О. О. Чорний
Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка

Проводиться історико-філософський аналіз онтологічних аспектів творчості українських мислителів, доля яких була пов’язана з Україною загалом та Чернігівщиною зокрема. Зроблено наголос на специфіці і своєрідності сучасного тлумачення їх онтологічних ідей, що дає змогу повніше розкрити роль їх творчості в історії української філософської думки.

Сучасна світова філософія загалом і українська зокрема розглядає проблему буття фундаментально. На нашу думку, всі філософські проблеми мають значення лише через те, що вони пов’язані з онтологічною проблематикою. Онтологічний пошук - це пошук своїх коренів при допомозі яких людина може змінювати світ і відчувати себе потрібною для інших або частиною буття. Ці онтологічні пошуки були раніше і залишаються сьогодні специфічним фундаментом людського існування.

Сучасні історико-філософські розвідки націлюють нас на пошук онтологічних орієнтирів і цінностей, які б мали загальнолюдський характер і враховували специфічність їх прояву в житті кож© Чорний О. О., 2008 ного народу. В другій половині ХХ ст. досить жваво розповсюджувалась ідея, що онтологічні проблеми можна вирішувати при допомозі матеріалістичної діалектики, а універсум живе за діалектичними законами. Для сучасного світосприйняття ці матеріалістично- діалектичні концепції не є доказовими, а більшість мислителів ХХІ ст. вважає, що діалектичної єдності онтології і гносеології поки що не видно.

Вказане вплинуло й на дослідження в галузі національної культури, філософії та онтологічних аспектів вивчення рідного краю, їх нового прочитання та осмислення в руслі сучасного трактування. Адже онтологія сьогодні все більше націлює науковців розвивати свої дослідження в царині вітчизняної філософії. В цьому сучасним філософам допомагає синергетика, яка, згідно дослідженням

В. М. Тараненка, намагається виступити як новий світогляд, світосприйняття, що докорінно змінює розуміння необхідного і випадкового в самих основах побудови світу. По-новому з’ясовуються причини і форми розвитку безжиттєвої матерії й історичних процесів в усіх сферах життєдіяльності суспільства і людини. Формується нове розуміння випадку як самостійного фактора біологічної та соціальної еволюції, визнання ролі випадку в самоорганізованих процесах [6, с. 202].

На нашу думку, прийшов час переосмислити історію розвитку української філософської думки загалом і чернігівського регіону зокрема в світлі нового синергетичного тлумачення онтологічних аспектів. Загалом, очевидним є те, що розвиток української філософської думки в сфері тлумачення проблем буття, це складноор- ганізований соціокультурний процес, а синергетика свідчить, що будь-яка складноорганізована система має, як правило, не одиничний, а безліч власних, відповідних її природі шляхів розвитку. На розвиток української філософської думки з проблем буття загалом і чернігівської онтології зокрема впливали саме мислителі, в працях яких, на нашу думку, не простежується чітка діалектична єдність онтології і гносеології. Через це при дослідженні онтологічних аспектів творчості українських мислителів, доля яких була пов’язана з чернігівщиною, повинна стати актуальною саме синергетична складова.

Чільне місце в історії української філософії займають мислителі доля яких була пов’язана з Черніговом і чернігівським регіоном. Ці люди не просто діяли, а задавали тон у численних напрямах національного самоутвердження, продукуючи онтологічні, гносеологічні та соціально-філософські ідеї.

Зокрема, визначним твором Київської Русі, котрий несе в собі онтологічні, гносеологічні та соціально-філософські ідеї є «Повчання.» Володимира Мономаха (1053-1125), яке за припущеннями істориків філософії було написане ним у 1078-1094 рр., коли він був князем у Чернігові, а з 1113 р. був запрошений на князівство у Києві. Володимир Мономах проводив політичну лінію компромісів, зниження напруженості, поміркованого реформаторства. У «Повчанні...» він виступає поборником справедливого князівського суду, в основі якого має лежати правда. З точки зору Володимира Мономаха, правда рівнозначна закону, а тому виправдовувати означає правити по закону, захищати скривджених. Згідно синергетичного трактування прояснюється цікава онтологічна картина князівського буття. Як князь, Володимир Мономах повинен бути справедливим, але чи завжди він робив по-справедливості і які межі тієї «справедливості». Тому тут ми спостерігаємо несумісність мислення і буття як у князя так і в інших державних діячів, але загалом, згідно синергетики, їх діяльність була динамічною і впливала (де позитивно, а де негативно) на життя суспільства.

Досить цікавим для дослідників онтологічних проблем є трактування морально-етичних норм поведінки людини та їх зв’язок з християнським світоглядом. Адже питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення, тобто створеною Богом на «догоду людині» [3, с. 35]. Тому Мономах учив пам’ятати про вбогих та слабких, поважати старших, остерігатися клятвопорушення й неправди, гордині, особливо обману, лінощів, пияцтва й блуду, бо з ними гине душа й тіло, хоча чи дотримувався він сам цих правил і норм, це питання залишається синергетично-дискусивним. Він вказував, що належність до роду людського усвідомлюється через світську діяльність, звернену до земного життя, загальнокорисної справи, де праця - найвища міра людини, основа людської особистості. Володимир Мономах не розривав фізичної і розумової праці та вважав першу необхідною умовою для другої.

Продовження онтологічних, гносеологічних та соціально- філософських ідей Володимира Мономаха знаходимо у Кирила Транквіліона-Ставровецького (нев. - 1646), доля якого з 1626 р. і до смерті (помер 1646 р. у Чернігові) була пов’язана з Черніговом де він був архімандритом Єлецького монастиря. Кирило Транквіліон- Ставровецький написав праці «Зерцало богословії», «Євангеліє учитєльноє», «Перло многоцінноє». В українській філософії він є фундатором морального вчення, що базується на онтологічній єдності краси і користі. Красивою є та людина, яка створює своїми руками й розумом матеріальні та духовні блага, що є корисними як їй самій, так і іншим людям.

На думку Ставровецького, якщо ремісник або землероб, мислитель чи поет має високий достаток, власною працею, то це високоморально. У всіх людей є дар божий - ум, але розум кожний індивід здобуває як від інших людей, з книжок, так і з своєї практичної діяльності [3, с. 261]. Проте саме життя і діяльність Кирила Транквіліона-Ставровецького з синергетичної точки зору вказує на онтологічні і гносеологічні аспекти його життєдіяльності, котрі мають суттєві розбіжності. Доказом цього є його перехід 1626 р. в унію і отримання архімандрії Чернігівського Єлецького монастиря, що теж вказує на відмінності у мисленні і бутті.

Із плеяди українських мислителів виділяється Лазар Баранович (приб. 1620 - 1693) з 1650 р. професор і ректор Києво-Моги- лянської академії, а з 1657 р. - чернігівський архієпископ. Організував школи, зокрема латинську (1674), заснував у Новгород- Сіверську друкарню, перенісши її згодом до Чернігова, також він є фундатором неформального Чернігівського літературно-філософського гурту вчених.

Л. Баранович автор збірників «Меч духовний» (1666), «Труби словес праведних» (1674), «Лютня Аполлонова» (1671). Л. Баранович у своїх працях роздумував над проблемами буття і робив власні поради як упорядкувати українське суспільство. Корінь зла в суспільстві він вбачав у моральній недосконалості людей, яка зумовлена перебільшеною уявою про значущість чуттєво- тілесних потреб порівняно із духовними. Всевишній наділив людину розумом і свободною волею і це визначає людей не як рабів Бога, а як його «соробітників». Основою існування індивіда є його вільна діяльність, в процесі якої відбувається самотворення його сутності. Через це Л. Баранович розглядає онтологічні, гносеологічні та соціально-філософські аспекти в антропоцентричному сенсі. Якщо придивитись до творів Л. Барановича та інших вчених, то можна в них знайти і критику філософії. Але підвалиною їх поглядів, зрештою, постає використання методів, пов´язаних більше з раціональним ніж схоластичним пізнанням. Бо на той час в українсько-православних колегіумах вже викладали логіку, раціональну філософію, філософію моралі та інші світські науки. Чернігівський вчений гурток, під керівництвом Л. Барановича, добре розумів, що не може бути суттєвим церковний вплив на суспільство, якщо не спиратися на науку. Досить яскраво це проявилось у творчості колеги Л. Барановича І. Галятовського, який у своїх творах широко використовує різноманітні знання, які доцільно розглядати використовуючи синергетичну методику.

Вже у XVII ст. Чернігівський гурт вчених використовує образ хаотичного світу, який сьогодні є одним із складових елементів синергетичного аналізу. Але хаос - не норма, а тільки спотворення дійсних норм і законів світопорядку, котрі залишаються утаємниченими, неясними. Тому хаос не є природним станом, навпаки, він неприродний. Щоб повернути світ і людей до істини, потрібно перебудувати світ, спираючись на науку і віру. Це буде не встановлення сили законів світобуття, а тільки створення належних умов їх дії. Ці умови полягають в тому, щоб довести до кожної людини правильність обраного шляху і закріпити це за допомогою віри. Просвітники на Гетьманщині радили людям: «поступайте как можно верно, не как не разумные, но как мудрые, умея пользоваться временем» [5, с. 178].

Але в житті суспільства ціннісні орієнтири весь час змінюються. І з плином часу проблему людини і науки потрібно було розглядати у нових умовах, коли «бог помер», а традиційний розум виявився для людини, на жаль, надто сумнівним гарантом.

З урахуванням синергетичної методики у даному випадку важливо ще раз зазначити оригінальність позиції Чернігівського кола, котру можна сформулювати так: розум і віра, наука і вимисел. Адже в сучасній суспільній ситуації щоб зрозуміти цінність творчого внеску Чернігівських просвітників в онтологію, гносеологію та соціальну філософію стосовно проблеми людини і науки, достатньо поглянути на їх вчення з позицій сьогодення, коли філософська думка, спираючись на синергетичну методику шляхом вивчення інтерсуб´єктивних структур мови, свідомості та буття, знову повертається до буття людини у світі. При цьому реалізується єдність раціонального та ірраціонального, науково-предметного знання та вірогідно-пошукових проектів. Чернігівське коло в цьому плані, можна сказати, у своїй філософії стоїть біля витоків даної тенденції, що повніше усвідомлюється сучасною філософською думкою. Позаяк розуміння людини як виключно раціональної істоти вже не раз приводило до «кризи розуму».

Про це слушно зазначає відомий німецький філософ Вітторіо Хьосле. На його думку, саме «криза розуму» стала сутнісною причиною «нездужання» сучасної філософії, а головне - її внутрішньої невідповідності своєму власному сенсові. Ознак цієї невідповідності досить багато. Це, перш за все, відсутність внутрішнього синтезу та внутрішній розрив між філософією та історією філософії, що не тільки може мати, але й уже має дуже сумні наслідки для самої філософії: «Якщо відокремлення частини від цілого взагалі означає лише хворобу, - особливо це стосується живого організму та культури (виходячи з цієї ознаки, наша цивілізація є дуже хворою), - то спеціалізація у філософії безпосередньо веде до знищення її поняття, позбавляє її права на існування» [7, с. 17].

Хьосле, аналізуючи проблему «кризи розуму», підкреслює, що цю досить невтішну точку зору спростовує, перш за все, сама філософська традиція (уособлена іменами великих метафізиків та філософів історії минулого - від Платона до Віко та Гегеля); в її межах уже так багато було сказано про занепад культури, що варто застосувати сказане для розуміння та парадоксального виправдання сучасності. Розвиваючи свою думку, Хьосле доходить висновку, що якраз на тлі саморуйнування розуму й уможливлюється розгортання трансцендентально-прагматичної програми відновлення раціоналістичної філософії і водночас пошуків нових, відмінних від традиційного, спрощено-раціоналістичного підґрунтя засад для ствердження життєздатних загальних цінностей у нових умовах, коли «бог помер», а традиційний розум виявився для людини, на жаль, надто сумнівним гарантом.

Первинним і найважливішим у розкритті істини чернігівські мислителі вважали момент інтуїтивного осяяння, наповнення чи переповнення інтелекту світлом, що відбувається у мить зв´язку людського розуму з надприродним і уможливлює для людини осягнення закладеної у неї Богом істини. Про це слушно зауважує Г. І. Горак: «Таємниця в людській буттєвості завжди індивідно не- повторна, не підлягає оприлюдненню і втіленню у суспільно визнані і формалізовані форми, не придатна для суспільного функціонування» [1, с. 119]. Значною мірою це має відношення до релігії, віри людини у вищу надприродну силу, Бога. Вона, до речі, наявна в переважній більшості філософських концепцій (Фоми Аквінсько- го, Спінози, Гегеля, Бердяєва, Хайдеггера, Ясперса та ін.).

Невір´я завжди межує з невіглаством. Як справедливо зауважував О. Лосєв, «всі великі мислителі - слава людства - були істинно і глибоко віруючими людьми» (атеїсти ж були пустими базіками...). Відомі слова Бекона, основоположника позитивної науки: «Трохи розуму, трошки філософії віддаляють від Бога, трохи більше філософії знову приводять до нього».

Тут доцільно згадати також Дмитра Туптала (Ростовського) «Алфавит духовный», виданий у Чернігові 1761 р., в якому він аналізує проблеми релігії і філософії, особливо підкреслюючи значущість останньої: «Все временно в веке сем плачевном, понеже все в нем не постоянно и превратно, все в нем ложно есть и переменно. Есть такие, что ложь вместо истины представляют, однако ложь правдою никогда быть не может. Мудрость есть совершенна. И должна быть неприятна мудрость с ложью или философия с неправдою».

Виявилось, що релігія не лише фантастичне, але багато в чому реалістичне відбиття дійсності. В цьому ми переконались досліджуючи згідно синергетичної методики онтологічну, гносеологічну та соціально-філософську творчість діячів Чернігівського літературно-філософського кола XVII - XVIII ст., які в своїх роботах спираються на християнську релігію вирішуючи низку людинознавчих проблем. І це їм вдалось, бо релігія утримує багато плідних ідей та елементів знання, співвідносних з висновками науки. У релігійній картині світу втілюється багато філософських, моральних, естетичних, природничо-наукових та інших уявлень, що органічно переплітаються з синергетичними ідеями. Релігія не тільки не вимерла з початком і плином соціалістичних перетворень, а навпаки, розвивається витримавши критику, гоніння і репресії, пожвавила свій лет у загальному потоці зростаючої людської духовності. Отож не можна характеризувати зміст релігійної духовності як фантастичний і ілюзорний. Треба намагатися розкрити таємницю цього феномену духовності, що надає йому життєдайний сенс. А допомагає це зробити синергетична методика і наука, як складова буття людини на протязі всього її життя і всієї історії людства, як ми вже прослідкували у цьому розділі.

Високо цінуючи філософію як науку, що розкриває правду і спростовує обман і хибність, вирішуючи інші проблеми взаємодії людини й науки, діячі Чернігівського кола розкривають перед нами також суттєвий спектр семантичного значення слів і словосполучень, підтверджуючи цим свою ерудицію, знання іноземних мов і світоглядних вчень. Як відзначає Г. Флоровський: «Кругозорь Кіе- вских эрудитовъ, былъ достаточно широкъ, связь съ Европой была очень оживленной, и до Киева, легко доходили вести о новыхъ движеніяхъ и исканияхъ на Западе».

Наукові знання слугували діячам Чернігівського кола і як аргумент в полеміці з католицькими богословами. Зокрема, про Л. Барановича писав М. А. Паторжинський: «Онъ известенъ былъ и какъ ученый богословъ, смело вступавшій въ состязание съ знаменитейшими католическими богословами, и как даровитый про- поведникъ... Он приводить тексты не целые, а отрывками, и приво- дитъ въ подтверждение таких мыслей, съ которыми они не имеютъ ничего общаго, и соединяет ихъ отрицаниями, толкуя большею частію вь смысле аллегорическом» [4, с. 228].

Палким послідовником онтологічних, гносеологічних та соціально-філософських ідей Л. Барановича був, вже згаданий нами вище, педагог, церковний діяч та український письменник Іоан Максимович (1651 - 1715), уроженець м. Ніжина, вихованець, а згодом і професор Києво-Могилянської колегії. З 1696 р. архімандрит чернігівського Єлецького Успенського монастиря, а з 1697 - архієпископ чернігівський. Заснував у 1700 р. Чернігівський колегіум на основі Слов’янсько-латинської школи, що діяла з 1689 р. Проаналізувати його філософську творчість теж допомагає синергетична методика.

На думку І. Максимовича, життя людини - це морська мандрівка, яка несе і радість і плач. Світ, як і море, є релятивним, тут і порядок та сталість, і безладдя та мінливість. Людина, як практичний діяч, у І. Максимовича весь час пов’язана із світом праці. Внаслідок цього вона повинна пізнавати довкілля, чим збагачує свою особистість. «Ум человеческий, - писав І. Максимович, - всегда празднен есть и свободен, распространяется, и широко разливается... и внятные прилежные молитвы посылает на высоту». Людина хоче бути не просто щасливою, - для неї не байдуже, як і звідки походить її щастя, чи є воно наслідок загального безглуздя речей, чи ж стан відповідний до її гідності. «Всякая причина, - підкреслював І. Максимович, - узнается по зависимости от другой, так составляется ряд причин подчиненных одна другой, и та причина, которая, по бытію своему, не была последствием предшествующей, есть первая причина, причина всех причин» [2, с. 72].

Завершуючи короткий аналіз з синергетичною методикою, онтологічних, гносеологічних та соціально-філософських ідей мислителів, доля яких була пов’ язана з Чернігівщиною, слід зазначити, що вказане дає поштовх до систематизації та цілісного сприйняття історії філософської думки України, а синергетична методика допомагає розкрити глибинний зміст їх філософії.

Бібліографічні посилання

1. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. К., 1997.

2. Максимович И. О познании Воли Божией и сообразовании сь нею

человеческой воли. Чернигов, 1889. С. 14-72.

3. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах / за ред. М. Ф. Тарасенка. К., 1997.

4. Паторжинский М. А. Историческая хрестоматия для изучения истории русской церковной проповеди. К., 1879.

5. Письма преосвященного Лазаря Барановича. - 2-е изд. Чернигов, 1685.

6. Тараненко В. М. Альтернативи діалектики // Основи філософії /

О. Г. Данильян, В. М. Тараненко та ін. Х., 2003.

7. Hosle W. Die Krise der Gegen Wart und Verantwortung der Philosopkie. Munchen, 1990. S. 17.