О. О. Осетрова
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Здійснюється філософський аналіз феномена суїциду на матеріалі тих суїцидальних фактів, що містяться у Біблії.

З поширенням християнства табу на суїцид все більш укорінювалося, поки не стало абсолютним. Однак слід звернути увагу на те, що у Біблії викладені факти самогубств, які не тільки не супроводжуються негативною оцінкою, але й містять певні елементи захоплення мужністю суїцидентів. Це привело до формування певного протиріччя у поглядах християн на суїцид: з одного боку, його осуд, а з іншого - суїцидальна поведінка християнських мучеників.

Актуальність звернення до Біблії у даному контексті обумовлюється тим, що у Біблії наче передбачається майбутня суїцидальна ситуація і актуальність суїцидальної проблематики:

1) Ісус, коли вели Його на страту, говорив, що прийде час, коли людство почне бажати собі смерті;

2) у Першому посланні Іоанна є неясне місце, у якому проводиться чітке розмежування гріха не до смерті, котрий, якщо молитися, Бог простить і дасть життя, та гріха до смерті, котрому немає прощення: у даному випадку під гріхом до смерті мається на увазі самогубство - єдине, чого не можна замолити не тільки тому, хто повністю знищив і тіло, і душу свої, тобто самогубцю, але й тому, хто молиться за нього, оскільки була нанесена непрощенна образа Богу;

3) у Одкровенні Іоанна Богослова говориться про настання такого Часу, коли «люди будут искать смерти, но не найдут ее; пожелают умереть, но смерть убежит от них» [1].

4) У цілому основне завдання даної статті полягає у аналізі тих суїцидальних фактів, що містяться у Біблії.

Так, Г. Чхартишвілі указав на наявність у Біблії семи фактів очевидного самогубства, акцентуючи увагу при цьому на відсутності у їх викладенні відтінку осуду. Однак у Біблії таких фактів більше, до того ж мають місце приклади суїцидальної поведінки та суїцидального еквівалента.

Перший факт - смерть синів Аарона - Надава і Авіуда, що являє собою такий вид аутоагресивної поведінки як суїцидальний еквівалент (під суїцидальним еквівалентом розуміють неусвідомлені дії та навмисні вчинки, які наслідком своїм мають самознищення чи саморуйнування, що не було метою). Вони ослу- халися самого Бога, порушивши Його заборону на принесення Господу чужого вогню, тобто вони знехтували страхом перед Богом як страхом перед гріхом. Поведінка синів Ааронових демонструє первісний злочин - самогубство духовне, покаране Богом фізичною смертю. Саме про суть подібного духовного самогубства писав Г. Марсель: людина не може розглядати себе як абсолютне начало. Вона може, правда, поглянути за межі власних витоків і перед лицем останніх повинна прийняти певну духовну настанову. З одного боку, людина може залишитися вірною своїм витокам, а з другого - може відмовитися від них. Така відмова є справжнім духовним самогубством, яскравим прикладом якого і слугує поведінка Надава й Авіуда.

Першим очевидним біблейським самогубцем Г. Чхартишвілі вважав Авімелеха, про якого, до речі, О. Моховиков не згадував у низці інших біблейських самогубців - Самсона, Саула зі зброєносцем, Ахитофеля. Однак питання щодо очевидності самогубства Авимелеха є дискусійним.

Авимелех, син Ієроваала, чи Гедеона, порушив заповідь Бога «Не убий», умертвивши 70 синів батька свого, своїх братів, усіх, крім молодшого, Іофама, прокляття якого й було спрямовано на нього Богом. При облозі Тевецю одна жінка з обложених людей смертельно поранила Авимелеха уламком жорна, який уразив йому череп. Після смертельного поранення Авимелех покликав зброєносця свого й наказав йому умертвити його мечем, щоб не сказали, що жінка убила його. Цей наказ і було виконано [1].

Отже, спочатку Авимелех смертельно поранений. Якби б не смертельна рана, то він би продовжував жити й битися. Мова тут не йде про те, що його улаштовує смерть, і він свідомо на неї йде. Свідомо Авимелех усього лише намагається замінити одне джерело смерті іншим, оскільки вважає, що гідніше прийняти смерть від руки чоловіка, ніж від руки «слабкої» жінки.

У даному випадку ми можемо говорити про наявність суїцидальної поведінки Авимелеха з загальноприйнятої у сучасній суїцидології широкої точки зору, згідно з якою до указаного типу поведінки відносяться: вибір ризикованої професії (альпініст, пожежник), наркоманія, алкоголізм тощо.

Однак Авимелехом рухало не свідоме бажання позбутися життя. У ньому так і не відбулося переадресації агресії в аутоагресію. Особиста ж активність Авимелеха, характерна для аутоагресивної поведінки, відсутня практично повністю, за виключенням усного волевиявлення, що стосувалося лише джерела смерті.

Дійсно очевидним є самогубство Самсона, від якого Бог спочатку відступив, а потім - укріпив. Більш того, уже вибір Самсоном дружини з филистимлянок був не його власним, а від Бога, Котрий шукав нагоди помститися филистимлянам, що панували над Ізраїлем.

Любов же до Даліди повинна була бути покарана, оскільки: 1) вона затьмарила собою Самсонову свідомість власного призначення, даного згори; 2) слова Даліди, яка намагалася з’ясувати джерело великої сили його, привели до того, що його душі стало тяжко до смерті [1]. Зазначений смертний тягар душі, домірний смертному суму - меланхолії, послужив джерелом загибелі Самсона.

У цілому загибель Самсона можна співставити зі смертю християнських мучеників, які потерпіли за віру, про що й писав апостол Павло [1]. Так, Гедеон, Самсон та інші творили правду - не людську, бо «Не убий», а Божественну, згідно з якою смерть є покарання ворогам Його.

Що стосується християнських мучеників, то їхні дії були визначені словами Ісуса Христа: «. не бойтесь убивающих тело, души же не могущих убить; а бойтесь более Того, Кто может и душу и тело погубить в геенне» [1]; «сберегший душу свою потеряет ее; а потерявший душу свою ради Меня сбережет ее» [1].

Згадаємо, що останніми словами Самсона були: «... умри, душа моя, с Филистимлянами!» [1], - це значить, що він усвідомлював усю відповідальність свого вчинку: 1) як помсти й покарання филистимлянам; 2) як власного покарання.

У цілому Самсон потерпів не тільки за віру, але й за провину - провину смертного тягаря душі. Оскільки Богу все підвладно й все можливо, Він міг би врятувати Самсона, не будь той обтяжений провиною, як учинив Він із Ананією, Азарією та Мисаїлом. До речі, християнські мученики приймали за приклад активну готовність до самогубства Ананії, Азарії та Мисаїла, йдучи на смерть. Усі троє обрали самогубство, щоб тільки не поклонятися золотому ідолу Навуходоносора, й були врятовані Богом: ось це й є - пожертвувати собою - і тілом, і душею - у ім’я Бога, Котрий зберігає такі Душі.

Цікавим є факт самогубства Саула внаслідок своєї мотивації. Перша книга Царств стисло констатує факт самогубства Саула та його зброєносця, що сталося під час бою Филистимлян з Ізраїльтянами, у якому останні були переможені. Саул, що у жорстокій битві втратив трьох синів й сильно був поранений, звернувся, подібно до Авимелеха, до свого зброєносця з проханням убити його мечем з метою уникнення смерті й знущань з боку ворогів Божих. Однак страх охопив зброєносця й заважав йому виконати прохання Саула. Врешті-решт, Саул знайшов у собі сили упасти на свій меч й таким чином померти. Самогубство Саула послужило прикладом для зброєносця, котрий негайно перейняв його досвід.

Подібне викладення факту самогубства Саула та його зброєносця міститься у Першій книзі Параліпоменон. Однак тут подається пояснення, з якого зрозуміла обумовленість Саулова самогубства покаранням Божим за скоєне беззаконня перед Ним [1].

Самогубство зброєносця, у свою чергу, варте уваги тільки тим, що будь-яка людина під дією сильного прикладу може приборкати у собі страх смерті.

Інше викладення даного факту міститься у Другій книзі Царств. Розповідь про смерть Саула веде Амалікітянин, що випад- ково прийшов на гору Гелвуйську після втечі з поля бою. Він повідомляє, що Саул поразив себе, упав на свій спис, у той час, коли колісниці й вершники його наздоганяли. Оскільки смерть не наступила ще, то Саул звернувся по допомогу до оповідача : «... подойди ко мне, и убей меня; ибо тоска смертная объяла меня, душа моя все еще во мне» [1]. У відповідь на прохання Амалікітянин убив Саула, оскільки очевидна була його приреченість й близькість смерті після падіння.

К. Меннінгер відніс Саула до числа тих суїцидентів, котрі, не будучи у змозі самостійно здійснити суїцидальний акт, звертаються по допомогу до іншої особи.

Що стосується основного мотиву самогубства Саула, то ним є смертна туга, витоками якої можуть служити різні чинники: 1) утата Саулом у битві синів; 2) перемога филистимлян над євреями; ) провина за Саулово непослух й невиконання повеління Господа; 4) нехтування Саула Богом; 5) присутність у ньому злого духу від Бога як кара.

Як відзначав видатний російський психіатр середини XIX - першої чверті XX ст. П. І. Ковалевський у своїй роботі «Саул, цар Ізраїльський», присвяченій аналізу розвитку психічного стану й суїцидальної поведінки першого царя Ізраїльського, мова йде про передсердечну тугу, котра являє собою «ужасное,. мучительнейшее нравственное и душевное состояние . и составляет одно из проявлений душевных страданий» [3, с. 164]. Тугу, за П. Кова- левським, може відчувати як хвора, так і психічно здорова людина. У останньому випадку тузі притаманні наступні відмінні риси: 1) наявність зовнішнього поштовху й зовнішньої причини (не важливо - близької чи віддаленої); 2) пряма залежність напруженості туги від причини, що її викликала; 3) залежність тривалості туги від сили причини, що її викликала.

У стан туги, за П. І. Ковалевським, впадають при меланхолії, загальній нервозності тощо. Хвороблива, чи передсердечна, туга, на думку російського ученого, відрізняється від туги здорової людини наступними рисами: 1) надзвичайною силою своєї напруженості; 2) невідповідністю імпульсу й афекту; 3) тривалістю; викликається причинами внутрішніми.

П. І. Ковалевський виділив 3 ступені напруженості туги: 1) слабку; 2) більш посилену; 3) найсильнішу.

Третій ступінь являє собою acme туги, що дорівнює стану афекту.

Стосовно поведінки Саула П.І. Ковалевський резюмував, що жахливою є смерть людини, яка не виконала Божих настанов. У даному випадку самогубство було скоєно людиною, виснаженою фізично і морально.

Слід відзначити, що самогубство було здійснено Саулом не у стані афекту, а при здоровому глузді й пам’яті, а також з усвідомленням своєї провини: 1) перед Богом внаслідок порушення Його завітів; 2) перед ізраїльтянами, що розплачувалися за його провину поразкою; 3) перед синами; 4) можливо, перед Давидом.

Таким чином, у даному випадку туга виступає екзистенціальним мотивом самогубства Саула, який усвідомив свою провину перед Богом (психоаналітичний елемент) та свою самотність, самотність своєї душі, що відпала від Бога й повинна приєднатися до душ, убитих з його провини, про що й було сповіщено йому духом Самуїла, викликаним чарівницею.

Далі: факт самогубства Ахитофела нічим не привертає увагу. Суть його така: Ахитофел первісно був радником Давида, а потім Авессалома - третього сина Давида. Його поради дорівнювалися Божим.

Беручи участь у змові Авессалома проти Давида, Ахитофел дав найкращу пораду з приводу знищення Давида. Однак Авессалом прийняв пропозицію Хусія Архітянина. Коли Ахитофел побачив, що царевич знехтував його порадою, він удавився. Відбулося усе зазначеним чином, оскільки так судив Господь з метою навести лихо на Авессалома [1].

Ахитофел покінчив життя самогубством під впливом мотиву, що полягав в ураженні його гордості. Однак можна припустити, що він таким чином був покараний Богом за гординю.

Цікаво, що простежується паралель між зрадою Ахитофела, не доведеною до кінця, та зрадою Іуди. Можливо, страх Ахитофела перед зрадженим ним Давидом також послужив причиною його самогубства.

Прикладом суїцидального еквівалента може служити факт смерті Семея, викладений у Біблії. Помираючи, Давид заповідав своєму сину Соломону не залишити безкарним Семея, що злословив його й кидав у нього (Давида) каміння. Мудрий цар Соломон наказав Семею не переходити потік Кедрон, а жити постійно в Єрусалимі під страхом смерті. Однак Семей порушив Соломонів наказ, відправившись з Єрусалима у Геф на пошуки двох рабів- утікачів. Семей повернув рабів, але поплатився за цю необдуману дію своїм життям. Так було покарано зло, нанесене ним Давиду.

Можливо, сенс тут криється у тому, що будь-яке зло буде покаране. Більш того, забудькуватість Семея у даному випадку дорівнює його забудькуватості про скоєне ним зло, що неприпустимо.

Як констатація факту подається у Біблії самогубство Замврія, воєначальника Іли, сина Вааси: 1) Замврій знищив весь дім Вааси, - саме про таке повне знищення зазначав Господь, тому цей воєначальник виступає знаряддям покарання Божого; 2) самогубство ж Замврія, у свою чергу, є розплатою за скоєні ним гріхи й змову проти царя Іли, сина Ваасова, котрий був ним знищений. Замврій зайняв місце убитого ним царя й процарював сім днів у Фірці. Коли ж він побачив свою поразку - царювання Амврія, облогу міста, у якому він перебував, то покінчив життя самогубством шляхом спалення.

Як бачимо, ззовні мотив самогубства простий - поразка у планах захоплення влади, але у Біблії подана сильна внутрішня (навіть, підсвідома) мотивація, - провина за гріхи. У цьому випадку самогубство також є покаранням від Бога.

Показовим й надзвичайно важливим у контексті суїцидологічного дослідження є розгляд життєвих перипетій і реакції на них з боку Іова із землі Уц, людини непорочної, справедливої, праведної.

О. Моховиков відзначав, що за сучасними критеріями Іов - це людина з дуже серйозним суїцидальним ризиком.

Окрім віри у Бога як основи щастя духовного, Іов мав багато з того, що робить людину щасливою у повсякденному житті. Однак він утратив усе: 1) маєток зі стадами; 2) дочок з синами, - але відповів: «. наг я вышел из чрева матери моей, наг и возвращусь. Господь дал, Господь и взял; да будет имя Господне благословенно!» [1].

Таким чином, стоїчно виніс Іов перше випробування, надіслане йому сатаною з дозволу Господа. Однак сатана не заспокоївся, стверджуючи, що людина віддасть за своє життя УСЕ.

Наступне випробування Іова полягало у втраті здоров’я (проказа). Не витримала дружина Іова й порадила йому померти, тобто удатися до самогубства, але він відкинув її пораду. При цьому, страждаючи непомірно фізично й морально, Іов: 1) проклинає день свого народження; 2) жадає смерті, охоплений відчаєм і самотністю, не маючи надії на майбутнє.

Однак Іов знаходить у собі сили для надії, що було можливим за умови збереження благочестя й вірності. Тут доречним буде згадати міркування Л. А. Сенеки про благочестя й чесноти. Враження таке, наче давньоримський мислитель аналізує те, що трапилося з Іовом, пояснюючи йому суть усіх його втрат і страждань та певним чином наставляючи його. Цей момент, між іншим, служить підтвердженням слів Ф. Енгельса, котрий назвав Л. А. Сенеку «дядьком християнства».

Збереження вірності й благочестя, відзначив філософ, сполучено з випробуванням злом, утратою земних благ, звичних для людини, й перевіркою здатності терпіння, тобто перераховані ті біди, які упали на голову Іова. Відзначимо, що біди ці стосувалися зовнішнього боку життя Іова, і Л. А. Сенека прекрасно відбив удари, що настигли його. Втратив стада, але вони лише другорядна і незначна річ, що відносно належить людині, оскільки знаходиться поза нею; втратив дітей, але, насправді, не дітей, а лише їхні тіла, самі ж діти ніколи не зможуть стати безчесними; втратив здоров’я, але плоть не є джерелом вищого щастя людини.

Давньоримський філософ підкреслював, що вище благо міститься у душі людини: саме воно по-справжньому належить їй, внаслідок чого людина повинна використовувати усі свої сили для його збереження. Всі інші блага є зовнішніми, і як такі вони скороминущі, про що й повинна пам’ятати кожна людина. Порожнеча ж утрати, наприклад, зі смертю улюблених дітей, повинна бути заповнена доброчесністю, котра протистоїть тузі. Врешті-решт Л.А. Сенека відзначав, що людина добра гине тільки тоді, коли стає лихою.

Що стосується Іова, то він зміг пересилити себе та те лихе начало, що намагалося поглинути його, зміг осягнути сенс життя, той сенс, який, як покаже далі Бог, відомий тільки Йому. Саме цей пошук сенсу життя, на думку О. Моховикова, по-перше, повернув Іову надію, а по-друге, що найголовніше, послужив запобіжним психологічним чинником його самогубства.

Окрім психологічного, відзначає О. Моховиков, як запобіжник самогубства Іова виступив і екзистенціальний чинник, згідно з яким екзистенціальною цінністю людини є свобода, що реалізується у її творіннях, завдяки чому людина й Бог вступають у рівноправні стосунки (на цьому акцентував увагу і М. О. Бердяєв). У випадку ж самогубства зникають можливості процесу творення.

О. Моховиков підкреслював, що віра й прийняття у своє серце Бога робить людину вільною від бажання самодеструкції. Іов, врешті-решт, дійсно прийняв зазначені стосунки, тим самим, позбувшись суїцидальних тенденцій. Каяття Іова мало наслідком своїм благословення Бога, що відшкодував йому втрати та дав 140 років життя у радості й щасті.

У цілому, з одного боку, Іова врятував Сам Бог та віра у Господа, що зміцніла у ньому, а з іншого - його особистий пошук, як сила, що протидіяла бажанню самогубства, пошук відповіді на питання: «Звідки зло?»

Пориви до самогубства тричі відчуває пророк Іона, який: 1) пропонував заспокоїти бурю на морі, викинувши його за борт, оскільки він не послухався Господа; 2) висловлював Богу бажання смерті внаслідок того, що Він не покарав Ніневії; 3) просив про смерть, звертаючись до Бога з приводу загибелі рослини.

Подібна ситуація спостерігається у неканонічній Книзі Товіта, де й сам Товіт, і Сарра, дочка Рагуїлова, у зв’язку зі смертями усіх її семи чоловіків, слухаючи неправдиві докори й зазнаючи скорботу, молять про смерть. Однак Бог не смерть їм послав, а зглянувся на них і зцілив обох.

У Першій книзі Маккавейській наводяться факти самовідданої поведінки ізраїльтян за віру: 1) багато хто помирав мученицькою смертю, свідомо її обираючи; 2) героїчна смерть Єлеазара, сина Саварана, що сам віддався смерті в ім’ я порятунку свого народу й заради того, щоб увічнити ім’я власне.

Подібні факти містяться і у Другій книзі Маккавейській: 1) Єлеазар (як і Сократ свого часу) віддав перевагу смерті, не бажаючи продовжувати спаплюжене життя й відкинув пропозицію щодо удаваного переходу у язичники заради продовження короткого та нікчемного життя; 2) самовіддана добровільна смерть матері з семи своїми синами за віру.

Іншим є мотив самогубства Лісія, головного воєначальника Келе-Сірії і Фінікії, який отруївся: 1) звинувачений несправедливо у зраді; 2) від суму.

Яскравим прикладом добровільної мученицької смерті служить самогубство Разиса, прозваного «батьком Іудеїв», оскільки на відміну від багатьох мучеників, що прийняли смерть від інших, він сам активно позбавив себе життя.

Никанор мав далекозорий план, схопивши Разиса, сповнити нещастям Іудеїв. Однак Разис зруйнував його план, віддаючи перевагу шляхетності і доблесній смерті над ганьбою. Г. Чхартишвілі відзначає безсумнівне захоплення, з яким викладається розповідь про Разиса. Дійсно, захоплення гідні витримки і стійкість іудейського старійшини, оскільки самогубство він здійснив у декілька етапів: 1) простромив себе мечем; 2) мужньо кинувся зі стіни на натовп народу; 3) й, нарешті: «Совершенно уже истекая кровью, он вырвал у себя внутренности и, взяв их обеими руками, бросил в толпу и, моля Господа жизни и духа опять дать ему жизнь и дыхание, кончил таким образом жизнь» [1].

У цілому поширеним мотивом самогубств, викладених у неканонічних книгах, виступає віра, а також - скорбота і сум.

У Новому Завіті наявний тільки один суїцидальний факт, що не викликає сумніву, - «іудин гріх» - самогубство Іуди, викладене лаконічно: розкаявшись у зраді Крові невинної, кинувши срібляки у храмі, він вийшов, пішов і удавився, - розповідає Матфей [1]. А у Діяннях святих Апостолів Петро додає, що «когда низринулся» (Іуда), «расселось чрево его, и выпали все внутренности» [1].

Також у Новому Завіті має місце викладення не реалізованого суїцидального наміру. Мова йде про тюремного вартового, який відчув до того сильний страх (але - хибний) при думці про утечу Павла і Сили, що хотів покінчити з собою за допомогою меча. Однак Павло і Сила, проповідуючи Слово Господнє, показали йому шлях до порятунку, який полягає у вірі в Ісуса Христа.

Суїцидальні думки приходять й до апостола Павла, оскільки для нього «жизнь - Христос, и смерть - приобретение» [1]. І Павло говорить про боротьбу потягів до життя і смерті - психоаналітичний елемент, - боротьбу, що точиться всередині нього: «Влечет меня то и другое: имею желание разрешиться и быть со Христом, потому что это несравненно лучше; А оставаться во плоти нужнее для вас. И я верно знаю, что останусь и пребуду со всеми вами для вашего успеха и радости в вере.» [1].

У Посланні до Євреїв апостол Павло, видно, позбувшись своїх суїцидальних думок, говорить: «Не будем оставлять собрания своего, как есть у некоторых обычай; но будем увещавать друг друга, и тем более, чем более усматриваете приближение дня оного» [1]. Оскільки день смерті обов’язково наступить для кожного смертного, то усі дні життя необхідно підкорити служінню Господу, а не впадати у гріх самогубства, шляхом якого людина відпадає від Бога, а уже у Старому Завіті сказано, що той, хто віддаляється від Нього, хто відчужується, підлягає загибелі, Божому знищенню.

Таким чином, згідно з Біблією, людина може померти добровільно, відстоюючи свою віру й віддаючи перевагу славній смерті над ганебним життям. Однак людина не має права добровільно раніше терміну відправлятися до свого Отця, не виконавши власної місії.

Бібліографічні посилання

1. Библия, книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - М., 1995.

2. Библия, книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. Канонические. - М., 2002.

3. Ковалевский П. Саул, царь Израилев // Суицидология: Прошлое и настоящее: Проблема самоубийства в трудах философов, социологов, психотерапевтов и в художественных текстах. - М., 2001. - С. 155-169.

4. Марсель Г. Фундаментальная ситуация и пограничные ситуации у Карла Ясперса // Марсель Г. Опыт конкретной философии. - М., 2004. - С. 170-197.

5. Чхартишвили Г. Писатель и самоубийство. - М., 2001.