О. М. Ярош
Національний гірничий університет

Розкривається проблема істини і істинності пізнання в контексті неоплатонічної концепції філософа Відродження Ніколи Кузанського в контексті неоплатонічних вчень, що вплинули на неї.

Проблема духовності є однією з центральних у сучасній філософії. Можна показати, що більшість дискусій, що ведуться сьогодні в різних областях філософського знання, так або інакше виходять саме на цю проблематику. Річ у тому, що та сукупність ідей і ідеалів, яка протягом останніх сторіч визначала розвиток не лише західноєвропейської філософії, але й західної культури в цілому починає піддаватися найрішучішому критичному переосмисленню. З початку Нового часу зосередженість, а потім і однобічна замкненість наукової думки на раціональному методі в процесі пізнання приводить до типу світогляду, який базується на принципі корисності. Нестримний розвиток у рамках технічної цивілізації, націленість науково-технічного прогресу на підкорення і перетворення природних стихій привели не до гуманізації відносин людини і природи, а до глобальної екологічної кризи, що є загрозливою для самого людського виживання. Розвиток технічної раціональності в найширшому сенсі слова (включаючи техніку ведення економічних, адміністративних політичних і інших справ) виразилося в створенні системи механізмів, що мають власну логіку функціонування, відчужених від людини і таких, що протистоять їй і її свободі. Впровадження раціонального початку в суспільне життя, в розумінні антропологічного егоцентризму, виявило явні межі, а раціоналізація техносфери і ряду областей економіки супроводжується в сучасному суспільстві ерозією культурних сенсів і втратою ідентичності, внаслідок чого людина відчуває себе в ситуації, що вислизає з-під її контролю. Фактично, ця ситуація не є новою саме зараз, адже вона передбачалась і відчувалась ще у працях А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Тойнбі, а в більш пізній період це яскраво проявилося в працях екзистенціалістів Н. Бердяєва, Х. Ортега-і-Гасета, Ж.-П. Сартра, А. Камю. Представляється, що виходом із такої ситуації може служити переосмислення принципів буття людини, повернення їх до духовності, розуміння природного потягу людини до трансцендентного, Божественного, адже такого роду збалансування може повернути людству і окремій людині цілісність у баченні зовнішніх і внутрішніх форм світу в собі і навколо себе.

В цьому зв язку період Середньовіччя представляється нам таким, що в найбільш повному обсязі розкривав і осмислював питання духовності в її соціальних і індивідуально-особистісних проявах. Досвід Середньовіччя, Відродження, в якому відобразились непрості протиріччя між приматом розуму і віри, досвідним знанням і теологічними установками отримує нове значення. Учення Ніколи Кузанського з характерним для нього синтезом раціонального і містичного, віри і розуму, інтуїції та інтелекту, пізнання і споглядання - приклад плідного сумісництва таких протилежних тенденцій, а тому метою статті є виявлення розуміння істини і істинного знання в неоплатонічній концепції Кузанця.

На жаль, Середньовічна європейська філософія і філософія Відродження не є достатньо дослідженими у вітчизняній філософії; більшість досліджень представляють собою досить заангажо- вані і надміру однозначні результати. Необхідно відзначити в цьому зв’язку недостатню вивченість і об’єктивність аналізу вчень Середньовіччя, в основі яких лежить ідеалістично-теологічна домінанта. Так, містичні тенденції періоду Середньовіччя і Відродження, із характерним для них релігійно-теологічним забарвленням майже не отримали серйозної уваги вітчизняних філософів радянського часу. Разом з тим, закладена в цих тенденціях холо- номна орієнтація є напрочуд плідною і необхідною в розробці нових підходів сучасного світорозуміння з метою виведення суспільства із духовної кризи, викликаної однобоким розвитком раціонально-прагматичної світоглядної парадигми.

Треба погодитися з багатьма істориками філософії, що Ніко- ла Кузанський представляє собою ключову фігуру в ренесансній філософській і естетичній думці. Але погляди Кузанця виявляються ще більш складними й глибокими, ніж багато інших теорій і вчень Відродження, ключ до яких ми хотіли б у нього знайти. «Це найбільший мислитель не тільки епохи Ренесансу, але й взагалі всієї нової й новітньої європейської філософії», - як визнає А. Ф. Лосєв, і додає, що Нікола Кузанський - «безумовно, неоплатонік у самому строгому й справжньому сенсі слова. Однак у неоплатонізмі він висував і підкреслював такі моменти, які цілком відповідали індивідуалізму, що назрівав тоді, з його постійною схильністю до суб´єктивно-іманентної інтерпретації дійсності» [6].

Неоплатонізм Ніколи Кузанського виражався у ставленні до розуму і можливості пізнання, формулюванні ним принципу єдності світу і Бога як Єдиного. За свідченнями Ніколи Кузанського, на нього суттєво вплинули такі великі попередники як Прокл, Ді- онісій Ареопагіт, Майстер Екхарт, які відносяться до містиків. У системі Прокла знання розуму буває двох видів. «Одне присутнє в ньому в якості розуму, а друге - як чомусь іншому, відмінному від розуму. В першому випадку він пізнає самого себе, в другому. діє, наче сп´янілий від нектару, той, що довів себе до стану божественної одержимості; в одному випадку він пізнає суще, а в другому - не-суще» [8, c. 484] (тут і далі переклад мій. - О. Я.). Там само він по аналогії говорить про можливість пізнання душ: «І майже всі душевні знання є катафатичними (адже душі пізнають сутності, довідуючись, що вони є; такою є власна ознака ка- тафасиса), і лише знання, яке отримують в богонатхненній дії, пов’язаній із осягненням єдиного, виявляється для душ апофатич- ним, адже вони пізнають не те, що є єдиним, а те, чим воно не є, оскільки воно вище самого поняття «є»; мислення про те, що дещо не є, - це апофасис» [8, c. 484]. Посилаючись на Платона, Прокл відмічав, що «причиною всіх зол для душі якраз і є спроби відшукати своєрідність єдиного і передоручити його пізнання судженню; замість цього необхідно пробуджувати єдине в нас, аби, якщо дозволено так виразитись, до певної міри удостоїтися честі в нашому власному чині пізнати подібне за посередництвом подібного. Адже те, що піддається думці, ми пізнаємо за допомогою думки, розсудкове - за посередництвом розсудку, інтелігібельне - розумним в нас. Так само нашим власним єдиним ми будемо осягати єдине як таке» [8, c. 485].

Використовуючи апофатичний шлях пізнання Прокла, Діоні- сій Ареопагіт у викладенні містичних глибин християнської теології говорить про нього як єдиний можливий спосіб досягнення і осягнення Бога: «І от, відійшовши від . усього видимого, Мой- сей вступає в глибину містичного Мороку невідання, у якому в ньому припиняється всяка пізнавальна діяльність, зовсім зникає все чуттєве й зорове сприйняття, і належить він уже не собі й не чому-небудь сущому, але Тому, Хто поза межами всього сущого,

і, таким чином, тільки після того, як скасувавши всяке відання, Мойсей пануючою частиною свого розуму з´єднується з Тим, Хто недоступний ніякому пізнанню, у довершеному невіданні знаходить він надрозумове відання» [4]. Так ми зустрічаємо вперше поняття «відаючого невідання» або «ученого незнання», яке пізніше буде використане Ніколою Кузанським. В своїй праці «Про містичну теологію» Діонісій Ареопагіт подає принципи, які будуть ретельно розглянуті і доведені Кузанцем у добу Відродження з максимальною очевидністю і майстерністю. «Бог - це не душа й не розум, а оскільки свідомість, думка, уява в Ньому відсутні, то Він і не розум, і не мислення й ні зрозуміти, ні визначити Його неможливо; Він не число, не міра, ні велике що-небудь, ні мале, ні рівність, ні нерівність, ні подоба, ні неподоба; Він не спочиває, не рухається, не дарує заспокоєння; не має могутність і не є ні могутністю, ні світлом; не має буття й не є небуттям, ні сутністю, ні вічністю, ні часом й осягнути Його думкою - неможливо; Він - не знання, ні істина, ні царство, ні премудрість, ні єдине, ні єдність, ні божество, ні доброта, ні дух - у тому розумінні як ми його представляємо, ні синівство, ні батьківство, ні взагалі що-небудь із того, що нами або іншими (розумними) істотами може бути пізнано. Він не є ні що-небудь не-суще, ні що-небудь суще, і ні суще не може пізнати Його в Його бутті, ні Він не пізнає суще в бутті сущого, оскільки для Нього не існує ні слів, ні найменувань, ні знань; Він не пітьма, ні світло, ні омана, ні істина; стосовно Нього зовсім неможливі ні позитивні, ні негативні судження, і коли ми що-небудь заперечуємо або затверджуємо про Нього за аналогією з тим, що Ним створене, ми, власне, нічого не спростовуємо й не визначаємо, оскільки досконалість єдиної Причини всього сущого перевершує будь-яке твердження й будь-яке заперечення, і, узагальнюючи: перевага над всією сукупністю сущого, Того, Хто за межами всього сущого, - безмежна» [4]. Розглядаючи цей уривок, можна зрозуміти витоки філософського світобачення Ніколи Кузанського, а поняття «безмежність», «учене незнання» стали основними поняттями в його філософській системі. Під «ученим незнанням» філософ розумів деяке пізнання, що представляло набагато більш високу ступінь знання, ніж знання профанне, розсудкове, властиве людині при пізнанні світу матеріального. Знання в підлеглому сенсі являє собою осягнення якого- небудь предмета духом, або вищім розумом. Найважливішою ознакою знання є те, що воно висвітлює нам щось, що знаходиться зовні, тобто щось, що не є воно саме. Але те, що розум виробляє в собі відносно речей, це і є сутність речей. Поза розумом залишається лише чуттєва оболонка; сутність речей входить в розум. Споглядаючи цю сутність, яка однієї з ним природи, розум вже не може більше говорити про знання; адже він споглядає не річ, яка знаходиться поза ним, а річ, яка є частиною його самого; він споглядає самого себе: він уже не знає, лише споглядає самого себе, тобто має справу не із знанням, а з не-знанням. Розум вже не зайнятий розумінням, а споглядає поза розумінням своє власне життя. Ця вища ступінь пізнання по відношенню до нижчих є «незнанням». - Але ясно, що суть речей може бути осягнута лише через цю ступінь пізнання. Таким чином, Нікола Кузанський під «ученим незнанням» розуміє ніщо інше, як відроджене знання, яке стало внутрішнім переживанням. Людина пізнає перш за все ечі чуттєвого світу, вона складає собі думки про їх буття і дію. ершооснова всіх речей - вища за самі речі, тому цю першооснову людина не може зрозуміти посередництвом тих самих понять і ідей, якими він осягає речі. «І якщо він приписує цій першооснові (Богу) якісь властивості, з якими він познайомився на нижчих речах, то ці властивості можуть послугувати лише допоміжними уявленнями для слабкого духу, який низводить до себе цю першооснову, щоб змогти представити собі її. В дійсності ніяку властивість, що належить нижчим речам, ми не вправі приписувати Богу» [9, c. 390] Так само, як і з поняттям Єдине у неоплатоніків, власне у Прокла в коментарі до платонівського «Парменіда» говориться про обмеженість поняття буття в його використанні відносно Єдиного, Нікола Кузанський приходить до розуміння недоцільності приписувати Богу поняття «є», адже «буття» - уявлення, яке людина склала відносно нижчих речей. Бог же вищий за «буття» і «небуття». Бог, якого ми наділяємо якимись певними властивостями, не може бути істинним Богом. Як Єдине Прокл пропонує мислити в якості надсутнього, так і Нікола Кузанський говорить про те, що до істинного Бога ми приходимо тільки в тому випадку, коли під Богом із властивостями ми розуміємо над- Бога, про якого ми не можемо знати в звичайному сенсі цього слова. Щоби прийти до Бога, треба увійти в стан «не-знання». Пізнання поділяється на таке, що дає нам знання про зовнішні речі, і на те, яке є сам предмет, про який ми отримуємо знання. Перший тип пізнання панує в науках, які намагаються віднайти повне знання про речі і процеси цього світу; другий - знаходиться в нас, коли ми живемо в самому цьому осягненому знанні.

Осмислення істини в праці Ніколи Кузанського «Про учене незнання» з очевидністю демонструє обмежені можливості людського розуму у своїх потугах осягнути істину. «Наш кінцевий розум, рухаючись шляхом уподібнень не може... в точності осягнути істину речей» [5, c. 53]. Таку думку філософ пояснює тим, що істина сама по собі не може бути більшою чи меншою, вона є в чомусь неділимому і, окрім цього, не може бути остаточно виміряною нічим іншим, ніж вона сама. Кузанець приводить вдале порівняння істини з неділимим колом: «. Коло, буття якого складається в чомусь неділимому, не може бути виміряним не-колом» [5, c. 53]. Людський розум не можна уподібнити до істини, а тому і вимірювати таким інструментом саму істину не є можливим. «Не являючись істиною, наш розум . ніколи не осягає істину так точно, щоб уже не міг осягнути її все точніше, без кінця, а відноситься до істини, як багатокутник до кола: будучи вписаним в коло, він тим йому подібніший, чим більше кутів має, але навіть при множенні своїх кутів до нескінченності він ніколи не стане рівним колу, якщо не вирішиться тотожність із ним» [5, c. 53]. Так формулюється принцип про неможливість знайти у світі абсолютно тотожні речі, тобто принцип індивідуальності. Геніальна очевидність такого порівняння у Ніколи Кузанського характеризує філософа як мислителя нового типу, адже в період Відродження принципи очевидності, нескінченності, індивідуальності, математичної достовірності виносяться на перше місце, про що свідчить в праці «Естетика Відродження» А. Ф. Лосєв. Нікола Кузанський показує, що істина, в точності, як вона є, невловима. Людський розум відноситься до неї, як можливість до абсолютної необхідності, яка не може бути нічим іншим, ніж вона є. «Суть (quidditas) речей, істина сущого, недосяжна в своїй чистоті, і, хоча філософи її розшукують, ніхто не знайшов її, як вона є. І чим глибша буде наша ученість в цьому незнанні, тим ближче ми приступимо до істини» [5, c. 54]. Далі він порівнює істину і Бога з максимумом. Разом із тим абсолютний мінімум у своїй «абсолютності» незбагненно збігається із абсолютним максимумом, адже абсолютний мінімум - це те, менше чого нічого не може бути: максимум перевершує все і мінімум також перевершує все і якщо звільнити поняття мінімум і максимум від кількісної характеристики, то з повною очевидністю для нас виявляється збіг максимуму і мінімуму: максимум перевершує все і мінімум також перевершує все; абсолютна кількість не більше максимальна, ніж мінімальна, тому що максимум його є через співпадіння разом і мінімум. Тут мова іде про грани- чність, нічим не визначену, яка є разом з тим актуальністю всього можливого. Але це «перевершує наше розуміння, не здатне на шляхах розсудку сполучати протилежності в їх джерелі; адже ми рухаємось в світлі того, що відкриває нам природа, а будь-яке природне знання далеко відпадає від нескінченної сили і пов язувати в єдине ціле нескінченно далекі одне від одного протилежності - нездатне. Тільки незбагненно піднявшись над всякою дискусією розсудку, ми бачимо, що абсолютний максимум є нескінченністю, якій ніщо не протилежне і з якою збігається мінімум» [5, c. 54]. Як відмічає Нікола Кузанський, поняття «максимум» і «мінімум» - це трансцендентні межі з абсолютною значимістю: піднімаючись над усім визначеним у кількості об’єму і сили, вони охоплюють у своїй абсолютній простоті все.

Тож, проблема істинності знання і роль розуму у вченні Ніколи Кузанського отримує особливе розуміння: розум - необхідна складова діяльності людини в її побутовому світі, але в пізнанні істини і Бога, як уособлення цієї істини, розум має лише підготовчу роль, а справжнє пізнання проходить за межами розсудкового.

Істина - єдина, неподільна, несуперечлива і цілісна, може осягатись лише надрозсудковим зусиллям духовної сутності людини.

Бібліографічні посилання

1. Аляєв Г. Є. Філософський універсум С.Л. Франка. - К., 2002.

2. Гайденко П. П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой. - Режим доступу: http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html.

3. Горфункель А. Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. - М., 1977.

4. Дионисий Ареопагит. Мистическое богословие. - Режим доступу: http ://ihtik.lib .ru/ philosbook_22apr2005_2013html.

5. Кузанский Н. Сочинения: В 2 т. - М., 1980. - Т. 1.

6. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - Режим доступу: http://ihtik.lib.ru/ philosbook_22apr2005_3317html.

7. Прокл. Первоосновы теологии. - Тб., 1972.

8. Прокл. Комментарии к «Пармениду» Платона. - С.Пб., 2006.

9. Штайнер Р. Мистика на заре духовной жизни нового времени. Философия свободы. - М.; С.Пб., 2000.