T.M. Білоус

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

У статті подано короткий огляд нового звернення до емпіризму в американській філософії науки. Розглянуто основні методологічні концепти програми конструктивного емпіризму Б. ван Фраасена та показано, чому нова версія наукового емпіризму виглядає привабливим із філософської точки зору поглядом на науку.

Загадка позитивізму, який “вмирає та не може вмерти”, час від часу привертає увагу філософів та істориків науки. Впродовж останніх десятиліть минулого століття в англо-американській історії філософії науки з’явилася низка робіт (показовими є, наприклад, роботи М. Фрідмана [3, 5], П. Галісона [2]), в яких спростовується відоме постпозитивістське однобічне бачення ролі та змісту логічного емпіризму (позитивізму). Методологічне вчення логічного позитивізму отримує реабілітацію також у нових стратегічних програмах, передусім у “конструктивному емпіризмові” Баса ван Фраасена та новій теорії підтвердження Кларка Глюмоура [7].

У статті запропонований аналіз методології конструктивного емпіризму відомого американського філософа науки Баса ван Фраасена, професора Прінстонського університету, який у статті 1976 року “Щоб врятувати явища” [1] запропонував потужний антиреалістичний проект - конструктивний емпіризм. Концепція була детально розроблена ним у фундаментальній праці „Науковий образ” [6], яка вийшла в 1980 році і стала результатом його багатолітньої праці не тільки у філософії науки, філософській логіці, а й глибокого знайомства з сучасною фундаментальною наукою, зокрема релятивістською космологією та квантовою механікою. Зробивши з

позитивізму передісторію свого проекту, він примусив наукову спільноту до серйозного перетлумачення емпіризму на методологічному рівні. Б. ван Фраасен поновив емпіричне мислення в новому контексті сучасної прагматично орієнтованої науки, яке, здавалося б, назавжди було поховане під шквалом критичних аргументів з боку історичної школи в філософії науки. Він також надав нового звучання традиційному протистоянню між реалістами та антиреалістами.

Відповідно до нового емпіризму Б. ван Фраасена, метою науки є моделювання спостережуваних даних, а критерієм довіри до теорії є її емпірична адекватність. Вихідним пунктом аргументації Б. ван Фраасена є приреченість реалістичної інтерпретації науки. Він зазначає, що належить діагностувати: внаслідок поширення недовіри до програми логічного позитивізму в сучасній філософії науки міцно закріпився науковий реалізм. Позитивізм, який у всіх версіях має спільним знаменником емпіризм, послідовно проводить політику вимоги спостереження: не тільки необхідно надавати експериментальну перевірку теоріям, а ще і співвідносити кожне поняття в наших теоріях з даними спостереження. Логічний позитивізм, програмним завданням якого було виведення теоретичних законів фізики, теоретичних понять науки в межах послідовного емпіризму, зіштовхнувся із серйозними технічними складностями. Логічні позитивісти вважали, що теорії не слід розуміти буквально, вони насправді мають справу тільки з явищами. Однією з причин колапсу програми логічного позитивізму Б. ван Фраасен вважає надмірне захоплення лінгвістичним аналізом мови науки. Зв’язок емпіризму з філософією мови є цілком поодиноким фактом, який мав місце лише за часів логічного емпіризму (позитивізму) Віденського кола. Сумнівною є сама програма лінгвістичної редукції, яка врешті-решт ні до чого не призвела, оскільки не вдалося здійснити будь-яку лінгвістичну редукцію в будь-якій реальній науці. Утім, навряд чи можна заперечувати весь масив сучасної теоретичної науки, у межах якого фігурує безліч об’єктів і процесів, таких, як елементарні частинки, поля, гени, які недоступні для безпосереднього сприйняття, однак претендують на пояснення процесів знайомого нам світу макрооб’єктів.

Уся перспектива змінюється, на думку Б. ван Фраасена, якщо прийняти, що теорії слід розуміти буквально! Тоді постає питання, як відрізнити його концепцію від реалізму. Критика реалізму дотримується у нього двох стратегій: уточнення істотного значення позиції реалізму та виправдання рафінованої версії інструменталізму.

Реаліст вважає, що мета науки - надати в наукових теоріях істинну картину світу, і пов’язує прийняття наукової теорії з вірою в її істинність: “Як точно визначити науковий реалізм? Недосвідчена людина виразила б цю позицію, сказавши, що наука дає нам істинну картину світу і що сутності, які вона постулює, реально існують. Але наведене визначення занадто наївне: воно приписує науковому реалізмові віру в те, що сьогоднішні наукові теорії є по суті вічні” [4, 345-346]. Натомість він дає власну інтерпретацію терміна “реалізм”. Реалізм - це позиція, у якій істина пов’язана з метою науки: “Мета науки - надати нам строго правдиву розповідь про те, як виглядає світ, і належним чином прийняти теорію - значить повірити в те, що вона істинна” [18, 13]. Тоді зустрічним запереченням антиреаліста буде сумнів щодо необхідності такого зобов’язання науки, як істинний опис того, як виглядає світ.

Поряд з цим Б. ван Фраасеном вважає, що через неувагу до того, що неможливо досягнення істини про неспостережуване, виникає загроза радикального скептицизму щодо претензій науки. Сучасний тотальний інструменталізм губить віру в здатність науки продукувати знання.

На початку XX століття поширеною версією інструменталізму, як опонента реалізму був феноменалізм. Сучасна наука не дає жодного підґрунтя такій феноменалістичній перспективі: одна справа говорити про можливість редукції на рівень відчуттів макрооб’ єктів, що нас оточують, однак важко серйозно розглядати таку можливість щодо мікрооб’єктів, типу електронів і кварків сучасної науки. Як наслідок, у сучасній філософії науки більшість дослідників приймає положення, що метою науки є опис мікросвіту неспостережуваних об’ єктів, однак значна кількість сучасних філософів науки займає скептичну позиції щодо можливості досягнення істинного опису мікросвіту.

Сьогодні “конструктивний емпіризм” Б. ван Фраасена виглядає більш адекватною версію інструменталізму. Порівняно з “семантичним” інструменталізмом або феноменалізмом, який заперечував саму можливість осмисленим чином говорити про неспостережуване, сучасні інструменталісти приймають положення про те, що прямим завданням науки є опис світу неспостережуваних об’єктів. Однак з цієї причини очевидним є тільки те, що у нас немає підстав вірити в наші наукові теорії. Як і радикальний скептик, інструменталіст відмовляється від претензій щодо істини наукових теорій, однак порівняно з першим вважає, що доки теорії є корисними “інструментами” для подальших передбачень, слід приймати їх у вигляді робочих засобів.

Стратегічними поняттями програми конструктивного емпіризму є поняття емпіричної адекватності та прийняття, завдяки яким отримуємо основну тезу концепції. Для того, щоб прийняти теорію, не обов’язково вірити в її істинність; достатнь й того, що теорія є емпірично адекватною, тобто буде відтворювати явища хоча б в одній зі своїх структур. Прийняти наукову теорію

- не значить повірити в її істинність. Прийняти наукову теорію - значить лише повірити в її емпіричну адекватність. Прямим завданням науки є опис світу неспостережуваних об’ єктів, саме тому у нас не має підстав вірити в наукові теорії, як в істині теорії. Якщо теорія не приймається остаточно, то тестом довіри до неї все одно розглядається можливість встановлення її емпіричної адекватності. Це і значить за Б. ван Фраасеном врятувати феномени науки. Як би нам не подобались ідеї, вони все ж таки є заручниками можливого майбутнього досвіду. Якщо мало ймовірно, що в світлі нового досвіду будуть установлені дані на користь цих ідей, потрібно їх переглянути. Власне, так виявляється настанова емпіризму: рішення робити всі переконання заручниками майбутнього досвіду є центральною вимогою наукового методу. Крім того, емпіризм пропонує розглядати таку вимогу як критерій раціональності щодо всіх наших переконань.

У статті “Щоб врятувати явища” Б. ван Фраасен аргументує, що поняттям емпіричної адекватності та дистинкції на спостережувані та неспостережувані об’єкти, яка асоціюється з поняттям емпіричної адекватності, найточніше пояснення надасть семантичний підхід до теорії. Синтаксична інтерпретація розглядає теорію як множину речень, у семантичному викладі теорія ототожнюється з множиною моделей. Емпірична адекватність означає, що теорія правильна відносно тієї частини, яку можна спостерігати: “Не можна врахувати всі результати вимірювань, цього ніколи не можна зробити. Отже, ми не можемо знати, що собою являють всі “появи” (appearances). Ми можемо сказати, що теорія емпірично адекватна, що всі появи будуть підходити її моделям (точніше, емпіричним подструктурам її моделей). Хоча ми не можемо знати це напевно, ми можемо небезпідставно вірити в це. Все це підкріплює не лише адекватність, але й істинність. Але можуть бути прийняті два різні епістеміологічні підходи: ми можемо приймати теорію (приймати її як емпірично адекватну) і вірити в теорію (вірити, що вона істинна). Ми можемо розглядати за мету науки або надання строго істинної розповіді про світ, або просто надання емпірично адекватних репрезентацій. Це тема протистояння наукового реалізму та його різноманітних критиків. В середині науки проводиться розрізнення спостережуваного та неспостережуваного. Це антропоцентричне розрізнення. Правильно було б, щоб це розрізнення проводилось в термінах про нас, коли мова йде про наші підходи до теорій” [1, 345-357.].

Семантичний підхід до наукового знання є іррелевантним до проблеми істинності: модель не може бути ані істинною, ані хибною, вона може бути більш-менш детальною тощо. Теорія більш прогресивна, якщо вона краще “рятує явища”, тобто дає більш детальний опис, повнішу класифікацію й ін. Для конструктивного емпіриста наукова теорія може містити судження про неспостережувані сутності. Окрім того, більшість теорій містять подібні судження. Але, приймаючи теорію, ми не знаємо, чи ці судження відповідають реальним фактам. Не потрібно постулювати елементи реальності, що відповідають елементам моделі. Достатньо того, що теорія є емпірично адекватною - описує спостережувані факти, які складають частину того світу, в якому ми живемо. Твердження про неспостережувані сутності можуть з’являтися і при настанові на “порятунок явищ”, але вони носитимуть умовний характер. Вони дозволять зробити структуру теорії більш розгалуженою, і як наслідок, більш ефективною щодо перспективи “порятунку явищ”.

Конструктивним емпіризм Б. ван Фраасена називається тому, що його методологічна концепція висвітлює конструктивну природу наукового дослідження - конструювання моделей, які відтворюють спостережувані факти, а не відкриття неспостережуваних сутностей.

Щодо термінології, яку вживає Б. ван Фраасен, то слід зробити деякі прояснення. У праці “Науковий образ” він використовує для позначення своєї програми термін “конструктивний емпіризм”, якому в іншій роботі “Образ науки” відповідає термін “емпіризм”. Протилежну позицію, власне позицію реалізму, якій він опонує, в “Науковому образі” Б. ван Фраасен називає “реалістичний емпіризм”, в інших працях “метафізичний емпіризм” чи просто “реалізм”. Зауважимо також, що терміном “семантичний” інструменталізм характеризують орієнований на теорію значення феноменалізм логічного позитивізму. Б. ван Фраасен заперечує вагомість лінгвістичного аналізу мови науки та кваліфікує будь-яку стратегію, яка здійснюється в термінах словника (базується на розрізнені словників), як “синтаксичний” підхід. Утім, його підхід в методологічній літературі часто зараховують до так званої “семантичної точки зору”, поряд зі структурним реалізмом. Структурний реалізм передбачає, що репрезентації елементів світу, надані науковими теоріями, можуть бути охарактеризовані як структурно подібні відображення. Конструктивний емпірист таке припущення робить відносно емпіричної адекватності наукових теорій: структури світу можуть бути охоплені в теоретичних структурах. Отже, конструктивний емпіризм Б. ван Фраасена є різновидом структуралістських концепцій науки, які часто називають модельним підходом і в якому на противагу гіпотико-дедуктивній чи дедуктивно-номологічній моделі наукові теорії розглядають як сукупність моделей або структур теорії.

Просуватися далі емпіризм може тільки під знаком критики сцієнтизму. Якщо визнати науку парадигмою раціональності, тоді як наслідок слід визнати науковий метод найкращим, що приводить до натуралістичної настанови і, отже, до “смерті філософії”. Крім того, якщо надати сучасній науці статус парадигмального знання, то послідовність вимагає прийняти сучасні наукових теорій за досконалі та остаточно істинні, що очевидно вельми некритично. Таким чином, емпіризм потрібно відрізняти від наукового імперіалізму, оскільки справжня науковість передбачає не уславлення науки, а критичну настанову щодо меж науки, а також долає сцієнтизм. Науковий метод - це скептичний метод завжди. Скептицизм у науці не носить радикального характеру філософського скептису, він лише дбає про можливість ставити під сумнів все, що може бути спростовано, та відмовляється відстоювати, приймати теорії, які виходять далеко за межі будь-яких можливих даних сприйняття. Такий скептицизм, на противагу догматизму, не сакралізує інтелект, а тактично покладається на майбутній досвід: з часом усе може змінитися, і не існує нічого, до чого ми примушені лише розумом (на противагу того, що дозволено розумом). Маніфестація позиції може бут здійснена за допомогою відомого і улюбленого у філософів науки образу “корабля Нейрата”: моряки перебудовують свій корабель прямо в морі. Науковість проявляється не в упередженому ухваленні науки, справжній захист науки здійснюється через критику її суперників - різноманітних забобонів, упереджень, метафізичних аргументів, вроджених ідей тощо, за допомогою яких намагаються пояснювати світ, які однак знаходяться поза можливістю перевірки досвідом.

Б. Ван Фраасен визнає, що в науці однаково важливо як високий ступінь точності наукового знання про спостережуване, так і теоретичне знання. Це означає, що Б. ван Фраасен не розглядає за можливе опис світу без теоретичного рівня, теоретичних законів, однак наголошує на тому, що ми все ж таки можемо вірити лише в знання про спостережуване, а не в теоретичні факти. Це тому, що до спостережуваного ми маємо безпосередній доступ, який є безсумнівним, а до теоретичного знання такого доступу не має. І годі вже сподіватися знайти надійний спосіб виведення теоретичних фактів зі спостережуваного. Гіпотетико-дедуктивне виведення як схема, яка відображає логіку науки, має багато добре відомих недоліків, серед яких найбільш критичні такі: 1) не враховуються альтернативні гіпотези, які можна було б застосувати для пояснення передбачень; 2) не враховується початкова ймовірність гіпотези, яка перевіряєть; 3) метод примушує до небажаного визнання помилки в наслідках із положень, які стверджують. Теорія підтвердження, яка базується на математично точному відношенні ступеня підтвердження, такому, як логічне відношення між гіпотезою та свідченням, не була далеко розширена за межі пропозиційної логіки (а мови пропозиційного числення, звичайно ж, недостатньо для вираження сучасної науки (Р. Карнап)) та визнана сьогодні мало перспективною. Краще виглядає ситуація в баєсіанський версії теорії підтвердження. Однак, навіть залишаючи осторонь добре відомі проблеми в цій теорії [7], не видно, як суб´єктивні ймовірності можуть забезпечити нас обґрунтованими переконаннями. Справжньою проблемою в цьому випадку є неможливість подолання епістемічного доступу, яка для баєсіанізму стає особливо гострою. Перераховуючи віртуальні спроби виведення теоретичного знання зі спостережуваного, Б. ван Фраасен іронічно зауважує, що тут навіть “стрибок” (“Aufbau”) не може врятувати, оскільки і тут зникає надія показати, що теоретичні об’єкти сконструйовані зі спостережуваного.

Прагматизм Б. ван Фраасена рельєфно проявляється на рівні концепту- алізації процедури оцінки теорії. Власне аргументи, який він висуває на користь заперечення важливості пояснень для науки загалом, можна звести до твердження про те, що сила науки в її здатності робити передбачення, що надання пояснення теорією не є підставою для того, щоб викликати довіру до теорії, що підставою для довіри є її передбачувальна, а не пояснювальна сила. Утім, ставлення до ролі наукових пояснень у Б. ван Фраасена значно складніше ніж у позитивістів, та є цілком прагматичним: “Традиційно говорять, що теорія входить в два типи відношення до спостережуваних явищ: дескрипція та пояснення. Дескрипція може бути більш менш точною, більш-менш інформативною, як мінімум - факти мають допускатися теорією, як максимум - теорія імплікує факти, що під питанням. Однак в додаток до дескрипції, яка може бути більш-менш інформативною, теорія може надавати також і пояснення. Це дещо “понад та крім” дескрипції. Якщо дві теорії є строго емпірично еквівалентними, вони можуть розрізнюватися відносно можливості бути використаними для відповіді на питання пояснення” [6, 153-154].

Позитивісти та реалісти трактують пояснення як об’єктивне відношення, або як логічне виведення, або як каузальне відношення, відповідно. Для Б. ван Фрасена пояснення - це прагматична та контекстуальна процедура, оскільки пояснення - це відповідь на питання “Чому?”. У нього проблема пояснення дістає нового виміру: виявлення структури та функцій наукового пояснення не може бути здійснено поза конкретним контекстом, в якому пояснення вимагають або отримують. Неупереджене ставлення до наукового пояснення можна поновити, просто звернувши увагу на те, що реально відбувається тоді, коли люди задають запитання “чому?” Б. ван Фраасен розглядає пояснення як цілком залежну від контексту процедуру. Значущість пояснення не втрачається, а лише прагматизується: пояснення задовольняє нашу цікавість, пояснення - прагматична справа, однак може мати й об’єктивні риси.

Така прагматична інтерпретація пояснення має суттєві наслідки для дискусії з реалістами. По-перше, реалісту досить апелювати до “пояснювальної сили” як до гаранта істини теорії, не існує такої об’єктивної якості. Існують лише різноманітні запитання, на які ми бажаємо дати відповідь, та різні способи, щоб відповісти на них. Якщо теорія може дати відповідь, це збільшує її цінність. Однак, як зазначає Б. ван Фраасен, пояснення не є епістемологічно необхідним. По-друге, пояснення передбачає емпіричну адекватність, оскільки, за прагматичної інтерпретації під час пошуку пояснення, ми шукаємо адекватного та інформативного опису відповіді на запитання, а власне, це і забезпечує емпірична адекватність.

Отже, Б. ван Фраасену вдалося розвинути програму емпіризму завдяки перегляду двох основних положень логічного емпіризму щодо наукових теорій. По-перше, він відкинув редукціоністську концепцію значення теоретичних термінів. По-друге, розробив семантичну модель наукової теорії на противагу синтаксичній інтерпретації теорії логічними позитивістами. Поміж продуктивних ідей конструктивного емпіризму ми також зазначили нову прагматичну концепцію наукового пояснення. Модернізація Б. ван Фраасеном наукового емпіризму стала початком переосмислення історичної несправедливості щодо програми логічного позитивізму. Крім того, сучасний емпіризм дійсно може протистояти як реалізмові, так і релятивізмові історичних метаметодологій та соціологічних інтерпретацій наукового знання, продовжувати посідати традиційну нормативну епістемологічну позицію на тлі розповсюдження натуралістичних тенденцій в західній філософії науки, у філософії в цілому.

Література

1. Фраассен Б. ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. - М.: Логос, 1996. - C. 345-357.
2. Galison P. Aufbau/Bauhaus: Logical Positivism and Architectural Modernism // Critical Inquiry. - 1990. - Vol.16. - Р. 709-752.
3. Friedman M. Critical Notice: Moritz Schlick // Philosophical Papers.Philosophyof Science. - 1984. - Vol.50. - Р. 498-514.
4. Friedman M. Carnap’s Aufbau Reconsidered // Nous. - 1987. - Vol.21. - Р. 521-545.
5. Friedman M. Philosophy and the Exact Sciences: Logical Positivism as a CaseStudy // Inference, Explanation, and Other Frustrations / ed. by J.Earman. - Berkeley: University of California Press, 1992. - Р. 84-98.
6. Van Fraassen B. The Scientific Image. - Oxford: Clarendon Press, 1980.
7. Glymour C. Theory and Evidence. - Princeton: Princeton University Press, 1980.