А. П. Гірман
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Розглядаються ключові законодавчі аспекти соціального захисту інвалідів у сучасній Україні.

Проблеми людей-інвалідів із року в рік все більше набувають ознак всесвітньо-соціальних, що не може залишити поза увагою будь-яку державу, уряд, науку, медицину, соціальну сферу. За даними міжнародних організацій сьогодні кожен десятий мешканець Землі - інвалід.

Соціальна політика держави щодо людей з розладами і порушеннями стану здоров´я, незважаючи на свою специфіку, не може розглядатися окремо у відриві від загального соціально- економічного фону. Значною мірою вона залежить від загальної парадигми соціальної політики та економічного розвитку в Україні.

Накопичений міжнародний і вітчизняний досвід свідчить про те, що ефективне вирішення тих чи інших проблем можливе лише в рамках моделі, де органічно поєднана зацікавлена цілеспрямована політика держави, її правові, економічні, організаційні, і наукові можливості, з одного боку, та ініціатива й інтереси відповідної соціальної групи населення, з іншого.

Найперший крок до втілення такої моделі - становлення сучасної системи соціального захисту інвалідів, створення рівних з іншими членами суспільства можливостей для реалізації своїх прав і свобод, розвиток їх індивідуальних здібностей та задоволення особистих потреб.

Слід зазначити, що до 90-х рр. минулого століття соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах. За роки незалежності України державна політика по відношенню до соціально незахищених категорій населення зазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держави спрямовувалися на соціальне забезпечення, то в даний час державна політика базується на соціальному захисті громадян. В основі принципу соціального захисту є не соціальне забезпечення, як пасивна функція соціального захисту, а захищеність через створення відповідних умов та рівних можливостей для реалізації життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу кожного.

На сьогодні розрізняють чотири концепції державної політики стосовно функціонально обмежених громадян. Так, медична концепція визначає інвалідність як патологію. Вона є найбільш поширеною в нашій країні, що призвело до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями. її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізований характер. Це, в свою чергу, сприяє тому, що людина ізолюється від суспільства, знижується її соціальний статус.

Соціальна концепція передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціально функціонувати. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізмами, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмеженими можливостями у суспільство.

Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що особистість стає пасивним об´єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів. Створені соціальні служби хоча і стали визначальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не підтримують істотного права функціонально обмежених громадян самим приймати рішення та обирати варіанти розв´язання тих чи інших проблем.

Політична концепція орієнтована на те, що інваліди розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються. У цьому плані дана модель послужила поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль. Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім´я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну політику, яка торкається їх інтересів.

Концепція «культурний плюралізм» характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей. З цієї позиції людина з обмеженими можливостями розглядається з точки зору забезпечення громадянських прав, а не у зв´язку з наявністю патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізичних і психологічних бар´єрів в соціальному середовищі шляхом створення різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де інваліди отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя.

Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Прагнення поєднати переваги усіх названих концепцій сприяє формуванню сучасної української системи соціального захисту, вихідними позиціями якої є гуманістичний характер ставлення до людини з обмеженими можливостями, особистісно-діяльнісний підхід до інваліда, що не дозволяє відчувати себе неповноцінним і соціальне бачення особистості, всебічне сприяння розкриттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема людей з обмеженими функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується медичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можливостей.

Виходячи з цього, комплексне розв´язання проблем інвалідності має передбачати:

- правове регулювання соціальної політики щодо інвалідів;

- матеріальне, соціально-побутове та медичне забезпечення;

- комплексну багатопрофільну реабілітацію;

- освіту та фахову підготовку;

- працевлаштування та зайнятість інвалідів;

- інформаційне забезпечення.

Деякі напрямки такої діяльності уже реалізуються у сучасній українській державі. Так, на сьогодні складовими системи соціального захисту неповноправних громадян є пенсійне забезпечення, державне соціальне страхування, державна соціальна допомога, система пільг та компенсацій як соціальна підтримка, фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів, медичне забезпечення інвалідів, освіта, соціальна та професійна реабілітація тощо.

Правове регулювання соціальної політики щодо інвалідів здійснюється відповідно до Законів України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» тощо.

Крім того, не можна не згадати новий закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Основне завдання цього закону полягає у відновленні соціального статусу, досягненні матеріальної незалежності та соціальної адаптації людей з інвалідністю, створення умов для усунення обмежень їх життєдіяльності, відновлення здатності до побутової, професійної, суспільної діяльності.

Проте, багато аспектів соціального захисту неповноправних громадян потребують нагального втручання та реформування.

Система соціального захисту, яка діє сьогодні, не забезпечує адекватної соціальної підтримки. На сьогодні чверть інвалідів одержують пенсії у мінімальному та менше мінімального розміру. Не додає оптимізму постійно зростаюча кількість малозабезпечених непрацездатних громадян, що потребують грошової та натуральної допомоги.

У сфері медичної реабілітації існує ряд перешкод пов´язаних із недостатнім фінансуванням, через що більшість прав залишаються декларативними. Експерти вважають, що, перш за все, це зумовлено такими факторами як нестабільна економічна ситуація в країні; значна різниця між державними виплатами і реальним прожитковим мінімумом; значні витрати на лікування й медикаменти. Це у свою чергу обмежує можливість безкоштовного санаторнокурортного лікування та спричиняє недоступність спеціалізованої допомоги в невеликих населених пунктах.

Ще одна «болюча точка» - відсутність рівних можливостей при отриманні освіти. Це значно звужує життєві обрії функціонально обмежених молодих людей, хоча її й намагаються здійснювати в системі спеціалізованих шкіл та будинків-інтернатів. Ці заклади забезпечують отримання переважно неповної середньої освіти. Отримання ж повної середньої або вищої освіти є клопотом самих дітей та їх батьків.

Що стосується професійної підготовки та працевлаштування, напружена ситуація у цій сфері є чи не найгострішою проблемою інвалідів. У розвинутих країнах давно розроблені і діють програми профорієнтації інвалідів, які дозволяють їм зайняти гідне місце суспільства. В Україні переважну частину професійної підготовки здійснюють спеціалізовані школи та будинки-інтернати, вона не потребує високої кваліфікації і пов’язана з ручною роботою.

Першочерговим завданням у цьому сенсі мала б стати підготовка кадрів з числа інвалідів, спроможних у реальних економічних умовах створювати нові підприємства, що надало б можливість у свою чергу працевлаштовувати інвалідів. Такими структурами могли б стати бізнес-інформаційні центри.

Систематизація обліку робочих місць за професіями для громадян з функціональними обмеженнями, укладення спеціальних контрактів, законодавче визначення переважних прав на виробництво і т.ін. також могли б значно покращити ситуацію.

І ще: Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зобов’язує органи державної влади створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до житлових, громадських і виробничих споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах. Проте, хоча справа і просувається, більшість маломобільного населення України все ще позбавлена можливості брати участь у суспільному житті через недоступність соціальної інфраструктури. Навколишнє середовище в містах України розраховане майже виключно на здорову людину. В переходах та під’їздах будинків не має пандусів, а лише сходинки, візок може потрапити в ліфт чи двері квартири лише в розібраному вигляді. Такі місця загального користування як магазини, аптеки, ресторани, кінотеатри, концертні зали, навчальні заклади, бібліотеки непристосо- вані для пересування інвалідів без сторонньої допомоги.

Інститут соціального захисту всіх верств населення, в тому числі інвалідів, потребує законодавчої, фінансової, економічної, адміністративної, науково-технічної підтримки та удосконалення, спираючись на позитивний міжнародний досвід у цій сфері діяльності.

Слід наголосити, що розв´язання викладених проблем, з одного боку, дасть змогу змінити життєвий статус людей з особливими потребами, а з другого - стати Україні в один ряд з іншими цивілізованими країнами світу.

Бібліографічні посилання

1. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 21. - С. 252.

2. Мостіпан О. Державна політика щодо інвалідів: перспективи та пріоритети // Соціальний захист. - 2006. - № 11.

3. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 23.

4. Права інвалідів в Україні: Збірн. правових документів. - К., 1998.

5. Сташків Б. І. Правове регулювання праці інвалідів // Соціальний захист. - 2005. - № 4.- С. 54-63.