Т. С. Павлова
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Розглядаються головні риси взаємодії філософської та наукової методології.

Проблема методу полягає в тому, що діяльність людини залежить не тільки від того, хто діє або на що така діяльність направлена, але і від того як здійснюється даний процес, які засоби, прийоми, способи при цьому використовуються. Методологічні проблеми завжди мають міждисциплінарний характер.

Щодо співвідношення та ролі філософської та наукової методології є багато думок, які віднайшли своє вираження у різних наукових концепціях і підходах. Дуже складним і водночас важливим завданням є розмежування на теоретичному рівні філософської та наукової методології. Завдання ускладнюється тим фактором, що немає і напевно, не може бути єдиної точки зору щодо статусу філософії як науки. Крім того, з´явилася досить нова філософська дисципліна «філософія науки», яка оформилася лише у ХХ ст. Вона ставить перед собою завдання дослідження феномена науки, тобто розуміння того, що таке наукове знання, які умови його існування і розвитку. Як зазначає А. Койре, зазвичай філософію науки називають методологією наукового пізнання, бажаючи таким чином привернути увагу до методів науки [5, с. 6]. Тобто існує дуже багато проблемних питань, пов’ язаних як із розмежуванням філософського і наукового знання і відповідно методології, впливу філософії на розвиток науки та науки на розвиток філософського знання так і визначення взагалі, що є філософія і наука.

Очевидним є різноманіття існуючої проблематики, і дослідження з цих питань повинні мати послідовний і обґрунтований характер. У даній статті автор поставив певну ціль, яка полягає в визначенні основних питань методологічної проблематики у філософії і науці.

Щодо досліджень і публікацій, в яких розглядається дана проблематика, слід зазначити роботи В. В. Ільїна, А. Койре, В. Н. По- руса, М. М. Бахтіна, А. Н. Троєпільського, Д. Девідсона, Ю. Жданова, П. П. Гайденко та інших філософів, які намагалися розглянути проблематику філософської та наукової методології виходячи з аналізу різних тенденцій у розвитку людського знання.

Якщо метод - це є певні принципи, прийми, засоби дослідження, свідомий спосіб досягнення визначеного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач, то методологія - це сукупність, система методів, що застосовуються в тій чи іншій сфері діяльності, а також вчення про цю систему, загальна теорія методу. Методологія сформувалася у зв’язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів, які були відкриті у філософії, науці та інших формах діяльності людини.

Ідея методу протиставляється різним формам не рефлексивної поведінки, автоматизмом, інстинктам. Основна функція методу полягає у внутрішній організації і регулюванні процесу пізнання чи практичного перетворення того чи іншого об’єкта. Він певним чином дисциплінує пошук істини, допомагає прийти до цілі найкорот- шим шляхом.

При розгляді методологічних проблем постає питання співвідношення методу і теорії. Вони є взаємопов’язаними, і в своїй єдності є відображенням реальної дійсності. Можна говорити, що метод і теорія перетворюються один в інший. Щоб виконувати методологічну функцію, теорії повинні бути певним чином трансформовані із пояснювальних положень в регулятивні принципи методу.

Слід зазначити, що проблеми методу і методології не можуть бути обмежені рамками тільки науки або тільки філософії, вони повинні розглядатися у широкому соціокультурному контексті.

В історії філософської та наукової думки багато було висловлено поглядів щодо впливу науки на філософію. Ці думки дуже різні і часто суперечать одна одній - від поглядів, що наука взагалі- то і формувала філософію, до таких, що наука ніколи не була пов’язана із філософією і формувалася як окремий вид знання. Але ж щодо впливу філософії на науку, це питання набагато менш досліджене і потребує більш досконалого аналізу. Особливо суперечливим є зведення впливу філософського знання на наукове лише у період середньовіччя, де такий вплив розглядається скоріше як негативний, як такий, що гальмував розвиток науки.

Якщо розглядати питання співвідношення філософського і наукового знання, то найбільшу проблему створюють саме крайнощі, коли взаємовплив філософії і науки або взагалі не визнається, або зводиться до панівного впливу якоїсь однієї з цих сфер знання. Більш компромісною і водночас більш цінною з дослідницької точки зору є певна «золота середина», коли визнається вплив наукових концепцій на розвиток філософії і філософських концепцій на розвиток науки. Таким чином можна розглянути більше методологічних підходів, факторів, що вплинули на розвиток науки і філософії.

Як зазначає А. Койре, для такого підходу у розгляді проблеми взаємовпливу філософії і науки є певні підстави. Серед яких він виділяє наступні: наукова думка ніколи не була повністю відділена від філософської, великі наукові революції завжди визначалися катастрофою чи зміною філософських концепцій, наукова думка, якщо мова йде про фізичні науки розвивалась не у вакуумі, цей розвиток завжди проходив у рамках певних ідей, фундаментальних принципів, які наділені аксіоматичною очевидністю, які, як правило, вважалися приналежними власне філософії [5, с. 14-15].

Такий підхід суперечить поширеній серед деяких висококваліфікованих інтелектуалів від науки впевненості, що можна обійтися без метафізичного, філософського, теологічного знання і без цілісного світогляду взагалі, яке з їх точки зору не має практичної цінності [7, с. 8]. Не можна однозначно визначити, що саме стало причиною такої науково-методологічної самовпевненості деяких науковців, можливо з тим фактом, що наука у ХХ - початку XXI ст. зазнала значного розвитку і тому почуває себе самодостатньою. А можливо з тим фактом, на який зазначають сучасні дослідники, що наукове поле як система об’єктивних відносин між досягнутими (у попередній боротьбі) позиціями є місцем конкурентної боротьби, специфічною ставкою, що є монополією на науковий авторитет, що визначається як технічна здатність і - одночасно - як соціальна влада або монополія на наукову компетенцію, яка розуміється як соціально закріплена за певним індивідом здатність легітимно говорити і діяти від імені науки [1, с. 24]. Можливо. Але ж відносини філософії і науки це не є конкурентні відносини. Філософська і наукова методологія можуть співіснувати і надавати можливість більш досконалого взаємного розвитку. Методологія не просто виявляє вже сформовані прийоми та засоби діяльності, а й активно формує відповідні норми і методи, створюючи тим самим саму структуру раціонально-пізнавальної діяльності в філософії і науці.

Як зазначає П. Л. Капиця «Развитие науки заключается в нахождении нових явлений природы и в открытии тех законов, которым они подчиняются. Чаще всего это осуществляется благодаря тому, что находят новые методы исследования» [4, с. 314].

Щодо місця філософії, дуже влучно зазначив М. М. Бахтін, вона починається там, де закінчується науковість і починається іно- науковість. її можна визначити як метамову всіх наук (і усіх видів пізнання і свідомості) [2, с. 385]. На думку В. В. Ільїна, відмінною рисою філософії є те, що теорія тут співпадає з метатеорією: має місце самообґрунтування логіки і методу по ходу розгортання філософії із прийнятих передумов відносно значимого для неї проблемного поля. Тлумачення філософії як енциклопедії наук, ком- пендіуму наук, техніки аналізу науки, універсальної теорії самосвідомості, життєвого світу людини і т. ін. тягне за собою і специфічне конструювання її методу. Тобто характер предмета, що впливає на дослідження, визначає стилістику філософської творчості: він відповідальний за все різноманіття інверсій філософського методу [3, с. 22]. Всякий метод, взятий сам по собі, відокремлено не є філософським. Водночас він може бути інтерпретований як філософський в контексті специфічних припущень, прийнятих у конкретних системах. В силу залежності метода від вихідних допущень, є небезпека досліджувати не метод філософії взагалі, а метод приватної філософської системи.

Філософія є раціонально-теоретичною формою світогляду, яка виступає рефлексією крайніх підстав усіх видів людської історичної практики. Філософія підсумовує, синтезує її досягнення, формує світорозуміння, визначає, обґрунтовує вектори індивідуальної і соціальної творчості, задає світовідношення.

Філософія є наукою історичною, яка має справу з рухомою реальністю, яка постійно змінюється. Вона є рефлексія другого порядку, теоретизацією інших способів духовного виробництва. Емпіричний базис філософії - специфічні відображення різних видів свідомості. Філософія тематизує не у собі та саму по собі реальність, а опрацьовану реальність в образах і категоріально-логічних формах. Філософія розкриває останні - крайні, граничні - підстави образів, способів фіксації, проявів природного, суспільного, пізнавального, власне людського універсумів, задає, висвічує амплітуди розуміння і осягнення усього сущого. Філософія є відкритою системою, яка не є замкнутою у собі самій. По-перше, у філософії немає і не може бути єдиного вихідного начала, на що у різний час і при різних обставинах сподівалися адепти емпіризму, раціоналізму та інтуїтивізму. Філософію, як підмітив І. Кант, не можна починати з дефініцій. Дефініції у філософії є чимось завершальним, а не вихідним, вони не очевидні на початку і можуть бути виправдані в кінці.

Філософські передумови, з однієї сторони, не є чимось самоочевидним, а з іншого боку, не можуть бути обґрунтовані тими ж самими методами, що прийняті в спеціальних науках. Звідси і безпосередня неконтрольованість передумов філософії, які в цьому відношенні з´являються «метафізичними». У той же час передумови філософії не є необгрунтованими. Вони виправдовуються поняттям допустимості дослідницьких ініціатив, які мають ситуаційний, конкретно-історичний статус та практикою, яка хоча і заднім числом демонструє плодотворність принципів, які виступають як основа філософської діяльності.

Ці уточнення мають суттєвий характер для виділення певних рис філософського методу.

Метод як система принципів, що мають установочний, орієнтовний характер - це множинність регулятивних, нормативних правил, що приписують яким чином необхідно досліджувати, пізнавати, перетворювати предмет, а також вивчати, організовувати матеріал. Метод в силу цього виступає атрибутом доцільної діяльності у протилежність неосмисленому, недоцільному пошуку шляхом проб і помилок.

Філософія і наука є елементами культури. Наука - є одним із найважливіших вузлів, що пов´язує культуру і цивілізацію. Вона сама одночасно належить і до культури і до цивілізації. В цьому її сила і джерело продуктивності, у цьому ж суперечливість її образу [6, с. 240]. Безліч характеристик, функцій, ролей науки створює складну взаємопов´язану систему. В ній взаємодіють культурні і цивілізаційні елементи, переплітаючись, та входячи один в інший.

До числа найважливіших гносеологічних ознак наукового методу можна віднести: об’ єктивність - опосередкованість ознак достовірним знанням; загальнозначимість - загальний інтерсуб´єктив- ний характер наукового методу на відміну від ненаукової персоні- фікованості, унікальності; відтворюваність - інваріантність результатів для всякого суб’єкта у всякій схожій ситуації; доцільність - визначеність, заданість принципів інтелектуального руху, усвідом- леність реалізації як окремих шагів, так і систем операцій у цілому; необхідність - гарантованість результатів на відміну від ненаукової особливості випадкового, ненавмисного їх досягнення; ефективність - запланованість соціальної асиміляції, впровадження, споживання результатів, що не властиве ненауковому пізнанню, а базується на ситуативному, індивідуально конституйованому засобі отримання і застосування результатів.

В науці об’єкти розглядаються як дані, в відволіканні від питань про їх виникнення, становлення та розвиток, тобто в науці об’єкти дослідження розглядаються в синхронічному аспекті. У філософії, напроти, обов’ язково постає питання про їх виникнення, становлення та розвиток. Для конструювання існування предметної області науки достатньо обґрунтувати інтерсуб´єктивне існування об’єктів, що досліджуються. У той же час у філософії ставиться питання про об’єктивне існування предметів, тобто про існування предметів до і поза всякого існування людського суспільства [7, с. 11].

Виникає питання про те, наскільки даному поняттю метода відповідає уявлення про метод філософії. Структура філософських дій не описується в термінах вочевидь сформульованих, точних програмах, схемах, кодексах розумової активності. Дуже важко визначити те, що фактично необхідно робити, щоб бути філософом. Важко, але все-таки можливо. У філософії є визначені риси незмінності і неперервності, дещо стале, що втілюється у всіх системах, консолідуючи їх філософію, як таку. Було би помилково вважати, що даний тезис не розповсюджується на питання методу. З цих позицій можна виправдано допускати деяку унітарну канву творчої самореалізації діячів філософії. Мова йде про сукупність доволі стабільних розумових традицій, специфічних дослідницьких навичок, фігур предметної логіки, які відрізняють діяльність філософів- професіоналів.

Таким чином, метод філософії вирізняється комплексністю: він представляє сукупність різних дослідницьких процедур, операцій і прийомів. Можна визначити суть, ядро, єдину вісь досліджень, котрі забезпечують генерацію власне філософських результатів, що задовольняють мінімум описаних типових ознак. У вигляді прийомів і процедур. Їх вичленення можливе унаслідок сильного аналітичного прийому, в реальних актах філософської творчості вони не виділені: вони прибувають в цілісності і органічному зв’язку - переплітаються, зливаються, трансформуються один в інший. Такими невід’ ємними прийомами і процедурами, що складають фонд філософської діяльності, на думку В. В. Ільїна є: рефлексія, аналіз, синтез, гомогенізація, голографізація, тоталізація, універсалізація, інтенсивна теоретизація. Під рефлексією розуміється звернення мислення на усвідомлення власних вихідних позицій (передумов) для розуміння засобів формування уявлень про суще, принципів його фіксації засвоєння в різних типах життєдіяльності. Аналіз є вихідною операцією для сходження до основ - розкладення, розбиття, розсічення цілого до фундаментальних складових, через призму яких створюються філософські демонстрації, реконструкції, експозиції. Синтез - інтеграція глибинних підстав для сходження до цілісної панорами - експозицій дійсності. Гомогенізація є характерний прийом, який є уніфікацією всього спектра можливих співвідношень людини зі світом, із собою, із собі подібними. Так встановлюється ідеологема - однорідний духовний горизонт, що представляє собою межу, яка є змістовно неподоланною. Голо- графізація є специфічною процедурою, яка полягає у розгляді, сприйнятті, оцінці частин дійсності через призму дійсності як цілого. Тоталізація - це цілісний охват відносин дійсності, виходячи із осмислення суб’єкт-обєктних і суб’єкт-суб’єктних відносин. Універсалізація полягає у виявленні форм всезагальності буття завдяки категоріальному розчленуванню дійсності. Інтенсивна теоретизація - абстрагування від властивостей, ознак, акциденцій, речових властивостей що в останньому ступені свого завершення має категорії, які функціонували як субстанції.

Філософствування прив’язане до досвіду. Тому що воно відштовхується від визначеної конкретної історичної реальності, що задає його змістовний контур, крім того, глобальний синтез культури, що межує з виходом за межі досвіду є вихід лише за межі наявного досвіду, а не досвіду взагалі. Межі філософії - межі можливого досвіду в дану епоху, але і предмет дійсного досвіду в наступну епоху.

Історія філософії є усвідомлений рух від системи до системи. Минуле у філософії не відкидається, а включається як момент у майбутнє. Таким чином історія входить у теорію, вона є живим компонентом філософського знання.

Наукова істина є істина, що береться з обґрунтуванням. Філософська істина є істина, вистраждана у лоні історико- філософського процесу. Покликання до філософії - це покликання до абстрактного підходу, реалізму, широти поглядів, критичності.

Філософія виконує у процесі наукового пізнання певні функції, які полягають, перш за все, у наступному: надає певну філософську картину світу, загальне вчення про істину, найбільш загальні принципи, ціннісні настанови, виконує прогностичну, інтегративну, селективну та критичну функцію, виступає допоміжним критерієм істини.

Однак всякий метод є лише одним із факторів творчої діяльності людини, ця діяльність включає і критичність розуму дослідника, і його силу, глибину уявлення, інтуїцію, розвиток фантазії та інші фактори, тому при всій очевидній важливості і необхідності методу, не можна абсолютизувати його роль у творчій діяльності людини. Як зазначив А. Ейнштейн: «Не существует метода, который можно было бы выучить и систематически применять для достижения цели. Исследователь должен выведать у природы четко формулируемые общие принципы, отражающие определенные общие черты совокупности множества экспериментально установленных фактов» [8, с. 5-6]. Таким чином метод не може вважатися чимось сталим, змінюється і розвивається не тільки сама дійсність і свідомість людини, але і метод.

І хоча у науковій парадигмі не міститься опис конкретного механізму, що здійснює контакт фізичного з метафізичним, однак ми не просто віримо, а із власного досвіду знаємо, що такий механізм існує. І ця обставина не повинна нас бентежити. Тому що для створення духовного світорозуміння нам не обов’ язково знати конкретні механізми взаємодії метафізичного з фізичним, скоріше за все в силу своєї природи ніколи їх і не взнаємо, але важливо знати, що такі механізми дійсно існують [7, с. 13].

Вивчення філософської та наукової методології повинно займати достойне місце у людському пізнанні. А для цього необхідно вияснити як співвідносяться між собою поняття філософія і наука у історії пізнання і розгляд цих питань неодмінно приводить до питань філософської та наукової методології. Щодо філософської та наукової методології можна зробити певні висновки. Перш за все, необхідно зазначити, що розвиток філософської і наукової методології завжди проходив у рамках загального процесу розвитку людського знання. Філософія впливала на розвиток науки, але скоріше не прямо, а опосередковано, через свої методи, тому необхідно знаходити засоби адекватного співставлення філософських та наукових методів. Розвиток людського знання постійно ставить перед філософами та науковцями вимоги співвідношення та адекватного застосування методології. При чому, якого б розвитку не набули прикладні науки, вони все ж таки потребують для свого розвитку застосування філософської методології. Вона завжди буде виступати підґрунтям дослідження і водночас критерієм його істинності. Рішення питання про співвідношення філософії і науки повинно вирішуватися не з точки зору абсолютизації однієї із цих форм знання, а шляхом їх взаємодії. Саме поєднання філософського та наукового усвідомлення реальності надає більш широке уявлення про загальну картину світу. І, нарешті, взаємодія філософської та наукової методології дозволяє прискорити процес взаєморозвитку цих сфер людського знання.

Бібліографічні посилання

1. Альманах Российско-французского центра социологии и философии Института социологии Российской Академии наук. - М.; С.Пб., 2002.

2. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М., 1986.

3. Ильин В. В. Философия и научный метод // Методологические проблемы научно-технического прогресса. - М., 1987.

4. Капица П. Л. Эксперимент. Теория. Практика. - М., 1987.

5. Койре А. Очерки философской мысли. - М., 1985.

6. Порус В. Н. Рациональность. Наука. Культура. - М., 2002.

7. Троепольский А. Н. Метафизика, философия, теология, или Сумма оснований духовности: Монография. - М., 1996.

8. Эйнштейн А. Эволюция физики / А. Эйнштейн, Л. Инфельд. - М., 1965.