В.В. Полюга

Дрогобицький державний

педагогічний університет ім. Івана Франка

На підставі джерел європейської філософії у статті виявлено метод іронії в творчій спадщині Василя Стуса. Досліджено, що метод іронії у творчості мислителя відображав традиції німецького романтизму, зокрема ідею свободи, самоіронії, мистецтва. Зазначено, що концепція романтичної іронії сприяє розкриттю ідейного змісту творів Василя Стуса, що дозволяє збагнути прояви екзистенційного мислення філософа.

Ключові слова: іронія, європейська філософія, екзистенційне мислення, німецький романтизм, ідея свободи.

У творчому доробку В. Стуса особлива увага звертається не тільки на майстерне оволодіння словом, але й на потужний потенціал філософсько- світоглядних ідей, в основі яких лежить екзистенціальна концепція буття людини. В такому контексті великого значення набуває інтерпретація впливу дійсності на людину, що набуває вагомого значення в осмисленні духовного потенціалу у спадщині представника української філософської думки ХХ століття Василя Стуса (1938-1985). Крім того, осмислюючи філософський контекст спадщини мислителя, та акцентуючи увагу на використанні іронії як методу філософування, ми даємо нову можливість прочитання В. Стуса у світлі екзистенціальної філософії, оскільки «іронія у Василя Стуса ще не стала предметом дослідження, тоді як вона заслуговує на першорядну увагу» [2, 15].

Метою статті є висвітлення у філософуваннях Василя Стуса концепції романтичної іронії як методу, через який розкриваються світоглядні і внутрішньо-чуттєві особливості мислителя. Дослідження спрямоване на осмислення романтичної іронії у спадщині Василя Стуса в зарубіжному контексті традицій романтизму.

Ступінь розробленості проблеми. Концепція романтичної іронії, як естетичної категорії вперше визначена у творчості Фрідріха Шлегеля, який стверджував, що іронія є основною формою романтичного світогляду [16], «екзистенційна іронія» осмислена Сереном К’єркегором, котрий вважав, що «немає істинно людського життя без іронії» [5], іронію в мистецтві досліджував Фрідріх Шеллінг, осмислюючи поняття іронії в контексті апології універсальності мистецтва, що охоплює художнє і філософське пізнання [15], а дослідження, що підкреслюють наявність романтичної іронії в творчості мислителя, належать Івану Дзюбі [2]. Осмислення методу романтичної іронії у філософуваннях Василя Стуса вперше простежується в даному дослідженні.

Викладення проблематики. Іронія - філософсько-естетична категорія, що підкреслює момент діалектичного виявлення (самовиявлення) смислу через дещо йому протилежне, інше [4, 225]. Традиція іронії у філософії бере свій початок від Сократа, який розпочинає раціоналістичну і просвітительську традицію європейської думки. Сократівська іронія, виступаючи в якості діалектичної пастки, становить форму, що іманентна філософії в її суб’єктивному відношенні до повсякденної свідомості, за визначенням Валерія Скотного «іронія Сократа - це форма, властива філософії в її суб’єктивному відношенні до буденної свідомості» [14, 58]. Сократівський метод (виявлення істини шляхом діалогу, полеміки) складався за формою - з «іронії» і «маєв тики», а за змістом - з «індукції» і «визначення». Саме сократівська іронія як метод розкривала протиріччя співбесідника з самим собою і розкриття цих протиріч в мисленні супротивника і було кращим засобом виявлення істини. Вчення Сократа в історії моральної філософії, етики, логіки, діалектики та політично-правових вченнях і до сьогодні впливає на прогрес людського пізнання, саме тому іронія є невід’ємним супутником будь-якої філософської течії. Цю проблематику глибоко дослідив відомий філософ ХХ століття, дослідник античного сприйняття світу в його структурній цілісності Олексій Федорович Лосєв (1893-1988). В своїй багатотомній праці «Історія античної естетики» він зазначає, що «іронія в античній свідомості настільки переплітається з іменем Сократа, що він завжди так чи інакше визначає ті чи інші моменти цього поняття» [8, 12]. Саме тому, розглядаючи іронію як метод філософування у творчості В. Стуса, ми насамперед повинні звернутись до осмислення сократівського методу.

Підкреслимо, що проблема іронії у спадщині В. Стуса виявлена дослідником його творчості, колегою Іваном Дзюбою, котрий констатує «свідомо чи мимоволі - наш поет причетний до великої світової традиції романтичної іронії» [2, 15]. А.Ф. Лосєв, досліджуючи поняття іронії, принципово розділяє античну та романтичну естетику (теорія іронії ототожнюється з теорією естетики) і осмислює внутрішній зміст романтичної іронії - «її внутрішній зміст можна вловити тільки якщо мати на увазі загальновідому для романтиків гру протилежностей. Відомо, що романтики захоплювалися протилежностями людського життя» [8, 13]. Саме загострений інтерес до проблеми людської свідомості в житті викликаний софістською теорією іллюзіонізму, яка осмислюється як спроба мовними засобами конституювати буття. Тобто, будь-яка позитивність чи принцип заперечення кінцевого явища на універсальну значущість в романтичній іронії поставали через сократівський метод філософування.

Романтична іронія вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля (1772-1829), який в основному зосереджувався на її філософсько-естетичній спрямованості, а вже згодом її розробляли німецькі теоретики, що ввійшли до єнської школи - Карл Зольгер (1780-1819), Жан- Поль Ріхтер (1763-1825), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Шеллінг (1775-1854) (у 1796 році почав свою діяльність Єнський літературний гурток, що був створений братами Шлегелями, які приїхали до Єни викладати в університеті. Діяльність гуртка мала такі напрямки: літературно-художній та філософсько-естетичний з перевагою теорії - прим. В. П.).

Традиція філософії романтизму бере свій початок у німецькій класичній філософії, а тенденція романтичного світосприйняття характеризується прагненням обґрунтувати активний вплив літератури і мистецтва на суспільні процеси. В ході розвитку єнського романтизму ця тенденція знайшла своє продовження і в естетиці пізнього романтизму. Основними рисами творчості романтиків була уява, яка становила не тільки вимисел, фантазію, але й була засобом сприйняття світу та художньою реалізацією пізнання. Першочерговими засобами вираження була символіка, оскільки головним стає вираження духовного та душевного змісту, тобто змісту, позбавленого матеріального буття. Виділяють такі загальні риси романтизму як прагнення до суб’єктивізації, міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, визнання активної практично- діяльної сутності людини та антропологічний принцип [14, 109-120]. Романтизм ввібрав кращі традиції минулого, і багато в чому сприяв великим досягненням мистецтва критичного реалізму. Щодо іронічності, то на думку романтиків, митець має подолати залежність від матеріального світу шляхом іронічного ставлення до нього. Тільки подолавши страх перед всіма якостями матеріального світу, людина досягає свободи. Саме ідея абсолютної незалежності митця від традиційних норм зародилася у філософії єнського романтизму. Хоча тут варто наголосити, що Г. Гегель критично аналізував романтичну іронію, характеризуючи її як високомірну позицію, яка не залишає місця ні для сакрального (священного), ні для нічого іншого.

Проте контекст нашого дослідження зумовлює розкриття саме романтичної іронії. В основі романтичної іронії лежить контрасне підкреслення відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження зображуються як бездумне насильство над природним плином життя, як результат людського бездумства. Слушною

з цього приводу буде думка К. Ясперса щодо філософії М. Хайдеггера, зокрема про стиль філософування мислителя: «Нема свободи, бо бракує іронії» [17, 186]. Ця проблематика простежується в листуванні Василя Стуса: «Чуюся в доброму гуморі, особливо ж, коли цей гумор підтримується скепсисом людини, що живе в божевільні» [11, Т.6. кн. 2, с. 36]. Тут спостерігається відношення іронічного філософування до історичної дійсності, тобто, до тогочасного, так званого, радянського режиму. Констатуючи іронію як основну форму романтичного світогляду, осмислюючи відношення філософії до історії, Фрідріх Шлегель визначає основним пунктом свого дослідження - свободу «вихідним пунктом при дослідженні відношення філософії до історії - постає питання про свободу» [16, 189]. Василь Стус розвиває думку в тому ж напрямку, що і Фрідріх Шлегель, який стверджує, що «окрема людина ніколи не може повністю ізолюватися від своєї епохи, але вона може возвеличитись над нею, вона не пов’язана з плином свого часу незмінною необхідністю» [16, 189]. Паралельно, ніби продовжуючи цю тезу,

В. Стус зазначає: «...в такому колі часом і себе чуєш межи ними - зовсім невіддільним» [11, Т.6. кн. 2, с. 36]. В такому змістовному осмисленні філософувань Ф. Шлегеля і В. Стуса переплітаються категорії дійсності і свободи. В проблемі філософського погляду людини на світ і на саму себе концепт іронії виступає як певний чинник в можливості осягнення свободи. Зіткнувшись з протилежностями уявлень про світ, філософсько-рефлексивний розум людини усвідомлює проблематичність людського пізнання і реальності, та спонукає людину «сумніватися в самій собі та зрозумілій для себе дійсності» [7, 204]. Звідси, людина, яка хоче осмислити світ, реальність з точки зору правильності, істинності звертається до філософії, що повинна позбавити значимості всього уявлення про світ, яке дісталося за межами філософського мислення, а це означає, що конституювання позиції включає в себе іронію. Василь Стус, осмислюючи протилежності реального світу, не міг без іронічності трактувати суспільні уявлення як істинність, а дійсність - правдивістю.

У вірші В. Стуса «Здалося я живу в країні мертвих» осмислюється дійсність з погляду суб’єктивності:

Здалося я живу в країні мертвих.

Христос з зорею жовтня на сорочці

спішить до комендантської години

позамітати всю міську панель [12, 263].

В цьому контексті осмислення свободи і дійсності В.Стус трактує іронічно, тим самим заперечуючи дійсність та розкриваючи свій внутрішній світ, свої переконання, свою суб’єктивність, в зв’язку зі сказаним звертаємося до визначення С. К’єркегора (1815-1855) «іронія - це визначення суб’єктивності. суб’єкт свобідний від тих зв’язків, якими сковує його дійсність» [5, 178]. В даному поетичному тексті переплітаються протилежності релігійного і комуністично-політичного характеру, де іронія являє деяку гру смислами, коли вона, за С. К’єркегором, «знищує дану дійсність за допомогою тої ж дійсності» [5, 178]. Тобто, В. Стус, як іронізуючий, висловив свою скептичну позицію в акті іронічного висміювання. Він залишає дійсне існувати в такому вигляді як воно нібито й існує, і цим самим підкреслює його незначимість і свою суб’єктивність. Мислитель заперечує можливість будь-якого устрою як неабсолютного або безкінечної можливості. Тут знову ж таки іронія В.Стуса стає подібною до осмислення поняття іронії С. К’єркегора, який говорив про романтичну іронію, як «безконечно абсолютне заперечення» [5, 176]. В. Стус як іронізуючий, а С. К’єркегор як досліджуючий, розуміють іронію споріднено, тобто, як таку, що визначає суб’єктивність і заперечує абсолютну значимість всіх можливих уявлень. Іронічний погляд на життя робить думку вільною від «наївного» сприйняття нею різних її констатацій в якості безперечно істинних висновків [3, 57]. Саме тому іронічний метод В. Стуса наповнює його філософську думку свободою, що відокремлює його від щирого прийняття будь-яких усталених норм та уявлень дійсності в якості істинних.

С. К’єркегор, філософуючи про поняття іронії зазначав і про те, що разом з набуттям «свободи», іронізуючий стає причетним до початку свого «поетичного життя», де останнє характеризується не в контексті творчості, а в якості «протесту» проти «убогості» людини, спричиненої навколишньою дійсністю. «Поетичне життя» - це, коли людина усвідомлює свою ціль і для неї особливо важливим є усвідомити в собі ті критерії, для яких вона може «поетично» творити та відчувати себе вільною [5, 189-190]. Важливість поезії, з погляду романтиків, полягала у вираженні внутрішнього світу художника як істинного і протилежного дійсному світу, як неістинному. Істинність внутрішнього світу полягала в тому, що людина виступала в ньому причетною до нескінченного, божественного, тоді як в емпіричній дійсності він був обумовлений, кінцевий, обмежений. Тільки у внутрішньому світі людина відчувала свободу перед реальністю. Зовнішній світ витіснявся внутрішнім світом поетичного генія. Саме у цьому полягала, на думку романтиків, виняткова роль поезії. Відповідно непомірно перебільшувалася й абсолютизувалася в романтичній естетиці й суспільна функція поета.

Романтики вважали, що здібність до творчості, закладена в кожній людині, адже «ніхто не є нецікавим», - читаємо в «Атенейських фрагментах» Ф. Шлегеля [9, 193]. Ця здатність несвідомо виявляється у мріях людини чи грі її уяви, і саме тому поети є видатними представниками людства - пророками, «поетизуючий філософ і філософуючий поет є пророками». Поети - це пророки, провісники істин поетичного звільнення людини від реальної дійсності [9, 198]. У романтичній естетиці немов переверталося справжнє відношення між дійсністю та поезією. Поезія не відображала світ таким, яким він був, а створювала його таким, яким він повинен або міг би бути з точки зору самого поета. Саме тому романтизм виокремлює самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Заглибленість у внутрішній світ, екзистенцію - є характерною рисою романтичного методу в мистецтві. Так, А.Ф. Лосєв виводить більш конкретизовано іронію у романтиків, зазначаючи її дотичність як до поезії так і до філософії [8, 14]. А Рима Габитова, дослідниця німецького романтизму, осмислюючи спадщину Ф. Шлегеля констатує, те що мислитель реалізовує свій тезис «філософія - істинна батьківщина іронії» з метою зближення та послідовного взаємопроникнення філософії і філології, бо «саме іронія мислилась Ф. Шлегелем як найбільш важливий метод пізнання» [1, 77].

Опираючись на таке осмислення іронії необхідно зазначити, що саме в поетичних текстах В. Стуса найбільшого наголосу набуває філософсько- іронічне пізнання та аналіз моделі справжньої людини, іронічні протести та гра протилежностями. У вірші «Балухаті мистецтвознавці» мислитель іронізує на тлі своєї внутрішньої екзистенції та соціальної дійсності. Іронія застосовується В. Стусом для висміювання світосприйняття тогочасних критиків, митців чи взагалі культурних діячів, а іронічний дух постійно або виокремлює «головне філософське питання», або поєднує протилежності [11, Т.1., кн. 1, с. 98]. Такий підхід до іронії, зумовлює принцип пізнання через розділення на протилежності, що є основним гносеологічним принципом романтичного світогляду єнських романтиків. Іронічне світосприймання Стуса мислиться не тільки як внутрішньо суперечливе, а й як синтезуюче й універсалізуюче, тобто іронія пронизує всі сфери духовного життя і є виразом суб’єктивної свідомості. Носієм суб’єктивного духа романтики вважали іронічного суб’єкта, який є творцем і себе, і навколишнього світу.

В іронізуванні В. Стуса об’єктом іронії може бути авторитарна ідеологія, релігія, ідеологічний терор та самоіронія. Самоіронія - це коли суб’єкт і об’єкт іронії сконцентровуються в одній особистості. Основною функцією самоіронії є редукція інформації відносно самого себе [6, 3]. У В. Стуса самоіронія постає певною інформацією, яка причиняє йому біль та становить єдину можливість зняти цей дискомфорт. Самоіронія наче висвітлює свої ж недоліки і пропонує присутність іншого - як видуманого так і реального. Так, в листі до Ігоря Книжника (1963 р.) він називає себе «літературним шмаркачем» [11, Т. 6., кн. 2. с. 29], а оскільки ці роки окреслюють ранній період творчості, то іронія над самим собою дає змогу мислителю утримати ситуацію в своїх руках. Тобто іронія може виражатися не тільки в протилежності, вона ніби обходить пряме вираження, пряму критику і часто приймає форму нищівної характеристики «пройдисвіта з Донецька» [11, Т. 6., кн. 2., с. 39]. М. Коцюбинська, аналізуючи епістолярну спадщину В. Стуса зазначає: «абсолютно не схильний до егоцентризму, фразерства й переоцінки власного «Я», В. Стус водночас знає собі ціну, усвідомлює значення і сенс свого чину на тлі історичному, серед інших дійових осіб українського Опору. Екзистенційна самооцінка - чітка й однозначна» [10, 220]. Цим визначенням дослідниця підкреслює такий аспект нашого дослідження, який розкриває гостру самоіронію Василя Стуса, що націлена на виключення зверхності, чи присутності над-Я. У відповідності самолюбство є наслідком відсутності самоіронії [6, 3]. Іронія та самоіронія, скепсис і духовні пошуки, нові стилістичні форми, які у В. Стуса також не являються самоціллю, проте проявляються природньо, незалежно від волі мислителя, особливо в осмисленні української ментальності, вітчизняної культури та мистецтва - «Стою над краєм - радію зі скепсису. Що тут? Перепрошую - за сказ мій» [Див.: 11, Т.6. кн.2. с. 44]. У цьому листі до Богдана Гориня (1967 р.) простежуються парадокс афоризмів, розум та іронічне відношення до реальності. В. Стус осмислює абсурдність в житті та безглузді ситуації дійсності в які доля закидує майже кожного, іронія приховується під серйозністю, що має в собі відчуття переважності або скептицизму. Скептицизм характеризується запереченням можливості достовірності знань і віри у можливість раціонального обгрунтування норм поведінки [13, 588]. В. Стус як скептик причину людських страждань вбачає у існуванні певних емоцій, які супроводжуються болем і стражданням для людини. І таке усвідомлення лише примножує страждання мислителя, оскільки, щоб не говорилося людиною, істина є недосяжною, а слова лише примножують біль. Все це характеризує творчість мислителя, як таку, що переплітає між собою глибоку філософську думку, іронію і скепсис до навколишньої, суспільної дійсності та критичну самоіронію.

У вірші В. Стуса « - А скажи - Модільяні був ідіот?» іронія проявляється у філософському діалозі над осмисленням сутності мистецтва. Дискутуючи з приводу «незвичайності мистецтва», персонажі доходять певного висновку про те, що «мистецтво - то завше надмір» проте цей «надмір» - мистецтво осмислюється як «порятунок від убогості у вірі, звичках, смаках, просто - в примхах» [11, Т. 1., кн. 1., с. 60]. В такому діалозі В. Стус висловив свої філософування з приводу розуміння категорії мистецтва. Тобто, слово «надмір» ототожнювалося з поєднанням розуму, інтуїції та почуттів і тільки мистецтво може виразити те, у що людина вірить, що відчуває. Саме тут, актуальним є визначення Фрідріха Шеллінга, який констатує у книзі «Філософія мистецтва», що мистецтво засновується на цілісності свідомої і безсвідомої діяльності, а досконалість твору мистецтва зростає в тій мірі, в якій воно виражає цю цілісність [15, 84]. Так, іронія В. Стуса використовується як метод, за допомогою якого мислитель філософує про значимість внутрішніх почувань, а значить екзистенції, що проявляються в мистецтві. Романтизм Європи ще з початку ХХ століття проявляв свої екзистенційні риси, ставши не тільки взірцем поетичної творчості, але й стилем поведінки. І саме С. К’єркегор розглядає романтизм не тільки як ідеологію, а й як екзистенційне втілення цієї ідеології. С. К’єркегор потребує прийняти принцип іронії як екзистенціальну необхідність [5]. Романтики висувають таку парадигму творчості, де поезія є одкровенням природи генія, а мистецтво тільки формує цю природну силу, втілює її у форми роману, лірики чи музики. Тому мистецтво як в розумінні романтиків, так і в розумінні В. Стуса є більше ніж мистецтво, воно є божественною творчою сутністю природи, є дорозвитком природи до гармонійності і краси, тобто є вищою формою життя.

Висновки. Спадщину В. Стуса можна трактувати як іронічний дискурс, оскільки іронічною є авторська установка, що розрахована на відповідне сприйняття реципієнтом. Співставляючи свою позицію з пануючими ідеологічними догмами, Стус розвінчує суспільне лицемірство. В такому контексті, аналізуючи метод іронії у філософуваннях Василя Стуса, нами виявлено проблему свободи, як свободи внутрішнього світу людини, яка розглядається в контексті співставлення вчень Ф. Шлегеля та В. Стуса. Співставивши дослідження поняття іронії С. К’єркегора та розуміння іронії В. Стуса, ми визначили її суб’єктивність, яка заперечує абсолютну значимість всіх можливих уявлень. Зокрема, романтична іронія В. Стуса дозволяє осмислити причетність мислителя до «поетичного життя» завдяки якому людина може відчувати себе вільною. Зазначено, що концепція іронії розкриває світосприймання В. Стуса як синтезуюче та універсалізуюче, що є виразом суб’єктивної свідомості. Осмислюючи скепсис і самоіронію мислителя, іронічне трактування сутності мистецтва на прикладі спорідненості вчень Ф. Шеллінга та В. Стуса, ми дійшли висновку, що романтична іронія в творчості В. Стуса поглиблює неприйняття людиною навколишньої дійсності і привертає увагу до нівелюючого впливу суспільства на людину, до значимості внутрішніх переживань людини, а значить її екзистенції. Підкреслюючи свою опозиційність по відношенню до загальноприйнятних норм суспільства, В. Стус спростовує обивательські ілюзії стосовно законів існування людини і її місця в світі, тим самим кидає виклик умовностям «пристойного» суспільства.

Література

Габитова Р. М. Философия немецкого романтизма: (Фр. Шлегель, Новалис) : [монография] / Римма Михайловна Габитова; Акад. наук СССР, Ин-т философии. - М. : Наука, 1978. - 287, [1] с.

Дзюба І. Свіча у кам’яній пітьмі [передмова] / Іван Михайлович Дзюба // Стус В. Палімпсест: Вибране. - К.: Факт, 2003. С.7-32.

Иванова-Георгиевская Н. А. Веселая строгая наука / Н. А. Иванова-Георгиевская // Докса: збірник наукових праць з філософії та філології наукового товариства «Одеська гуманітарна традиція». - Вип.2. Про природу сміху. - Одеса, 2002. - С. 57-64.

Ирония: философский энциклопедический словарь / [редкол.: С. С. Аверинцев,

Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичёв и др.]. -М .: Сов. энциклопедия, 1989. - С. 225-226.

Киргегор С. О понятии иронии / Сёрен Обю Киркегор // Логос. - 1993. - №4. - С.176-198.

Киршбаум Э. И. Ирония как защитный механизм. Навыки поведения, убеждения и внушение. Межличностные коммуникации [Електронний ресурс] / Э. И. Киршбаум. - Copyright. Некомерческое партнерство. Центр дистанционного образования «Элитариум» (Санкт-Петербург) - Режим доступа: http://www.sunhome.ru/philosophy/ 1614/p1

Лембек К.-Х. «Естественные» мотивы трансцендентальной установки. К проблеме метода в феноменологии / К.-Х. Лембек // Феноменологія і філософський метод: Щорічник Українського феноменологічного товариства 1999р. - К., 2000. - С. 195-212.

Лосев А. Ф. История античной эстетики: Итоги тысячелетнего развития [Текст]: в 2-х кн. / Алексей Федорович Лосев; [отв. ред. А. А. Тахо-Годи; оф. С. А. Данилов]. - М. : Искусство, 1994. - Т. 8., кн. 2. - 604 с.

Мислителі німецького романтизму / [упор. Леонід Рудницький та Олег Фешовець]. - Івано-Франківськ: вид-во «Лілея НВ», 2003. - 588 с.

Михайлина Коцюбинська. Епістолярна творчість Василя Стуса [післямова] / Михайлина Коцюбинська // Стус В. Зібрання творів: у 4 т., 6 кн. / [НАН України. Ін-ту літератури ім. і. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології]. - Львів: Вид. спілка «Просвіта», 1997. - Т.6, кн. 2. - С. 218-240.

Стус В. Зібрання творів: у 4-х т., 6-ти кн. / Василь Семенович Стус. - Львів : Просвіта, 1994. - Т. 1., кн. 1. - 420 с.; Т. 6., кн. 2. - 241 с.

Стус В. Зібрання творів: у 12 т. / Василь Семенович Стус // редкол.: Дм. Стус [та ін.]. - Т.1. - К.: Київська Русь, Факт, 2007 (Бібліотека журналу «Київська Русь»). - 540 с.

Скептицизм: философский энциклопедический словарь / [редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др.]. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - С. 588.

Скотний В. Г. Філософія: історичний і систематичний курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Валерій Григорович Скотний. - К.: Знання України, 2005. - 576 с.

Шеллинг Ф. В. Философия искусства: [пер. с нем.] / Фридрих Вильгельм Шеллинг. - М.: Мысль, 1966. - 496 с. - (Философское наследие)

Шлегель Ф. Развитие философии в двенадцати книгах // Эстетика. Философия. Критика: в 2 т.: [пер. с нем.] / Фридрих Шлегель. - М. : Искусство, 1983. - (История эстетики в памятниках и документах). Т. 2 / вступ. ст., сост., пер. Ю. Н. Попов, А. В. Михайлов; примеч. Ю. Н. Попов. - 1983. - 447 с.

Ясперс К. Нотатки про Мартіна Гайдеггера 1928/38 рр.: [пер. з нім. та передмова М. Д. Култаєвої] / Карл Ясперс // Мартін Гайдеггер очима сучасників: Збірка. - К.: Стилос, 2002. - С.78-111.