Г.Д. Суходубова

Сумський державний педагогічний університет

У статті розкривається роль розуміння і саморозуміння у діяльності людини, робиться спроба показати взаємозв ´язок когнітивної й екзистенціальної сторони саморозуміння, розглядаються гносеологічні особливості рефлексії як когнітивної складової процесу самопізнання.

Проблема самосвідомості, самопізнання фундаментальна і важлива. Поставши ще в давні часи, вона не перестає хвилювати людство й сьогодні. Із зачатками вчення про самосвідомість ми зустрічаємось ще в древньоіндійській філософії. Про неї згадують усі видатні філософи Древньої Греції: Аристотель, Платон, Сократ та інші. Наскільки був великий інтерес до цього питання серед філософів і вчених того часу, видно хоча б з того, що гасло „пізнай самого собі” було досить поширеним. Якість життя людини залежить від того, наскільки вона знає себе, розуміє і приймає, від того, наскільки вона готова до внутрішнього діалогу із самою собою, що впливає на ефективність її практичної діяльності.

Самосвідомість - динамічне утворення, що виступає на різних рівнях і в різних формах. Самосвідомість - відношення індивіда до самого себе - виникає лише за певних умов, коли реальні обставини підштовхують його до виходу за власні межі, до самооцінки з деякої „іншої” позиції, що приймається як істина, як критерій його суспільного становища і соціальних якостей. Індивід, таким чином, стає на позиції іншого суб´єкта, відрізняючи себе з ним ідеально. Отже, самосвідомість - свідомість, спрямована на самого себе: свідомість, яка робить своїм предметом, об´єктом свідомість. Існування самосвідомості є незаперечним фактом свідомості. В акті самосвідомості свідомість людини, будучи суб´єктивною формою дійсності, сама роздвоюється на суб´єкт та об´єкт: на свідомість, що пізнає (суб´єкт), і свідомість, що пізнається (об´єкт).

Самосвідомість самим фактом свого існування ще раз доводить відносність розходження і протилежності об´єкта і суб´єкта. Факт самосвідомості показує, що розподіл дійсності на об´єкт і суб´єкт не обмежується лише відношенням зовнішнього світу до свідомості, а що й у самій свідомості існує цей розподіл, що виражається у двох формах: у відношенні об´єктивного та суб´єктивного у змісті свідомості й у формі розподілу свідомості на об´єкт і суб´єкт в акті самосвідомості. Об´єкт самосвідомості - особистість - це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою вона відома собі і якою вона мислиться з її погляду й іншими. Самосвідомість припускає пізнання і знання насамперед свого фізичного вигляду, стану, а потім уже внутрішнього духовного світу, своїх можливостей. Істотна ознака в характеристиці самосвідомості - це здатність мислячої людини не тільки відокремити себе від іншого світу, але й протиставити себе йому. Разом з тим у самосвідомості відбувається усвідомлення самого себе не як чогось абсолютно відособленого від цього світу, а в різноманітному відношенні з ним. Поняття «самосвідомість» включає різні, хоча й тісно пов´язані між собою явища: самоконтролюючу функцію свідомості, орієнтовану на речі, що знаходяться поза нею, і свідомість рефлексуючу, основним об´єктом якої є людське «Я», тобто самопізнання, саморозуміння, самодослідження, самооцінювання.

Самопізнання є гносеологічною стороною самосвідомості і виникає в людини не стихійно, воно розвивається на основі пізнання світу речей, особливо на основі пізнання оточуючих людей і їхніх відносин. Самопізнання у психічній діяльності особистості є особливо складним процесом опосередкованого пізнання себе, розгорнутим у часі, пов´язаним з рухом від одиничних ситуативних образів через інтеграцію подібних численних образів у цілісне утворення - у поняття «Я» як суб´єкта, відмінного від інших суб´єктів. У реальній життєдіяльності особистості самосвідомість виявляється в нерозривній єдності своїх окремих внутрішніх процесів - самопізнання, емоційно-ціннісного відношення до себе і саморегулювання поведінки у різних формах взаємодії людей у суспільстві.

Самопізнання є початковою ланкою й основою існування і прояву самосвідомості. Через самопізнання людина здобуває певні знання про себе. Ці знання входять до змісту самосвідомості як його серцевина. У процесі взаємодії із зовнішнім світом людина, будучи активно діючою особою, пізнає його, а разом з тим пізнає і себе. Основний гносеологічний принцип, що характеризує пізнання як опосередкований процес, залишається вихідним і для пізнання людиною самої себе. Якщо будь-яка річ, явище можуть бути пізнані тільки через відношення з іншими речами та явищами, тільки через процес виявлення їхніх численних взаємозв´язків, то й самопізнання людини може здійснюватися лише через відношення певної людини до інших, через різноманітні форми зв´язку „Я” з „Я” інших людей. Самопізнання як процес виявляється у безперервному русі від одного знання про себе до іншого знання і є процесом, що самовдосконалюється. Здатність до самосвідомості та самопізнання - виняткове надбання людини, що у самосвідомості усвідомлює саму себе як суб´єкта свідомості, спілкування і дії, стаючи в безпосереднє відношення до самого себе.

Отже, сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе суб´єктом діяльності, називається самосвідомістю, а його уявлення про себе утворюють у певний образ „Я”.

З давніх часів проблема „Я” хвилювала вчених і розглядалася в історії філософії як проблема співвідношення суб´єкта та об´єкта, свідомості та буття. „Я” мислилося як серія або ланцюг моментів свідомості. Уже давньогрецький філософ Платон відзначав, що діяльність душі - не пасивне сприйняття, а власна внутрішня робота, що має характер бесіди із самим собою. В європейській філософії XVII - XVIII ст. людське „Я” розглядалося як абстрактний суб´єкт пізнання, субстанція, що мислить (Р. Декарт); внутрішнє почуття, рефлексія (Д. Локк); сукупність самовідчуттів, які змінюють один одного (Д. Юм). Німецький класичний ідеалізм розглядає „Я” як активно-діяльне, сутнісне „Я - у - собі”. На думку німецького філософа І. Канта, самосвідомість є найважливішою особливістю, завдяки якій можлива розумова діяльність, наукове пізнання і застосування його результатів: „Я пізнаю об´єкт не тому, що я просто мислю, а тільки тому, що визначаю дане споглядання у відношенні єдності свідомості, в якій складається всяке мислення [8]. У „Я-концепції” І. Кант розглядав „Я” як суб´єкт мислення, рефлексуюче „Я” і „Я” як об´єкт сприйняття і внутрішнього почуття. Перше „Я” називається діючим, суб´єктним або екзистенціальним „Я”, а друге - об´єктивним, феноменальним, категоріальним „Я”, або образом „Я”, поняттям „Я”, „Я-концепцією” тощо. Суб´єктивне, діюче „Я” - це Его, ідентичність, має прояв в установках особистості, її ціннісних орієнтаціях, особливостях індивідуального стилю життя і соціальній поведінці. Об´єктивне „Я” пов´язане із саморегуляцією, самооцінюванням, самоактуалізацією і саморозумінням. Екзистенціальне „Я” існує лише у просторі вільного вибору, пошуку і визначення власної ідентичності.

Однією з форм прояву самосвідомості є рефлексивність - найважливіша особливість свідомості, без якої неможливе нормальне функціонування розумної діяльності людини. Рефлексія - форма і шлях, причина і засіб теоретичного ступеня самопізнавальної діяльності, завдяки чому людина здатна розуміти сутність своїх життєвих відношень, узагальнювати значення „Я”. Рефлексія - переосмислення людиною відносин із предметно-соціальним світом (спілкування з іншими людьми, засвоєння норм і засобів різних діяльностей, що спричинює можливість побудови нових образів себе, вироблення адекватних знань про світ, інтеграцію „Я” в неповторну цілісність).

Рефлексія - опосередкований пізнавальний процес розуміння себе через розуміння інших, через відображення себе в інших людях і в продуктах своєї життєдіяльності. Унаслідок цього здійснюється безперервний шлях до більш заглибленого самопізнання. Рефлексія - спосіб і форма діяльності самосвідомості на рівні понятійного мислення як за генезою, так і функціонально. „Я” як центр психічної й інтелектуальної активності індивіда дає можливість об´єктивувати в межах психіки власні процеси. Так розвивається механізм рефлексії та складаються канали її змістовного наповнення. Рефлексію робить можливим сам спосіб нашого духовного буття, вільного від твердої субстративної структури, що дозволяє стійкому ядру особистості здійснювати зміни суб’єктно-об’єктної спрямованості процесів, що протікають усередині свідомості.

Здатність до самопізнання і рефлексії - виняткове надбання людини, яка усвідомлює себе як суб´єкта свідомості, спілкування й діяльності, стаючи в безпосереднє відношення до самої себе.

Однією з альтернативних тенденцій вивчення свідомості є її поділ на модель рефлексії і модель розуміння [10]. Рефлексія розглядається як мислення про мислення, тобто предметно-орієнтувальне мислення, що відповідає традиціям трансценденталістського трактування. Думка, що мислить себе, і є трансцендентальним „Я”. Розуміння - це мислення в ситуації, комунікації (герменевтико-екзистенціальна традиція).

Із гносеологічної точки зору рефлексивність приводить до зміни схем діяльності і думки. Вона повертає свідомість на саму себе, спонукаючи будувати нові ідеальні об´єкти. У широкому розумінні рефлексія містить такі процеси, як розуміння і саморозуміння, інтерпретація і самоінтерпретація, тобто робота свідомості, що виявляє смисл. Рефлексія подається і як зв´язок між розумінням знаків і саморозумінням. Розширення саморозуміння досягається через розуміння іншого.

У філософії розуміння розглядається як властива свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення значеннєвого змісту предмета. Головна функція розуміння пов´язана із забезпеченням осмисленої поведінки й орієнтації індивіда в суспільстві, історії, культурі [13]. Розуміння є основним поняттям герменевтики (мистецтво і теорія тлумачення текстів). Основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації закладені Ф. Шлейермахером (“граматична і психологічна” інтерпретація). У Баденській школі неокантіанства розуміння утворює специфічний спосіб пізнання, протилежний методу природних наук. Розуміння у цьому випадку - досягнення індивідуального, на відміну від пояснення. У герменевтиці В. Дільтея розуміння розглядається як методологічна основа гуманітарного знання. У філософії М. Хайдеггера розуміння з методу пізнання перетворюється в специфічно людське відношення до дійсності (онтологічний аспект). Розуміння за Х.-Г. Гадамером невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Розробляючи проблематику філософської герменевтики, Хабермас відстоює ефективність рефлексії в розумінні. Умови можливості розуміння можуть бути експліковані на трьох рівнях: семантичному, рефлексивному, екзистенціальному. Оскільки розуміння є моментом саморозуміння, то воно має потребу в розробці на рефлексивному рівні. Саме через саморозуміння можливе пізнання сущого, а отже, герменевтика єрозумінням самого себе [12].

З погляду філософського аспекту розуміння - це специфічний тип пізнавального відношення, спрямованого на пізнання людини і продуктів її діяльності. Розуміння забезпечує усвідомлення поведінки й орієнтацію людини в суспільстві, історії, культурі. Розуміння - це не одиничний акт, а досить тривалий і складний процес зміни одного рівня розуміння іншим. Це, наприклад, інтерпретація - первинне приписування інформації змісту і значення; конвергенція - об´єднання змістів і значень та ін. Таким чином, розуміння - реалізація безлічі операцій, що перетворюють інформацію під час переходу від незнання до знання. Загальними ознаками всіх видів розуміння є взаємозв´язок розуміння і саморозуміння. Саморозуміння можна розглядати як особистісну характеристику, що становить основу для розвитку особистості, визначає її здатність вирішувати свої життєві проблеми і включає когнітивні (схильність до рефлексії) та екзистенціальні компоненти. [6]. Когнітивна сторона саморозуміння нерозривно пов´язана із самопізнанням - це взаємозалежні, але не тотожні за змістом феномени.

Самопізнання розуміється більшістю дослідників як результативна складова пізнання, зверненого людиною на саму себе, - це сума інформації про себе, представлена в індивідуальній свідомості. У процесі самопізнання суб´єкт має справу зі збором даних, аналізом і синтезом нових відомостей про себе. Осмислення того, що людина довідалася про себе під час самопізнання, і є саморозумінням, яке можна визначити як осмислений результат спостереження і пояснення людиною своїх думок і почуттів, мотивів поведінки, уміння виявляти зміст вчинків, здатність відповідати на причинні питання про свій характер, світогляд, відношення до себе й інших людей, а також про те, як інші розуміють його.

Чим вище рівень саморозуміння особистості, тим усвідомленіша в неї потреба в самоактуалізації та самовизначенні. Усвідомлення своєї мети, життєвих прагнень, сутності та смислу особистості, свого буття - важливий елемент саморозуміння. Завдяки саморозумінню людина реально будує або перебудовує свій образ, аналізує свій ціннісний світ, реалізує діяльність самопізнання, самовизначення. Самовизначення людини є духовною або соціальною проблемою. Ця проблема лежить в актах вибору, виявленні свого призначення і самопізнанні, що є основними рушійними силами, які направляють розвиток особистості та визначають її долю. На шляху вирішення життєвих проблем саморозуміння і відношення до себе є інтегровані функції когнітивних та емоційно-ціннісних компонентів «Я-концепції». Процес формування позитивної «Я-концепції» особистості як розкриття нею природного потенціалу, своїх талантів і можливостей є результатом як внутрішньої роботи над собою, так і впливу соціальних факторів. Він тісно пов’язаний с процесом самопізнання, підвищення рівня самоповаги і прийняттям себе та детерміновано рефлексійними процесами. Здатність людини рефлексивно відноситися до себе є результатом інтеріоризації особистості соціальних відносин між людьми й умовою перетворення людини в суб’єкта, який має свободу вибору та ухвалює рішення щодо свого життя, ґрунтуючись на результатах самопізнання, самоаналізу, саморозуміння.

Таким чином, саморозуміння і рефлексія є невід´ємною частиною структури самосвідомості і двома формами самопізнання. Процеси самопізнання, саморозуміння сприяють зростанню цілісності та гармонійності прояву людини як суб’єкта діяльності.

Література

Брудный А.А. Психологическая герменевтика: Учебное пособие. - М.: Лабиринт, 1998. - 336 с.

Быстрицкий Е. Научное познание и проблема понимания. - К., 1986. - 134 с.

Гадамер Х.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. - М.: Прогресс, 1998. - 704 с.

Звездкина Э.Ф. Социальная природа самосознания. - Красноярск, 1986. - 195 с.

Знаков В.В. Психология субъекта как методология понимания человеческого бытия // Психологический журнал. - 2003. - Т. 24. - № 2. - С. 95-106.

Знаков В.В. Самопонимание субъекта как когнитивная и экзистенциальная проблема // Психологический журнал. - 2005. - Т. 26. - № 1. - С. 13-28.

Кайгородов Б.В. Самопонимание и его место в структуре самосознания // Мир психологи. - 1997. - № 1. - С. 129-132.

Кант И. Сочинение: В 6 т. - М.: Наука, 1964. - Т.3. - С. 373.

Кон И.С. Категория «Я» в психологии // Психологический журнал. - 1981. - Т. 2. - № 3. - С. 25-38.

Огурцов А.П. Альтернативные модели анализа сознания // Проблемы рефлексии. - Новосибирск: Наука, 1987. - 234 с.

Понимание как логико-гносеологическая проблема: Сб. научных трудов. - К.: Наукова думка, 1982. - 269 с.

Риккер П. Конфликт интерпретаций. - М.: Прогресс, 1995. - 414 с.

Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. - 5-е изд. - М.: Политиздат, 1987. - 590 с.