Генеза розвитку мистецтва: соціально-філософські аспекти
Решетніченко А.В.
У статті аналізується проблема виникнення і розвитку мистецтва та його внутрішня логіка.
В історії пізнання до поняття мистецтва сформувалися принципово різні підходи. До найбільш поширених відносять окремі та спеціальні підходи. Прихильники окремих підходів сутність мистецтва вбачають в унікальних здібностях людей до відображення дійсності у формі художніх (уявних або реальних) образів. Подібним очікуванням відповідає безпосередня діяльність більшості талановитих акторів, поетів, музикантів, малярів або літераторів. Тому досить часто можна зустріти ототожнення природи мистецтва з художньою діяльністю, що, безумовно, звужує розуміння сутності мистецтва і залишає на рівні буденної свідомості або «здорового глузду».
Прихильники ж спеціальних підходів наголошують на здатності мистецтва імітувати явища природи (теорія мімезису Арістотеля), збуджувати, гармонізувати відчуття, формувати яскраві уявлення про стосунки, відношення або цінності. Властиві мистецтву зазначені та багато інших рис залишають між тим поза увагою дійсно визначальні характеристики мистецтва, які дозволяли б зрозуміти його загальну роль та глобальне значення для розвитку кожної людини, держави й суспільства. Саме таким загальним рисам мистецтва відповідає, на наш погляд, його здатність
удосконалювати відоме та створювати принципово нове,
досягати найвищих щаблів професійної майстерності,
оптимізувати шляхи, форми та методи досягнення мети,
технологізувати засоби вирішення проблем,
спрямовувати розвиток суб ’єкта на досягнення вершин,
конструювати середовище та умови подальшого розвитку. Усвідомлення саме загальних ознак мистецтва дає змогу розкрити його сутність як найбільш вагомої сфери громадської свідомості з властивими їй рисами виключних здібностей, унікальних форм, вагомих результатів в окремих сферах життєдіяльності і, головне - одночасно як єдиного і цілісного у своїй основі критерію розвитку людини, держави, суспільства і навіть всесвіту. Подібна унікальна і надзвичайно важлива роль мистецтва визначається тим, що саме воно було спочатку рушійною силою розвитку міфології, магії, релігії та політики, а згодом стало визначати сутність та шляхи подальшого розвитку науки й культури як найвищих щаблів духовного розвитку суспільства.
Знайомство з мистецтвом вимірюється не кількістю закарбованих у пам’яті людей назв картин, статуй або споруд, а розумінням змісту, вкладеного у характер творів мистецтва авторами різних історичних епох.
Більше того, сутність мистецтва не обмежується лише і тільки історичним контекстом як чимось минулим і застиглим. Створені в різні історичні епохи твори мистецтва продовжують своє життя не тільки в пам’яті нащадків, а й виконують постійно оновлювані освітні, виховні, правові та соціокультурні функції у процесах становлення й подальшого розвитку людства. Отже, ще один аспект правильного розуміння суті мистецтва полягає в тому, що мистецтво має певну логіку, закони, принципи та механізми власного розвитку, які також зумовлені історією розвитку суспільства. Тим самим історія розвитку суспільства визначає природу та сутність як самого мистецтва, так і різних його видів із властивими їм функціональними особливостями. Так, наприклад, досить рельєфно вплив часу на розуміння природи мистецтва можна було ще недавно спостерігати на тлі розквіту тоталітарної системи, яка беззастережно стверджувала, що будь-яке мистецтво мало носити нібито суто класовий характер, коли кожен митець - незалежно від власного бажання - виражав би у своїй творчості прагнення та ідеали представників лише певного класу. Оскільки ж мистецтво має надзвичайну силу впливати на людей, то воно мало б стати могутньою зброєю лише і тільки пролетаріату в боротьбі комуністичних ідеалів з відживаючими ідеалами капіталізму. Що ж стосувалося мистецтва суспільства капіталістичного типу, то під ним розумілися тенденції віджилі, регресивні та антинародні. Очевидно, що подібні погляди на мету і завдання мистецтва є деструктивними та редукціоністськими.
Зрозуміло, що мистецтво має відношення до відображення інтересів не тільки і не стільки самих по собі «класів», скільки зумовлено інтересами розвитку величезної кількості соціальних спільнот, основу яких складають перш за все особистості та різноманітні виробничі, освітні, правові, політичні та соціокультурні інститути. З цієї точки зору мистецтво рівною мірою відображає і має відображати інтереси сім’ї, громади села, селища, маленького міста або величезного мегаполісу, регіону, держави, континенту та планети в цілому.
З не меншими підставами особливості тих або інших видів мистецтва слід пов’язувати з груповими, колективними та іншими корпоративними інтересами, із специфікою діяльності певних професійних утворень, політичних партій, громадських течій, рухів та інших соціальних формувань. Наприклад, під час виборів мистецтво виконує не тільки художньо - пізнавальні функції, а й нерідко (якщо не здебільшого) брутально рекламні, пропагандистські та фінансово - економічні.
Що ж стосується ролі мистецтва як частки в структурі цілого, так і самого цілого у межах всесвіту, то тут на перший план має вийти, на наш погляд, здатність мистецтва до інтеграції зусиль, до поєднання різного з метою досягнення головного. Мова йде про здатність митця поєднувати різні види, жанри, типи та інші особливості мистецької діяльності. Зрозуміло, що практична реалізація подібних вимог вимагає титанічних зусиль, наполегливості, неординарних талантів, багато часу й актуалізації діяльності відповідно до тенденцій розвитку суспільства. Саме ці вимоги здатні забезпечити мистецтву єдність та цілісний характер у процесах історичного розвитку, які розкриваються характеристиками якісно відмінних типів культури. Розглянемо деякі основні з цих залежностей більш детально.
Розвиток суспільства протосоціального типу нараховує майже 2 мільйони років і включає стадії палеоліту, мезоліту, неоліту та енеоліту. Охоплюючи сотні та десятки мільйонів років, кожна з цих стадій зробила свій неоціненний внесок у розвиток пізнавальних здібностей людей як інтелектуальної та чуттєвої основ мистецької діяльності.
Розпочинається протосоціум з освоєння печерного способу життя як найбільш доступної у ті часи форми захисту від безлічі загроз зовнішнього світу. Безліч різновидів печер урізноманітнювала форми й методи їх облаштування для прийняття їжі, сну, відпочинку та приготування до дій на відкритій місцевості. Дії з облаштування житла, знарядь полювання, приготування їжі, виготовлення одягу та інших форм взаємодії носили, безумовно, дуже спрощений характер і можуть бути охарактеризовані як примітивні. Разом з тим дуже високий рівень розвитку примітивних форм мистецтва надавав життю первісного суспільства рис людяності і краси, злагодженості та гармонії, сенсу та впорядкованості. Саме первісне примітивне мистецтво започаткувало використання наскальних малюнків, розписів тіла, посуду, спеціальних знарядь (для полювання, збирання їжі, охорони), музичних інструментів (барабан, свисток, ріжок), скульптур тварин, на яких здійснювалось полювання, танців, прикрас для різних частин тіла, головних уборів, яскравого одягу та співів. Усі сфери життя протосоціуму так або інакше були просякнуті мистецтвом, яке й формувало підвалини людської, поки що лише натуралістичної культури.
З часом завдяки розвитку будівельного мистецтва люди поступово освоюють створення споруд підвального та напівпідвального типів, чим суттєво розширюють спектр побутових пристосувань, спеціальних предметів та речей. Набуття мистецтвом значно продуктивніших рис утилітарного характеру наділяє його якісно новими можливостями впливу на підвищення рівня та якості життя людей.
Подальше удосконалення мистецтва будування житлових споруд поділяє їх на примітивні, спрощені та складні, з яких найбільш багаті були захищені парканом, мали два і навіть три поверхи, допоміжні приміщення для худоби й прислуги, сховища для їжі, води та стічні споруди. Суттєво ускладнюючись, мистецтво тих часів носить усе ж таки синкретичний характер, у якому еклектично поєднуються поки що не диференційовані види музичного, образотворчого, літературного та інших видів мистецької діяльності.
Збагачений пізнавальними можливостями усних переказів, легенд та міфів, протосоціум розкриває свою сутність як мистецтво збирання, збереження та передачі, по суті, безцінної для виживання людей інформації
про умови задоволення вітальних потреб, пристосування до надскладних та екстремальних умов, розвиток засобів спілкування, виробництва, пересування, обміну, розподілу, контролю та інших найважливіших складових людської життєдіяльності.
Особливу увагу хотілося б звернути на єдність та цілісний характер протосоціальної культури суспільства, яку відрізняє виникнення, становлення та розвиток усіх найголовніших засобів як пізнавальної, так і перетворювальної діяльності. Звісно, що на цьому рівні мова йде скоріше лише про «започаткування» певних складових частин базових систем життєдіяльності суспільства. Але при цьому дуже важливо враховувати й ті факти, що діяльність членів протосоціуму мала певні ознаки музичної, трудової, військової, побутової, писемної, комунікативної та інших видів мистецької діяльності[1].
Головним чином фактологічний рівень і досить обмежене коло емпірично здобутих знань спонукали до сприйняття (як найближчого, так і віддаленого) середовища існування як «утаємниченого» та «загрозливого». Властивий тому часові архаїчний стиль мислення формував анімічні уявлення про світ зовнішній та внутрішній, у якому головне місце відводилося сліпій, по суті, вірі в «злих» та «добрих» духів. Власне, й методи пошуку неординарних підходів та дій мали тоді анімічний характер. До анімічних можуть бути віднесені методи пошуку їжі та вдалого полювання, а також вигукування гучних звуків для відлякування ворогів. Усе, що по-новому вдало робили первісні люди і тим самим створювали сприятливі умови для подальшого розвитку, було просякнуто ідеями й духом віри в щось надскладне, неймовірно сильне та непідвладне.
Ускладнення форм пізнання сприяло переходу від переказів до легенд, які урізноманітнювали форми регламентації індивідуальної, групової та колективної діяльності. Перехід від стадного до племінного, а згодом і до родоплемінного життя сприяв формуванню легенд про обставини та умови, за яких люди підпадають під могутній захист, опікування та протегування з боку богів, які набувають рис споріднених по крові сильних тварин. Подібні мистецьки обіграні засоби створення найбільш сприятливих умов існування за допомогою «заступництва сильних» стали носити характер тотемічних.
Завершується епоха протосоціуму становленням принципово більш удосконалених фетишистських методів мистецької діяльності, поява яких стає можливою лише завдяки розвитку міфологічної культури. Міфи як доволі таки складно структурована форма пізнання суттєво розширили уявлення людей про минуле й майбутнє, створили певну систему узагальнення й аналізу явищ буття. Протоаналітичні стилі мислення сприяють розвитку нормативно - етичних, правових, владних, організаційних, освітніх та інших методів регуляції процесів життєдіяльності. Здатність вбачати в речах та явищах «надприродний» характер з часом формувала уявлення про прототипи сучасних «зразків», «норм», «принципів» та інших форм регламентації суспільних відносин. Фетиш як свого роду «протосоціальний ідеал» створював відповідну систему мистецьких методів «імітування», «копіювання» та «наслідування» кращих «зразків» та «ідеалів» індивідуальних, групових та колективних форм спільної діяльності. Так, міф про Прометея є протосоціальним ідеалом прагнення людей до свободи, рівності, справедливості та братерства, який і досі надихає на всебічний розвиток творчих здібностей та невичерпних талантів.
З розвитком рабовласництва натурфілософське бачення світу детермінує розвиток натуралістичних за своєю суттю стилів і методів мистецької діяльності. Творча основа мистецтва тих часів спрямовувалась на всебічний розвиток не лише фізичних форм праці із застосуванням природних ресурсів, а й на створення досить складних пристосувань, машин та механізмів. Просте харизматичне привласнення результатів інтелектуальної діяльності часів протосоціуму змінюється нерідко дбайливим ставленням до збереження та розвитку таланту найбільш обдарованих людей. Формування за часів рабовласництва доволі розвинутої системи протонаукових та протомистецьких форм пізнавальної діяльності сприяли розвитку мистецтва магії, окультизму, які з часом набули системного характеру й отримали назву герметичних мистецтв.
Широковідома з давніх часів віра в різні прикмети, заборони чаклунів, знахарів застосовувалась у різноманітних обрядах «лікувальної магії», «промислової магії», «магії землеробства», «магії захисту тварин», інших форм так званої «білої» та «чорної» магії. Побудоване на спеціальних техніках і процедурах «мантричне мистецтво» індуїзму являє собою досить широкий спектр магічно орієнтованих методів пізнавальної діяльності.
Значно досконаліший арсенал окультних методів мистецтва пізнання й перетворення спирався на синкретичні уявлення про зв’язок між усіма складовими частинами світу, у тому числі матеріальними, духовними та космічними. Визнання можливості реалізації ідей, по-перше, про вихід за межі п’яти відомих відчуттів (зору, слуху, нюху, дотику, смаку); по-друге, розуміння сутності утаємничених (магічних) знань та, по-третє, практич- не застосування отриманих знань з метою перетворення умов буття сприяло розвитку інтуїтивних методів, методів заклять, навіювань, магнетичного тиску, сповідувань, причарувань та інших форм магічного впливу на підсвідомі механізми регуляції діяльності митців античних часів.
Спосіб життя за часів античності носив характер родоплемінних відносин, де роль базових критеріїв регламентації діяльності відігравали показники походження, статі, наслідування привілеїв, статків та харизма- тичних ознак. З часом поступова заміна доволі спрощених натуралістичних світоглядних орієнтацій на антропоморфні (які суттєво розширювали уявлення про можливості людини) призвели до розвитку як точних, логічних, пізнавальних, так і чуттєво орієнтованих та ірраціональних за природою видів мистецтва. Якщо на перших порах література, графіка, архітектура, музика та інші види мистецтва носили головним чином героїчний характер і прославляли честь та мужність доблесних воїнів, патріотизм верховних правителів та моральність вчинків рядових жителів полісів, то з розвитком антропоморфізму стали переважати види мистецтва, спрямовані на виявлення та практичну реалізацію божественних, тобто надзвичайних, здібностей людини відтворювати красу геометричних форм, бачити за простими речами закони їх пізнання та засоби практичного вирішення складних і актуальних проблем життєдіяльності. Саме до таких видів мистецтв стали належати за часів античності змагання у силі тіла й у силі слова за допомогою софістики й риторики, мистецтво сміху й мистецтво саморефлексії.
Мабуть, головною особливістю мистецтва за часів античності було прагнення пошуку гармонії між усвідомленням космічної природи людини та повсякденним земним життям. Відповідь на питання про те, яким же чином у земній людській істоті виявляється божественна природа, знаходили саме в мистецтві. Завдяки мистецтву ставало зрозумілим, що здатність мріяти, вірити, діяти всупереч труднощам, сміятись над власними недоліками дійсно робить людську істоту богоподібною. Так або інакше античне мистецтво знаменувало свій розквіт пізнанням сутності мистецтва як системи засобів гармонізації дій, спрямованих на дотримання вимог міри, краси та пропорції. Саме мистецтво гармонізації стосунків ставило за мету практичне розв’язання протиріч та суперечностей, спрямовувало зусилля на пошуки оптимальних форм злагоди й толерантності, орієнтувало на прагнення до освітньої, виховної, моральної та професійної досконалості як головних умов досягнення прекрасних результатів. Саме завдяки цим визначальним для історії розвитку мистецтва рисам античність, по суті, започаткувала усі подальші шляхи, напрями та тенденції розвитку мистецтва наступних епох. У певному сенсі можна навіть стверджувати про певні гуманістичні засади античного мистецтва, завдяки якому людство сформувало механізми громадянської свідомості як основи переходу від родоплемінних комуналізованих відносин до розбудови першого в історії людства протогромадянського суспільства. Саме мистецтво виявилося чи не найвагомішою умовою роз- витку принципово нових правових, військових, комунальних, фінансових, виробничих та соціокультурних складових формування суспільства громадянського типу, коли саме людина стала вихідною умовою визначення соціальної природи понять «влада», «політика», «право» та «свобода».
Головні риси феодалізму знаменували собою становлення й розвиток теократичних, ідеологічних та політичних напрямів мистецької діяльності. Сформувавшись як повноцінний соціальний інститут, саме релігія визначала характер і головні складові мистецької діяльності середньовіччя, які зумовлювали особливості функціонування морально-етичних, правових, фінансових, виробничих, соціокультурних та побутових відносин.
Виникнення невідомих раніше форм виробництва (артілі, латифундії, цехи), освіти, виховання, мистецтва, сільських та міських комун, курій васалів, рицарських орденів, гільдій купців сприяло формуванню та подальшому розвиткові якісно нових форм і методів мистецької діяльності, переважна кількість яких вимушена була орієнтуватись на створення раніше взагалі невідомого. Мова перш за все йде про формування принципово нових для тих часів особливостей романського стилю, готики та платереско. При цьому головна роль належала релігії, коли кожна з трьох її базових гілок - буддизм, іслам та християнство - виконувала функції методологічної детермінації якісно відмінних і разом тим єдиних за своєю природою стилів і методів мистецької діяльності.
Релігійні основи мистецьких ідеологем часів феодалізму визначали поступову заміну рабства менш жорсткими формами залежності, подальшу диференціацію соціальних функцій між правлячими верствами - духовенством, військовими, заможними землевласниками, стимулювали розпад правових, економічних та культурних засад рабовласництва. Хоча оформлення поняття «ідеологія» відбулося значно пізніше, саме теократичні ідеї визначали сутність розвитку доленосних мистецьких стилів як одних із головних політичних засобів реформування феодальних відносин протягом декількох століть, що передували епосі Відродження.
Розпочинає епоху середньовіччя романський стиль, який протягом Х-ХІІ ст. багато в чому продовжує традиції римсько-античної культури на тлі розквіту принципово більш суворих, нерідко жорстких і надзвичайно вимогливих до дотримання релігійних канонів різних видів мистецької діяльності. Так, властивий середньовіччю теократичний світогляд особливої ваги надає процесам усебічної регламентації діяльності громадян, де провідна роль відводиться архітектурі, яка має підкреслити виключну, унікальну роль церкви у життєдіяльності суспільства. При цьому церкви, монастирі, замки набувають рис могутніх кріпосних споруд, які розташовуються на узгір’ях та інших піднятих над територією поселень місцевостях. Церква має ніби «височіти» над буденністю, над діями й помислами простих людей. Багатство розписів та рельєфних зображень ставило за мету підкреслити настільки надзвичайну велич богів, яка б лякала і тим самим підкоряла людей волі «вищих сил». Отже, головна особливість романського стилю полягає у возвеличуванні засобами мистецтва ролі «всесильного» й підкоренні його волі дій та прагнень «простолюдинів».
Інша особливість романського стилю полягала у наданні попереднім стилям мистецтва рис релігійно-міфологічного характеру. Так, розписування храмів казковими сюжетами із життя рослин, тварин і людей засобами народної творчості надавало примітивно-утилітарним формам мистецтва теолого-героїчного та пізнавального характеру й сприяло гармонізації відносин людини з живою та духовною природою. Вирішенню завдань створення благородної й одночасно строгої краси сприяла висока майстерність обробки величних і мініатюрних творів мистецтва з дерева, металу, емалі та інших матеріалів.
Готичний стиль домінує в Європі у період з ХІІ по ХУІ ст. Отримавши назву від романського племені «готів», цей стиль надає мистецтву культового характеру, зміст якого визначають особливості релігійного впливу на процеси регуляції національних, етнічних, професійних, правових та соціокультурних відносин. Прагнення кожної з базових релігій визначити власне домінування ставить перед архітектурою та іншими видами мистецтва завдання створити найвищі, найбільші, найкращі у світі церковні споруди. Саме завдяки величній каркасній системі готичної архітектури міські собори займали центральні місця у містах, вигідно відрізняючись ажурними арками, баштами, стрілчастими вікнами з різноколірними вітражами, порталами, статуями та складним орнаментом. Створюючи святково-піднесений настрій, готичний стиль надавав неповторного звучання мелодіям і картинам, приватним і державним спорудам, надаючи кожному з творів мистецтва специфічного ремісничого, побутового чи суспільного звучання. Готичний стиль породжує також незабутні яскраві емоції, за допомогою яких мистецтво перетворює сухі церковні канони на ліричні, поетичні або ж музичні складові становлення і розвитку унікальних ремісничих, етнічних чи релігійних особливостей соціальних спільнот.
Вінчає розвиток середньовічного мистецтва стиль платереско, що в перекладі з іспанської «platero» - «ювелір» означало не тільки, власне, «ювелірний», а й «срібний», «чеканний», «візерунчастий» і, взагалі, «вишуканий». Отже, стиль платереско відрізняється рясністю найтонших
орнаментів, вишуканою різьбою на камені, створенням картин на стінах храмів, житлових приміщень Іспанії, інших країн Європи, а також різноманітних предметів прикладного мистецтва. Одним із найкращих прикладів платереско є кустоді (охоронці дарів - ювелірні скриньки для збереження церковних реліквій), маленькі золоті вежі та башти для зберігання церковних цінностей, а також ордени, медалі, монети, гірлянди, вишукані медальйони, каблучки та різноманітні прикраси, які сприяли індивідуалізації особистих манер, поведінки та інших складових життєдіяльності людей і соціальних спільнот. Архітектурні будови у стилі платереско представлені середньовічними монастирями, університетами, лікарнями та приватними будівлями, яких відрізняла ювелірна точність конструкцій та вишуканість форм. Досягалось це за рахунок гармонійного розчленування високих для тих часів стін на яруси, створенням арочних галерей які нагадували орнаментально оздоблені чудовим мереживом різноманітні візерунки. Особливостями єзуїтського платереско була побудова храмів з використанням багатьох вишукано оздоблених капель (часовень) та різьблених башт.
Становлення й розвиток епохи Відродження та Нових часів зумовили появу принципово нових світоглядних орієнтацій і засобів пізнавальної діяльності, що сприяли формуванню бароко, рококо та класицизму у сфері мистецької діяльності. Так, епоха Відродження підіймає на нечувану доти висоту пізнавальні та культурні можливості суспільства, надаючи способові життя світських рис, ознак комфортності та відчуття стабільності. Надання поетичним, музичним, художнім, скульптурним та іншим засобам творчості форм раціоналізації діяльності призвело до збагачення їх новими організаційними, пізнавальними та аналітичними методами. Епоха Відродження та Нових часів, з одного боку, раціоналізувала форми й методи пізнавальної діяльності, а з іншого - відкрила й досі нездоланний шлях до розуміння визначальної ролі у творчому процесів високих почуттів та емоційного піднесення як невід’ємних складових розуміння сутності прекрасного, гармонії та краси людського буття.
Сповідуючи принципи розвитку світського антифеодального способу життя і спираючись спочатку на бюрократичні, а згодом і на технократичні світоглядні орієнтації, митці тих часів роблять надзвичайні зусилля, спрямовані на відродження античної культурної спадщини. Відкидаючи аскетичні обмеження і схоластичні аксіоми католицизму, митці епохи Відродження і Нових часів прагнуть розкрити й утвердити ідеали фізично й духовно розвиненої особистості, гармонійності і краси людського буття, героїчність та мужність вчинків громадян. Мистецтво Ренесансу надихає рисами величності живопис і графіку, музику та архітектуру. Так, завдяки унікальним роботам Брунеллескі, Альберті, Палладіо, Делорма з’являються величні громадські будівлі, чудові палаци, прекрасні замки, для спорудження яких використовують арочні галереї, куполи, колонади, склепіння. Велич споруд тих часів супроводжує співвимірна людині прозорість і гармонійність конструкцій, яка у багатьох випадках відповідає законам золотої пропорції.
Зміцнення і розквіт нових заможних соціальних прошарків і верств населення (дворянство, буржуазія, поміщики) сприяло розквіту «дивних», «чудернацьких», «дивовижних» чи навіть «химерних» творів мистецтва, які ставили за мету виділити, виокремити, підкреслити величну роль володаря цих унікальних речей. Подібні стилі мистецтва у період з ХV по ХVІІ ст. отримали назву «бароко», що у перекладі з італійської і означає дивне, дивовижне або ж химерне. Стиль бароко нерідко називають «великим» або навіть «величним стилем». Прагнення до пишних, контрастних, афективних, неординарних форм і одночасно поєднання несумісного в єдиному робить стиль бароко надзвичайним явищем культури епохи Відродження і Нових часів. Саме завдяки бароко нечуваного розквіту набули паркові ансамблі міст та палаців, виступи оперних співаків і різноманітних оркестрів, творчі доробки скульпторів і поетів. Суміщення несумісного сприяло розвитку нових напрямів мистецтва (цирк, пересувні виставки, домашні театри). Надзвичайні архітектурні творіння Л. Берніні, Ф.Борроміні в Італії, В.В.Растреллі в Росії й досі вражають величчю, динамізмом, складністю та красою форм.
Якщо бароко нерідко надмірно зловживало використанням ілюзорно- абстрактних, театралізованих та фантасмагоричних образів з елементами міфологем, еротики або пасторальних сюжетів, то подальша бюрократизація виробничих, наукових, правових та соціокультурних відносин надає мистецьким стилям набагато більшої рельєфно вираженої граціозності форм, вишуканості, декоративності, ритмізованої орнаменталістики та композиційної асиметричності. Відрізняючись декоративними мотивами та мушлеподібністю форм, стиль «рококо» (фр. «Rococo» походить від італ. «rocaille» - декоративного мотиву у вигляді черепашки) започатковує разом з тим принципово нові вимоги до виконання витворами мистецтва функцій комфортності, зручності, надійності та усталеності. У даному разі мистецтво активно відгукнулося на вимоги до суттєвого підвищення рівня комфортності життя як пересічних, так і заможних громадян.
Прискорення темпів науково - технічного прогресу протягом ХVІІ- XIX ст. сприяло формуванню класичних, тобто «зразкових», «стильних» напрямів мистецької діяльності, які ставили за мету «довести до досконалості», зробити «відповідно до найвищих законів» ті або інші речі, предмети чи твори. Саме класицизм закладає у предметну сферу мистецької діяльності філософію творчості, головними завданнями якої виступають проблеми «удосконалення», «створення нового», «прекрасного», «зручного» та «ефективного». Мистецтво класицизму покликано було втілювати в життя наочними та логічно бездоганними формами ідеали високої моралі, духовності, організованості, дисципліни, порядку й порядності. Особливо наочно класичний стиль виявляється у творах архітектурного мистецтва тих часів, яким властива чітка геометричність форм, логічність планування та стриманість прикрас.
Вінчає розвиток класицизму стиль «ампір» (від фр. «empire» - імперія), який на початку ХІХ ст. наголошує на «класичності» парадної величі інтер’єрів палаців часів імперії Наполеона І. Відомі також спроби за допомогою стилю ампір зробити наголос на величі й незалежності певних родин, кланів, каст або державних режимів. Одним із яскравих прикладів великодержавності є «російський ампір», який знаменує велич містобудівних споруд, приватних будинків та монументальної скульптури.
Надшвидкі темпи диференціації природничих, технічних та гуманітарних напрямків пізнавальної діяльності протягом другої половини і початку ХХІ ст. призводять до зростання кількості наукових, культурних та мистецьких видів діяльності від декількох сот (400-500) до 4-5 тисяч. Таке вибухоподібне подрібнення науки призводить, з одного боку, до втрати методологічної єдності підходів, а з іншого - сприяє всебічному розвитку культури й мистецтва як засобів інтеграції раціональних та чуттєвих форм пізнавальної діяльності. Об’єктивні шляхи розвитку суспільства приводять до того, що класична наука - завдяки взаємодії з культурою і мистецтвом - набуває рис інституційно сформованого соціокультурного феномена, якому стають доступними нові та
нетрадиційні методи пізнання. До них у першу чергу слід віднести герменевтичні, ігрові, аналітичні, евристичні, синергетичні, валеологічні та багато інших. Саме завдяки появі нових та нетрадиційних методів пізнання наука переходить із розряду здебільшого «сухих» (раціональних, точних) засобів пізнання до оволодіння потенційно значно потужнішими методами творчого пошуку, орієнтованими на гармонійне поєднання традиційних методів з більш гнучкими мистецьки орієнтованими засобами пізнавальної діяльності. Саме завдяки переведенню ізольованих раніше наукових, культурних і мистецьких засобів пізнання на рейки інтеграції та глобалізації відносин формуються модерністські, імпресіоністичні та постмодерністські стилі мистецької діяльності сучасності.
Модернізм як такий стиль у мистецтві, що найбільш повно відбивав запити та очікування найновіших часів, у Франції позначався терміном «moderne» (сучасний, новітній), у Німеччині - як «югендстиль», в Італії як «ліберті», тобто вільний стиль. Протягом ХХ ст. модернізм пройшов шлях від розквіту до занепаду (декадентства). Якщо на початку шляху головними рисами сучасного мистецтва виступали принципи незвичайних, підкреслено індивідуалізованих підходів з використанням техніко - конструктивних засобів та єдиних орнаментальних стилізованих символів, візерунків, кольорів та ритмів, то декадентський модернізм прагнення до краси підміняє позбавленою сенсу та змісту «красивістю», крайнім індивідуалізмом, асоціальністю мотивів, викривленістю ідей та сюжетів.
Породжений процесами демократизації суспільних відносин, модерністський стиль у мистецтві сприяє поєднанню досягнень у різних сферах пізнання, різних шкіл, технік та процедур мистецької діяльності. Долаючи штучні межі класицизму, модернізм на практиці впроваджує запропоновані у 60 роки ХХ ст. німецьким дослідником К.Г.Хакеном ідеї і принципи синергетичних підходів як засобів міждисциплінарного підходу до пізнання сутності відкритих систем. Поділяючись на «вдалий» та «деструктивний», синергетизм супроводжує як розквіт, так і занепад модерністських стилів мистецької діяльності. Виступаючи з одного боку як своєрідний засіб компенсації занадто вже конформатизованих способів санкціонування сумісних форм життєдіяльності, модернізм з одного боку прагне до уособлення і виокремлення переваг порядку, організації та краси, а з іншого - далеко не завжди утримується від спокус порушити міру та пропорцію у використанні тих або інших мистецьких засобів.
Подальші кроки на шляху регламентації процесів розвитку постіндустріального суспільства інформаційного типу сприяли формуванню імпресіонізму як такого напряму мистецької діяльності, який ставив за мету розкрити ситуативний, миттєвий та швидкоплинний характер змінюваності стану, настроїв, стосунків, цінностей та інших базових явищ соціального буття. Побудований на формуванні ірреальних уявлень, імпресіонізм (від фр. «impression» - враження) прагне відобразити не стільки багатоманітність реальних подій та явищ життя, скільки зосередитись на суб’єктивних переживаннях і враженнях самого суб’єкта. Якщо у класичних видах мистецької діяльності мова йде про відображення ознак та розкриття сутності самого предмета живопису, графіки, скульптури чи музичного твору, то імпресіонізм акцентує увагу на грі світлотіней, на динаміці кольорових гам, на звукових афектах. Практична реалізація подібних вимог потребувала спеціальних технік і процедур. Однією з таких технік є процес розподілу фарб по поверхні картини краплями або точками, яка отримала назву «пуантилізму». Сповідуючи ідеологему, що сутність мистецтва має розкрити форма твору, прихильники імпресіонізму нерідко підміняли ідею, зміст, духовні складові мистецької діяльності псевдоноваційною формотворчістю. З іншого боку, імпресіонізм прагнув акцентувати увагу як на раціональних, так і на позасвідомих складових різних творів мистецтва. Багато в чому саме імпресіонізм закладав підвалини євпроксографічних напрямів пізнавальної діяльності, які прагнули поєднати в собі кращі досягнення зі сфери музики, живопису, графіки, науки, техніки, біоніки, інформатики, літератури та спорту.
Постмодернізм є інтегративним стилем сучасної епохи, який спрямовує властиві модернізму види мистецької діяльності на відображення надзвичайно гострих протиріч розвитку сучасного інформаційного західного суспільства постіндустріального типу. Ідеологія постмодерну формується у 70-ті роки ХХ ст. есхатологічними висновками членів Римського клубу, доведеними до абсурду парадоксальними роботами Хана-Франсуа Ліотара («Стан постмодерну», 1979), Бодрийяра, Дельо- за, Гватарі, Дерріди, Ваттімо, які декларують невідворотність:
-кінця світу,
-нігілізму, атрофії цілей, цінностей та сенсу,
-знецінення духовності та інтелігентності,
-домінування релігії над світськими формами освіти й пізнання,
-конфліктів та скандалів як головних засобів досягнення успіху,
-культу чуттєвих і фізичних насолод,
-поширення аномічних та девіантних форм поведінки.
Спираючись на плюралістичні світоглядні орієнтації, постмодернізм є
формою мистецької реакції на методологічний безлад, що крає серця і душі людей. З одного боку, це призводить до надзвичайної кількості нових окремих шкіл та напрямів мистецької діяльності, а з іншого - позбавляє їх здатності до розкриття сутності цілісних явищ людського буття. Так, серед провідних напрямків постмодерну слід виокремити еклектизм, бруталізм, мінімалізм, хай - тек, конструктивізм та функціоналізм.
Еклектизм (від гр. eklektikos - обирати, вирізняти, розрізняти) є, як відомо, формою механічного поєднання різних, нерідко суперечливих поглядів, теорій, принципів або ж вихідних елементів мистецької діяльності. Наприклад, механічне поєднання стилів у музиці, архітектурі чи літературі зайвий раз підкреслює ігнорування історичних, етнічних, релігійних чи побутових умов існування суб’єктів споживання певних видів мистецької діяльності.
Бруталізм (від англ. brutal - грубий, брутальний, вульгарний) являє собою напрям у мистецтві кінця ХХ - початку ХХІ ст. який прагне акцентувати увагу на фактурі матеріалу предмета художньої творчості, підкреслити вагомість обраної форми, стилю чи манери, зосередити процеси сприйняття на природності стосунків, смаків чи ідеалів, зобразити відвертість стосунків, недоліків чи переваг, гіперболізувати роль окремих подій, факторів чи елементів у кінцевих продуктах мистецької діяльності.
Мінімалізм зароджується у 60-ті роки ХХ ст. у країнах Західної Європи як протидія надзвичайній ролі у мистецтві фундаментальних композицій, монументальних споруд та використання обтяжливих прикрас (орнаментів, мозаїк, графіки, скульптури). Мінімалізм прагне позбавитись властивих експресіонізму емоцій, мінімізувати роль декору та композиції і знайти найбільш точні, технологічно вивірені, мінімальні за витратами такі форми й засоби мистецької діяльності, які б найбільш повно вирішували проблеми пропорційності, гармонії кольорів і функцій об’єктів мистецтва. Нерідко крайні форми мінімалізму призводять як до невиправданого спрощення, так і до примітивізації цілей і завдань мистецької діяльності. Схильність мінімалізму до надмірної експлуатації механічних форм повторюваності ритмів, мелодій, форм чи геометричних фігур сприяє розвитку нових можливостей мистецтва (модульний підхід у будівництві, сертифікація, стандартизація), а з іншого боку призводить до серійного виробництва мертвонароджених антиподів мистецької діяльності (співи під «фанеру», штамповані малюнки, вишиванки).
Хай-тек (у пер. з англ. high-tech - високі технології) визначає базові ідеологеми творчості з кінця 80-х років ХХ ст. Ставлячи за мету максимізацію умов функціонування предмета, речі або процесу мистецької діяльності, прихильники цього напряму активно впроваджують у середовище існування людей найновітніші технології, пов’язані з організацією руху, простору і часу. Використовуючи як базові елементи творчості скло, метал, прямі лінії, спокійний декор, прості геометричні форми, однотонні кольорові гами, прибічники хай-теку прагнуть як створити максимум зручностей користувачу, так і надати формі твору простоти й гармонії.
Конструктивізм зароджується у 30 - ті роки і протягом ХХ ст. формується у надзвичайно потужний, широко розгалужений напрям розвитку архітектури, літератури, музики, живопису та інших видів мистецької діяльності. На відміну від адаптивних за формою і абстрактних за змістом, відомих здавна видів мистецтва, конструктивізм ставить за мету створення такого середовища та умов існування людей, які б максимально сприяли реалізації фізичного, морального й духовного потенціалу особистості та соціальних спільнот. Розвиток ергономіки, економетрики, кібернетики, біоніки дає мистецтву нові імпульси в конструюванні мостів і тунелів, літаків і пароплавів, меблів, посуду, одягу, банкоматів і телефонів, плеєрів і феєрверків. Логічність, доцільність, точність, надійність та оптимальність функціонування є теоретичними підвалинами конструктивізму як явища суперечливого та динамічного в подальшому розвиткові.
Функціоналізм виходить із твердження про те, що істинним є лише те мистецтво, характер якого визначає відповідність тим функціям, що виконують певні предмети, речі або явища мистецької діяльності. Формування функціоналізму мало багато спільних рис у країнах із різним політичним устроєм. Так, у країнах соціалістичного табору та в розвинених країнах Заходу архітектурний функціоналізм однаково спирався на досвід розбудови «робітничих житлових масивів» (Пітер Ауд, Нідерланди) - житлових масивів, які з часом на теренах країн СРСР отримали назву «спальних районів». Саме завдяки функціоналізму досить поширеними стали поняття «житлових секцій», «модулів», «рядкової забудови», «хрущівок», рекламної продукції. Однак ігнорування специфіки умов та особливостей речей або предметів мистецької діяльності нерідко призводить до одноманітності, голого схематизму та дисфункціоналізму.
Санкціонований Демократичний Синергетика Модернізм
Регламентований Кібернетичний Євпраксографія Імпресіонізм
Хаотичний Плюралістичний Оптимологія Постмодернізм
У найближчі десятки років мистецтво буде розвиватись як на мікро-, так і на макрорівнях, зміст яких визначатимуть процеси поглиблення уявлень про будову самої планети Земля, а також про освоєння найближчого космічного середовища. До головних ознак розвитку мистецтва слід віднести перш за все зміни, пов’язані зі способом життя громадян. У першу чергу це стосується процесів глобалізації суспільства, які усе більш рельєфно і прогнозовано надають способові життя інтегративного характеру. Саме інтегративність до першочергових відносить завдання комплексних, системних, міжпредметних підходів до підготовки фахівців, вирішення актуальних проблем життєдіяльності суспільства, надання процесам правової, адміністративної, демографічної, міграційної політики загальнодержавної, континентальної та планетарної ваги. Орієнтоване на майбутнє мистецтво все більше повинно саме усвідомлювати й усебічно пропагувати переваги, властиві якісно новому транзитивному світогляду, який має визначати шляхи, характер і тенденції розвитку потенціального буття людства. Що ж стосується природи і сутності мистецтва найближчого майбутнього, то його можна охарактеризувати, на наш погляд, як «хро- нотопне». Чому саме хронотопне? Перш за все тому, що змінюються межі, критерії та змістовно-сенсові параметри просторово - часових характеристик розвитку як самих суб’єктів буття, так і властивих їм форм і методів мистецької діяльності. Якщо у повсякденному житті поняття хронотопу відображає міру реалізації властивого людині (або соціальній спільноті) фізичного, інтелектуального та духовного потенціалу, то мистецький хронотоп характеризує міру набуття стилями мистецтва попередніх епох гуманістичного характеру. Якщо раніше митці відображали особливості розвитку тотемів, античних, феодальних, бюрократичних та демократичних спільнот на рівні родини, села, міста, держави та континентів, то хронотопне мистецтво зосереджує увагу на проблемах існування та гармонійного всебічного розвитку людини в умовах спочатку найближчого, а згодом і більш віддаленого міжпланетного простору. Отже, головним предметом хронотопного мистецтва має стати «людина світу» та «космічна спільнота», які принципово змінюють вимоги до засобів, критеріїв та механізмів мистецької діяльності. Які ж це мають бути засоби, критерії та механізми мистецької діяльності в майбутньому? Відповідь на ці питання потребує проведення окремих спеціальних додаткових досліджень.
Процеси освоєння космічного простору багато в чому нагадуватимуть генезу розвитку соціуму, коли спосіб життя на окремих планетах буде схожим на освоєння печер, одноповерхових будівель, створення селищ, сіл, малих, середніх та гігантських міст, держав, континентів та фрагментів цілісного універсуму. Мистецтво майбутнього має пройти усі без винятку стилі, властиві попереднім епохам розвитку суспільства. При цьому, однак, має бути зрозумілим і таке: космічний примітивізм, поняття космічної героїки, космічної гармонії, романтики, готики, бароко чи постмодерну буде мати принципово іншу форму, зміст, засоби та завдання, ніж означені стилі за часів розвитку первинного соціуму.
На зміну хронотопному стилю мистецтва має прийти, на нашу думку, контамінаційний стиль, який, на відміну від попереднього, виконуватиме роль систематизатора, уніфікатора та комбінатора мистецьких форм і методів попередніх епох з метою вирішення завдань щодо освоєння найближчого та більш віддаленого космічного простору. При цьому контамінаційне мистецтво не просто випадково змішуватиме різні форми та методи художньої творчості, а буде використовувати креатологічні форми пізнання як засоби мистецького освоєння явищ принципово нової космічної реальності.
Безумовний вплив на характер розвитку контамінаційного стилю мистецької діяльності буде мати характер квантифікації процесів життєдіяльності. Якщо поняття соціального кванту (або порції) у мистецтві розкривалось змінами типів сюжетів, характеру декору, звуків чи інтенсивністю кольорів, то характер життя у космосі буде мати якісно інші типи та механізми квантифікації. Наприклад, парціальність космічних періодів, циклів або процесів на порядки відрізняється від соціальних, що
надає кольорам, звукам, сюжетам, мелодіям та ритмам якісно іншої форми та змісту.
Головною відмінністю майбутнього мистецтва виступає принципово нова - гуманоцентрична система світоглядних орієнтацій. Спираючись на універсологічно орієнтовані парадигми пізнавальної діяльності, космічний спосіб життя буде робити діяльність людей, держав і суспільства умотивованим принципово новими цінностями, критеріями та ідеалами. За таких умов і саме мистецтво має набути, на нашу думку, універсологічного характеру. Універсологічна природа мистецтва має спрямовувати окремі, спеціальні та загальні форми й методи творчої діяльності на розкриття цілісної суті буття природи, людини, держави, суспільства і всесвіту. Кажучи інакше, гармонія кольорів, звуків, форм, ліній, оздоблень чи прикрас буде підкреслювати не просто світськість, унікальність, індивідуалізм чи героїзм, а прагнути віднайти у них властиві людям ознаки всесвітньої єдності та цілісності. Саме універсологічно орієнтоване мистецтво стане здатним, на нашу думку, повною мірою реалізувати лише частково підняті на попередніх етапах розвитку моральні, духовні цінності та гуманістичні ідеали.
Наведені у попередніх таблицях уявлення про характер розвитку мистецтва відображають властиві йому закономірності лише на рівні становлення і змін актуального буття. Що ж стосується тенденцій розвитку мистецтва на рівні потенційного і тим більше безкінечного буття, то їх передбачити поки що не видається можливим. Це стосується перш за все змісту. Щодо форми, то її вигадувати, на наш погляд, фактично не доведеться, оскільки вона адекватно розкриває генезу розвитку мистецтва на рівні актуального буття і виступає в ролі тезису подальших процесів змін. Отже, наведену вище модель генези розвитку мистецтва ми оцінюємо, з одного боку, як достатньо достовірну і надійну, а з іншого - як дуже скромну, чим, власне, залишаємо нащадкам надзвичайно широкі перспективи удосконалення й подальшого розвитку уявлень про характер розвитку мистецтва на рівні потенційного і безкінечного буття людства.
[1] Решетниченко А.В.Парадигма жизнедеятельности и мировоззрение. Методологический аспект: Монография. - ДнепропетровскИзд - во ДГУ, 1997. - С.15 - 24.
Генеза розвитку мистецтва: соціально-філософські аспекти
Решетніченко А.В.
У статті аналізується проблема виникнення і розвитку мистецтва та його внутрішня логіка.
В історії пізнання до поняття мистецтва сформувалися принципово різні підходи. До найбільш поширених відносять окремі та спеціальні підходи. Прихильники окремих підходів сутність мистецтва вбачають в унікальних здібностях людей до відображення дійсності у формі художніх (уявних або реальних) образів. Подібним очікуванням відповідає безпосередня діяльність більшості талановитих акторів, поетів, музикантів, малярів або літераторів. Тому досить часто можна зустріти ототожнення природи мистецтва з художньою діяльністю, що, безумовно, звужує розуміння сутності мистецтва і залишає на рівні буденної свідомості або «здорового глузду».
Прихильники ж спеціальних підходів наголошують на здатності мистецтва імітувати явища природи (теорія мімезису Арістотеля), збуджувати, гармонізувати відчуття, формувати яскраві уявлення про стосунки, відношення або цінності. Властиві мистецтву зазначені та багато інших рис залишають між тим поза увагою дійсно визначальні характеристики мистецтва, які дозволяли б зрозуміти його загальну роль та глобальне значення для розвитку кожної людини, держави й суспільства. Саме таким загальним рисам мистецтва відповідає, на наш погляд, його здатність
удосконалювати відоме та створювати принципово нове,
досягати найвищих щаблів професійної майстерності,
оптимізувати шляхи, форми та методи досягнення мети,
технологізувати засоби вирішення проблем,
спрямовувати розвиток суб ’єкта на досягнення вершин,
конструювати середовище та умови подальшого розвитку. Усвідомлення саме загальних ознак мистецтва дає змогу розкрити його сутність як найбільш вагомої сфери громадської свідомості з властивими їй рисами виключних здібностей, унікальних форм, вагомих результатів в окремих сферах життєдіяльності і, головне - одночасно як єдиного і цілісного у своїй основі критерію розвитку людини, держави, суспільства і навіть всесвіту. Подібна унікальна і надзвичайно важлива роль мистецтва визначається тим, що саме воно було спочатку рушійною силою розвитку міфології, магії, релігії та політики, а згодом стало визначати сутність та шляхи подальшого розвитку науки й культури як найвищих щаблів духовного розвитку суспільства.
Знайомство з мистецтвом вимірюється не кількістю закарбованих у пам’яті людей назв картин, статуй або споруд, а розумінням змісту, вкладеного у характер творів мистецтва авторами різних історичних епох.
Більше того, сутність мистецтва не обмежується лише і тільки історичним контекстом як чимось минулим і застиглим. Створені в різні історичні епохи твори мистецтва продовжують своє життя не тільки в пам’яті нащадків, а й виконують постійно оновлювані освітні, виховні, правові та соціокультурні функції у процесах становлення й подальшого розвитку людства. Отже, ще один аспект правильного розуміння суті мистецтва полягає в тому, що мистецтво має певну логіку, закони, принципи та механізми власного розвитку, які також зумовлені історією розвитку суспільства. Тим самим історія розвитку суспільства визначає природу та сутність як самого мистецтва, так і різних його видів із властивими їм функціональними особливостями. Так, наприклад, досить рельєфно вплив часу на розуміння природи мистецтва можна було ще недавно спостерігати на тлі розквіту тоталітарної системи, яка беззастережно стверджувала, що будь-яке мистецтво мало носити нібито суто класовий характер, коли кожен митець - незалежно від власного бажання - виражав би у своїй творчості прагнення та ідеали представників лише певного класу. Оскільки ж мистецтво має надзвичайну силу впливати на людей, то воно мало б стати могутньою зброєю лише і тільки пролетаріату в боротьбі комуністичних ідеалів з відживаючими ідеалами капіталізму. Що ж стосувалося мистецтва суспільства капіталістичного типу, то під ним розумілися тенденції віджилі, регресивні та антинародні. Очевидно, що подібні погляди на мету і завдання мистецтва є деструктивними та редукціоністськими.
Зрозуміло, що мистецтво має відношення до відображення інтересів не тільки і не стільки самих по собі «класів», скільки зумовлено інтересами розвитку величезної кількості соціальних спільнот, основу яких складають перш за все особистості та різноманітні виробничі, освітні, правові, політичні та соціокультурні інститути. З цієї точки зору мистецтво рівною мірою відображає і має відображати інтереси сім’ї, громади села, селища, маленького міста або величезного мегаполісу, регіону, держави, континенту та планети в цілому.
З не меншими підставами особливості тих або інших видів мистецтва слід пов’язувати з груповими, колективними та іншими корпоративними інтересами, із специфікою діяльності певних професійних утворень, політичних партій, громадських течій, рухів та інших соціальних формувань. Наприклад, під час виборів мистецтво виконує не тільки художньо - пізнавальні функції, а й нерідко (якщо не здебільшого) брутально рекламні, пропагандистські та фінансово - економічні.
Що ж стосується ролі мистецтва як частки в структурі цілого, так і самого цілого у межах всесвіту, то тут на перший план має вийти, на наш погляд, здатність мистецтва до інтеграції зусиль, до поєднання різного з метою досягнення головного. Мова йде про здатність митця поєднувати різні види, жанри, типи та інші особливості мистецької діяльності. Зрозуміло, що практична реалізація подібних вимог вимагає титанічних зусиль, наполегливості, неординарних талантів, багато часу й актуалізації діяльності відповідно до тенденцій розвитку суспільства. Саме ці вимоги здатні забезпечити мистецтву єдність та цілісний характер у процесах історичного розвитку, які розкриваються характеристиками якісно відмінних типів культури. Розглянемо деякі основні з цих залежностей більш детально.
Розвиток суспільства протосоціального типу нараховує майже 2 мільйони років і включає стадії палеоліту, мезоліту, неоліту та енеоліту. Охоплюючи сотні та десятки мільйонів років, кожна з цих стадій зробила свій неоціненний внесок у розвиток пізнавальних здібностей людей як інтелектуальної та чуттєвої основ мистецької діяльності.
Розпочинається протосоціум з освоєння печерного способу життя як найбільш доступної у ті часи форми захисту від безлічі загроз зовнішнього світу. Безліч різновидів печер урізноманітнювала форми й методи їх облаштування для прийняття їжі, сну, відпочинку та приготування до дій на відкритій місцевості. Дії з облаштування житла, знарядь полювання, приготування їжі, виготовлення одягу та інших форм взаємодії носили, безумовно, дуже спрощений характер і можуть бути охарактеризовані як примітивні. Разом з тим дуже високий рівень розвитку примітивних форм мистецтва надавав життю первісного суспільства рис людяності і краси, злагодженості та гармонії, сенсу та впорядкованості. Саме первісне примітивне мистецтво започаткувало використання наскальних малюнків, розписів тіла, посуду, спеціальних знарядь (для полювання, збирання їжі, охорони), музичних інструментів (барабан, свисток, ріжок), скульптур тварин, на яких здійснювалось полювання, танців, прикрас для різних частин тіла, головних уборів, яскравого одягу та співів. Усі сфери життя протосоціуму так або інакше були просякнуті мистецтвом, яке й формувало підвалини людської, поки що лише натуралістичної культури.
З часом завдяки розвитку будівельного мистецтва люди поступово освоюють створення споруд підвального та напівпідвального типів, чим суттєво розширюють спектр побутових пристосувань, спеціальних предметів та речей. Набуття мистецтвом значно продуктивніших рис утилітарного характеру наділяє його якісно новими можливостями впливу на підвищення рівня та якості життя людей.
Подальше удосконалення мистецтва будування житлових споруд поділяє їх на примітивні, спрощені та складні, з яких найбільш багаті були захищені парканом, мали два і навіть три поверхи, допоміжні приміщення для худоби й прислуги, сховища для їжі, води та стічні споруди. Суттєво ускладнюючись, мистецтво тих часів носить усе ж таки синкретичний характер, у якому еклектично поєднуються поки що не диференційовані види музичного, образотворчого, літературного та інших видів мистецької діяльності.
Збагачений пізнавальними можливостями усних переказів, легенд та міфів, протосоціум розкриває свою сутність як мистецтво збирання, збереження та передачі, по суті, безцінної для виживання людей інформації
про умови задоволення вітальних потреб, пристосування до надскладних та екстремальних умов, розвиток засобів спілкування, виробництва, пересування, обміну, розподілу, контролю та інших найважливіших складових людської життєдіяльності.
Особливу увагу хотілося б звернути на єдність та цілісний характер протосоціальної культури суспільства, яку відрізняє виникнення, становлення та розвиток усіх найголовніших засобів як пізнавальної, так і перетворювальної діяльності. Звісно, що на цьому рівні мова йде скоріше лише про «започаткування» певних складових частин базових систем життєдіяльності суспільства. Але при цьому дуже важливо враховувати й ті факти, що діяльність членів протосоціуму мала певні ознаки музичної, трудової, військової, побутової, писемної, комунікативної та інших видів мистецької діяльності[1].
Головним чином фактологічний рівень і досить обмежене коло емпірично здобутих знань спонукали до сприйняття (як найближчого, так і віддаленого) середовища існування як «утаємниченого» та «загрозливого». Властивий тому часові архаїчний стиль мислення формував анімічні уявлення про світ зовнішній та внутрішній, у якому головне місце відводилося сліпій, по суті, вірі в «злих» та «добрих» духів. Власне, й методи пошуку неординарних підходів та дій мали тоді анімічний характер. До анімічних можуть бути віднесені методи пошуку їжі та вдалого полювання, а також вигукування гучних звуків для відлякування ворогів. Усе, що по-новому вдало робили первісні люди і тим самим створювали сприятливі умови для подальшого розвитку, було просякнуто ідеями й духом віри в щось надскладне, неймовірно сильне та непідвладне.
Ускладнення форм пізнання сприяло переходу від переказів до легенд, які урізноманітнювали форми регламентації індивідуальної, групової та колективної діяльності. Перехід від стадного до племінного, а згодом і до родоплемінного життя сприяв формуванню легенд про обставини та умови, за яких люди підпадають під могутній захист, опікування та протегування з боку богів, які набувають рис споріднених по крові сильних тварин. Подібні мистецьки обіграні засоби створення найбільш сприятливих умов існування за допомогою «заступництва сильних» стали носити характер тотемічних.
Завершується епоха протосоціуму становленням принципово більш удосконалених фетишистських методів мистецької діяльності, поява яких стає можливою лише завдяки розвитку міфологічної культури. Міфи як доволі таки складно структурована форма пізнання суттєво розширили уявлення людей про минуле й майбутнє, створили певну систему узагальнення й аналізу явищ буття. Протоаналітичні стилі мислення сприяють розвитку нормативно - етичних, правових, владних, організаційних, освітніх та інших методів регуляції процесів життєдіяльності. Здатність вбачати в речах та явищах «надприродний» характер з часом формувала уявлення про прототипи сучасних «зразків», «норм», «принципів» та інших форм регламентації суспільних відносин. Фетиш як свого роду «протосоціальний ідеал» створював відповідну систему мистецьких методів «імітування», «копіювання» та «наслідування» кращих «зразків» та «ідеалів» індивідуальних, групових та колективних форм спільної діяльності. Так, міф про Прометея є протосоціальним ідеалом прагнення людей до свободи, рівності, справедливості та братерства, який і досі надихає на всебічний розвиток творчих здібностей та невичерпних талантів.
З розвитком рабовласництва натурфілософське бачення світу детермінує розвиток натуралістичних за своєю суттю стилів і методів мистецької діяльності. Творча основа мистецтва тих часів спрямовувалась на всебічний розвиток не лише фізичних форм праці із застосуванням природних ресурсів, а й на створення досить складних пристосувань, машин та механізмів. Просте харизматичне привласнення результатів інтелектуальної діяльності часів протосоціуму змінюється нерідко дбайливим ставленням до збереження та розвитку таланту найбільш обдарованих людей. Формування за часів рабовласництва доволі розвинутої системи протонаукових та протомистецьких форм пізнавальної діяльності сприяли розвитку мистецтва магії, окультизму, які з часом набули системного характеру й отримали назву герметичних мистецтв.
Широковідома з давніх часів віра в різні прикмети, заборони чаклунів, знахарів застосовувалась у різноманітних обрядах «лікувальної магії», «промислової магії», «магії землеробства», «магії захисту тварин», інших форм так званої «білої» та «чорної» магії. Побудоване на спеціальних техніках і процедурах «мантричне мистецтво» індуїзму являє собою досить широкий спектр магічно орієнтованих методів пізнавальної діяльності.
Значно досконаліший арсенал окультних методів мистецтва пізнання й перетворення спирався на синкретичні уявлення про зв’язок між усіма складовими частинами світу, у тому числі матеріальними, духовними та космічними. Визнання можливості реалізації ідей, по-перше, про вихід за межі п’яти відомих відчуттів (зору, слуху, нюху, дотику, смаку); по-друге, розуміння сутності утаємничених (магічних) знань та, по-третє, практич- не застосування отриманих знань з метою перетворення умов буття сприяло розвитку інтуїтивних методів, методів заклять, навіювань, магнетичного тиску, сповідувань, причарувань та інших форм магічного впливу на підсвідомі механізми регуляції діяльності митців античних часів.
Спосіб життя за часів античності носив характер родоплемінних відносин, де роль базових критеріїв регламентації діяльності відігравали показники походження, статі, наслідування привілеїв, статків та харизма- тичних ознак. З часом поступова заміна доволі спрощених натуралістичних світоглядних орієнтацій на антропоморфні (які суттєво розширювали уявлення про можливості людини) призвели до розвитку як точних, логічних, пізнавальних, так і чуттєво орієнтованих та ірраціональних за природою видів мистецтва. Якщо на перших порах література, графіка, архітектура, музика та інші види мистецтва носили головним чином героїчний характер і прославляли честь та мужність доблесних воїнів, патріотизм верховних правителів та моральність вчинків рядових жителів полісів, то з розвитком антропоморфізму стали переважати види мистецтва, спрямовані на виявлення та практичну реалізацію божественних, тобто надзвичайних, здібностей людини відтворювати красу геометричних форм, бачити за простими речами закони їх пізнання та засоби практичного вирішення складних і актуальних проблем життєдіяльності. Саме до таких видів мистецтв стали належати за часів античності змагання у силі тіла й у силі слова за допомогою софістики й риторики, мистецтво сміху й мистецтво саморефлексії.
Мабуть, головною особливістю мистецтва за часів античності було прагнення пошуку гармонії між усвідомленням космічної природи людини та повсякденним земним життям. Відповідь на питання про те, яким же чином у земній людській істоті виявляється божественна природа, знаходили саме в мистецтві. Завдяки мистецтву ставало зрозумілим, що здатність мріяти, вірити, діяти всупереч труднощам, сміятись над власними недоліками дійсно робить людську істоту богоподібною. Так або інакше античне мистецтво знаменувало свій розквіт пізнанням сутності мистецтва як системи засобів гармонізації дій, спрямованих на дотримання вимог міри, краси та пропорції. Саме мистецтво гармонізації стосунків ставило за мету практичне розв’язання протиріч та суперечностей, спрямовувало зусилля на пошуки оптимальних форм злагоди й толерантності, орієнтувало на прагнення до освітньої, виховної, моральної та професійної досконалості як головних умов досягнення прекрасних результатів. Саме завдяки цим визначальним для історії розвитку мистецтва рисам античність, по суті, започаткувала усі подальші шляхи, напрями та тенденції розвитку мистецтва наступних епох. У певному сенсі можна навіть стверджувати про певні гуманістичні засади античного мистецтва, завдяки якому людство сформувало механізми громадянської свідомості як основи переходу від родоплемінних комуналізованих відносин до розбудови першого в історії людства протогромадянського суспільства. Саме мистецтво виявилося чи не найвагомішою умовою роз- витку принципово нових правових, військових, комунальних, фінансових, виробничих та соціокультурних складових формування суспільства громадянського типу, коли саме людина стала вихідною умовою визначення соціальної природи понять «влада», «політика», «право» та «свобода».
Головні риси феодалізму знаменували собою становлення й розвиток теократичних, ідеологічних та політичних напрямів мистецької діяльності. Сформувавшись як повноцінний соціальний інститут, саме релігія визначала характер і головні складові мистецької діяльності середньовіччя, які зумовлювали особливості функціонування морально-етичних, правових, фінансових, виробничих, соціокультурних та побутових відносин.
Виникнення невідомих раніше форм виробництва (артілі, латифундії, цехи), освіти, виховання, мистецтва, сільських та міських комун, курій васалів, рицарських орденів, гільдій купців сприяло формуванню та подальшому розвиткові якісно нових форм і методів мистецької діяльності, переважна кількість яких вимушена була орієнтуватись на створення раніше взагалі невідомого. Мова перш за все йде про формування принципово нових для тих часів особливостей романського стилю, готики та платереско. При цьому головна роль належала релігії, коли кожна з трьох її базових гілок - буддизм, іслам та християнство - виконувала функції методологічної детермінації якісно відмінних і разом тим єдиних за своєю природою стилів і методів мистецької діяльності.
Релігійні основи мистецьких ідеологем часів феодалізму визначали поступову заміну рабства менш жорсткими формами залежності, подальшу диференціацію соціальних функцій між правлячими верствами - духовенством, військовими, заможними землевласниками, стимулювали розпад правових, економічних та культурних засад рабовласництва. Хоча оформлення поняття «ідеологія» відбулося значно пізніше, саме теократичні ідеї визначали сутність розвитку доленосних мистецьких стилів як одних із головних політичних засобів реформування феодальних відносин протягом декількох століть, що передували епосі Відродження.
Розпочинає епоху середньовіччя романський стиль, який протягом Х-ХІІ ст. багато в чому продовжує традиції римсько-античної культури на тлі розквіту принципово більш суворих, нерідко жорстких і надзвичайно вимогливих до дотримання релігійних канонів різних видів мистецької діяльності. Так, властивий середньовіччю теократичний світогляд особливої ваги надає процесам усебічної регламентації діяльності громадян, де провідна роль відводиться архітектурі, яка має підкреслити виключну, унікальну роль церкви у життєдіяльності суспільства. При цьому церкви, монастирі, замки набувають рис могутніх кріпосних споруд, які розташовуються на узгір’ях та інших піднятих над територією поселень місцевостях. Церква має ніби «височіти» над буденністю, над діями й помислами простих людей. Багатство розписів та рельєфних зображень ставило за мету підкреслити настільки надзвичайну велич богів, яка б лякала і тим самим підкоряла людей волі «вищих сил». Отже, головна особливість романського стилю полягає у возвеличуванні засобами мистецтва ролі «всесильного» й підкоренні його волі дій та прагнень «простолюдинів».
Інша особливість романського стилю полягала у наданні попереднім стилям мистецтва рис релігійно-міфологічного характеру. Так, розписування храмів казковими сюжетами із життя рослин, тварин і людей засобами народної творчості надавало примітивно-утилітарним формам мистецтва теолого-героїчного та пізнавального характеру й сприяло гармонізації відносин людини з живою та духовною природою. Вирішенню завдань створення благородної й одночасно строгої краси сприяла висока майстерність обробки величних і мініатюрних творів мистецтва з дерева, металу, емалі та інших матеріалів.
Готичний стиль домінує в Європі у період з ХІІ по ХУІ ст. Отримавши назву від романського племені «готів», цей стиль надає мистецтву культового характеру, зміст якого визначають особливості релігійного впливу на процеси регуляції національних, етнічних, професійних, правових та соціокультурних відносин. Прагнення кожної з базових релігій визначити власне домінування ставить перед архітектурою та іншими видами мистецтва завдання створити найвищі, найбільші, найкращі у світі церковні споруди. Саме завдяки величній каркасній системі готичної архітектури міські собори займали центральні місця у містах, вигідно відрізняючись ажурними арками, баштами, стрілчастими вікнами з різноколірними вітражами, порталами, статуями та складним орнаментом. Створюючи святково-піднесений настрій, готичний стиль надавав неповторного звучання мелодіям і картинам, приватним і державним спорудам, надаючи кожному з творів мистецтва специфічного ремісничого, побутового чи суспільного звучання. Готичний стиль породжує також незабутні яскраві емоції, за допомогою яких мистецтво перетворює сухі церковні канони на ліричні, поетичні або ж музичні складові становлення і розвитку унікальних ремісничих, етнічних чи релігійних особливостей соціальних спільнот.
Вінчає розвиток середньовічного мистецтва стиль платереско, що в перекладі з іспанської «platero» - «ювелір» означало не тільки, власне, «ювелірний», а й «срібний», «чеканний», «візерунчастий» і, взагалі, «вишуканий». Отже, стиль платереско відрізняється рясністю найтонших
орнаментів, вишуканою різьбою на камені, створенням картин на стінах храмів, житлових приміщень Іспанії, інших країн Європи, а також різноманітних предметів прикладного мистецтва. Одним із найкращих прикладів платереско є кустоді (охоронці дарів - ювелірні скриньки для збереження церковних реліквій), маленькі золоті вежі та башти для зберігання церковних цінностей, а також ордени, медалі, монети, гірлянди, вишукані медальйони, каблучки та різноманітні прикраси, які сприяли індивідуалізації особистих манер, поведінки та інших складових життєдіяльності людей і соціальних спільнот. Архітектурні будови у стилі платереско представлені середньовічними монастирями, університетами, лікарнями та приватними будівлями, яких відрізняла ювелірна точність конструкцій та вишуканість форм. Досягалось це за рахунок гармонійного розчленування високих для тих часів стін на яруси, створенням арочних галерей які нагадували орнаментально оздоблені чудовим мереживом різноманітні візерунки. Особливостями єзуїтського платереско була побудова храмів з використанням багатьох вишукано оздоблених капель (часовень) та різьблених башт.
Становлення й розвиток епохи Відродження та Нових часів зумовили появу принципово нових світоглядних орієнтацій і засобів пізнавальної діяльності, що сприяли формуванню бароко, рококо та класицизму у сфері мистецької діяльності. Так, епоха Відродження підіймає на нечувану доти висоту пізнавальні та культурні можливості суспільства, надаючи способові життя світських рис, ознак комфортності та відчуття стабільності. Надання поетичним, музичним, художнім, скульптурним та іншим засобам творчості форм раціоналізації діяльності призвело до збагачення їх новими організаційними, пізнавальними та аналітичними методами. Епоха Відродження та Нових часів, з одного боку, раціоналізувала форми й методи пізнавальної діяльності, а з іншого - відкрила й досі нездоланний шлях до розуміння визначальної ролі у творчому процесів високих почуттів та емоційного піднесення як невід’ємних складових розуміння сутності прекрасного, гармонії та краси людського буття.
Сповідуючи принципи розвитку світського антифеодального способу життя і спираючись спочатку на бюрократичні, а згодом і на технократичні світоглядні орієнтації, митці тих часів роблять надзвичайні зусилля, спрямовані на відродження античної культурної спадщини. Відкидаючи аскетичні обмеження і схоластичні аксіоми католицизму, митці епохи Відродження і Нових часів прагнуть розкрити й утвердити ідеали фізично й духовно розвиненої особистості, гармонійності і краси людського буття, героїчність та мужність вчинків громадян. Мистецтво Ренесансу надихає рисами величності живопис і графіку, музику та архітектуру. Так, завдяки унікальним роботам Брунеллескі, Альберті, Палладіо, Делорма з’являються величні громадські будівлі, чудові палаци, прекрасні замки, для спорудження яких використовують арочні галереї, куполи, колонади, склепіння. Велич споруд тих часів супроводжує співвимірна людині прозорість і гармонійність конструкцій, яка у багатьох випадках відповідає законам золотої пропорції.
Зміцнення і розквіт нових заможних соціальних прошарків і верств населення (дворянство, буржуазія, поміщики) сприяло розквіту «дивних», «чудернацьких», «дивовижних» чи навіть «химерних» творів мистецтва, які ставили за мету виділити, виокремити, підкреслити величну роль володаря цих унікальних речей. Подібні стилі мистецтва у період з ХV по ХVІІ ст. отримали назву «бароко», що у перекладі з італійської і означає дивне, дивовижне або ж химерне. Стиль бароко нерідко називають «великим» або навіть «величним стилем». Прагнення до пишних, контрастних, афективних, неординарних форм і одночасно поєднання несумісного в єдиному робить стиль бароко надзвичайним явищем культури епохи Відродження і Нових часів. Саме завдяки бароко нечуваного розквіту набули паркові ансамблі міст та палаців, виступи оперних співаків і різноманітних оркестрів, творчі доробки скульпторів і поетів. Суміщення несумісного сприяло розвитку нових напрямів мистецтва (цирк, пересувні виставки, домашні театри). Надзвичайні архітектурні творіння Л. Берніні, Ф.Борроміні в Італії, В.В.Растреллі в Росії й досі вражають величчю, динамізмом, складністю та красою форм.
Якщо бароко нерідко надмірно зловживало використанням ілюзорно- абстрактних, театралізованих та фантасмагоричних образів з елементами міфологем, еротики або пасторальних сюжетів, то подальша бюрократизація виробничих, наукових, правових та соціокультурних відносин надає мистецьким стилям набагато більшої рельєфно вираженої граціозності форм, вишуканості, декоративності, ритмізованої орнаменталістики та композиційної асиметричності. Відрізняючись декоративними мотивами та мушлеподібністю форм, стиль «рококо» (фр. «Rococo» походить від італ. «rocaille» - декоративного мотиву у вигляді черепашки) започатковує разом з тим принципово нові вимоги до виконання витворами мистецтва функцій комфортності, зручності, надійності та усталеності. У даному разі мистецтво активно відгукнулося на вимоги до суттєвого підвищення рівня комфортності життя як пересічних, так і заможних громадян.
Прискорення темпів науково - технічного прогресу протягом ХVІІ-
XIX ст. сприяло формуванню класичних, тобто «зразкових», «стильних» напрямів мистецької діяльності, які ставили за мету «довести до досконалості», зробити «відповідно до найвищих законів» ті або інші речі, предмети чи твори. Саме класицизм закладає у предметну сферу мистецької діяльності філософію творчості, головними завданнями якої виступають проблеми «удосконалення», «створення нового», «прекрасного», «зручного» та «ефективного». Мистецтво класицизму покликано було втілювати в життя наочними та логічно бездоганними формами ідеали високої моралі, духовності, організованості, дисципліни, порядку й порядності. Особливо наочно класичний стиль виявляється у творах архітектурного мистецтва тих часів, яким властива чітка геометричність форм, логічність планування та стриманість прикрас.
Вінчає розвиток класицизму стиль «ампір» (від фр. «empire» - імперія), який на початку ХІХ ст. наголошує на «класичності» парадної величі інтер’єрів палаців часів імперії Наполеона І. Відомі також спроби за допомогою стилю ампір зробити наголос на величі й незалежності певних родин, кланів, каст або державних режимів. Одним із яскравих прикладів великодержавності є «російський ампір», який знаменує велич містобудівних споруд, приватних будинків та монументальної скульптури.
Надшвидкі темпи диференціації природничих, технічних та гуманітарних напрямків пізнавальної діяльності протягом другої половини і початку ХХІ ст. призводять до зростання кількості наукових, культурних та мистецьких видів діяльності від декількох сот (400-500) до 4-5 тисяч. Таке вибухоподібне подрібнення науки призводить, з одного боку, до втрати методологічної єдності підходів, а з іншого - сприяє всебічному розвитку культури й мистецтва як засобів інтеграції раціональних та чуттєвих форм пізнавальної діяльності. Об’єктивні шляхи розвитку суспільства приводять до того, що класична наука - завдяки взаємодії з культурою і мистецтвом - набуває рис інституційно сформованого соціокультурного феномена, якому стають доступними нові та
нетрадиційні методи пізнання. До них у першу чергу слід віднести герменевтичні, ігрові, аналітичні, евристичні, синергетичні, валеологічні та багато інших. Саме завдяки появі нових та нетрадиційних методів пізнання наука переходить із розряду здебільшого «сухих» (раціональних, точних) засобів пізнання до оволодіння потенційно значно потужнішими методами творчого пошуку, орієнтованими на гармонійне поєднання традиційних методів з більш гнучкими мистецьки орієнтованими засобами пізнавальної діяльності. Саме завдяки переведенню ізольованих раніше наукових, культурних і мистецьких засобів пізнання на рейки інтеграції та глобалізації відносин формуються модерністські, імпресіоністичні та постмодерністські стилі мистецької діяльності сучасності.
Модернізм як такий стиль у мистецтві, що найбільш повно відбивав запити та очікування найновіших часів, у Франції позначався терміном «moderne» (сучасний, новітній), у Німеччині - як «югендстиль», в Італії як «ліберті», тобто вільний стиль. Протягом ХХ ст. модернізм пройшов шлях від розквіту до занепаду (декадентства). Якщо на початку шляху головними рисами сучасного мистецтва виступали принципи незвичайних, підкреслено індивідуалізованих підходів з використанням техніко - конструктивних засобів та єдиних орнаментальних стилізованих символів, візерунків, кольорів та ритмів, то декадентський модернізм прагнення до краси підміняє позбавленою сенсу та змісту «красивістю», крайнім індивідуалізмом, асоціальністю мотивів, викривленістю ідей та сюжетів.
Породжений процесами демократизації суспільних відносин, модерністський стиль у мистецтві сприяє поєднанню досягнень у різних сферах пізнання, різних шкіл, технік та процедур мистецької діяльності. Долаючи штучні межі класицизму, модернізм на практиці впроваджує запропоновані у 60 роки ХХ ст. німецьким дослідником К.Г.Хакеном ідеї і принципи синергетичних підходів як засобів міждисциплінарного підходу до пізнання сутності відкритих систем. Поділяючись на «вдалий» та «деструктивний», синергетизм супроводжує як розквіт, так і занепад модерністських стилів мистецької діяльності. Виступаючи з одного боку як своєрідний засіб компенсації занадто вже конформатизованих способів санкціонування сумісних форм життєдіяльності, модернізм з одного боку прагне до уособлення і виокремлення переваг порядку, організації та краси, а з іншого - далеко не завжди утримується від спокус порушити міру та пропорцію у використанні тих або інших мистецьких засобів.
Подальші кроки на шляху регламентації процесів розвитку постіндустріального суспільства інформаційного типу сприяли формуванню імпресіонізму як такого напряму мистецької діяльності, який ставив за мету розкрити ситуативний, миттєвий та швидкоплинний характер змінюваності стану, настроїв, стосунків, цінностей та інших базових явищ соціального буття. Побудований на формуванні ірреальних уявлень, імпресіонізм (від фр. «impression» - враження) прагне відобразити не стільки багатоманітність реальних подій та явищ життя, скільки зосередитись на суб’єктивних переживаннях і враженнях самого суб’єкта. Якщо у класичних видах мистецької діяльності мова йде про відображення ознак та розкриття сутності самого предмета живопису, графіки, скульптури чи музичного твору, то імпресіонізм акцентує увагу на грі світлотіней, на динаміці кольорових гам, на звукових афектах. Практична реалізація подібних вимог потребувала спеціальних технік і процедур. Однією з таких технік є процес розподілу фарб по поверхні картини краплями або точками, яка отримала назву «пуантилізму». Сповідуючи ідеологему, що сутність мистецтва має розкрити форма твору, прихильники імпресіонізму нерідко підміняли ідею, зміст, духовні складові мистецької діяльності псевдоноваційною формотворчістю. З іншого боку, імпресіонізм прагнув акцентувати увагу як на раціональних, так і на позасвідомих складових різних творів мистецтва. Багато в чому саме імпресіонізм закладав підвалини євпроксографічних напрямів пізнавальної діяльності, які прагнули поєднати в собі кращі досягнення зі сфери музики, живопису, графіки, науки, техніки, біоніки, інформатики, літератури та спорту.
Постмодернізм є інтегративним стилем сучасної епохи, який спрямовує властиві модернізму види мистецької діяльності на відображення надзвичайно гострих протиріч розвитку сучасного інформаційного західного суспільства постіндустріального типу. Ідеологія постмодерну формується у 70-ті роки ХХ ст. есхатологічними висновками членів Римського клубу, доведеними до абсурду парадоксальними роботами Хана-Франсуа Ліотара («Стан постмодерну», 1979), Бодрийяра, Дельо- за, Гватарі, Дерріди, Ваттімо, які декларують невідворотність:
-кінця світу,
-нігілізму, атрофії цілей, цінностей та сенсу,
-знецінення духовності та інтелігентності,
-домінування релігії над світськими формами освіти й пізнання,
-конфліктів та скандалів як головних засобів досягнення успіху,
-культу чуттєвих і фізичних насолод,
-поширення аномічних та девіантних форм поведінки.
Спираючись на плюралістичні світоглядні орієнтації, постмодернізм є
формою мистецької реакції на методологічний безлад, що крає серця і душі людей. З одного боку, це призводить до надзвичайної кількості нових окремих шкіл та напрямів мистецької діяльності, а з іншого - позбавляє їх здатності до розкриття сутності цілісних явищ людського буття. Так, серед провідних напрямків постмодерну слід виокремити еклектизм, бруталізм, мінімалізм, хай - тек, конструктивізм та функціоналізм.
Еклектизм (від гр. eklektikos - обирати, вирізняти, розрізняти) є, як відомо, формою механічного поєднання різних, нерідко суперечливих поглядів, теорій, принципів або ж вихідних елементів мистецької діяльності. Наприклад, механічне поєднання стилів у музиці, архітектурі чи літературі зайвий раз підкреслює ігнорування історичних, етнічних, релігійних чи побутових умов існування суб’єктів споживання певних видів мистецької діяльності.
Бруталізм (від англ. brutal - грубий, брутальний, вульгарний) являє собою напрям у мистецтві кінця ХХ - початку ХХІ ст. який прагне акцентувати увагу на фактурі матеріалу предмета художньої творчості, підкреслити вагомість обраної форми, стилю чи манери, зосередити процеси сприйняття на природності стосунків, смаків чи ідеалів, зобразити відвертість стосунків, недоліків чи переваг, гіперболізувати роль окремих подій, факторів чи елементів у кінцевих продуктах мистецької діяльності.
Мінімалізм зароджується у 60-ті роки ХХ ст. у країнах Західної Європи як протидія надзвичайній ролі у мистецтві фундаментальних композицій, монументальних споруд та використання обтяжливих прикрас (орнаментів, мозаїк, графіки, скульптури). Мінімалізм прагне позбавитись властивих експресіонізму емоцій, мінімізувати роль декору та композиції і знайти найбільш точні, технологічно вивірені, мінімальні за витратами такі форми й засоби мистецької діяльності, які б найбільш повно вирішували проблеми пропорційності, гармонії кольорів і функцій об’єктів мистецтва. Нерідко крайні форми мінімалізму призводять як до невиправданого спрощення, так і до примітивізації цілей і завдань мистецької діяльності. Схильність мінімалізму до надмірної експлуатації механічних форм повторюваності ритмів, мелодій, форм чи геометричних фігур сприяє розвитку нових можливостей мистецтва (модульний підхід у будівництві, сертифікація, стандартизація), а з іншого боку призводить до серійного виробництва мертвонароджених антиподів мистецької діяльності (співи під «фанеру», штамповані малюнки, вишиванки).
Хай-тек (у пер. з англ. high-tech - високі технології) визначає базові ідеологеми творчості з кінця 80-х років ХХ ст. Ставлячи за мету максимізацію умов функціонування предмета, речі або процесу мистецької діяльності, прихильники цього напряму активно впроваджують у середовище існування людей найновітніші технології, пов’язані з організацією руху, простору і часу. Використовуючи як базові елементи творчості скло, метал, прямі лінії, спокійний декор, прості геометричні форми, однотонні кольорові гами, прибічники хай-теку прагнуть як створити максимум зручностей користувачу, так і надати формі твору простоти й гармонії.
Конструктивізм зароджується у 30 - ті роки і протягом ХХ ст. формується у надзвичайно потужний, широко розгалужений напрям розвитку архітектури, літератури, музики, живопису та інших видів мистецької діяльності. На відміну від адаптивних за формою і абстрактних за змістом, відомих здавна видів мистецтва, конструктивізм ставить за мету створення такого середовища та умов існування людей, які б максимально сприяли реалізації фізичного, морального й духовного потенціалу особистості та соціальних спільнот. Розвиток ергономіки, економетрики, кібернетики, біоніки дає мистецтву нові імпульси в конструюванні мостів і тунелів, літаків і пароплавів, меблів, посуду, одягу, банкоматів і телефонів, плеєрів і феєрверків. Логічність, доцільність, точність, надійність та оптимальність функціонування є теоретичними підвалинами конструктивізму як явища суперечливого та динамічного в подальшому розвиткові.
Функціоналізм виходить із твердження про те, що істинним є лише те мистецтво, характер якого визначає відповідність тим функціям, що виконують певні предмети, речі або явища мистецької діяльності. Формування функціоналізму мало багато спільних рис у країнах із різним політичним устроєм. Так, у країнах соціалістичного табору та в розвинених країнах Заходу архітектурний функціоналізм однаково спирався на досвід розбудови «робітничих житлових масивів» (Пітер Ауд, Нідерланди) - житлових масивів, які з часом на теренах країн СРСР отримали назву «спальних районів». Саме завдяки функціоналізму досить поширеними стали поняття «житлових секцій», «модулів», «рядкової забудови», «хрущівок», рекламної продукції. Однак ігнорування специфіки умов та особливостей речей або предметів мистецької діяльності нерідко призводить до одноманітності, голого схематизму та дисфункціоналізму.
Санкціонований Демократичний Синергетика Модернізм
Регламентований Кібернетичний Євпраксографія Імпресіонізм
Хаотичний Плюралістичний Оптимологія Постмодернізм
У найближчі десятки років мистецтво буде розвиватись як на мікро-, так і на макрорівнях, зміст яких визначатимуть процеси поглиблення уявлень про будову самої планети Земля, а також про освоєння найближчого космічного середовища. До головних ознак розвитку мистецтва слід віднести перш за все зміни, пов’язані зі способом життя громадян. У першу чергу це стосується процесів глобалізації суспільства, які усе більш рельєфно і прогнозовано надають способові життя інтегративного характеру. Саме інтегративність до першочергових відносить завдання комплексних, системних, міжпредметних підходів до підготовки фахівців, вирішення актуальних проблем життєдіяльності суспільства, надання процесам правової, адміністративної, демографічної, міграційної політики загальнодержавної, континентальної та планетарної ваги. Орієнтоване на майбутнє мистецтво все більше повинно саме усвідомлювати й усебічно пропагувати переваги, властиві якісно новому транзитивному світогляду, який має визначати шляхи, характер і тенденції розвитку потенціального буття людства. Що ж стосується природи і сутності мистецтва найближчого майбутнього, то його можна охарактеризувати, на наш погляд, як «хро- нотопне». Чому саме хронотопне? Перш за все тому, що змінюються межі, критерії та змістовно-сенсові параметри просторово - часових характеристик розвитку як самих суб’єктів буття, так і властивих їм форм і методів мистецької діяльності. Якщо у повсякденному житті поняття хронотопу відображає міру реалізації властивого людині (або соціальній спільноті) фізичного, інтелектуального та духовного потенціалу, то мистецький хронотоп характеризує міру набуття стилями мистецтва попередніх епох гуманістичного характеру. Якщо раніше митці відображали особливості розвитку тотемів, античних, феодальних, бюрократичних та демократичних спільнот на рівні родини, села, міста, держави та континентів, то хронотопне мистецтво зосереджує увагу на проблемах існування та гармонійного всебічного розвитку людини в умовах спочатку найближчого, а згодом і більш віддаленого міжпланетного простору. Отже, головним предметом хронотопного мистецтва має стати «людина світу» та «космічна спільнота», які принципово змінюють вимоги до засобів, критеріїв та механізмів мистецької діяльності. Які ж це мають бути засоби, критерії та механізми мистецької діяльності в майбутньому? Відповідь на ці питання потребує проведення окремих спеціальних додаткових досліджень.
Процеси освоєння космічного простору багато в чому нагадуватимуть генезу розвитку соціуму, коли спосіб життя на окремих планетах буде схожим на освоєння печер, одноповерхових будівель, створення селищ, сіл, малих, середніх та гігантських міст, держав, континентів та фрагментів цілісного універсуму. Мистецтво майбутнього має пройти усі без винятку стилі, властиві попереднім епохам розвитку суспільства. При цьому, однак, має бути зрозумілим і таке: космічний примітивізм, поняття космічної героїки, космічної гармонії, романтики, готики, бароко чи постмодерну буде мати принципово іншу форму, зміст, засоби та завдання, ніж означені стилі за часів розвитку первинного соціуму.
На зміну хронотопному стилю мистецтва має прийти, на нашу думку, контамінаційний стиль, який, на відміну від попереднього, виконуватиме роль систематизатора, уніфікатора та комбінатора мистецьких форм і методів попередніх епох з метою вирішення завдань щодо освоєння найближчого та більш віддаленого космічного простору. При цьому контамінаційне мистецтво не просто випадково змішуватиме різні форми та методи художньої творчості, а буде використовувати креатологічні форми пізнання як засоби мистецького освоєння явищ принципово нової космічної реальності.
Безумовний вплив на характер розвитку контамінаційного стилю мистецької діяльності буде мати характер квантифікації процесів життєдіяльності. Якщо поняття соціального кванту (або порції) у мистецтві розкривалось змінами типів сюжетів, характеру декору, звуків чи інтенсивністю кольорів, то характер життя у космосі буде мати якісно інші типи та механізми квантифікації. Наприклад, парціальність космічних періодів, циклів або процесів на порядки відрізняється від соціальних, що
надає кольорам, звукам, сюжетам, мелодіям та ритмам якісно іншої форми та змісту.
Головною відмінністю майбутнього мистецтва виступає принципово нова - гуманоцентрична система світоглядних орієнтацій. Спираючись на універсологічно орієнтовані парадигми пізнавальної діяльності, космічний спосіб життя буде робити діяльність людей, держав і суспільства умотивованим принципово новими цінностями, критеріями та ідеалами. За таких умов і саме мистецтво має набути, на нашу думку, універсологічного характеру. Універсологічна природа мистецтва має спрямовувати окремі, спеціальні та загальні форми й методи творчої діяльності на розкриття цілісної суті буття природи, людини, держави, суспільства і всесвіту. Кажучи інакше, гармонія кольорів, звуків, форм, ліній, оздоблень чи прикрас буде підкреслювати не просто світськість, унікальність, індивідуалізм чи героїзм, а прагнути віднайти у них властиві людям ознаки всесвітньої єдності та цілісності. Саме універсологічно орієнтоване мистецтво стане здатним, на нашу думку, повною мірою реалізувати лише частково підняті на попередніх етапах розвитку моральні, духовні цінності та гуманістичні ідеали.
Наведені у попередніх таблицях уявлення про характер розвитку мистецтва відображають властиві йому закономірності лише на рівні становлення і змін актуального буття. Що ж стосується тенденцій розвитку мистецтва на рівні потенційного і тим більше безкінечного буття, то їх передбачити поки що не видається можливим. Це стосується перш за все змісту. Щодо форми, то її вигадувати, на наш погляд, фактично не доведеться, оскільки вона адекватно розкриває генезу розвитку мистецтва на рівні актуального буття і виступає в ролі тезису подальших процесів змін. Отже, наведену вище модель генези розвитку мистецтва ми оцінюємо, з одного боку, як достатньо достовірну і надійну, а з іншого - як дуже скромну, чим, власне, залишаємо нащадкам надзвичайно широкі перспективи удосконалення й подальшого розвитку уявлень про характер розвитку мистецтва на рівні потенційного і безкінечного буття людства.
[1] Решетниченко А.В.Парадигма жизнедеятельности и мировоззрение. Методологический аспект: Монография. - ДнепропетровскИзд - во ДГУ, 1997. - С.15 - 24.
|
:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць