А.Є. Лебідь

Сумський державний університет

У статті досліджуються основні проблеми філософії науки. Аналізуються головні моделі дослідницьких програм розвитку науки: позитивістська, аналітична, конвенціональна, феноменологічна.

Ключові слова: філософія науки, дослідницька програма, позитивізм, феноменологія, конвенціоналізм.

Філософські проблеми наукового знання набувають особливого звучання в контексті зміни наукових парадигм, що обслуговували запити техногенної цивілізації, яка переживає сьогодні духовно-інтелектуальну кризу. Кінець XX - початок XXI століть засвідчили серйозну переоцінку всіх можливостей людини щодо активного перетворення як природи, так і суспільства. За словами одного з президентів НАН США Ф. Хендлера: «Прокляття на адресу науки та техніки стало загальнонаціональною розвагою, ...покладаючи на неї відповідальність за всі зловживання нерегульованого використання техніки і технологій» [11, 27].

Сьогодні наука виходить за межі речовинно-технологічного відношення людини до світу, взаємодіючи з іншими формами культури та здобутками філософії. Суспільство переходить до нової моделі своєї організації. Поки що можна говорити тільки про контури майбутнього сценарію розвитку цивілізації, що відповідає інтересам і людини, і суспільства, і необхідності збереження природи. Безперечними наслідками такого сценарію є «ефективно втілювані наукові дослідження. Межі наукових дисциплін одночасно є і межами нашої цивілізації і наша єдина надія полягає в тому, щоб досягти у цьому спільного розуміння. Саме це і лише це дасть нам змогу вирішити нагальні проблеми» [11, 31].

Без урахування цінностей наукового пошуку сьогодні неможлива діяльність в жодній галузі науки. Найбільш детально теорію цінностей було розроблено Г. Ріккертом, близьким за своїми переконаннями до філософських ідей В. Віндельбанда. На переконання Г. Ріккерта, воля надіндивідуального суб´єкта, який прагне істини, є підвалиною наук про культуру. Крім того, філософ заявляє про повну неспроможність методологічних аналогій між «історичною наукою та наукою, що формує закони». Така позиція в контексті соціально-гуманітарного знання умовно може бути позначена як соціологізм.

Це визначає актуальність філософського аналізу проблем наукового знання, зокрема соціально-гуманітарного, його змісту, методів, світоглядних і аксіологічних принципів. Змінюється в нових умовах і саме розуміння науки, її логіки, методології, мови, проблеми істини та її критерії. І лише філософія «залишається останнім «бастіоном», який зберігає «хиткий» ґрунт самосвідомості над порожнечею нерозуміння» [12, 11].

Філософський підхід до аналізу наукового знання відрізняється від підходу до цього питання окремих наук. Філософію, перш за все, цікавить наука як ціле, її місце і роль в історичному процесі, в життєдіяльності людини. Для філософії важливе виявлення загальнотеоретичних підвалин науки, обговорення її історичних доль, збагнення причин існування цього цілісного соціального організму у винятковому розмаїтті своїх проявів, встановлення можливостей проникнення її складової у всі сфери освіти та наукової діяльності. А для цього потрібен аналіз тих стилів мислення, що існують в науці, на певних етапах її розвитку, причин їх виникнення та трансформацій. Стиль мислення - це почерк епохи. Кожен час говорить і подає себе «своєю мовою». Прочитати і зрозуміти «мову світу», в заданих тимчасових параметрах, здатна лише філософія, що звертається через систему своїх категорій до його онтологічного каркасу. Спроможна філософія науки осягнути і ті глибинні перетворення, які змінюють уявлення про суб’єкт пізнання, його можливості та місце в системі всесвіту.

Особливого значення в науковому дискурсі набуває проблема взаємодії науки і філософії з урахуванням їх фундаментальних відмінностей. Дослідження з історії науки переконливо довели вагому роль філософського світогляду в розвитку науки. Особливо помітний вплив філософії в епохи так званих «наукових революцій».

Типологія уявлень про сутність філософії науки припускає розрізнення тієї або іншої її орієнтації, наприклад, онтологічно зорієнтованої, коли пріоритетними є процедури аналізу, узагальнення наукових знань з метою побудови цілісного образу універсуму або ж методологічно зорієнтованої, коли визначальним стає розгляд багатоманітних процедур наукового дослідження, а також аналіз змістовних передумов знання.

Критикуючи філософів-аналітиків, цю єдину на думку К. Поппера філософську школу, яка підтримує традицію раціоналістичної філософії, він так визначає завдання наукового і, перш за все, філософського пошуку: «Центральною проблемою епістемології завжди була і залишається проблема зростання знання. Найкращий спосіб вивчення зростання знання - це вивчення зростання саме наукового знання». При цьому «філософи, як і всі інші люди вільні використовувати будь-який метод пошуку істини. Немає методу, специфічного тільки для філософії» [7, 35].

До версій філософії науки відносять сцієнтистську і антисцієнтистську. Ці орієнтації по-різному оцінюють статус науки в культурному континуумі сучасності. Сцієнтистська версія філософії науки звільняє її від властивих їй недоліків або виправдовує їх. Для неї характерне прагнення провести демаркацію науки і метафізики, редукцію теоретичних структур до єдиної емпіричної підстави, очистити науку від невластивих їй настанов і орієнтирів.

Дещо радикально з цього приводу висловлюється Р. Карнап: «Завдячуючи розвиткові сучасної логіки стало можливим по-новому, суворіше, відповісти на питання про законність і право метафізики» [3, 42]. Він ставить завдання подолати метафізику логічним аналізом мови. Стверджуючи, що судження метафізики є безглуздими, Р. Карнап резюмує про позитивний результат у сфері емпіричних наук внаслідок використання ними логіки як інструменту пізнання.

Антисцієнтистська версія філософії науки, що представлена іменами К. Хюбнера, П. Фейєрабенда, вимагає рівноправності науки і позанаукових способів бачення світу, критикує науку за те, що вона «пригнічує» інші форми суспільної свідомості і, отже, є відчуженим мисленням і джерелом догматизму. «Наука завжди повна прогалин і суперечностей, а неосвіченість, сліпа упертість, забобони, брехливість не тільки не перешкоджають розвитку пізнання, але є його істотними передумовами. І якби такі традиційні чесноти, як точність, несуперечність, чесність, пошана до фактів, максимум знання за даних обставин дійсно впроваджувалися в життя, це могло б привести до припинення пізнання. Встановлено, що логічні принципи відіграють незначну роль в демонстративних або недемонстративних процесах, що просувають науку, і що спроба нав’язати їх завдала б науці серйозної шкоди» [9, 266].

По-різному оцінюється і місце філософії науки. Деякі автори вбачають у ній такий тип філософування, що ґрунтується виключно на результатах і методах науки (М. Бунге, Р. Карнап): «Фізик схильний розглядати філософію як можливий сегмент точного дослідження» [1, 23], вона «має допомогти фізиці в її самокритиці, а також у дослідженні нових проблем і методів» [1, 18].

Інші ж, як то Ф. Франк, вбачають у філософії науки ланку, що є посередником, між природничо-науковим і гуманітарним знанням. З цього приводу вчений зазначає: «Дуже багато хто висловлював неспокій з приводу великої загрози для нашої цивілізації - загрози великого розриву між нашими швидкими успіхами в науці і нашим нерозумінням людських проблем, розриву між природничими і гуманітарними науками» [10, 42-43]. Ф. Франк розглядає філософію як втрачену сполучну ланку, яку ми маємо відшукати, і «чим глибше ми занурюємося в справжню науку, тим чіткішими є її зв’язки з філософією» [10, 38].

Філософія науки - метанаукова методологія, що визначає відмінності наукового мислення від ненаукового; методи, якими повинні користуватися вчені у своїх дослідженнях; умови, необхідні для коректності наукового пояснення; когнітивний статус наукових законів. До перерахованої типології можна додати ще одну дуже важливу особливість: філософію науки слід розуміти, перш за все, як галузь, в межах якої пропонуються, вивчаються і порівнюються моделі розвитку науки.

Говорячи про основні проблеми філософії науки, її предмет, можна констатувати той факт, що її еволюція характеризується зміною основних принципів побудови наукового знання. Так, для першої третини XX ст. було характерним дослідження детермінізму та причинності, динамічних і статистичних закономірностей розвитку наукових форм діяльності, структурні компоненти наукового дослідження.

У другій третині XX ст. активізувалися дослідження аналізу проблеми емпіричного обґрунтування науки, з’ясування достатності для розвитку науки суто емпіричного дослідження. Однією з проблем такого аналізу є відповідь на питання: чи можна звести усі теоретичні терміни до емпіричних, як співвідноситься їх онтологічний і інструментальний сенс і в чому полягають труднощі теоретичної навантаженості досвіду. Проблемними є процедури верифікації, фальсифікації, дедуктивно-номологічного пояснення. Пропонуються аналіз парадигми наукового знання, науково-дослідної програми, а також проблеми тематичного аналізу науки.

З середини XX ст. обговорюється нове, розширене поняття наукової раціональності, загострюється конкуренція різних пояснювальних моделей розвитку наукового знання, спроб реконструкції логіки наукового пошуку. Нового змісту набувають критерії науковості, методологічні норми і понятійний апарат дослідницьких моделей розвитку науки. Виникає усвідомлене прагнення до історизації науки, висувається вимога співвідношення філософії науки з її історією, гостро постає проблема універсальності методів і процедур, уживаних в межах філософії науки.

Підсумовуючи вище сказане, необхідно зазначити, якщо для більшості філософів, які досліджували проблеми філософії і логіки науки у 60-80-і роки ХХ сторіччя об’єктом було наукове дослідження, то з 80-х рр. переважаючим стає вирішення наукової проблеми. З 90-х рр. філософи все частіше схиляються до думки про те, що філософія науки не повинна усвідомлювати себе як наука, а має презентуватися в статусі сократівської майєвтики, дотримуючись принципу проліферації і плюралізму.

Сьогодні виділяють декілька дослідницьких програм розвитку науки. Позитивістська дослідницька програма розвитку науки (О. Конт, Е. Мах, Дж. Мілль, Г. Спенсер) і позитивістська філософія науки протиставляється метафізиці, філософія розглядається як строга система, що узагальнює результати інших наук і лише в цьому, позитивному значенні, має право на існування, для якої характерний так званий принцип «економії мислення». «Завдання всієї науки, - за словами Е. Маха, - це заміщення досвіду або його економія... У зв’язку з чим він позбавляється будь-якого містицизму» [5, 409].

Спільними напрямами наукового пізнання в позитивістській філософії науки є емпіризм і індуктивізм, для яких характерною є віра в одноманітність природи. Відбувається редукція психологізму в пізнавальні процеси: «Наш досвід розвивається через пристосування наших думок до фактів дійсності. Через їх пристосування виникає впорядкована, спрощена і позбавлена суперечностей система ідей, до якої ми прагнемо як до ідеалу науки. Мої ідеї безпосередньо доступні тільки мені. Вони належать до психологічних феноменів. Тільки пов’язавши їх з фізичними - жестами, мінами, словами, діями, - я можу на підставі мого досвіду зробити більш менш правильний висновок» [6, 52].

Утверджується як методологічний принцип строгий детермінізм, підкреслюється антикаузалізм, антиметафізічність як підстава всіх ідей позитивізму. У зв’язку з цим Е. Мах зазначає: «У природі немає причини і немає наслідків. Природа є тільки раз нам даною» [5, 411].

Конвенціональна дослідницька програма розвитку науки (А. Пуанкаре, П. Дюгем) стверджує про принциповість угоди (конвенції) між вченими як основи наукових теорій, які обумовлені міркуваннями зручності і простоти і не пов’язані безпосередньо з критеріями істинності. Як наголошує А. Пуанкаре «існування подібних принципів ставить непримиренних логіків у скрутне становище. Як же вони думають виплутатися з нього? Принцип повної індукції, говорять вони, не є аксіомою у власному сенсі цього слова або апріорною синтетичною думкою, він є просто визначенням цілого числа. Отже, цей принцип є тільки угодою», а простота на думку видатного математика «прекрасна» [8, 372].

Поняття об’єктивності зводиться до загальнозначущого, яке вимагає інтерсуб’єктивності угод (конвенцій). Розвиток науки тлумачиться як дискретний процес, а наукове співтовариство як сукупність різних угрупувань, що не зосереджуються на доводах опонентів. Процес пізнання розглядається як процес прогресивної адаптації до середовища, а самопізнання є психологічним переживанням. Критерієм науковості теорії є принцип її фальсифікації. На протилежність індуктивізму висувається гіпотетико-дедуктивна програма наукового дослідження.

Аналітична дослідницька програма розвитку науки (М. Шлік, Р. Карнап, К. Гемпель та ін.) відмовляється від аналізу змістовних основоположень науки, прагне до її уніфікації через використання засобів символічної логіки з опорою на мову фізики, очищення від «псевдонаукових тверджень» і двозначності буденної мови. Ці завдання були поставлені в програмовій роботі, написаній представниками Віденського гуртка Р. Карнапом, Г. Ганом і О. Нейратом. У ній, зокрема, заявляється: «Наукове світобачення характеризується не стільки через особливі положення, скільки через певні принципові засади, методи, дослідницьку спрямованість. За мету мислиться єдина, уніфікована наука. Це устремління направлене на те, щоб об´єднати і взаємно пояснити здобутки окремих дослідників у різних наукових галузях... Методом цього прояснення є логічний аналіз» [4, 17]. Закони науки інтерпретуються не як закони природи, а як закони мови.

В межах критичного раціоналізму як дослідницької програми розвитку науки (К. Поппер) стверджується, що раціоналізм виступає як характеристика наукового знання та як спосіб поведінки вчених в дослідницькому процесі. Критикується аналітична програма дослідження науки. Магістральною проблемою дослідницької програми є проблема зростання наукового знання.

Критичний постраціоналізм як дослідницька програма розвитку науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд) робить спробу визначити наукове співтовариство не як єдину структуру, а як систему консолідованих наукових груп, що колективно створюють новий елемент знання і затверджують його в боротьбі і компромісах з іншими аналогічними групами. Розвиток науки вбачається як чергування парадигм. Обґрунтовується ідея конкуренції науково- дослідних програм. Висувається принцип проліферації теорій. Активно розробляється теза про онтологічну відносність.

Феноменологічна дослідницька програма Е. Гуссерля виразно показує недостатність пізнавальних моделей для збагнення сутності речей, закликає повернутися до природних предметностей. Феноменологічне розуміння наочності, виявляється в психічному акті. Свідомість виступає як потік переживань, кожне з яких інтенціональне, наділене «іманентною тимчасовістю», тобто єдністю актуальних переживань, спогадів, уявлень, де складним чином змішане минуле, сьогодення, майбутнє [2, 163; 197].

Отже, сучасна філософія науки є відсутньою ланкою між природничо-науковим і гуманітарним знанням, яка намагається зрозуміти місце науки в сучасній цивілізації в її багатоманітних відносинах. Вона закликає звернути увагу на філософський аспект будь-якої проблеми, а, отже, і на відношення думки до дійсності у всій її багатогранності. Стимулюючи зацікавленість наукою, філософія науки є розгорненою діаграмою переконань щодо проблеми зростання наукового знання.

Література

1. Бунге М. Философия физики. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 320 с.
2. Гуссерль Э. Идея феноменологии / Э. Гуссерль // Фауст и Заратустра. - СПб. : Азбука, 2001. - С. 160-206.
3. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом языка / Р. Карнап // Путь в философию. Антология. - М.: PerSe, 2001. - С. 42-61.
4. Карнап Р., Ган Г., Нейрат О. Научное миропонимание - Венский кружок / Р. Карнап, Г. Г ан, О. Нейрат // Логос. - 2005. - №2 (47). - С. 13-26.
5. Мах Э. Механика. Историко-критический очерк ее развития / Э. Мах. - Ижевск: Ижевская республиканская типография, 2000. - 456 с.
6. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии исследования / Э. Мах. - М. : Бином. Лаборатория знаний, 2003. - 456 с.
7. Поппер К. Логика и рост научного знания / К. Поппер. - М.: Прогресс, 1983. - 605 с.
8. Пуанкаре А. Наука и метод // Пуанкаре А. О науке. - М.: Наука, 1983. - С. 283-405.
9. Фейерабенд П. Против метода. Очерк анархистской теории познания / П. Фейерабенд. - М.: АСТ, 2007. - 417 с.
10. Франк Ф. Философия науки. Связь между наукой и философией / Ф. Франк. - М. : Изд-во ЛКИ, 2007. - 512 с.
11. Хэндлер Ф. Зачем нам нужна наука? / Ф. Хэндлер // Химия и жизнь. - 1974. - №8. - С. 27-31.
12. Чуйко В. Л. Рефлексія основоположних методологій філософії науки / В. Л. Чуйко. - К. : Центр практичної філософії, 2000. - 252 с.