М. О. Резникова
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Здійснюється аналіз правової концепції Вол. Соловйова з метою розкрити складну процедуру об’єднання історичного, соціального та морального шляхів розвитку і становлення природного та позитивного права.

У сучасному глобальному суспільстві, що відчуває явний дефіцит гуманістичних істинно-правових і моральних уявлень, необхідна кардинальна перебудова всієї світової системи права. Тому будь-яке вчення, що створює передумови для природного системного розуміння правових процесів, постає дуже актуальним. Незважаючи на досить значний історичний досвід формування теорії права, природничо-наукові варіанти його осмислення з´явилися тільки в Новий час. Насамперед, це концепції Г. Гроція, Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка та ін. Таке запізніле їх появлення пов´язане з тим, що необхідним інструментом у формування правових уявлень є широкий аналіз місця особистості в системі соціальних інститутів. Фактично, необхідно було провести антропологічну, психологічну та соціологічну реформу наук, щоб зрозуміти справжнє місце людини та теорії права в загальній системі наук. Труднощі такого роду були пов´язані ще й з тим, що ці реформи ставали атрибутами європейського мислення дуже поступово, протягом декількох сторіч. І тільки останні досягнення в області теорії права стали враховувати ці зміни. Однак ще в другій половині ХІХ ст. з´явилося декілька вчень, які так чи інакше намагалися об´єднати всі ці лінії в єдину концепцію права. У російської філософії цей синтез здійснив Вол. Соловйов, який, за загальною думкою, зумів поєднати у своїй концепції наявні на той момент досягнення науки і філософії, здійснити, як у той час було модно говорити в теології, містиці та філософії (пошлюся, зокрема, на Ч.Дарвіна, К. Маркса, О. Блаватську та ін.), великий синтез.

У своєї теорії права Вол. Соловйов спробував проаналізувати наявні правові концепції, а також розкрити соціальний і історичний розвиток природно-правових установок. І насамперед його цікавить, як реальне право формується в первісному мисленні, як поступово трансформується в сучасну універсальну систему, що поєднує природне і позитивне право. Якщо мова йде про людське існування, то потрібно відзначити, що необхідною формою такого існування є природно створене (спочатку міфологічне та релігійне) право. Однак один раз з´явившись разом із суспільством, право вже не зникає ніколи, лише здійснюється процес його історичної еволюції, головною внутрішньою силою якої постає взаємодія природного та позитивного права. Вол. Соловйов відзначає: «. право природне стає правом позитивним і формується із цього погляду так: право є історично-рухливе визначення необхідно примусової рівноваги двох моральних інтересів - особистої волі й загального добра» [1, с. 412] (тут та далі переклад мій. - М. Р.). Благо розкривається як те, що з´являється разом із суспільством, а право - як те, що формує уявлення про суспільство та його благо. «Було б пагубним змішанням понять думати, - доповнює Соловйов свою позицію, - що право має на увазі матеріальне порівняння часткових інтересів. Праву як такому до цього немає справи. Воно зацікавлено тільки двома головними кінцями людського життя - волею особистості і благом суспільства, обмежуючись цим, не вносячи свого примусового елемента в приватні відносини, воно найкраще служить самої моральності» [1, с. 412]. Соловйов наполягає, що право як таке формує дві границі спільного існування людей, точніше, окремої людини (особистості) і суспільства в цілому: це, знизу, воля конкретної людини і зверху - загальне добро для всіх, тобто знов- таки в будь-якому суспільстві, навіть примітивному, постійно йде процес зіткнення природного права з позитивним. «Воля кожної людини або її природне право жити й удосконалюватися була б порожнім словом, якби вона залежала від сваволі всякої іншої людини, якої хочеться вбити або скалічити свого ближнього» [1, с. 412]. Інший завжди несе із собою обмеження волі, але спільне господарювання для загального добра змушує приймати цього іншого як необхідність, тому суспільство, покликане нести благо, шукає шляхи примирення всіх своїх членів. Благо, за Соловйовим, приходить з суспільства.

З моменту появи уявлень про природне право в античності, філософи й вчені шукають ту схему, у якій ураховуються, з одного боку, особливості його формування, а з іншого боку - трансформація в механізми існування історично конкретного суспільства, або позитивне право. І оскільки основні елементи обох типів права (особистість, воля та рівність) збігаються, то виникають передумови для пояснення другого на основі першого. Е. Н. Трубецькой, коментуючи ці передумови у вченні Вол. Соловйова, відзначає: «. природне право ставиться до позитивного як форма до змісту: воно є та алгебраїчна формула, під яку історія підставляє різні дійсні величини позитивного права. тому й природного права без позитивного не буває (це лише відволікання нашого розуму)» [2, с. 166]. Е. Н. Трубецькой, який бачив у цьому вплив А. Шопенгауера, критикує Вол. Соловйова за абстрактне змішання цих двох видів право, за змішання ідеалу з дійсністю [2, с. 171]. Але ця критика справедлива лише в тому випадку, якщо розглядати природне право як абстрактне ідеальне право, ніяк не пов´язане із впливом суспільства, чого в дійсності не спостерігається. Видимо, все ж таки, якщо звернути увагу, що Соловйов шукає механізм дії мінімального права, зауваження Трубецького є справедливим лише в обмеженій області, адже з урахуванням історичної зміни конструкції природного права, можна говорити й про те, що воно так чи інакше бере участь у механізмах трансформації суспільства, а значить взаємодіє з реальним правом. Тому для будь-якого суспільства є необхідним коректне формулювання природного права для того, щоб зрозуміти схеми його включення в загальну систему права. Скоріше, можна затверджувати, що Вол. Соловйов, який багато в чому передбачав еволюцію розвитку філософії, уже розумів екзистенціальні мотиви формування природного права, чого не помічали інші російські філософи XIX ст.

Соловйов, на думку Е. Н. Трубецького, не є гарним фахівцем в галузі права [2], проте, раніше багатьох інших філософів ХіХ- XX ст. зумів виявити і розкрити глибинні зв´язки людини та суспільства через систему права. Його, як надалі Дж. Міда, цікавили природні принципи єдності суспільства та способи формування соціальності в первісній культурі. Фактично, вже у той час, коли Фрейд ще коливався в необхідності та правильності психоаналізу, Вол. Соловйов спробував зрозуміти несвідомі мотиви формування структури суспільства. У більшості своїх робіт він шукає сховані мотиви всеєдності людей, які на рівні людської розумності адекватно не розкриваються.

Ця ж мотивація властива і його загальної теорії права. Він шукає єдиний системний комплекс всіх аспектів правосвідомості. «Обидва ці елементи і раціональний (природне право), і позитивний з однаковою необхідністю, - пише з приводу єдності правової системи Соловйова Е. Н. Трубецькой, - входять до складу всякого дійсного права: усяке позитивне право логічно обумовлене правом природним» [2, с. 166]. Логіко-раціональне тлумачення природного права з´явилося в європейському мисленні тільки в Новий час (у працях Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббса, Г. Гроція та ін.), але фактично тільки в XIX ст. були розкриті реальні умови формування права в рамках еволюції соціальних процесів. Саме така позиція близька Вол. Соловйову. Тому він розглядає не тільки формування структури сучасного права й держави, але і їхнє походження в глибинах архаїчної свідомості і первісного суспільства, а також принципи убудованості системи права в соціальні інститути в цілому. Практично, той же шлях у ХХ ст. пройшли лінгвісти (насамперед, Ф. де Соссюр), які розробили принципово нову науку про єдність знакових систем (семіотику) і розкрили її внутрішній зв´язок з міфом, і структуралісти (К. Леві-Строс та ін.), які перенесли ті ж принципи, які Вол. Соловйов застосував до теорії права, на всі соціальні та лінгвістичні структури.

Спираючись на еволюційний підхід, Вол. Соловйов розуміє правову систему як інструмент суспільства, пов´язаний з формуванням особистості. Тільки тоді, коли право розкривається не як метафізичний інструмент, а системний механізм, становлення суспільства та особистості, що змінюється, з´являється можливість робити висновки, які суперечать соціальним нормам. Стає очевидно, що й природне право, пов´язане переважно з буттям особистості, змінюється протягом історії, але так само змінюється й позитивне право, орієнтоване на інститути суспільства й загальне добро. Закон є складна форма взаємодії людини та інститутів. Як історична зміна особистості пов’язана з еволюцією таких процесів взаємодії, так й трансформація соціальних інструментів суспільства керується тими ж принципами.

Однак, на думку Соловйова, соціальні умови взаємин людей пов´язані споконвічно не з господарською діяльністю, яка, за К. Марксом, є головним чинником буття суспільства, а з моральним самовдосконаленням. «Ніяких самостійних економічних законів, ніякої економічної необхідності немає й бути не може, тому що явища господарського порядку мислимі тільки як діяльності людини, - істоти моральної і здатної підкорити всі свої дії мотивам чистого добра» [1, с. 368]. Тому й економічні закони буття суспільства не самостійні, не вони формують гуманістичну й законослухняну особистість. І право народжується не стільки як продукт господарських механізмів, скільки як наслідок моральних відносин людей. Якщо у Маркса соціальне право й принципи волі людини розкриваються через господарські взаємини, то Соловйов шукає інші (моральні) механізми буття людей. Маркс головною єдністю, що центрує групи людей, вважає суспільство, Соловйов - божественні принципи й саму людину (боголюдину). На думку Соловйова, «. при всьому розходженні цих двох понять - закону природи й закону позитивного або державного - цей останній, хоча і є справа рук людських, уподібнюється, однак, першому, оскільки в межах своєї дії має силу непорушну, не допускаючи непередбаченого виключення, оскільки мнимі закони економічні ніколи такого значення не мають і у всякий момент можуть бути аморально порушені й скасовані моральною волею людини» [1, с. 365]. Софійність, звичайно ж, має на увазі участь суспільства в об´єднанні людей, але принципи цієї єдності, згідно з Соловйовим, принципово інші, ніж ті, які вказує Маркс. Таким чином, і позитивізм, і позитивне право, і марксизм наполягають на пріоритеті суспільного над особистісним, і все, що привносить суспільство, - чи закон, чи право, чи знання, - іменують позитивним придбанням індивіда, вважають позитивним для людини; тому приріст знання є завжди науковий і соціальний, та відповідно, є благом для людини. Світові події ХХ ст. показали, що такого роду блага озовнюються (за Ґайдеґґером), що приводить навпаки до загального нігілізму, заводить людини в ніцшеанську прірву безбожництва та аморальності, до світу, у якому панує право сильного (надлюдини), словом, приводить до системи соціальних центризмів. Наука й знання, як показали пізніше М. Фуко, Ж. Дельоз, М. Бодріяр та ін., завжди говорять мовою влади, і право сильного не означає рівного право для всіх, тому що, словами того ж Фр. Ніцше, є мораль панів (мораль сильних), що веде до атлантів або аріїв (суспільству надлюдин), і мораль рабів (мораль слабких, зневірених та християн).

Соловйов, на якого позитивізм спочатку зробив досить сильний вплив, не заперечує проти позитивного впливу суспільства на особистість, але пов´язує його із принципово іншими мотивами, не з позитивними законами господарювання й першістю науки, а із законами соціальності, що йдуть від Бога й в остаточному підсумку ведуть до Бога. Це лише в господарській області одні вважають справедливим відбирати в інших по праву сильного, що викликає природне невдоволення слабких і можливу з їх боку помсту, одним з варіантів якої можна вважати соціальну революцію. Однак помсту або відплату, протидію злу насильством Соловйов вважає хворобою «дитячого віку» в області соціальних відносин. «Протидіяти злу злом, - пише він, - недозволено й даремно: ненавидіти лиходія за його злодіяння й тому мстити йому є моральне хлоп´яцтво» [1, с. 351-352]. Так роблять або ті, кому вигідне насильство, або ті, хто, орієнтуючись на природний розвиток, не розуміють соціальної ролі моральності, не мають відповідного виховання. Другий випадок, про який говорить Соловйов, у певному сенсі може бути виправданий з погляду незрілості архаїчного суспільства, перший - типове пристосування сучасних норм під первісні принципи кулачного права (за силу вигоди або за правом сили). Логіка древніх людей відповідає принципу адекватної відповіді. «Доктрина помсти, - щодо Соловйова, - вбачає ... зв´язок (злочини й покарання) у тому, що право, порушене певною злочинною дією, відновлюється відповідним або рівномірним впливом, наприклад, той, що вбив, повинен бути вбитий. Яка ж отут насправді відповідність або рівність? Самим знаменитим прихильникам цієї доктрини справа представляється в наступному вигляді: право є щось позитивне, скажемо + (плюс), порушення є щось негативне, - (мінус); якщо відбулося заперечення у вигляді злочину (напр., відняте життя в людини), то воно повинне викликати рівне заперечення у вигляді покарання (відібрання життя в убивці), і тоді таке подвійне заперечення, або заперечення заперечення, зробить знову позитивне становище, таким чином, відновлене право, мінус на мінус дає плюс. Важко зберегти серйозність при розгляді такої «гри розуму» [1, с. 343]. Якщо на таке тлумачення позитивного права дивитися очима біблійних пророків «Старого завіту», то єдиний позитив тут полягає в тому, що при всіх інших факторах це все ж таки право, про яке той, хто порушив, знає його споконвічно. Чи значить це, що в тому древньому співтоваристві, у якому споконвічним було природне право, а позитивне - тлумачилося примітивним передлогічним чином («око за око»), не було ніякого морального принципу? Це питання спирається на синкретичність первісної свідомості, адже перш, ніж проводити рівність, без якої немає права, потрібно мати розум, а перш, ніж розуміти, потрібно, на думку Е. Дюркґейма та У. Джеймса, мати якесь мінімальне колективне уявлення, тобто бути соціальним. Розірвати це примітивне герме- невтичне коло, де право і розум перебували разом з емоційними і естетичними поглядами буквально в одній нерозчленованій області, досить проблематично. Але отут вочевидь, що соціальність, примітивне право і архаїчна розумність - поняття однопорядкові. Це й є причина того, що так важко вже при світлі історії давалося мислителям уявлення про будь-яке право людини - божественне або природне. Соціальність і можливість її існування (тобто система прав), фактично виявилися за межами розуміння людини, тому що формувалися в області, недоступної свідомості, за межами розумності в несвідомій сфері. Єдине, що пов´язувало, у цьому контексті первісних людей, - це смерть, у якій дійсно поєднувалося свідоме та несвідоме, людське та божественне, простір та час, тобто весь комплекс опозицій, що оформляють буття і людини, і суспільства. Звідси з´являється природне «право предків» на духовну владу, що легітимізує первинні механізми соціальності. Можливо, це є один з перших механізмів, що регламентують рівність: перед смертю всі рівні - це очевидно й з погляду природного, і з погляду позитивного права, і в соціальній, і в індивідуальній сферах. І Соловйов слідом за Федоровим визнавав «право предків», що у примітивній свідомості могло бути природним механізмом моральності. І навіть природне право Руссо та Гоббса не враховує цей механізм, тому що вони розглядали образ людини, цілком розумної, яка знає, що таке воля або власність. Таким чином, первинний фактор, що вони враховували при формуванні природного права, як мінімум, не враховував механізмів формування людини і суспільства, а перехід від природного стану до суспільного тут стискає еволюцію до відповідної опозиції людини і суспільства, тобто до якогось метафізичного механізму, що нехтує історією. Соловйов пропонує враховувати еволюцію, і тут виявляє пріоритет морального начала над природним. У метафізиці етика виявляється зайвою, що й привело у свій час Канта до виявлення крім «чистого розуму» ще й «практичного». Потреба розірвати замкнуте герменевтичне коло соціально- правових проблем, що переборює метафізичність Руссо та Гоббса, і, навпаки, розірваність чистого і практичного розуму у Канта, змусила Соловйова шукати інші механізми формування права, хоча й він спирався на природні критерії визначення права: волю, рівність, особистість, - точніше, особисту волю і загальне добро.

Конкретний зріз історичного суспільства застосовується ним тільки для більш уважного продумування різних механізмів взаємодії галузей права. Якщо він і схилявся до якихось компромісів між видами права, то тільки для того, щоб зафіксувати їх взаємозумовленість. Зокрема він пише: «Певне в даних обстави- нах місця та часу обмеження особистої волі вимогами загального добра, або - що те ж - певне в даних умовах зрівноважування, або постійна сумісність цих двох начал, є право позитивне або закон у тісному сенсі» [1, с. 419]. І хоча такого роду висловлення певним чином є метафізичними, але без них не можна зрозуміти ні структуру суспільства, ні його еволюцію, ні механізму взаємодії його членів. У цьому випадку розкривається сутність взаємодії природного та позитивного прав, тому що воля і рівність, що відірвані від конкретних умов, залишаються метафізичними поняттями, але в певних конкретних умовах локального місця та історичного часу вони перетворюються в інструмент правового оформлення суспільства, або позитивне право. Обмеження воль в ім´я якого- небудь приватного або загального добра спостерігається у всіх суспільствах. Соловйова цікавить модель і еволюція тільки принципів загального добра, що відображає вищі моральні закони. Приватне право він розглядає тільки заради прикладів того, як суспільство не повинне жити, або для підтвердження тих або інших властивостей загального права. «Вимагаючи по необхідності від суспільного цілого того забезпечення моїх природних прав, що не під силу мені самому, я по розуму та справедливості повинен визнати за цим суспільним цілим позитивне право на ті засоби і способи дії, без яких воно не могло б виконати свого, для мене самого бажаного і необхідного, завдання.» [1, с. 420]. Крайні границі будь-якого приватного права - це граничні межі існування суспільства, а цими границями є право особистості (природне право) і право суспільства (позитивне право). Суспільство улаштовано таким чином, що без наявності цих крайніх правових границь воно існувати не може, тому що за межами цих границь, де домінує або одне, або інше право, порушується природний баланс сил у суспільстві і воно руйнується.

Хиткість суспільства, побудованого тільки на чистому природному і позитивному праві, змушує Соловйова шукати інші форми і способи його цілісності. Одним з позитивних факторів, що відбуваються в галузі права, є, на його думку, те, що архаїчні механізми правового трактування злочину і покарання все більше зникають із сучасних законів. «Одне з двох, - затверджує він, - або сенс покарання в ляканні, і тоді вже необхідно допустити болісні страти, як засоби по перевазі застрашливі; або ж характер покарання підкоряється моральному принципу, і тоді необхідно відмовитися від лякання, як мотиву по суті аморального. Той факт, що в сучасному карному законодавстві зникли найбільш послідовні види відплати і лякання, - зникло саме те, що з першої із цих точок зору повинне бути визнане самим справедливим, а з другої - самим корисним, - один цей факт досить показує, що інша моральна точка зору вже проникала в цю галузь» [1, с. 347-348]. Таким чином, Соловйов перебуває винятково на моральних позиціях при формуванні будь-якого права й розглядає право як наслідок наявності вищих моральних принципів, які якщо й закладені в природу людини, то винятково за вищими принципами. Звідси в нього вимальовуються такі складні механізми формування всеєдності, як софійність і боголюдинність, які він запозичив у слов´янофілів (А. С. Хом’якова [4] і ін.) і в «філософії спільної справи» (М. Федорова [3]). Але саме із цієї причини марксизм і ідеалізм у класичній формі не стали для нього каменем спотикання на шляху формування теорії права й у цілому «теоретичної філософії». Вол. Соловйов здійснив складну процедуру об´єднання історичного, соціального та морального шляхів розвитку і становлення природного та позитивного права і показав: концепція сучасного реального права вимагає опори на більш високі принципи ніж ті, що закладені в історично сформованих уявленнях про природне і позитивне право.

Бібліографічні посилання

1. Соловьев В. С. Оправдание добра. Нравственная философия // Собрание сочинений: В 16 т. - Брюссель, 1966. - Т. 8. - С. 3-516.

2. Трубецкой Е. Н. Миросозерцание В. С. Соловьева: В 2 т. - М., 1995. - Т. 1.

3. Федоров Н. Ф. Вопрос о братстве, или родстве, о причинах небратского, неродственного, т. е. немирного состояния мира и о средствах к восстановлению родства (Записки от неученых к ученым, духовным и светским, к верующим и неверующим) // Собрание сочинений: В 4 т. - М., 1995. - Т. 1. - С. 35-308.

4. Хомяков А. С. Семирамида. Исследование истины и исторических идей // Сочинения: В 2 т. - М., 1994. - Т. 1. - С. 15-448.