О. О. Фаріон
Житомирський державний університет імені Івана Франка

Розглядається та аналізується філософська світоглядна категорія Віра у контексті екзистенційно-антропологічної філософії представника Київської філософської (світоглядно-антропологічної) школи В. І. Шинкарука.

Питання про сутність світогляду, його соціальні функції, роль у розвитку духовного світу та практичного життя особистості є актуальними, потребують глибокого дослідження та всебічного аналізу. Віра ж - філософська світоглядна категорія, що є виявом духовно-практичного виміру людини. Загальноприйнятим є твердження, що людина не може жити без віри, так як остання виступає її важливою сутнісною силою.

Починаючи з 60-х рр. XX ст. світоглядна проблематика у центрі уваги київських філософів. Вагомих результатів у розробці проблеми методологічної функції світогляду та світоглядних аспектів філософії досягли Інститут філософії АН УРСР та філософські кафедри Київського університету їм. Т. Г. Шевченка. Таким чином, виник потужний творчий напрямок, що продовжує розвиватися нині - Київська філософська (світоглядно-антропологічна) школа. її засновником став видатний український та російський філософ П. В. Копнін. Після від´їзду П. В. Копніна до Москви (1968р.) очолив знану філософську школу В. І. Шинкарук.

У фундаментальних працях, присвячених філософії І. Канта, Г. Гегеля, інтерпретаціям діалектики, В. І. Шинкарук сформулював і розвинув якісно нову концепцію філософії людини, яка визначила розвиток сучасної української філософської антропології. Ці праці стали важливим здобутком української філософської думки, принесли вченому світове визнання. У час аналізу виключно фундаментальних філософських проблем (проблем діалектики, форм існування матерії тощо) він скерував свої дослідження на осмислення людської екзистенції, теоретико-пізнавальних параметрів розуміння людини, світогляду як способу її самовизначення. Вчений вперше детально розробив категоріальну структуру світогляду, глибоко розкрив суть таких світоглядних категорій як Віра, Надія, Любов. Виокремлення та ґрунтовне вивчення цієї тріади є вагомою філософською інтенцією В. І. Шинкарука.

Метою даної статті, що становить одну зі складових нашого дослідження, є аналіз філософської світоглядної категорії Віри у контексті екзистенційно-антропологічної філософії В. І. Шинка- рука.

Ставимо завдання з´ясувати, як вчений визначає Віру, в чому вбачає сутнісний зміст цієї категорії, на основі яких характеристик обґрунтовує Віру як філософсько-світоглядну основу формування людини.

За В. І. Шинкаруком світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в ньому. У світогляд входять узагальнені уявлення про світ та саму людину, про спрямованість ходу подій у світі, про смисл людського життя, історичну долю людства тощо, а також система переконань, принципів та ідеалів. Важливо, що усі складові елементи світогляду опосередковуються особистим досвідом суб´єкта, здобуваючи завдяки цьому певне емоційне забарвлення і перетворюючись на певну персональну установку, що регулює практичну і пізнавальну діяльність людини, виражає її життєву позицію. Формуючись разом із людською свідомістю на основі матеріальної практики, світогляд духовно реалізує потреби та цілі практичного перетворення світу, виступаючи як його духовно-практичне освоєння, в якому подолання «чужості» світу реалізується створенням образів його іншого, належного і бажаного стану відповідно до ідеалів істини, добра і краси [1, с. 608].

Формування світогляду особистості (людини, що виступає суб´єктом суспільних відносин, носієм свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих конкретно-історичними умовами життя суспільства) є вищим рівнем її соціалізації: людина пізнає, переживає і практично реалізує протягом життєвого шляху пізнане і пережите на основі послідовних принципів світовідно- шення, переконань, цінностей та ідеалів. Особистість завжди «задана» суспільством, в якому живе, проте в межах цієї «заданості» можливі різноманітні форми реалізації її поведінки. У кожний момент свого життя особистість є суб´єктом вибору певної орієнтації, тих чи інших цілей, життєвих планів і рішень, шляхів та засобів їх реалізації.

Перш ніж виокремити компоненти світогляду В. І. Шинкарук розкрив його специфіку як особливої форми свідомості. Обґрунтував, що ця специфіка виражається у двох світоглядних функціях: по-перше, в тому, що світогляд являє собою форму суспільної самосвідомості людини, і, по-друге, в тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу [7, с. 67].

Своєрідність світогляду як форми суспільної свідомості людини в тому, що, засвоюючись індивідами та проходячи через їх життєві цілі та інтереси, він виступає засобом визначення їх власної «позиції» не лише теоретичної, а й практичної - як засіб визначення способу участі у подіях. Відповідно до сформованого світогляду кожен з нас формує установки на оцінювання оточуючої дійсності, обирає ті чи інші цілі та засоби своєї життєдіяльності. Світ «відкривається» людині через її світогляд, і те, яким він їй «відкривається» залежить від міри розвитку та цільності світогляду. У цьому контексті світогляд є способом «освоєння» світу, не лише його розумінням, а й засобом, і разом з тим - результатом світоперетво- рення.

Поєднавши «філософію розуму» та «філософію серця», В. І. Шинкарук обґрунтував світогляд як духовно-практичне освоєння світу. Вчений стверджував, що світогляд є вихідною і основоположною формою духовного освоєння дійсності людиною. Саме через світогляд світ «відкривається» людині, й те, яким він їй «відкривається», залежить від світогляду. Тобто світогляд водночас є і способом «освоєння» світу. І не лише в тому значенні, що він дає знання світу, його розуміння й обрій бачення, а і в тому, що у світогляді світ постає в перетвореному духовною діяльністю людини вигляді. Він роздвоюється на світ наявного буття та світ сутнісного буття - трансцендентний світ. Світові, в якому здійснюється безпосередня життєдіяльність, протиставляється світ реалізацій вищих цінностей життя - ідеалів істини, добра і краси [2, с. 145].

Поєднання почуттів та інтелекту в світоглядовій свідомості надає їй особливої органічної цілісності, єдності з внутрішнім світом і характером особистості, з її «Я» і цим надає останньому дієвості, активності, вольової цілеспрямованості й ознаки самосвідомої орієнтації в світі. Ця сторона світогляду рівною мірою важлива і для практичної, і для теоретичної пізнавальної діяльності людини [3, с. 103, 105].

Визначальними для людського світовідношення та світоперет- ворення, на думку філософа, є такі світоглядні категорії як духовні почуття, чільне місце серед яких посідають «трансцендентні почуття» Віра, Надія, Любов.

Тож вченим було сформульовано фундаментальну тезу про «ідеально-реальну» природу світобуття: світ даний нам нашим світорозумінням, нашою вірою, надією і любов´ю [2].

Віру В. І. Шинкарук визначив як форму і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя, коли вони, не будучи даними власним практичним чи пізнавальним досвідом, приймаються як очевидні факти чи характеристики об´єктивної дійсності, сущого і належного; засіб освоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього; одна з категорій світогляду. Як особлива людська здатність, віра сформувалася в процесі становлення людської свідомості на основі матеріальної суспільно-історичної практики. Людська свідомість з самого початку була суспільною свідомістю і освоювалась індивідами в процесі виховання та навчання, формування їх як членів суспільства. Однією із здатностей такого освоєння індивідами суспільно даної свідомості і є віра. З другого боку, суспільна діяльність спрямована на реалізацію таких цілей, в яких творча уява людини дає образ потрібного (предмета, потреб), де можливе зображується як дійсне. Віра формувалась як здатність сприймати й переживати можливе як дійсне, ймовірне як вірогідне. Оскільки людська свідомість завжди націлена на майбутнє, віра є здатність сприймати і переживати образи бажаного чи небажаного майбутнього як неминучого, плекати надії на звершення бажаного, сподіватись на краще [1, с. 81-82].

Суспільні функції віри визначаються типом світогляду, в систему якого вона входить:

1) У міфологічному, історично першому типі світогляду, людина, практично виділивши себе з природи, ще не дійшла до усвідомлення своєї протилежності природі, тож ототожнювала спосіб дії природних сил із способом власної життєдіяльності, уособлювала явища природи. Теоретично невиокремлюючи себе з природи, людина не розмежовувала суспільне та природне. Явища природи сприймались нею в уособленому вигляді, сигналізували про «добрі» чи «злі» сили.

Сприйняття ототожнювало речі і явища не за їх природою, а за їх значенням у життєвих ситуаціях первісного виробничого колективу, мало ситуативно-оціночний характер.

2) Виникнення релігійного типу світогляду зумовлене «розпе- рсоніфікацією» природи і «натуралізацією» людини. У масовій свідомості домінуючою формою світогляду стала релігія, що виділилась в самостійну форму суспільної свідомості й відбила соціальне поневолення трудящих мас. Визначальні елементи релігійного світогляду: віра в надприродне, протиставлення природному (природним явищам, природному ходу подій і т. ін.) надприродного (сил, які не підпорядковуються природній закономірності, а за своєю доброю чи злою волею змінюють хід подій, визначають долю людини і т. ін.); віра у всемогутнього бога-творця, упорядника світу, від волі якого залежить доля людей та всього існуючого; уявлення про особисте безсмертя (безсмертя душі) і віра в «спасіння» від злигоднів земного життя в «небесному царстві». Тому для поневолених мас релігія стала духовною втіхою, виправданням їх страждань, надала цим стражданням видимий сенс. Цим вона трималась протягом тисячоліть, обслуговуючи інтереси експлуататорських класів.

3) У науковому типі світогляду явища об´єктивної дійсності (природи і суспільного життя) оцінюються згідно з даними наукового пізнання. Наука з самого початку свого виникнення відображала речі і явища в їх об´єктивній незалежності від суб´єктивної діяльності людини, її ідеалом є побудова такої моделі об´єкта, з якої було б виключене все, що йде від суб´єкта, від способів його сприйняття, - адекватне зображення об´єкта, яким він є «сам по собі». Через науку здійснювалась «розперсоніфікація» природи, зведення «надприродного» до «природного» [5].

Отже, в релігії, де Віра забезпечує сприйняття і суспільне функціонування антинаукових уявлень, вона є сліпою вірою в надприродне, а тому протистоїть науці. В системі наукового світогляду Віра спирається на досягнення науки і становить важливий момент формування переконань (інтелектуально-емоційних відношень суб´єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного) через єдність доведення та віри). Доведення, (обґрунтування істинності знання за допомогою інших знань) та віра (як почуття) в істинності знання можуть узгоджуватись між собою, тією чи іншою мірою суперечити одне одному, перетворюватись одне в одне.

В. І. Шинкарук обґрунтовує Віру, як універсальну ознаку людського в людині незалежно від ставлення до релігії, як глибоку підвалину духовності, що поєднує любов із надією та забезпечує сприйняття майбутнього (здійснення очікувань, сподівань тощо) [2, с. 147].

Зазначимо, що знання та світоглядні уявлення людина отримує в процесі навчання й виховання, здебільшого, без перевірки власним розумом і досвідом, сприймаючи їх на віру, довіряючи певним авторитетам. Без цього неможливо уявити науковий та культурний прогрес суспільства. Проте здійснювати власний науковий пошук означає піддавати все сумніву одночасно з вірою в останній.

Таким чином, Віра охоплює «теоретичну» пізнавальну діяльність та практичну реалізацію її цілей.

Предметом Віри В. І. Шинкарук визначив можливості. Серед їх величезної кількості кожен індивідуально обирає ті, які, на його думку, є більш дієвими, вірить в їх здійснення.

Важливо, що категорія Віри, формуючи світоглядну парадигму особистості, може презентувати себе двояко:

- «вводити в оману», коли неможливе сприймається як здійсненне;

- надихає на подвиг, коли всупереч всім і всьому, таки реалізовується можливість, в яку повірили.

Надію В. І. Шинкарук трактує як єдність знання та віри. Вона - мрія, в реалізацію якої людина повірила (яка стала суб´єктом віри). Мрія може стати ймовірною, коли можливість її об´єкта виявлена пізнанням [7].

У творчих актах свідомості Віра відіграє істотну роль. Особливістю людської свідомості є те, що вона здатна уявне переживати як дійсне, минуле і майбутнє — як теперішнє. Віра і є психологічна установка на сприйняття уявної реальності як дійсної. Уявна реальність може бути ілюзорною або істинною. Вона потребує перевірки. Тому Віра протилежна не знанню взагалі, а вірогідному знанню. Де знання вірогідне, там Віра не потрібна.

На погляд В. І. Шинкарука, хибною є думка, що Віра перетворює знання в догми, і тому в науці вона не тільки не потрібна, але й шкідлива. Філософ аргументує це так: коли вчений висуває «божевільну» ідею, яка в кращому разі є гіпотезою, він не зможе вкласти в неї всю свою енергію, все життя, якщо не сприймає її як істинну. У цьому контексті Віра є психологічною установкою на сприйняття імовірнісного істинного знання як вірогідно істинного. Як психологічний феномен вона генетично пов´язана з цілепокладаючою творчою діяльністю, включає в себе бачення і передбачення майбутнього. До припущень практичного життя ми ставимося як до прийнятих на віру знань. Об´єктивні припущення - це імовірність незнання, воно перетворюється у вірогідне знання після виконання дії. Але щоб здійснити цю дію, потрібно повірити в істинність припущення, в його вірогідність [4, с. 171].

Отже, Віра - важливий феномен духовного життя людини. Вона виявляється у сприйнятті ймовірністю істинних знань як вірогідних у тій ситуації, коли потрібно розв´язувати життєво важливі справи, а вірогідного знання у немає і ще не може бути. Ця світоглядна категорія є необхідною передумовою творчих потенцій людини, оскільки забезпечує здатність особистості долати самообме- женість (такі складові внутрішнього світу людини як досвід, знання, чуттєві образи у пам´яті можуть обмежувати, а то і зовсім стримувати творчість). Віра - стимул для певної дії стосовно оточуючих обставин, вона здатна трансформувати випадкові обставини в духовну самореалізацію. Тому новий досвід, нове знання стають результатом активності людини, її науково-пізнавальної діяльності.

Світогляд виступає своєрідною духовною призмою, що визначає життєву позицію особистості, окреслює горизонт світобачення, надає соціального змісту життєвим цілям людини, формує емоційно забарвлену установку світовідношення. Він формується внаслідок практичного освоєння духовної культури суспільства (науки, літератури, мистецтва), пануючих у ньому політичних, моральних, естетичних, правових, релігійних (або атеїстичних), філософських та інших поглядів, а також духовних почуттів - моральних, естетичних тощо, на які спираються Віра й переконаність у реальності відповідних моральних, естетичних і пізнавальних ідеалів, надія на їхнє здійснення.

Бібліографічні посилання

1. Філософський словник / За ред. колегії В. І. Шинкарука. К., 1986.

2. Шинкарук В. І. Віра, Надія, Любов // Віче. 1994. № 3 (24). С. 145-150.

3. Шинкарук В. И. Духовная культура - человек - искусство // Искусство в мире духовной культури. К., 1985.

4. Шинкарук В. І. Категоріальна структура наукового світогляду // Шинкарук В. І. Вибрані твори: У 3 т. К., 2004. Т. 3, ч. І. С. 164-172.

5. Шинкарук В. І. Марксистська філософія і світогляд // Філософська думка. 1969. № 1. С. 9-20.

6. Шинкарук В. І. Ода філософії: [Інтерв´ю з директором Ін-ту філософії АН УРСР акад. В.І.Шинкаруком (Записала Л.Коваленко)] // Людина і світ. 1990. № 5. С. 2-7.

7. Шинкарук В. И. Философия и мировоззрение // Общественные науки. 1979. № 5. С. 61-74.