В.Артюх

Сумський державний університет

У статті аналізуються ідеї Ю. Вассияна про “основний досвід” як підґрунтя “історичного світу ”, специфіка волюнтаризму в розумінні історичного процесу, прагматична функція історичного знання.

Творчість українського філософа та ідеолога націоналістичного руху Юліана Вассияна (1894 - 1953) до сьогодні не отримала належної оцінки в історії української філософської думки. Тому необхідно детальніше зупинитись на ідеях цього інтелектуала-консерватора, зважаючи на його світоглядні та філософські рефлексії щодо історичного виміру людського існування. Окремі аспекти цієї проблематики вже аналізувались у розвідках М. Антоновича [1], А. Астаф’єва [2], М. Голянича [8]. Специфіка нашого підходу полягає в тому, що ми зосереджуємо увагу лише на деяких ще не досліджених питаннях філософії історії Ю. Вассияна. Мета статті - розкрити вплив феноменологічної філософії Е. Гуссерля, моменти волюнтаризму в його філософсько-історичних побудовах та специфіку розуміння поняття «історичної ідентичності».

Дослідники філософської спадщини Ю Вассияна вже не раз вказували на залежність його поглядів від феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля [8, 72]. Так, в одній із своїх статей, говорячи про онтологічне підгрунтя історичного процесу, Ю. Вассиян намагається вибудувати аналог однієї з основних категорій філософії «пізнього» Гуссерля - «життєсвіту» (Lebenswelt), який у нього дістає назву «основного досвіду» людини. «Основний досвід» стає апріорною основою світу історії, тобто як комплекс елементарних сил, що творять органічне життя, стає «.єдиною підставою-джерелом всякого дальшого досвіду...» [7, 82]. Далі Ю. Вассиян вибудовує його структуру. Для нього це кілька «елементарних почувань» - любов, голод, страх, цікавість. Саме такий афект як цікавість транслює первісний досвід у досвід загальний, історичний. «Цікавість є добровольним зворотом уваги в напрямі відкриття повних форм досвіду.» [7, 85], продовжує Ю. Вассиян. А буденне життя людини є тим критерієм, який визначає вже цінність певного афекту. «Основний досвід» - це сфера принципової нерефлективності, або, як він описує його дію, «внутрішнього автоматизму», «спонтанної стихійної органічної інтуїції» [7, 87], «спонтанного вилонювання життя без попередньої інтервенції свідомих процесів духа» [7, 88]. Усе наше повсякденне життя ґрунтується на цій «безпосередній інтуїційно-спонтанній сфері» [7, 89]. Ю. Вассиян констатує «апріорну природу» «основного досвіду», як і в розумінні І. Канта, цей досвід є умовою загального життєвого досвіду, не будучи сам при цьому результатом його функціонування. По-іншому весь наш історичний досвід проходить «процес добору й селекції .згідно з процесами первісно-досвідної сфери життя» [7, 89], тобто «основний досвід» є для нього матрицею. У свою чергу, об’єктивізація «основного досвіду» у форми загального життєвого досвіду є у Ю. Вассияна моментом історії [7, 89], або, як він зазначає «первісний досвід» стає «мотором життя й історії». Сама історія виникає в результаті здійснення з великої кількості можливостей («з хаосу хотінь») деяких із них, тобто об’єктивації можливості в дійсність. Історія як сфера здійсненого людського досвіду має «найвищу пробу», оскільки вона «безсумнівна відносно своєї фактичної природи».

Отже, Ю. Вассиян використовує гуссерлівське розуміння «життєсвіту» для характеристики своєї ідеї «основного досвіду». Як і в Е. Гуссерля, його «основний досвід» є дорефлективною смисловою очевидністю, яка сприймається як сама собою зрозуміла річ. Він наперед заданий досвіду історичного світу й постійно об’єктивується в ньому як первинно зрозуміле. Такий допредикативний досвід смислових актів свідомості має у своєму складі первинні почуттєві сприйняття, якими у Ю. Вассина, як уже зазначалося, є любов, голод, страх та цікавість. «Основний досвід» має телеологічну структуру, оскільки всі елементи його співвідносяться з доцільною (практичною) діяльністю людини в історичному світі.

Е. Гуссерль свою ідею Lebenswelt почав розробляти у 20-ті рр. й у «Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології», що була вже видана посмертно, залишив найдетальніший опис цього поняття. Зрозуміло, що ці філософські розробки «пізнього» Е. Гуссерля були відомі Ю. Вассияну.

Розуміння Ю. Вассияном ролі вольового начала в історичному процесі має багато спільного з волюнтаризмом Дмитра Донцова. Проте, на відміну від Д. Донцова, для якого людина все-таки залишається лише сліпим знаряддям ірраціональної, сліпої ідеї волі, у Ю. Вассияна постулюється важлива роль морального фактора в історії. Моральність людини випливає не просто з факту її фізичної наявності, як наприклад твердять ідеологи лібералізму, для нього джерело людської моральності приховується в трасцендентному авторитетові.

Історія для Ю. Вассина, як і для Д. Донцова, є історією не індивідів, а певної спільноти, у даному випадку - нації. Нація - це організм, але не природний, а «штучний», витворений волею еліти.

Визнання ролі індивідуального начала у творенні такої спільноти, як нація виразно відділяє Ю. Вассияна від інших націоналістичних інтелектуалів. Індивід не розчиняється в загальній волі нації, а реалізує свою особистість у спільному національному дусі, у творення якого він робить певний внесок і який відображається у ньому самому.

Специфіку взаємозалежності, взаємодії та взаємодоповнюваності національної спільноти та людської одиниці підтверджують слова із «ранньої» статті Ю. Вассияна: «Одиниця, - пише він, - є в суспільстві неодмінний підмет і таке її положення означає з одного боку засаду суспільного інтегралізму, висловлюючого безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованої громади без огляду на рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку випливає з цього ж самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на грунті збірного життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться вся проблематика та власна динаміка історично-суспільного процесу» [4, 133]. Саме тому «одиниця врощена в суспільність, як у свій природній грунт і, навпаки, суспільність зроджує з себе одиницю як вислів своїх життєвих сил».

Національне для Ю. Вассияна починається не з факту визнання об’єктивно існуючої нації як тієї іншості, що початково передує людині, а з наявності її на суб’єктивному рівні власної людської ідентичності. Оскільки людина носить в собі таку умову соціальності, як національність, і уможливлюється в подальшому конструювання нації як об’єктивно існуючої спільноти. Саме поміщена на глибинний рівень ідентичності в якості само-собою зрозумілих істин, ідея нації спрямовує людську діяльність у напрямі, потрібному для продовження і розвитку власного існування. Отже, людина творить спільноту через самоусвідомлення до її приналежності і саме в ній вона може розвинутись через найповніше виявлення особистісного начала. Нація - це не та спільнота, що примушує індивіда бути засобом для свого існування, навпаки нація - це той колективний набір сприйняттів-почуттів-ідей нації в складі свідомості індивіда, що дозволяє саморозкритись людині, зреалізувавши себе в житті як мету. Національне як колективне та індивідуальне як неповторне не протиставляються одне одному: одне не існує за рахунок іншого, а органічно поєднуються, оскільки існують на рівні єдиного - людської свідомості, в якості її структурних компонентів. І весь сенс національного існування полягає не в ліквідації індивідуального начала, а в «гармонії найбільшого числа творчих воль», що рухаються в напрямі самоздійснення.

Отже, Ю. Вассияну вдалося побудувати органічну модель взаємозалежності двох рівновеликих цілісностей, якими є індивід та нація. Вони не тлумачаться як відношення одиничного та цілого, де одиничне (індивід) є складовою цілого (нації), а індивід виступає швидше такою суспільною одиницею, що лише в результаті власного розвитку може об’єктивувати ідею нації. І нація - це не механічна сума самозамкнених одиниць, а органічна спорідненість та внутрішня солідарність індивідів, що виникає лише в результаті їх власного духовного самоздійснення.

Нація має дві проекції - просторову («Земля, територія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру.» [4, 127]) і творчу («.вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духовокультурного впливу в часі» [4, 127]). Якраз друга проекція й становить історичне поле буття нації. Отже, історичність приховується не у просторовій, а у вольовій сфері людини. На відміну від містичних та метафізичних моментів тлумачення походження волі у А. Шопенгауера чи Ф. Ніцше єдиним джерелом волі у Ю. Вассияна є сама людина.

Що таке цей волюнтаризм як підгрунтя феномена історії? Ю. Вассиян відповідає так: «Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовність означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і право творити і формувати життя» [5, 75].

Нація - це результат спеціальних зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосіб життя «самозадоволеного розмягченого животіння» [3, 36]. Є акт чистого життя етносу як просторове існування пасивної матерії. Чиста матерія несвідома своєї природи, призначення, можливостей. Лише у процесі діяльності виникає момент усвідомлення. Природне існування не дає нам зразків дії формотворчих сил історії, «тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний грунт, розгортається простірно...» [5, 61]. Простір для Ю. Вассияна є синонімом неісторичності, форма ж як результат реалізації вольових зусиль існує в часі, тобто в історії. Звичайно, деяка життєва енергія початково притаманна етносу, але, на думку Ю. Вассияна, вона «всякла в грунт». Щодо України, то «гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили.», Україна «утопилася» в «запашному міті хліба» [5, 66]. «Земля» це історичне горе для України. Бо таке існування може привести лише до «стихійного животіння», а не до творчого пориву. Вегетативне існування - це завжди вічна пасивна можливість, для того ж, щоб вона оформилась у національну державу потрібна воля і державна творчість на її основі. Акт державної творчості, дія національного духу є завжди вихід за межі стану вкоріненості в землю.

Провідна верства за допомогою творчих зусиль волі творить із такого життя історію, тобто оприявлює його вже оформленим у часі. Історія - це рух оформленої спільноти (але не маси) у часі. Незважаючи на те, що етнічний «матеріал» здатний чинити опір маніпуляціям над собою провідної верстви через нерозуміння, неприйняття цілей еліти та небажання їй підкорятись, еліта все ж таки завдяки природній перевазі, тобто наявності у неї творчої волі, перемагає цей внутрішній опір. Варто також нагадати, що творча воля - це не просто воля до творення абсолютно нових форм, це воля до творення досконаліших, ніж попередні форми. Для творчого індивіда це означає постійний вихід за межі себе попереднього, це «ріст із себе в щось інше». Якраз поняття «творчої волі» або ще «волі до творчості» - це те, що відрізняє волюнтаризм Ю. Вассияна від волюнтаризму Д. Донцова. В останнього воля «сліпа», це «чин для чину, без мети» або ще «воля є ціль у собі» (хоча ради справедливості потрібно сказати, що у Д. Донцова в його «Націоналізмі» теж зустрічаються вирази про «творче насильство ініціятивної меншости»). Але у Ю. Вассияна ж, крім того, воля - це свідомо організована творча дія.

Оформлення землеробського етнічного масиву в націю розпочинається з вибудовування внутрішньої суспільної ієрархії; саме дія волі породжує національне бажання як одну із форм зусилля. Людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини, й ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації.

Коли народ у своєму націєбудівництві досягає рівня держави, то він стає цілком за Г.В.Ф. Гегелем вже не об’єктом, а суб’єктом історичної дії. Як уже зазначалось, для Ю. Вассияна етнос, «вкорінений у землю», - це ще стан доісторичного існування. Вихід з неісторії в історію відбувається через подолання почуттєвого начала і в людині, і в етносі. Бо «під порогом історії» біологічне життя етносу було нічим іншим, як «процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ» [5, 57].

Ю. Вассиян, розуміє роль великої особи в історії як суб’єкта історичної дії так: «...життя стає великим через особовий вираз, яким є все особа, велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям до означеної мети» [5, 68]. Великі особистості творять історію в тій мірі, в якій неповторна одиничність їх наочних носіїв акумулює загальну національну волю. Втілення волі нації у великій людині можливе через ієрархічне передавання цих вольових зусиль від маси через еліту і до великого лідера.

Зважаючи на принцип реалізації історичної волі нації у творчому акті, Ю. Вассиян не сприймає колових моделей історії. «Повернення до того ж самого» (Ф. Ніцше) або «принцип повторення в історії - дуже умовний, - пише він, - а найменше кирмується ним той, хто історію як правду творить. Отже треба рішучо відкинути пересвідчення в діяння незмінних, обєктивних, телєольогічних норм, що порушають муравельником живих людських автоматів, відповідно до раз визначеного пляну; визволитися з тенет невольницької моралі з її вірою в панування принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії, до біольогічного й соціяльного урівнання. Бо всі ці поняття не розкривають внутрішнього пляну світу історії тому, що вона ще не скінчилася і все жиюче має в ній своє слово, в порядку найвищої рації» [3, 34]. Якраз при лінійному сприйнятті історії, що становить процес одиничних, неповторних фактів, творча воля може реалізовуватися єдино можливим шляхом - здійсненням себе у нових неповторних актах. Нове - це те, що в принципі не може мати ніяких тотожностей у минулому, а тому ні про яке «повернення до того ж самого» мова йти не може. Уявлення про наперед задані цілі історії також робить діяльність людини механічною і репродуктивною, бо принаймні для уявного творця цілей, який їх усвідомлює, нове як сутність творчого акту вже не є новим. Телеологічне бачення руху історії примушує людину бути маріонеткою під час реалізації прихованих цілей історії та спеціально не бачити цього свого становища. Тому творча воля у Ю. Вассияна лише «із себе», тобто з точки зору «тепер» та з опорою на минуле, а не сліпо виконуючи приписи, що йдуть з майбутнього, може зреалізувати себе. Таким чином, вона й примушує бачити рух історії у вигляді векторної лінії.

Ідентифікація з минулим нації у Ю. Вассияна виконує одну важливу функцію: «Суцільне самопізнання перестає тут бути звичайним історіософським питанням (тобто «чисте» пізнання заради самого пізнання - В.А.), але воно набирає значення глибокопідметового творчого акту, в якому національна душа прояснюється з небувалою силою самосвідомости назад аж до найглибших основ власної природи, щоб з відчуття цілого свого буття вилонити сили до величного творчого руху наперед» [5, 75-76]. Тут Ю. Вассиян продовжує розвивати традицію субстанційного розуміння історії нації. Є незмінна сутність «національної душі», що заглиблена в минулий час, історію. Пізнаючи минуле, національно ідентифікований індивід ніби актуалізує (тобто повторює) цю природу (сутність) у сучасності. У свою чергу, без цієї практики опертя на природу національної душі неможливо творити національне життя в майбутньому. Якраз історія (мабуть, краще було б сказати історична пам’ять) забезпечує реалізацію принципу збереження національної ідентичності, що і є її основною функцією. Історична пам’ять «вмикає» процес упізнавання індивідом себе за національною суттю тим самим, а не іншим через пригадування попереднього національного досвіду. Чим довше існує національна спільнота в часі, тим багатший у неї обсяг напрацьованої попередніми поколіннями історичної пам’яті. Кожне нове покоління виростає з попереднього обсягу національної пам’яті, тим самим збільшуючи своєю творчою роботою її обсяг для наступних поколінь. Проте кожне нове покоління не просто механічно приєднує до наявної свою частку пам’яті, воно ще й фільтрує попередній рівень з точки зору сьогоденних потреб. А тому ми маємо постійно більш-менш сталий набір фактів та смислів минулого в сьогоденні різних історичних періодів.

Попередні факти національної історії впливають на наступні. Але для того щоб було можливим це наступне, потрібно актуалізувати (пригадати) попереднє, тобто ввести його у стан свідомості та зробити підгрунтям для подальших дій, що диктуються потребами сьогодення. Саме тому «акт найповнішої самосвідомости» себе через своє минуле повинен бути «основним законом нашого життя» [5, 76]. Власне, історична пам’ять є актуалізацією того минулого, яке індивід не пережив у результаті особистого здійснення, але яке він через уявлення про причетність до нього переживає як своє на рівні власної ідентичності. Тому він уважає сприйняте минуле нації своїм минулим, а власне життя та біографію черговою ланкою, що продовжує історичний ланцюг нації із минулого через сьогодення в майбутнє. Отже, феномен моєї історії розуміється через об’єктивну відокремленість від чужих національних історій та через індивідуальну злитість із нею.

Таким чином, для Ю. Вассияна історична пам’ять не об’єктивно (неупереджено) відображає минуле (таке, яким воно було насправді), а реалізує інтерес діючого індивіда як національної одиниці в теперішньому часі та допомагає йому конструювати сценарії розвитку нації в майбутньому. Ю. Вассиян «вмонтовує» функцію пригадування минулого та ідентифікації з ним у ширший процес руху нації із стану неісторичного існування до вершин історії, який він пов’язує із творчою діяльністю еліти і творенням нею держави. Історична актуалізація «природи національної душі» стає у нього необхідною умовою, «переломовим зворотом нації від стихійного існувального типу природного життя до свідомого ставання у повній формі руху історії» [5, 76].

Перебування у стані національної ідентичності приводить до досить специфічного сприйняття минулого нації. Воно в чомусь подібне до того виду історії, який Ф. Ніцше назвав ще антикварним (поряд з монументальним та критичним). Антиквар з «вірністю і любов’ю» дивиться в минуле: «звідки він походить, де він відбувся; цим пієтетом він ніби складає подяку за своє існування» [9, 218]. Проте антикварна історія може зберігати вже існуюче, але не може творити нового. Нове, що можливе в результаті творчої вольової дії завжди зазіхає на певні святощі, які, у свою чергу, обставлені шаною і пієтетом. Зазіхання на них з боку дієвої людини вважається виявом неповаги і блюзнірства. Антикварна історія обертається і своїм негативним боком, коли вона стає на заваді сьогоденню, вона вироджується, «коли свіже життя сьогодення перестає її надихати й одухотворювати» [9, 221].

Таке «вдячне» схиляння перед історією зустрічається й у Ю. Вассияна, правда, у нього вона завжди служить сьогоденню. Для нього історія нації - це не профанний набір змертвілих фактів. Це живий оригінал, «сповнений тілом, кров’ю і духом так достатньо і вимовно, що він заявився живою індивідуальністю на картах світової історії» [6, 208]. Пізнати автентичну історію нації може лише відданий нації індивід, оскільки вона пізнається «внутрішніми голосами життя» і правильно сприймається «єдино душею». Судити ж про таке своє минуле індивід повинен не з претензіями на об’єктивність, а із «синівською відданістю подяки і пошани, а цінувати її можна лиш як безумовне і нічим незмінне добро, що його треба берегти власним творчим зусиллям у подібний спосіб, як воно творилося колись подвижним життям предків» [6, 208]. І тоді така прочитана в «книгах буття нації» історія «буде мати нетлінну силу» для оволодіння сучасністю та майбутнім. Адже відсутність зв’язку з минулим (відірваність від минулого) не дозволяє вибудувати національну ідентичність у сьогоденні, а це означає, що годі сподіватись на встановлення зв’язку з майбутнім (не матиме свого «завтра»). Власне, такими конкретними аргументами у Ю. Вассияна обставляється той зв’язок з минулим, який ще можна назвати історичною ідентичністю й завдяки якому індивід і ототожнює себе з нацією.

Таким чином, рефлексії Ю. Вассияна над історичним виміром людського буття були обумовлені не в останню чергу впливами німецької філософії та, ширше, і всієї німецької духовної традиції першої третини ХХ століття. Причому це консервативно-субстанційний зріз цієї традиції. Погляд на минуле та осмислення великих історичних зрушень уже є об’єктивним аргументом проти прийняття революційних розривів у сучасності. Спроби Ю. Вассияна пов’язати факти минулого із сучасністю, наприклад як «уроки історії» та ідентифікація індивіда з ними, уже приводять до формування історичного мислення з його моментами послідовності та неперервності між минулим і сучасним станом речей. «Осмислюючі» моделі минулого якраз і допомагають повернутись у стан духовної стабілізації.

Література

Антонович М. Історіософія Юліана Вассияна // Ю. Вассиян. Твори. - Торонто, 1972. - Т. 1: Степовий сфінкс (суспільно-політичні нариси). -

С. 26-38.

Астаф’єв А. Континуальність як модель національної історії (нарис історіософії українського радикального націоналізму) // Молода нація. - 2001. - № 1. - С. 5-41.

Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Розбудова нації. - 1928. -

Ч. 2. - С. 33-42.

Вассиян Ю. Ідеологічні основи українського націоналізму [1929] // Ю. Вассиян. Твори. - Торонто: Євшан-зілля, 1972. - Т. 1: Степовий сфінкс. -

С. 119-135.

Вассиян Ю. Степовий сфінкс [1935 - 1936] // Ю. Вассиян. Твори. - Торонто: Євшан-зілля, 1972. - Т. 1: Степовий сфінкс. - С. 49-80.

Вассиян Ю. Історія і людина [1948] // Українська філософсько-історична думка (перша половина ХХ століття): Хрестоматія / Укл. В. О. Артюх. - Суми: Вид-во СумДУ, 2004. - С. 202-213.

Вассиян Ю. Історія як дефініція [1934] // Ю. Вассиян. Одиниця і суспільність (суспільно-філософські нариси). - Торонто: Золоті ворота, 1957. - С. 77-90.

Голянич М. Проблема людини і нації в історіософській концепції Ю. Вассияна // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпатського ун-ту «Плай», 2002 - Вип. 3. - С. 72-81.

Ніцше Ф. Невчасні міркування ІІ. Про користь і шкоду історії для життя / Пер. з нім. К. Котюк [1874] // Ф. Ніцше. Повне зібрання творів: Критично- наукове видання у 15 томах. - Львів: Астролябія, 2004. - Т. 1. - С. 203-278.