова пора, що наповнена незвичаем та занепокоєнням. [10, с.40].

Абрисовий штрих: Альтман Натан Ісаєвич (1889-1970), радянський живописець,скульптор і графік, Засл. художник РСФСР (1968). Виконав з натури скульп. портрет В.І. Леніна. Живописні портрети (´А. Ахматова", 1914), ілл., оформлення спектаклів [16, с.46].

Філософія того, що грозова пора, " .криза та деформація особистості породжує деформацію і масовізацію мистецтва" (за В. Суханцевою) є засновницькою відносно сучасності. Та приєднуючись до останньої думки в аналізі згаданого портрету ми не пішли шляхом масового сприйняття, і тому дійшли бачення технологічного протиріччя - геометрично протиречного відображення (аналіз класики з позицій класичного системного підходу). Підтвердження останньому ми знаходимо у Бориса Раушенбаха: "У мистецтві ХХ ст. знову відроджується зацікавленість до них (геометричних протиріч, - прим. Авт.). Тут можна згадати, що Альтман "изобразил Анну Ахматову сидящей на стуле, имеющем всего одну ножку.". Так було витворено кількома століттями раніш іконописцем на іконі "Введение во храм, що умовна будівля, де знаходиться Богородиця, представлена без лівої задньої колони., прибравши її іконописець зміг достойно показати зустріч Марії з янгелем". [14, с.261-262]. Ці засоби використовували: Рубльов - ХѴ ст., Ушаков - російський ізуграф (іконописець, - прим. Авт.), ХѴІ ст. Тож, на нашу думку, Альтман намагався наблизити до глядача, сакралізувати образ Ахматової у першій чверті ХХ ст. Та абрисні засоби і ритми використовували живописці-ізуграфи для образів, побільшості, в іконах. і не тільки, а як ми бачимо і пізніше у портретному живописі. Тож, все то - ритми часу. "В сентябре Н.С. был у нас и читал стихи из "Шатра" - мне (А.А. Ахматовій, - прим. Авт.) Восени 1921-го Гумільова не стало з-за уподобань та політичних подій., хоча політикою він взагалі не цікавився, але так сталося.

"Тут уже летних отъездов дальше не будет. С этого времени я живу в Петербурге безвыездно, 2 раза я выезжала с тех пор из Петербурга - раз в Бежецк, на Рождество 21-го года, и в апреле 24 года - в Москву и Харьков читать стихи" [1, с.411]. "В Харькове. 1924. Весна. Пела Зоя Лодий". "Невиїзною" була Ахматова, мабуть тому, що з молоду в неї був туберкульоз, що пізніше, мабуть, загострилося. Останні роки жила з перекладацької роботи, хворіла.

Абрисовий штрих: Зоя Петрівна Лодий (1886-1957) — камерна співачка, вокаліст Московської та Ленінградської консерваторій [1, с.412].

У поетеси - класика лірики, у вірші 1922-го року Анни Ахматової звучить жага, ліричний, збентежений, громадянський голос:

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.

А їй, у свою чергу, не давали друкуватися. Ахматову з 1939-го року не друкували. Але в цей час, що згадує Ахматова (1924-й рік), новатора музики Ісака Дунаєвського (1900-1955) у Харкові вже не було.

Але, про перебування Ахматової у 1924-му у Харкові згадується... Може тому, що її пам´ять залишила багато душевної лірики та щоденникових нотаток про Одесу, Київ і Дніпро-Славуту (якому відповідає споконвічна пошана й любов до нього в українському народі), Харків і Євпаторію? Так, бо в літературній кав’ярні, що знаходиться в центрі старої Євпаторії ще й сьогодні відчувається тепло її души, а з вуст сучасних "богемних" поетів звучать її вірши. А на фасаді будинку пам’ятна дошка від євпаторійців про часи перебування Ахматової в місті, бо саме в Євпаторії Анна Горенко вперше почала писати вірши. Та й не тільки, але то події вже інші.

Філософсько-психологічні абриси переборення Ісака Дунаєвського, вихідця зі Слобожанщини, який поїхав долати і переборювати Москву. До Москви він їхав будучи професіоналом, музикантом, який володів поважними засобами і багатими різносторонніми пізнаннями. Та не разом він взяв Москву. Початком був Ленінград. Тож як сьогодні, перефразувати відомі рядки: через "Петербург" він приїхав у Ленінград... " — від Людмили Гурченко і Бориса Мойсеєва. Та останнє в ХХІ ст.— ще не класика, а - шоу- бізнес і великі гроші, але все може бути... А тоді у Дунаєвського були зовсім інші ритми. Тоді звучала інша музика. Загострена музика мелодики вірша, стала заставою успіху (не матеріального як буває сьогодні, - прим. Авт.) пісенної творчості Ісака Дунаєвського, який щось увібрав від Ігоря Стравінського (письменника і композитора) [5, с.169-174].

Абрисовий штрих: Дитинство Ісака минуло в українському містечку Лохвиця (Полтавщина, - прим. Авт.). В родині скромного службовця, касира Товариства взаємного кредиту, 30-го січня 1900 року народився син Ісак... Дунаєвські займали одноповерховий будинок з терасою у провулку Шевський кут, який нічим не відрізнявся від інших вулиць Лохвиці. Сім ´я була велика — і дуже музична. Обдарований від природи тонким музичним слухом, Осип Дунаєвський дуже любив співати...[3, с.77]. За спогадами старшого брата Бориса в місті (Лохвиця) нараховувалося 6000 мешканців, "було 4 церкви, 1 собор, 2 синагоги, 4 питейних заведения", нумери для приїжджих і одноповерховий "гранд-отель"!"), земська лікарня з двома лікарями і фельдшером, декілька дерев ´яних лавок, крамниці, ремісниче, церковноприходське і міське 4-класне училище"... [12, с.5]. Музична професія в родині Дунаєвських не культивувалася.

Що ж відіграло роль у становленні Ісака? Можливо музичність матері, яка часто співала, акомпануючи собі на клавікордах - для неї батько купив дивовижний для Лохвиць інструмент. До Лохвицького реального училища братів Бориса і Ісака не прийняли. Потім було Харківське музичне училище. Сумно закінчився для Ісака Лохвицький період життя. Бо як не збиралися у Харків, то трошечки спізнилися, бо вступні іспити в музичне училище вже було завершено. Але Борис і Ісак все ж були зараховані на навчання. Допоміг Осип Юліївич Ахрон - досвідчений педагог, розпізнав у Дунаєвському достотну обдарованість. А ще педагог порадив батькам хлопчика придбати концертний інструмент. Пізніше була скрипка, та ще яка Аматі. У 1918 році Ісак Дунаєвський із золотою медаллю закінчив гімназію... Вступає на юридичний факультет Харківського університету. "А через рік після завершення гімназичного курсу він став випускником Харківської консерваторії, в яку було перетворено музичне училище ." [12, с.83]. Та у складній обстановці громадянської війни на Україні, у тривожні дні 1919-го року, культурне життя Харкова не припинялося. З остаточним встановлення у Харкові Радянської влади театр Миколи Синельникова (на той час - приватний, - прим. Авт.) перетворюється у Державний театр російської драми. Дунаєвський починає працювати в театрі як провідний скрипаль-концертмейстер. З часом його переводять на посаду завідуючого музичною частиною. У ці роки Дунаєвський написав музику до п’єс "Тартюф, або Ошуканець" і "Хворий та й годі" Мольєра, "Овеча криниця" Лопе де Вега, "Весілля Фігаро" Бомарше, "Слюсар і канцлер" Луначарського тощо. Досить часто йому доводилося для музичного оформлення п’єс писати різні за жанрами твори - пісні, симфонічні епізоди, вокальні ансамблі. Все це було для Дунаєвського чудовою творчою школою, давало змогу поступово накопичувати практичний досвід, входити в культуру не з потаємного ходу.

"Но все когда-нибудь кончается." (рядки однієї з сучасних пісень Ігоря Крутого, - прим. Авт.). Так закінчився й Харківський період Дунаєвського, хоча в путівниках по Харкову та альбомах про пам’ятки історії та архітектури, культурного життя, відпочинку харків’ян радянського періоду композитор, майже, не згадується. Тож, ми переглянули декілька матеріалів та один з подарункових альбомів - вже "перебудовчого періоду великої держави", прізвище Дунаєвського відсутнє [19]. Разом з тим, Дунаєвський писав музику і до опусів керманича "советської" культури - Анатолія Васильовича Луначарського. Та легка, альтернативна музика відносно класичної - джаз (чим був захоплений Дунаєвський) вважався музикою товстих буржуа. (В радянській державі цього не могло бути, - прим. Авт.). Та джаз (англ. jazz), рід професійного музичного мистецтва, що склалося у США на межі ХІХ і ХХ-го ст. на основі синтезу європейської і африканської музичної культур. Характерними рисами цих культур є поліритмія, темброва своєрідність, колективна імпровізаційність. Ведучими жанрами у джазі є танець та пісня [15, с.386]. Новацією 30-тих років ХХ-го ст. було те, що Дунаєвський один з перших вітчизняних композиторів переніс джазову музику в кіно, став одним з перших створювачів кінокомедії, а в 40-50-х роках із своєрідними тільки йому ритмами оранжування поширив джаз в опереточному мистецтві.

.У 1924 році Ісак Осипович переїхав до Москви й одержав запрошення працювати в театрі "Ермітаж", він уже був досвідченим фахівцем у галузі театральної музики. Роки роботи в московських театрах позначені новаторством, творчими пошуками і першими перемогами. Саме тоді Дунаєвський звернувся до створення музичної комедії, став одним із засновників радянської оперети. Плідною була й співдружність композитора з джаз-оркестром Леоніда Утьосова. Інколи працюючи Дунаєвський забував про сон, про їжу. "Коли Дунаєвський сидів біля рояля, говорив Утьосов, - він перетворювався у згусток музики" [12, с.8]. Сам же Утьосов був одним із перших виконавців пісень Дунаєвського. А становлення професійної пісенної творчості Леоніда Утьосова починалося після його запрошення відомим співаком Ю. Морфессі в Одеський дом артиста у 1917-му році, хоча його артистичне життя почалося у 1912-му.

Переїхавши в Москву, Дунаєвський створює за шість перших московських років шість оперет: "И нашим и вашим", "Карьера премьера", "Женихи", "Соломенная шляпа", "Ножи", "Полярные страсти" [12, с.14]. Після Другої світової війни життя стало світлим і прекрасним. По життю у Дунаєвського характерними рисами була простота, безпосередність, біль за другу людину. Довгий час він співробітничав з Соловйовим-Седим, з яким було створено багато гарних воєнних пісень.

Філософія ставлення Дунаєвського до поетів завжди характеризувалася великою повагою. Біля п’яти років Дунаєвський співпрацював з вихідцем з Луганщини - Михайлом Матусовським.

Абрисовий штрих: Матусовський Михайло Львович (1915-1996), народився у місті Луганську, в родині фотографа. Батько мав свій невеличкий фотосалон по вул. Петроградській (нині це вулиця Леніна, що в старому центрі Луганська, - прим. Авт.), будинок ще залишається - правіше від магазина "Вымпел". Навчався малий Михайло в двоповерховій школі, що стоїть і сьогодні в перевулку Натальєвський. Пізніше навчався в

Літературному інституті ім. О.М. Горького (Москва), який закінчив у 1939 році. Кандидат філологічних наук (1941). Займався дослідженнями стародавньої російської літератури. Брав участь у воєнних діях під час Великої Вітчизняної війни. Нагороджений багатьма урядовими орденами та медалями... Помер у Москві.

З Матусовським Дунаєвського пов’язує спільна творча праця. У своїх розповідях Л. Бас згадує: ".Завершено працю над новим твором. Поет і композитор задоволені один одним. "Перша вчителька" - це, власне, не пісня, а романс (посвята Матусовського своїй вчительці - Марії Семенівні Тодоровій, - прим. Авт.). В кожній людині живе вдячність своїй першій вчительці, яка відкрила перед нею широкий світ знань, допомогла зрозуміти явища та події. І поет і композитор прагнули передати свої почуття в художніх образах - поетичних та музичних.

Зібрався Дунаєвський в Стару Рузу, де відпочинок мав стати лише доповненням до нової напруженої праці. .Минуло кілька місяців. На цигарковій коробці він записав лише один рядок мелодії, яка, можливо, зненацька виникла в його свідомості. - Не дивуйся, сказав Ісак Осипович Михайлу Матусовському. - Тепер це вже не "Перша вчителька", а "Шкільний вальс", - і композитор заграв чарівну, трохи сумну мелодію нової пісні. [3, с.90-91]. Багато ще пісень було написано разом: "Летите, голуби", "Не забывай" тощо. М. Матусовський розумів та відчував специфіку пісенної творчості Дунаєвського. І коли музикознавець А. Чернов назвав Матусовського поряд з іншими авторами текстів пісень Дунаєвського, останній виправив: "Згадування проміж тим прізвища Матусовського не відповідає ні обсягу і якості нашої роботи, ні моєму особистому відношенню до цієї співдружності" [12, с.27]. В Дунаєвському жив дух переборення, дух подолання. А долати було що. Бо як згадує його син - Максим Дунаєвський, то у батька не було захисників у "верхівці", йому ніхто не полегшував життя, а в останні роки життя його відверто цькували. Труїння почалось із смутно відомого листа професури Горьківської консерваторії, яке було надруковано в газеті "Правда", що наробило багато галасу. А в 1948-му році він потрапив в опалу з-за Постанови ЦК ВКП(б) про оперу "Великая дружба": це було гоніння на усіх композиторів, які намагалися вільно мислити, - Шостаковича, Прокоф’ єва, Хачатуряна і Дунаєвського. Бо після війни, у 40-ві роки, просто заборонялося використовувати в оркестровках саксофон - буржуазний інструмент. Сьогодні смішно, а тоді? То був "час розпрямлення саксофонів" [8, с.10].

Власне, треба засвідчити, що оперета "Вольний ветер" - один з найбільш вдалих творів композитора. У 1961 році на екрани вийшов кінофільм під цією ж назвою. Останньою роботою Ісака Осиповича стала оперета "Белая акация". Він писав музику, а в Московському театрі оперети вже йшли репетиції, готувалася постановка спектаклю. Це була своєрідна розповідь про сміливих людей - китобоїв, закоханих у свою нелегку професію, в море, в рідну красуню-Одесу. А вранці 26 липня 1955 року подзвонили з театру: "Чи не можна прийти за музичним номером, якого не вистачає?". Композитор відповів, що він саме зараз над ним працює. Це була остання його розмова. Зупинилося велике серце композитора. А на роялі залишилися ноти з тільки-но написаною мелодією. [3, с.93]. Сценічне ж життя "Белой акации" бережно завершив К. Молчанов - тоді ще молодий композитор, який сприйняв та розвинув принципи кіномузики Дунаєвського. За традицією в Одесі кожен сезон оперети відкривається "Вольным ветром", бо цією оперетою театр і народився того - 1947-го року [12, с.28].

Все переборов, подолав Дунаєвський і гоніння, і саксофони не "виправляв", і музики ритми спас.

Дедукція. Ланцюгом умозаключень з роздумів, поза самим собою змістом, має бути думка про позачасовий сенс людського буття, та як говорив О. Блок: "Поки не знайдеш зв´язок між тимчасовим і позачасним, до тих пір не станеш письменником, не тільки зрозумілим, але і кому-небудь та, окрім баловства, потрібним" [4, с.162]. Тож, постає питання: Кому- небудь ми потрібні, та чи спасе нас музика? Та чи допоможе знання з художньої культури нам і самій культурі? Останнє буде залежати від нас, від нашого розуміння успіхів у переборенні, у нашій творчості, бо творчість - є переборення. Наші "герої" своїм життям доказали, що це можливо, а їх творчість у ХХІ столітті стала вже класикою. І прізвища (Ахматова, Булгаков, Волошин, Врубель, Гумільов, Дягілєв, Матусовський, Утьосов та ін.) вписані в скрижалі світової художньої культури. І не тільки.

Саме останні та їх творчість дає можливості філософствування і сприйняття, бачення, тлумачення і відбиття картини світу, картини оточуючого нас у образах, звуках, ритмах, римах і фарбах.

А в цей час - в старому центрі Евпаторії на будинку, якому багато більше ніж за сто років, що знаходиться в проїзді А. Ахматової (така нова назва старої вулиці братів Буслаєвих, яка подовжується проспектом ім. Леніна, - прим. Авт.) вміщено мармурову меморіальну табличку: "Здесь в доме А.С. Пасхалиди, в 1905-1906 г.г. жила Анна Ахматова". Поряд з домом

праворуч, й посьогодні знаходиться літературна кав’ярня, де й сьогодні відбуваються зустрічі євпаторійської богеми, а романси співають під акомпанемент роялю, який мабуть стояв тут, коли у сусідньому будинку жила Анна Горенко, бо роялю також більше ніж за сто років. Так говорять літні євпаторійці, істотно - за спогадами їх батьків, - прим. Авт.

28 грудня 1991 року фахівцями Кримської обсерваторії була відкрита нова планета, котрій надали ім’я "Матусовський".

Так поет з Луганщини вдруге народнився через всесвіт вдячуючи науковцям з Криму. Бо наприкінці ХХ-го, початку ХХІ століття він заставив у всесвіті звучати слова і музику, яка звучить й сьогодні. Звучить із гучномовця скульптурної композиції, яку встановлено в осінні дні 2007-го поету-пісеннику Михайлу Матусовському молодими луганцями (покоління нової генерації) на Червоній площі Луганська - біля Луганського державного інституту культури і мистецтв (роб. Народного художника України - луганця, скульптора Євгена Чумака, - прим. Авт.). Останнє нагадує нам про події з поширення вітчизняної культури у ХХ столітті, а у ХХІ-му - не тільки нагадує, а й має своє відбиття. Бо у Луганському державному інституті культури і мистецтв влітку 2008-го року викладачка Тетяна Журавльова уклала книгу: "Здесь начало моей родословной". Та жаль, що тираж книжки самий найменший - 100 примірників. А в музеї правоприємниці старої школи (школи, де вчився М. Матусовський, - прим. Авт.) - середній школі №13 учні під керівництвом вчительки Світлани Музикіної презентують пісні, матеріали досліджень та речі з куточка Михайла Матусовського. Тож, любов до мудрості в душі народа живе. Живе і музика!

Література

Ахматова, Анна. Биографическая канва Николая Гумилева (до 1912 года). // Наше наследие - 1989 [Книга составлена из 6 номеров журнала за 1989 год. Гл. ред. В.П. Енишерлов]. - М. : Наше Наследие, 1990. - 971 с. [с илл. и прил.].

Ахматова, Анна. Сочинения в 2-х томах. / А.А. Ахматова. [Ред.

Н.Н. Кудрявцева]. - М. : Правда, 1990.

Бас Л.О. Розповіді про композиторів / Бас Л.О. Вип. 5. - Київ : Музична Україна, 1980. - 120 с.

Блок А., Соч. Т.5, - М. : Художественная литература. - С. 162.

Власова Н. С. Мы читаем и говорим о русских композиторах /

Н.С.Власова, З.А. Егорова, Н.С. Земская, Н.В. Рубашёва. - М. : Русский язык, 1989. - 232 с.

Волошин М. Иверни [Избранные стихотворения]. - М. : Книгоизд. «Творчество», 1918. - 138 с.; [Факсимильное издание]. - Репринт, Симферополь. : СОНАТ, 2006. [Предисл. Н.М. Мирошниченко]. - 38 с.

Горальський, Анджей. Теорія творчості / Ан. Горальський [Переклад з польск. Олега Гірного]. - Львів : Каменяр, 2002. - 144 с.

Грабенко, Людмила. Композитор Максим Дунаевский: Апофеозом всех измышлений об отце стала сплетня, будто он покончил жизнь самоубийством / Л. Грабенко. Бульвар Гордона, август, 2009, №32 (224).

С. 10.

Гумилев Н.С. Стихотворения и поэмы / Н.С. Гумилев [Ред. и автор предисл. В.П. Енишерлов. Сост., автор биогр.очерка В.К. Лукницкая]. - Тбилиси : Мерани, 1988. - 496 с.

Долгополов И.В. Мастера и шедевры : В 3. т. Т. ІІІ - М. : Изобраз. Искусство, 1988. - 784 с.

Левченко О.О. "Перлина - Київ" Михайла Врубеля і Михайла Булгакова в ретроспекції часу та поза сторінками підручника / О. О. Левченко // Освіта на Луганщині, 2009, №31. - С. 97-104.

Мастера песни. Сборник статей: [Сост. Софья Борисовна Рыбакова]. - М. : Сов. Россия, 1971. - 96 с. (Библиотечка в помощь художественной самодеятельности).

Мудрость тысячелетий. Энциклопедия [Автор-сост. В Балязин]. - М. : ОЛМА-ПРЕСС; ОАО ПФ «Красный пролетарий», 2006. - 448 с.

Раушенбах Б. В. Геометрия картины и зрительное восприятие / Раушенбах Борис Вікторович. - СПб. : Азбука-классика, 2002. - 320 с., [с илл.]. ISBN 5-352-00001-X.

Словарь русского язика в четырех томах. [Под рел. А.П. Евгеньевой]. Т. 1. А-Й. - М. : Русский язык, 1985. - 696 с.

Советский энциклопедический словарь, - М. : Советская энциклопедия, 1980. - 1600 с. [с илл.].

Суханцева В.К. Музыка и мир человека (от идеи вселенной - к философии музыки) / В.К. Суханцева.. - К. : Факт, 2000. - 176 с.

Татаркевич, Владислав. Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естет. переживання / Пер. з пол.

В. Корнієнка. - К. : Юніверс, 2001. - 368 с. [- Бібліограф. : с. 28].

Харків и харків’яни : [Фотоальбом] / Фото Р.Т. Папік’яна; Текст Р.Б. Гнатишина. - К. : Мистецтво, 1989. - 184 с. : іл. [Текст укр., рос. та англ. мовами]