Г.В. Губенко

Сумський державний педагогічний університет

У статті аналізуються поняття “життя” та “cмерть” як фундаментальні філософські категорії, що відіграють важливу роль в побудові сучасної біоетики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого переплетіння їх сутнісного змісту. Метою статті є системний аналіз суперечливих проблем евтаназії в контексті біоетики.

Останнім часом людство все частіше потрапляє в ситуації, де перестає передбачати та контролювати наслідки своїх досягнень. В умовах швидкого поширення новітніх технологій, які радикально змінюють не тільки життєдіяльність, а й саму природу людини, виникає потреба в розробці оновленої системи моральних і духовних орієнтирів людства. Цією оновленою системою, на думку автора, може бути біоетика - один із напрямів сучасної етичної думки, об’єктом якої є життя як феномен, а предметом - вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя на землі.

Виникнення біоетики було зумовлене посиленням уваги до прав людини за умов активного створення нових медичних технологій, що породжують велику кількість проблем, які потребують розв’язання як з погляду права, так і з моралі. Крім того, формування біоетики було спричинене величезними змінами в медичній практиці, які стали можливі завдяки успіхам генної інженерії, трансплантології, появі обладнання для штучної підтримки життя пацієнта й накопиченню відповідних практичних і теоретичних знань. Усі ці процеси загострили моральні питання, що постали перед лікарем та пацієнтом. Чи існують межі надання медичної допомоги в підтримці життя смертельно хворої людини? З якого саме моменту настає смерть? Чи припустима евтаназія? Як називати лікаря, який застосовує евтаназію?

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає до її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті та вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно-оптимістичного ставлення до життя без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Це здебільшого пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномена.

Увага до медицини кінця життя - одна з ознак XX століття. Незважаючи на довге офіційне несприйняття, вона існує, чим і спричинює багато суперечностей. Смерть для багатьох - джерело страху. Більшість людей не хоче думати про неї. Людина фактично ігнорує смерть і живе так, начебто підсвідомо вірить у своє безсмертя [5, 24].

Наявність інстинкту смерті, підсвідоме знання про неминучість кінця будь-якого людського життя дає змогу пояснити готовність людини (особливо у разі невиліковної хвороби, тяжкого стресу) відмовитися від боротьби за життя та прийняти смерть як позбавлення від страждань. Що ж таке смерть - прояв уродженого інстинкту, трансперсональних рівнів психіки чи явище духовного життя особистості?

Досить тривалий час (до сер. ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але із часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок, констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці використовувались такі критерії смерті: зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась із смертю всього організму.

Новий критерій «смерть мозку» був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.). Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці та ін. «Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події - власне смерті (death) й, передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying)» [2, 112]. ...

Нині в суспільстві активно обговорюється новий ідеал гідної смерті людини, смерті безболісної й “легкої”, Смерті як порятунку від страждань, - евтаназії. Священне мистецтво вмирання, якого навчали релігія й численні філософські системи минулого, в наші дні починає асоціюватися з такими біоетичними поняттями, як «автономія», «свобода» й «гідність» людської особистості. А сама смерть людини ототожнюється із «смертю мозку» - припиненням вищих його функцій. Факт втрати «смертю» традиційного, сакрального місця у свідомості людства починає впливати на всю сучасну культуру [8, 286].

Ставлення до уразливих груп населення в українському суспільстві (літніх людей, інвалідів, людей з психічними, онкологічними захворюваннями, ВІЛ інфікованих та ін.) характеризується певними упередженнями, що не дозволяють розглянути унікальність такої людини. Такі упередження дістали назву стигми - відмітки сорому або ганьби. Сьогоднішні стигми - це не фізичні, а соціальні знаки-мітки. Смерть стає непристойною і незручною, як і траур, який уважають за краще приховувати. Відомий французький філософ-постмодерніст Ж. Бодрияр у зв´язку з цим відзначає, що вся сучасна культура є суцільним зусиллям із відокремлення життя від смерті. У науці відміна смерті стає фантазмом істини, у медицині - фантазмом фізичного здоров´я. У результаті зникає природна амбівалентність життя і смерті. Смерть, позбавлена символічного обміну з живими, поселяється в самому житті і починає руйнувати й отруювати життя сучасної людини зсередини [1, 16].

Стандартизація і медикалізація смерті та вмирання, скасування колишніх символічних уявлень про ці феномени приводить до соціальної дискримінації вмираючих і мертвих. Хвора і вмираюча людина зникає з життєвого простору своїх близьких набагато раніше, ніж помирає. А метою медицини стає усунення смерті у першу чергу як причини розпаду фізичного тіла. Унаслідок цього медики починають ставитися до хворого тільки як до фізичного тіла.

Постає питання, чи може медицина обмежуватися тільки намаганням витягти людину з пазурів смерті, чи ж у будь-якому разі слід мати на увазі ще якісь ширші категорії добра для цієї людини, які б включали уникнення страждання? Біоетичний підхід до страждання має бути сформульований по- різному. «По-перше, ми не повинні втрачати з поля зору самобутній етос страждання та співстраждання. По-друге, висувається принципова для біоетики проблема осмислення стратегії уникнення людських страждань або їх мінімізації. Нарешті, по-третє, тут, як і в інших випадках, очевидно, не може бути якихось загальних універсальних настанов, але потрібно зважувати на людську реальність страждання при осмисленні конкретних випадків, яких життя дає нам безліч» [7, 138-139].

Термін «евтаназія» (з грец. eu - «добре» і thanatos - «смерть»), що буквально в перекладі означає добра, блага смерть. У сучасному розумінні цей термін означає свідому дію чи відмову від дій, що приводить до швидкої і безболісної смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. На сьогодні можна говорити про різні форми евтаназії. Перша - добровільна евтаназія (“милосердне вбивство”), тобто за допомогою спеціальних дій лікаря з обов’язковою згодою самого пацієнта (який усвідомлює своє бажання) спричинення “легкої” смерті задля припинення страждань. Друга - примусова евтаназія, яка здійснюється за рішенням родичів чи суспільних інститутів за допомогою заходів, які приводять до “легкої” смерті людини.

Евтаназія може бути пасивною та активною. Перша означає припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних засобів.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. Ідея евтаназії для більшості українських людей незнайома, тому що для нашої країни це нова концепція. Якщо ж говорити про лікарів, то вивчення ставлення до активної і пасивної евтаназії у країнах Європи (Італія, Іспанія, Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди) засвідчило, що 79-94% спеціалістів виступають за пасивну евтаназію і проти застосування технічних засобів для продовження життя у випадку необоротних змін, 59-64% професіоналів - за застосування активної евтаназії при смерті головного мозку. Однак є випадки коли безнадійно хворий сам висловлює бажання не жити. Близько 40% медиків проти застосування активної евтаназії. Мабуть, у недалекому майбутньому нам доведеться не тільки обговорювати ці проблеми, але й розробляти відповідні законодавчі акти [7, 138-139].

Проте в деяких країнах (Італія, Україна), незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція тощо) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

Прихильники цієї медичної діяльності вважають, що право померти має бути розцінене як одне з фундаментальних прав людини, а продовження страждань безнадійно хворих не може вважатися актом співчуття. Вони вважають, що головна ознака достойної смерті - збереження честі та гідності особистості, тому смерть може мати й «неприродний характер», більше того виконувати роль милосердного вбивства.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист і збереження гідності та волевиявлення автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі, ніж психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі залишається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердного ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті - довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина - це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї - це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу” [2, 116].

Супротивники евтаназії вважають «гідною» тільки природну смерть без втручання ззовні. І наводять такі переконливі аргументи. По-перше, наявність релігійних моральних настанов: «Не убий», «Любов до ближнього заради Бога» (самоочищення й шлях до порятунку через турботу про тяжко хворих людей). «Моральна норма «Не убий» вища будь-яких практичних та прагматичних установ людини. Близькість до смерті підвищує цінність життя» [4, 189]. По-друге, медицині відомі рідкісні випадки самовиліковування від раку, та й розвиток медицини - це боротьба із смертю та стражданням (пошук нових засобів і методів лікування).

До того ж опоненти евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистості. Більшість дослідників обґрунтовують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики. Наприклад, у клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої мети...» [3, 45].

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. «Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина щодо власного життя - власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може «награбовувати» майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати» [6, 87].

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин - психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Оскільки небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Оскільки невирішені головні питання: Хто саме повинен здійснювати евтаназію ? Як визначити єдину медичну технологію? Як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії? Як виключити можливість зловживання евтаназією?

На думку автора, вбивство, навіть із співчуття, не сумісне з поняттям «милосердя». Також воно суперечить положенням лікарського обов’язку, оскільки є вчинком, спрямованим на шкоду хворому. Проте, не применшуючи значення цих принципів, доводиться визнати, що проблема евтаназії існує. З одного боку, надати людині право вибору краще, ніж залишити її у безвиході, а з другого - не можна не врахувати того, що легалізація евтаназії залишає забагато місця для помилок і свідомих зловживань.

Література

Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть. - М.: Добрсовет, 2000. - 389 с.

Вековшина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика: начала и основания. - К.: Сфера, 2002. - 152 с.

Гиппократ. Этика и общая медицина / Пер. с древнегреч. В. Руднева. - М.: Мир книги, 2007. - 336 с.

Гуревич П.С. Философско-антропологические истолкования жизни // Жизнь - как ценность. - М.: ИФ РАН, 2000. - С. 184-200.

Запорожан В. Біоетика у сучасній медицині // Вісник НАН України. - 2002. - № 1. - С. 16-25.

Имянитов Н.С. Объективные смыслы жизни и существования // Вопросы философии. - 2006. - № 7. - С. 84-94.

Малахов В. Уникнення страждання як проблема біоетики / Біоетика в Україні: стан і перспективи розвитку (круглий стіл) // Філософська думка. - 1999. - № 3. - С. 136-139.

Шенкао М.А. Смерть как социокультурный феномен. - М.: Старклайт, 2003. - 320 с.