І. В. Лісникова
Національний технічний університет України «КПІ»

Присвячується розгляду системи «людина - природа». Осмислюються історичні та філософсько-світоглядні засади виникнення екологічної загрози. З’ясовується хід сприйняття екологічних про© Лісникова І. В., 2009 блем міжнародною спільнотою з поступовим перетворенням цього процесу в сучасний світоглядний орієнтир - екологізм.

Постановка проблеми. Кардинальні зміни в методології сучасного наукового пізнання різнопланові й багатоманітні, і мають тенденцію так чи інакше «звертатися» до проблеми інтеграції двох фундаментальних, фактично роз’єднаних і до сьогодні, блоків науки: природознавства та суспільствознавства. Найбільш переконливо цей процес відбувається на ґрунті сучасної екології і саме в цій галузі наукового пізнання отримують апробацію новітні тенденції епістемологічного та світоглядного характеру, що надає їй рис філософічності. Сучасні цивілізаційні зрушення однозначно фіксують нагальну потребу в розширенні засобів загальнонаукової та філософської рефлексії, спираючись на які можна було б переосмислити місце людини в світобудові, критично проаналізувати пройдений шлях і зорієнтуватися в напрямках подальшого розвитку людської цивілізації. Потрібні нові підходи, формули, пошуки нових ефектів, парадигм розвитку.

Зв ’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Європейська філософська думка за майже чотири століття свого розвитку обмежувалась одним і тим самим колом проблем. Реальний світ виявився значно складнішим від того, що репрезентувала класична «наукова картина світу». Особливо це дається взнаки при вирішенні глобальних проблем, що постали нині перед людством. Тому сучасний світоглядний орієнтир забезпечить можливість мак- симізувати ефект системної інтеграції і самоорганізації елементів екологічного світогляду. Застосування такої формули в практичному плані активізували б внутрішні ресурси зростання духовності переважно на основі стимулюючих ефектів спільної взаємодії елементів механізму регулювання. Створення механізму формування екологічної свідомості є неможливим без аналізу системи «людина- природа» через призму суспільно-політичних відносин, потреб, екологічних загроз чи небезпек.

Публікації, в яких започатковано розв ’язання даної проблеми. Акцент на єдність природо- і людиноохоронних процесів змушує робити та обставина, що й до сьогодні спостерігається термінологічна невизначеність, ідеалізація окремих, вирваних із загального контексту, екологічних положень, а то й відверта екологічна некомпетентність, які можна спостерігати не лише на рівні побутової свідомості, а й у наукових монографіях. Особливо суперечливо й непослідовно трактується фундаментальне відношення «людина - природа». Ще й досі проводяться диспути стосовно того, чи людина є часткою біосфери, чи навпаки - біосфера як підсистема соціуму входить у «світ людини», який мусить розглядатися виключно як феномен «соціальної форми руху матерії», що асимілював у собі всі інші форми. Навіть у контексті серйозних метаекологічних досліджень зберігається своєрідна антиномія: захищати людину від «перетвореної» нею ж природи, чи природу від людини з її приро- доперетворюючою експансією. Саме обґрунтування необхідності переосмислення ролі природного чинника в житті людини та суспільства, спроба корекції змісту понять «природа» та «людина» в контексті їх співвідношення як соціоприродного феномену в умовах нового цивілізаційного вибору залишається невирішеною раніше частиною загальної проблеми й є метою цієї статті.

Переосмислення опозиції «людина-природа» як соціоприрод- ного утворення багато в чому стимулюється практичною сферою, але не лише нею. Окрім того, стратегія практичних орієнтирів людства теж змінюється. Мабуть, одним з епохальних відкриттів нашої епохи слід вважати думку про те, що в процесі природокористування добувається не лише «хліб насущний», а й хліб духовний. І хоча гонитва за технічними та економічними показниками є загальнопла- нетарною тенденцією, все-таки набуває поширене міркування, що добробут, гідні людини умови її життєдіяльності - це не тільки достатньо розвинутий рівень економіки. На благополучному, як ми думаємо, Заході вчені теж піднімають з цього приводу тривогу та вимагають радикальної перебудови структури та пріоритетів економіки. Постійно акцентується увага на те, що скрізь багатства живої природи, кращі здібності людини приносяться в жертву досягненню «високого життєвого рівня». Все буття людини, її ментальність і система цінностей поставлені виключно в економічну площину. В результаті складається досить абсурдна ситуація: прибутки зростають, підвищується нібито рівень життя, а стан навколишнього середовища та самопочуття людей стає все гіршим. Гонитва за прибутком дається взнаки навіть у сфері екології: охорона природи розглядається як збереження ресурсів для промисловості, а охорона того чи іншого виду ставиться в залежність від того, наскільки він є корисним. Все частіше робиться висновок: шлях сучасної цивілізації, що спирається на індустрію та невпинний економічний розвиток, є хибним. На ньому принципово неможливо досягти усталеного розвитку, якби ми не вдосконалювали систему природокористування. Идучи по ньому, ми завжди приречені йти за подіями та марно намагатися виправити наслідки наших руйнівних дій.

Протягом усієї історії розвитку цивілізації відносини людини та природи були непростими. Вони пов’язані, з одного боку, з використанням людиною природи та перетворенням її у власних інтересах, а з іншого - необхідністю збереження природи як простору людської життєдіяльності. Результатом таких відносин стала непомірна складність та суперечливість наслідків, зумовлених людською діяльністю. Розмаїття форм сучасного життя завдяки техніці та новітнім технологіям, які значно розширили межі активності людства, стали невід’ємним елементом функціонування суспільства. Проте, як закономірність, можна відзначити таку особливість сучасного екологічного становища. Сьогодні деструктивний вплив людини на біосферу незрівнянно стрімкіший, ніж швидкість осмислення складності екологічної ситуації. Ця обставина починає усвідомлюватися як глобальна екологічна проблема, починаючи з середини XX ст. Тому великого значення набуває переосмислення усталених уявлень про природу і людину та їх взаємодію.

Сьогодні екологічна проблематика посідає одне з провідних місць не лише в сфері природничо-наукових, а й суспільно- гуманітарних досліджень. Вона надзвичайно актуальна та представляє різноманітні напрямки наукового пошуку, їй присвячено чимало наукових праць зарубіжних^ вітчизняних дослідників, зокрема В. Гьосле, Н. Депенчук, Г. Ионаса, А. Єрмоленка, Ф. Канака, Т. Гардащук, М. Кисельова, В. Крисаченка, М. Мойсеєва, Ю. Одума, А. Печчеї, Л. Сидоренко, І. Стогнія, М. Реймерса, М. Хилька, О.Яницького та ін.

Невпинний розвиток сучасної цивілізації змінює сутність і масштаби людської діяльності та ставить людину й біосферу в нові умови співіснування. Зокрема, перед людиною постає проблема трансформації її поведінки та способу життя щодо навколишнього середовища для того, щоб відбувалися тільки позитивні зрушення. Але ті зміни, які відбуваються зараз у навколишньому середовищі у зв’язку з масштабною планетарною діяльністю людини, призводять лише до подальшого загострення екологічних проблем, які в деяких випадках надзвичайно швидко заявляють про себе. У зв’язку з цим виникає нагальна потреба в переосмисленні стратегії людства щодо екологічного становища. «Екологічними проблемами почали називати проблеми забруднення навколишнього середовища, утилізації відходів, безпечних технології, демографії, проблеми харчування і охорони здоров’я, моралі і міжнародних відносин» [9, с. 10]. Поняття «екологічна проблема» відображає суперечності, що виникають у системі зв’ язків людини, природи та соціуму і є наслідком інтенсифікації їх взаємодії. Ці суперечності проявляються в умовах життя людей, соціально-економічних, політичних та інших процесах [8, с. 12]. Таким чином, екологічна проблема виступає як об’ єктивний результат історично-суперечливого розвитку суспільства, його складних взаємозв’ язків з природним середовищем. Форми цих зв’язків історично змінюються, їх різноякісний характер в окремих регіонах нашої планети свідчить про суттєву залежність взаємодії соціуму та природи.

Значення загальноосвітніх екологічних проблем висвітлювалося в роботі Стокгольмської конференції ООН з проблем навколишнього середовища (1972), у Програмі ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). А в аналітичному огляді «Глобальна екологічна перспектива» (ГЕП - 2000) прогнозується стан навколишнього природного середовища на початок XXl ст. і рекомендації щодо виживання міжнародної спільноти. Для вирішення екологічних проблем розробляються нові науково-дослідницькі програми, які стосуються інтересів багатьох країн (використання джерел енергії, демографічні зміни, забезпечення продовольством населення планети, використання нових нешкідливих для наступних поколінь технологій, стан навколишнього середовища та ін.). Сучасне суспільство, яке вступило у нове століття, залишається частиною проце- су загального розвитку біосфери, еволюції природи, законів, які необхідно дотримуватися.

Масштаби діяльності людства в наш час безповоротно змінюють вигляд планети, а останнє століття розвитку суспільства характеризується значним зростанням техногенного навантаження на природу, що зумовлює руйнівні процеси. Тому зростаюче погіршення екологічної ситуації активно стимулює розвиток досліджень, спрямованих на осмислення екологічних проблем та їх вирішення, пошук шляхів запобігання катастрофічної руйнації природного середовища людиною.

Сучасні дослідники А. В. Толстоухов, М. І. Хилько важливою особливістю екологічної проблеми визначають її прояв на трьох внях: національному, регіональному і глобальному [12, с. 23]. плив на навколишнє природне середовище, його забруднення, використання ресурсів спочатку проявляється в кожному випадку на конкретному національному рівні, а згодом ці процеси інтегруються. Всі рівні взаємопов’язані та взаємозалежні: антропогенний і техногенний тиск на навколишнє середовище, його негативні екологічні зміни на національному рівні породжують регіональну та глобальну екологічну рівновагу. На відміну від національного, на регіональному рівні, екологічна небезпека торкається інтересів двох або більше країн, а вирішення кожної конкретної проблеми можливе лише за умови міжнародного співробітництва. Екологічні проблеми сучасності вже не мають кордонів, вони стають явищем міжнародним і навіть загальнолюдським, тобто набувають глобального характеру.

Аналізуючи досвід дій щодо збереження довкілля та громадської участі в них, Т. В. Гардащук пропонує екологічні проблеми вирізняти в їх історичній перспективі і, відповідно, визначає їх як три етапи екологічних проблем. Перший «охоплює проблеми використання земель і водних ресурсів, захисту лісів і ґрунтів, збереження флори та фауни, створення національних парків. До другої генерації належать проблеми токсичних відходів, забруднення басейнів рік і озер та підземних вод, забруднення повітря. Третя генерація - це проблеми зміни клімату, руйнування озонового шару, забруднення світового океану, глобальне спустелювання, винищення тропічних лісів, глобальні втрати біорозмаїття» [3, с. 147].

На початку свого існування екологія сформувалась як суто біологічна наука про взаємовідносини «організм - середовище». Проте з посиленням антропогенного та техногенного тиску на навколишнє середовище стала очевидною недостатність такого підходу. Нині коло наук, які залучені до вивчення екологічної проблематики, розширилося від природничих до соціогуманітарних. Ю. Одум з цього приводу зазначив, що «.екологія все більше стає цілісною дисципліною, що пов’ язує природничі та гуманітарні науки. Зберігаючи свої міцні корені в біологічних науках, вона вже не може бути віднесеною цілком тільки до них. Екологія - точна наука в тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та прилади математики, хімії, фізики та інших природничих наук. Але водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію екосистем дуже впливає поведінка людини. Як інтегрована та природнича наука, екологія з великим успіхом може бути застосована до практичної діяльності людини, оскільки для ситуацій, що складаються в реальному світі, майже завжди є властивими два аспекти: природничий і соціальний» [10, с. 9].

У колективній монографії «Концептуальні виміри екологічної свідомості» термін «екологія» вживається у двох значеннях: традиційному (як галузь біології) і в його сучасній інтерпретації (міждисциплінарні дослідження, пов’язані з довкіллям, суспільно- політичні, організаційно-управлінські, технологічні, економічні тощо). Визначається також, що сучасна екологія - певне ментальне середовище, в якому «поєднуються дослідницькі, ідеологічні, філософсько-світоглядні та конкретно-організаційні засади управління зовнішніми ресурсами, моніторингу стану довкілля, визначення та підтримки належного рівня екологічної безпеки тощо» [7, с. 78].

Інтереси сучасної екології не окреслюються біологічними межами. А об єкт її дослідження еволюціонував - від вивчення взаємовідносин «організм - середовище» до аналізу взаємовідносин «людина - природа». Тобто вона охоплює спектр проблем, пов’язаних з особливостями взаємодії людини з природним середовищем. На думку Р. Кіркмана, над екологією утворилась своєрідна надбудова, яка стала виконувати ідеологічні, світоглядні, регулятивні функції. Він це явище позначив поняттям «екологізм» [8, с. 187].

О. К. Дрейер та В. А. Лось під поняттям «екологізм» розуміють «світогляд, що базується на домінанті природоохоронних цінностей щодо інших цільових установок сучасного цивілізаційного процесу» [3, с. 197].

Поняття екологізм як необхідний компонент теоретичного осягнення дійсності в межах екології на понятійному рівні розширює сферу наукових досліджень у галузі суспільного дискурсу, філософії екології, біоетики. У своєму розвитку екологізм спочатку починає проявлятися у вигляді стурбованості окремих груп населення у зв язку зі зникненням куточків дикої природи, у визнанні неприпущення негативних наслідків руйнівної діяльності людини та її втручання в природну гармонію, у виникненні рухів за збере - ження водних і лісових ресурсів.

Пильна увага людей до екологічних проблем, якості довкілля, виснаження природних ресурсів, таких необхідних для підтримки життя, зміни рослинних і тваринних спільнот, забруднення атмосфери та водоймищ, що були зумовлені стрімкою індустріалізацією та урбанізацією суспільства, прискорюють становлення загальноєвропейського руху за збереження природи. У Великобританії, Нідерландах, Німеччині. Данії, Ірландії створюються природоохоронні організації та рухи на захист і збереження природи [2; 7].

Початкові прояви занепокоєності з приводу руйнації природи, екологічної мобілізації спостерігаються ще на рубежі XIX - XX ст., коли невеликі групи захисників природи, далеких від політики, а також представники наукової та творчої інтелігенції США та Західної Європи вперше почали розглядати проблеми визнання та збереження природи, запобігання її спотворенню [11]. Ці групи існували переважно на локальному рівні (в межах наукових географічних, біологічних, краєзнавчих товариств). Екологічна стурбованість була, насамперед, зорієнтована на збереження флори та фауни, зближення ідеї цілісності природи з національною природо-культурною спадщиною, задоволення естетичної та художньої потреб.

Першим результатом збереження дикої природи стає створення заповідних територій, національних парків, відповідних природоохоронних організацій і товариств, рухів, які привертають увагу уряду та широких верств громадськості до природоохоронної спрямованості. Вагомим внеском у діяльність природоохоронних організацій стало ухвалення законодавчих актів, які сприяли розвитку екологічного руху та організацій збереження природо-куль- турної спадщини. Першим великомасштабним актом збереження дикої природи в інтересах суспільства стає підписання акту про створення Йеллоустонського національного парку в США. Ця подія стала визначною віхою в історії раннього природоохоронного руху і втіленням ідей його першопрохідців Д. Кетліна, Г. Торо, Ф. Паркмана, Д. Марша [1]. У США у 1915 р. було засноване Екологічне суспільство Америки, яке стало реальною силою в боротьбі за збереження природи [13]. Пізніше європейські національні організації і товариства ініціювали створення Комісії для міжнародної охорони природи. Популярний ентузіазм дій у напрямку збереження дикої природи став величчю національного буття США та багатьох країн Західної Європи.

Т. В. Гардащук, розглядаючи в історичній перспективі становлення екологізму, робить висновок, що «ідеологи першої «охоронної» хвилі погоджувалися з існуючим суспільно-політичним устроєм і його нормами і не піддавали сумніву домінуючі цінності сучасного їм суспільства, а їхні концептуальні цілі не виходили за межі наявної суспільно-політичної системи» [3, с. 149].

Подальший розвиток і активізація природоохоронної діяльності в Європі продовжується після Другої світової війни. У 1948 р. за сприяння ЮНЕСКО був створений Міжнародний союз з охорони природи та природних ресурсів, який став міжнародною асоціацією країн, урядових і неурядових природоохоронних організацій.

Наступний період мобілізації екологічної діяльності відбувається у 1960-ті рр. та характеризується екологічними проблемами другого та третього типів. Зокрема, у другій половині 60-х рр. формуються організаційні структури масового суспільного руху захисників навколишнього середовища. Зазвичай, екологічні наслідки не усвідомлюються до того часу, доки вони не починають заважати діяльності людини або суттєво впливати на її життя, здоров’ я, добробут, і тому раніше ентузіасти руху погоджувались з існуючим соціумом. У 60-ті рр. становище змінюється і масові виступи на захист природного довкілля набувають розмаху. До них залучаються вже більш широкі верстви населення. На цьому етапі активна діяльність екологістів часто-густо зводиться до алармізму, коли інформування широкої громадськості про критичне становище екологічних проблем базується на нагальному емоційному впливі, який вселяє в людей паніку та тривожний настрій, відчуття загрози існування на «фізичному» рівні. Екологічна спрямованість виходить на новий щабель і змінює характер прояву соціальних суперечностей, викликаних, у першу чергу, турботою про якість життя в країнах Західної Європи та Америки.

Розширюється діяльність природоохоронного руху. З ініціативи його лідерів була створена міжнародна неурядова організація - Світовий фонд дикої природи - з подальшим формуванням національних осередків у Великобританії, Франції, Німеччині, Бельгії, Данії, Нідерландах. Підвищена занепокоєність людей, що відчувають на собі наслідки ядерної енергетики, екологічно шкідливих виробництв, які забруднюють довкілля і призводять до погіршення стану здоров’я, швидке накопичення токсичних відходів, виснаження озонового шару та погіршення водних ресурсів планети, накопичення в атмосфері газів, які викликають парниковий ефект, формують нові екологічні орієнтири. Сукупність різноманітних ініціативних, природоохоронних, індивідуальних і масових виступів, соціальних протестів населення характеризує екологічний рух на цьому етапі.

Рухові екологічного протесту властивий еволюційний розвиток - від масових громадських ініціатив до виникнення політичних «зелених» партій, а потім до союзних дій з політичними організаціями, державними установами. З другої половини 70-х рр. простежується тенденція до політизації та ідейної радикалізації руху. Спочатку політична діяльність організацій і груп захисників навколишнього середовища обмежувалася письмовими вимогами до урядових органів, але це не давало очікуваних результатів. Еколо- гісти перейшли до більш рішучих дій: висування в парламенти своїх кандидатів. Радикальна частина екологічного руху в різних країнах перетворилася на політичні партії - партії «зелених». Вони майже одночасно виникли в Великобританії, Франції, Іспанії, ФРН, Бельгії, Нідерландах, Данії, Швеції, Італії і в деяких інших країнах. Але в Америці на цьому етапі розвитку екологічного руху політи- зації не виникло, що пов’язано з особливостями соціокультурного розвитку країни, зокрема, домінуванням філософських і ідеологічних засад діяльності з охорони природи та природних ресурсів, який започаткували американські консерваціоністи в XIX ст. Діячі екологічного руху США на цьому етапі зосереджують свої зусилля на діяльності в місцевих органах влади, використовують непарла- ментські методи впливу на суспільно-політичне життя.

Соціальна зумовленість виникнення «зелених» пов’язана, перш за все зі зміною ціннісних орієнтацій, яка характерна для постіндустріальних західних суспільств на межі 60-70 рр. Процес зміни цінностей, коли після періоду економічного росту постівдус- тріальні суспільства переходять від домінанти колишніх матеріалістичних цінностей до постматеріалістичних, згодом впливає на мобільність політичних та екологічних рухів.

Відмінність цього періоду (від першого - охоронного) полягає в «поглибленні політичної стурбованості та ідеологічній спрямованості, які ставили під сумнів попередній суспільно-політичний лад та цінності західного суспільства» [3, с. 150]. Високий динамізм змін екологічного руху, вихід його на арену політичної діяльності приводить до переоцінки ідей, поглядів, методів діяльності. Утворення «зелених» партій прискорило диференціацію та розмежування екологічного руху, формування в ньому різних напрямів і течій. Деякі екологічні організації зникли з суспільного життя, інші відшарувались від екологічних партій, щоб продовжити своє автономне існування та неполітичну діяльність. Обравши такий шлях, екологічні організації в деяких країнах мають можливість впливати на вирішення екологічних питань за допомогою системи національного законодавства.

Початок 70-х рр. вважається періодом екологізації та становлення сучасного екологізму. У цей час у США з’ явилися численні екологічні наслідки неконтрольованої господарської діяльності 60-х рр., особливо у великих містах і міських агломераціях. До суттєво гострих проблем було віднесено забруднення повітря та поверхневих вод, нестача та низька якість води [13]. Це не залишилося поза увагою науковців та широких верств американців, які ще уважніше почали ставитися до проблем, пов’ язаних зі змінами в навколишньому середовищі, наче раптово люди з’ ясували, що вони залежать від стану довкілля та вразливі до різноманітних ситуацій: дефіциту та забруднення води, виснаження природних ресурсів, атмосферного тиску, наслідків використання нових технологій. Факт зростання екологічної стурбованості спостерігався у зміні технократичних концепцій на концепцію обмеженого розвитку. 22 квітня 1970 р. уперше відзначили День Землі, який став кульмінацією «екологізації» суспільно-політичного життя. У цей день були проведені заняття в кожному університетському містечку Америки, які були присвячені захисту навколишнього середовища. Ці події широко були висвітлені засобами масової інформації. Проголошення Дня Землі завершило період масових акцій протесту проти забруднення довкілля та виснаження природних ресурсів. З цього моменту почалась диференціація сучасного екологізму та формування в ньому різних течій.

Підсумовуючи, слід ще раз підкреслити ряд положень, які мають важливе методологічне значення для подальшого дослідження проблеми.

Екологізм розглядає і аналізує широкий спектр питань, пов’язаних з кризовою екологічною ситуацією, визначає програму та практичні дії громадськості у вирішенні світоглядних орієнтирів, політичних засад у сучасному соціумі. На думку авторки, він (екологізм) не задовольняється суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить до усіх сфер суспільно-політичної діяльності. Натомість, екологізм наполягає на визнанні самооцінки природи, а отже - на необхідності переосмислення взаємовідносин «людина - природа» та радикальних змін у ставленні людини до неї.

Отже, феномен природокористування виявляється значно складнішим від традиційних, спрощених уявлень. У тих чи інших його формах проявляється зв’язок особи, суспільства та природи. Пошук удосконалення форм цього зв’язку здійснюється не лише «знизу» - шляхами оптимізації технологій, впровадженням альтернативних енергетик, біологічних методів боротьби зі шкідниками сільського господарства та ін., а й «зверху» - засобами «екологіза- ції» форм суспільної свідомості (науки, культури, етики, світогляду), підняттям рівня духовного розвитку та екологічної компетентності нашого сучасника. Шлях «зверху» є досить продуктивним для здійснення нині «повернення до природи» (духовного та практичного) в нових цивілізаційних умовах. Більш доречним тут був би вираз - «обличчям до природи» через перегляд і переосмислення наших особистих і колективних, навіть загальнолюдських спрямувань і радикальної зміни існуючих соціальних інституцій.

Бібліографічні посилання

1. Безпека життєдіяльності (забезпечення соціальної, техногенної та природної безпеки). - К., 2004.

2. Викторов В. Ш. Введение в социологию безопасности. - М., 2008.

3. Гардащук Т. В. Сучасний екологізм: теоретичні засади та практичні імплікації // Практична філософія. - 2001. - № 1. - С. 147-151.

4. Дрейер О. К. Экология и устойчивое развитие / О. К. Дрейер,

В. А. Лось. - М., 1997. - С. 197-205.

5. Дэнлап Р. Э. Здоровье планеты / Р. Э. Дэнлап, Дж. Г. Гэллап, А. М. Геллап // Социологические исследования. - 1992. - № 12. - С. 11-32.

6. Качинський А. Б. Екологічна безпека України: системний аналіз перспектив покращення. - К., 2001.

7. Концептуальні виміри екологічної свідомості. - К., 2003.

8. Костин А. И. Экополитология и глобалистика. - М., 2005.

9. Крисаченко В. С. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку / В. С. Крисаченко, М. І. Хилько. - К., 2002.

10.Одум Ю. Экология: В 2 т. - М., 1986. - Т. 1.

11.Романченко І. С. Екологічна безпека: екологічний стан та методи його моніторингу / І. С. Романченко, А. І. Сбітнев, С. Г. Бутейко. - К., 2006.

12. Толстоухов А. В. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегій / А.В. Толстоухов, М. І. Хілько. - К., 2001.

13.William A. H. Cultural Anthropology. - Orlando (in Florida), 1996.