В.І. Пустовойт

Верховна Рада України

У статті розглядаються тенденції “гуманізації природи” та “натуралізації людини”. Саме на цьому шляху виникає можливість виходу людства з екологічної кризи в ході становлення планетарної цивілізації. При цьому вчення В.І. Вернадського про біосферу й ноосферу виконує методологічну функцію у визначенні індикаторів рівня екологічної культури, параметрів глобалістського мислення людства та його складових від етносів, націй, соціальних угрупувань до індивідуумів.

В.І. Вернадський вперше в історії науки звернув увагу на проблеми глобалізації освіти та три універсальні умови її розвитку: перша - розвиток знання і його наукової організації, друга - демократизація суспільного й державного життя, третя - розповсюдження єдиної культури на всю земну кулю. Останню умову В.І. Вернадський уточнює тезою про доступність єдиної культури (перш за все на базі науки) для всіх країн і всіх народів, для всього людства, тому що саме наукове знання обумовлює єдність людської культури незалежно від історичного часу та географічного місця.

“Онаучена культура” і “окультурена наука” повинні стати основою вищої освіти, котра в свою чергу стане одним з інструментів розбудови “високої цивілізації” (так називають прагнення глобалістів побудувати нову цивілізацію). Йдеться про повернення до універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатомірний, стохастичний світ, в якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана з “самодетермінацією людини” через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур.

Потреба в такому зверненні зростає в періоди криз, коли з’являється гостра незадоволеність підсумками власного розвитку. Почуття краю власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого підходу до буття людини та її свідомості стає можливим дійсно докорінне перепрограмування її долі. За Г. Бейтсоном “висока цивілізація” характеризується: а) поверненням до втрачених архаїчних форм екологічного мислення, яке зараз залишилось, мабуть, тільки у бушменів, ескімосів і деяких інших народів; б) наявністю сучасних інформаційних технологій для розповсюдження і збагачення вищенаведеної мудрості екологічного мислення;

в) трансформацією певних інституцій (системи освіти, церкви тощо) з метою підтримки мудрості екологічного мислення в людській популяції, “преадаптації” людини при зустрічах з непередбаченими ситуаціями;

г) обмеженістю трансакцій з навколишнім середовищем, пов’язаних з використанням невідновлювальних природних ресурсів, чекання технологічного прориву в енергетиці [2, 461].

Звернення В.І. Вернадського до проблем освіти, вищої зокрема, пов’язане з його концепцією переходу “біосфери” в “ноосферу”. Цей перехід буде, на його думку, важким, оскільки буде пов’язаний з переглядом того, що утвердилось у нашій свідомості, у нашому складі думок. Епоха ноосфери - це тільки можливість, і вона необов’язково буде перетворена на дійсність. Епоху ноосфери слід будувати. Для цього необхідні значні зусилля і нові принципи нашої життєдіяльності. Необхідні нові знання, нове мислення, нова мораль і нові спільні зусилля. На думку М.М. Мойсеєва, необхідна спеціальна синтетична наукова дисципліна - “теорія ноосферогенезу” [3, 85].

Деякі принципи такої теорії у вигляді базових ідей, концепцій, цінностей вже існують. Серед них передусім слід назвати “категоричний імператив” (І. Кант), “етику ненасильства” (Л.М. Толстой, Махатма Ганді, М.Л. Кінг), “етику шанобливості до життя” (А. Швейцер), “принцип співчуття” (С.В. Мейєн), “принцип відповідальності” (Г. Йонас), принцип синергізму (І. Пригожин), принцип “нерівної рівності” (Г.С. Сковорода), “екологічний імператив” (М.М. Мойсеєв), цінність любові як ознаки людяності” (К. Войтила), “культуру провини” і “культуру сорому” (Р. Бенедикт), “принципи екорозуму” (Г. Бейтсон), “цінності нового революційного гуманізму” (А. Печчеї), “науку як планетарне явище, інтегратор культури” (В.І. Вернадський) тощо.

На думку Р. Бейтсона, “розум - є необхідною, неминучою функцією систем відповідної складності всюди, де складність подібного рівня виникає” [2, 448]. Він визначив мінімальні вимоги для систем, що відповідають критеріям розумності: по-перше, система повинна оперувати з відмінностями й на основі відмінностей; по-друге, система повинна складатися із замкнених петель або мереж, уздовж яких повинні передаватися відмінності та трансформи відмінностей; по-третє, багато подій у системі повинні енергетизуватися швидше отримувачем, ніж стартером діяння; по-четверте, система повинна бути здатною до самокоригування у напрямку гомеостазу і/або в напрямку збігання. Існує дивовижна тотожність між одиницею еволюційного виживання і одиницею розуму. Раніше за одиницю виживання вважали таксономічну ієрархію: індивид, підвид, вид. Зараз складається нова ієрархія одиниць: ген-в-організмі, організм-в-середовищі, екосистема й ін. Тобто, у наш час під екологією в найбільш широкому значенні треба розуміти вивчення взаємодії та виживання ідей і програм у певних контурах, тобто відмінностей, комплексів відмінностей тощо.

Епістемологічна помилка вибору неправильної одиниці може призвести до тези “Людина проти природи”. Така теза, у свою чергу, призведе до реалій типу “Чорнобильська зона відчуження” і заклику “Зробимо найпотужнішу зброю, щоб знищити неприємних сусідів”. Тобто існує екологічна проблема дурних ідей, так само, як існує екологічна проблема бур’янів. Характеристика системності така, що базова помилка відтворює сама себе. Вона, як ракова пухлина, проростає скрізь тканину життя і призводить все до хаосу. Коли людина обмежує свою епістемологію і діє на базі передумови “Крім мене самого, мого виду і моєї організації мене нічого не цікавить”, то вона “обрубує” інші елементи так званої петльової (стільникової) структури. Такий склад мислення, ймовірно, може призвести до думки зробити, наприклад, з Чорнобильської зони відчуження смітник для відходів людської діяльності, або з тієї чи іншої країни “тигель” задля “переплавки” терористів з усіх країн. Той, хто так думає, забуває про те, що екоментальна система Чорнобильської зони є частиною більш широкої екоментальної системи. Тож, якщо Чорнобильську зону примусити “збожеволіти”, то її “божевілля” інкорпорується в більшу систему нашого буття і мислення.

Першопричиною виникнення екологічних ніш для дурних ідей є наявність подвійних стандартів, релятивістської моралі. Зразками таких стандартів можуть бути “норми” типу: “Моя віра правильна, а всі інші єретичні або хибні”, “Наші терористи - не терористи, а борці за свободу, а ваші так звані борці за свободу є насправді терористами”, “Наша земля священна, тому її не можна забруднювати, а ваша територія приречена бути нашим смітником”...

Для В.І Вернадського подібні зразки подвійної моралі принципово неможливі, бо в основі його моральних оцінок точні наукові висновки: “Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності і рівності всіх людей -Homo sapiens і його геополітичних предків Sinanthropos та ін., нащадки котрих для білих, червоних, жовтих і чорних рас - розвиваються будь-яким чином серед них усіх безперервно і в незліченних генераціях. Це закон природи. Всі раси поміж собою схрещуються і дають плідних нащадків” [6,

Тут доречно згадати тезу К. Маркса про те, що “не може бути вільним той народ, який пригнічує інший народ. Сила, котра йому необхідна для пригнічення іншого народу, в решті решт обертається проти нього самого”

Теза, крім політичних аргументів, містить, як бачимо, і екоментальні елементи. Але К. Маркс розумів історію як вияв “економічної стихії”, яка породжує хаос, кризу, розруху, доки людство не зрозуміє, що ці обставини керують її долею. Саме для того, щоб керувати обставинами, треба позбутись, на думку К. Маркса, причини економічної стихії, тобто приватної власності. З цього безпосередньо робиться висновок про заміну її суспільною власністю, перехід до планової економіки. Але К. Маркс не передбачив того, що новим фактичним власником всього суспільного багатства та його розпорядником стане національна політична бюрократія, що вона, щоб зберегти свої привілеї, змушена буде балансувати на межі тиранії і тоталітаризму. Крім того, закрита економіка соціалістичних країн виявилася неекономічною, несинергічною, тобто нежиттєздатною. Це й призвело наприкінці 90-років до системної кризи країни соцтабору із централізованою плановою економікою.

Подолати усі антагонізми ринкової економіки, на думку Р. Арона і У. Ростоу, можна на шляху переходу до “індустріального суспільства”, де виробництво контролюють не власники засобів виробництва, а освічені менеджери-адміністратори. Але ідеї, породжені індустріальною революцією, можна звести до наступних лозунгів: “Ми проти навколишнього середовища”, “Ми проти інших людей”, “Значуща одиниця - індивідуум, окрема компанія, окрема нація і ін.”, “Ми можемо в односторонньому порядку контролювати навколишнє середовище й повинні домагатися такого контролю”, “Межі нашого оточення можуть нескінченно розширятися”, “Репрезентом здорового глузду є економічний детермінізм”, “Технологія і науково-технічний прогрес забезпечать нас усім”.

Для розв’язання проблем, які виникають у ході становлення планетарної цивілізації, на зміну концепції індустріалізму з’являється теорія постіндустріалізму (Д. Белл) та її модифікаціїї (А. Тоффлер, Г. Кан,

З. Бжезінський). Визначальним фактором в “постіндустріальному суспільстві” має бути не капітал, а нове знання і влада у вигляді “нового класу” технократів і висококваліфікованої інтелігенції. Нові інтелектуальні технології (системний аналіз, імітаційне моделювання, інформаційні технології, глобальне прогнозування тощо) позбавлять суспільство від національних, класових, расових та інших конфліктів, допоможуть створити суспільство загального добробуту... Основою прогресу суспільства як технічного, так і соціального, мають стати “мультиверситети” - конгломерати академічних інститутів, вищих навчальних закладів і “фабрик думок”. Проголошується “ера мерітократії”, тобто влади, яка визначається здібностями, талантом, знаннями. Усі державні, наукові, культурні інститути повинні стати мерітократичними. Це й визначає одну з головних функцій мерітократії - розробку ефективної техніки зберігання влади. Цікаво відзначити, що у В.І. Вернадського є подібні думки: “Власне кажучи, наукова думка при правильному розумінні державної справи не повинна протистояти державній владі, бо вона є головним, основним джерелом народного багатства, основою могутності держави’” [6, 105].

З точки зору ноосферогенезу, той, хто отримує перемогу над навколишнім середовищем, руйнує сам себе. Тому сьогодні дуже актуальною стає проблема показників і індикаторів глобального розвитку, критеріїв прогресу та безпеки екосистеми “людство + природа”. Розробка репрезентативної системи показників для глобального моделювання можлива лише за умови використання системно-структурного підходу, широкого застосування сучасних методів багатокритеріального оцінювання, визнання людини як вирішальної сили ноосферогенезу й неминучості кардинальних соціально- економічних, політичних і культурних перетворень суспільства в напрямку його гуманізації й інтеграції. Саме для цього створена нова комплексна міжгалузева наука - глобалістика. Нею вже накопичений певний досвід і здобуто важливі результати. По-перше, з’ясовано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних моделей і якість проектів, розширило їхні можливості; по-друге, доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; по-третє, зафіксована майже повна відсутність методів зведення концептуальних категорій до емпірично визначених індикаторів, без чого питання практичного використання теоретичних моделей залишається дуже проблематичним; по-четверте, зосереджена увага на розробці питань взаємозв’язку показників різних підсистем, моделей виходячи з вимог цілісності.

Автори монографії “Глобалізація і безпека розвитку” зазначають, що на початку ХХІ ст. особливо виявляються нові закономірності, які діють синхронно і в одному напрямку: це, “по-перше, колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення глобальної інтеграції” [5, 12-13]. Відмінити або відкласти ці процеси неможливо. Їх можна дослідити й згідно результатів досліджень ухвалювати відповідні рішення.

Найбільш розвинуті країни з ринковою економікою сьогодні постали перед альтернативою: або забезпечити поступовий, еволюційний розвиток всього глобалізованого світу, або в осяжному майбутньому зіткнутися з такими глобальними проблемами, з якими вже буде неможливо впоратися. До речі, на думку Г. Бейтсона, заважають цьому “деякі помилки в мисленні й тенденціях західної культури” [2, 456], тому корекція культурних орієнтацій може позбавити світ від загрози руйнування.

В.І. Вернадський своїми ідеями й відкриттями набагато випередив свою епоху, особливо в загальнотеоретичних і філософських підходах. По-перше, це ідея про геологічну довічність життя. Із висновком про “всюдність життя” у просторі В.І. Вернадський зробив також висновок про його “завждість”, тобто довічність і безперервність у часі. Лише наприкінці його життя з‘явились перші фактологічні дані про біогенну природу стародавніх осадочних порід Землі, про наявність в них бактеріальних організмів. По-друге, це ідея

В.І. Вернадського про геологічну роль людини й людства в переході біосфери в стадію ноосфери. Ця його думка тривалий час сприймалась як гіперболічна метафора, і тільки в наш час знайшла підтвердження в зв’язку з виникненням екологічних проблем і спробами вирішити їх у планетарних масштабах. По- третє, це стосується ідеї зростаючої ролі науки в розбудові ноосфери. Саме наука розглядається ним як основна сила ноосферогенезу, як інтегратор культури, універсальна база освіти й виховання, морального вдосконалення людини [6, 91-93]. Величезні можливості науки, як передбачав В.І. Вернадський і як це підтвердили дослідження Римського клубу, можуть служити як на користь людям, так і сприяти самознищенню цивілізації. За певних зусиль з боку людства може здійснитися перехід біосфери у стан ноосфери, тобто “в царство розуму людського” [7, 127]. На думку В.І. Вернадського, це може здійснитись лише якщо ідеали демократії увійдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, законом природи, тобто відповідатимуть ноосфері. “Саме тому, - писав він, - можна впевнено дивитись на наше майбутнє. Воно в наших руках. ” [7, 510].

Література

Вернадскій В.И. Письма о высшемъ образованіи въ Россіи // “Постметодика”. - 2001. - № 5-6 (37-38). - С. 3-8.

Бейтсон Г. Екология разума: Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. - М.: Смысл, 2000. - 480 с.

Моисеев Н.Н. Пути к созиданию. - М.: Республика, 1992. - 255 с.

Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 18.

Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред. О.Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2001. - 733 с.

Вернадський В.И. Рго et contra / Сост., вступ. ст., коммент. А.В. Лапо. - СПб.: РХГИ, 2000. - 872 с.

Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М.: Наука, 1988. - 520 с.