О. І. Ночовка
Дніпропетровський національний університет

Досліджується специфіка та функціонування притчі як жанру філософської творчості в давньоруській культурі.

Помітним явищем вітчизняних історико-філософських досліджень останніх десятиліть стала активізація зусиль спрямованих на відтворення цілісної картини розвитку філософської думки України. Посилений інтерес до свого минулого є цілком закономірним в умовах сучасної національно-культурної ситуації, яка вимагає нового переосмислення історії вітчизняної духовної культури в цілому і, зокрема, одного з найважливіших структурних елементів її формування та розвитку - оригінальної філософської традиції. І не дивно, що особлива увага в цьому зв’язку приділяється вивченню специфіки та статусу філософії в духовній культурі Київської Русі, адже саме в цей період закладаються підвалини української філософії. Проте таке дослідження не можливе без комплексного істо- рико-філософського аналізу оригінальних пам’ яток давньоруської писемності, спрямованого на розгляд усього комплексу філософських ідей, які дістали своє відображення в їх змісті. Нажаль результати такої історико-філософської розвідки, як правило, зводяться лише до намагань реконструювати філософсько-світоглядну доктрину, викладену в тому чи іншому тексті давньоруської писемної літератури, та подати її як завершений і замкнений у собі продукт філософської рефлексії. Більшість дослідників при цьому майже не звертають уваги на жанрові форми викладу філософських ідей, вважаючи їх лише декоративним вбранням, адаптацією філософської доктрини до потреб адресата, своєрідною тактичною хитрістю яка, в принципі, є випадковою по відношенню до філософської думки як такої.

Такий підхід значно обмежує можливості адекватного сприйняття філософської спадщини, приховуючи від дослідника ті неминучі впливи, які чинить форма на зміст філософської думки. Адже «методологія філософської творчості та її жанрово-стильова форма функціонування, - зазначає Л. О. Кострюкова, - є неподільними як в межах певного філософського твору, так і в межах історико- філософського процесу» [11, с. 3]. На неподільність змісту і форми філософської рефлексії в межах філософського тексту в свій час звернув увагу С. С. Авєрінцев. Досліджуючи літературні аспекти філософських текстів давньогрецьких мислителів він підкреслює, що в історії філософії потрібно шукати «не архів готових результатів думки, доктрин та систем, а відображений в конкретних текстах живий процес мислення, який кожний раз здійснює себе в неповторній історичній ситуації. Тоді філософ, пишучи афоризми чи діалоги, вже не виглядає переповідачем самого себе. Розумова праця не стільки передує праці над словом, скільки йде з нею пліч-о-пліч, перетинаючись в непередбачених схрещеннях. Лише утілюючись в слові, перемагаючи опір слова, привласнюючи його енергію, думка в перше «приходить до себе», знаходить внутрішню дійсність, а не лише зовнішню подачу» [1, с. 44]. Цікавими в цьому зв’язку є і погляди Л.М.Баткіна, який характеризує жанр як «естетико- інтелектуальну реальність», що сприяє створенню змісту та формуванню сенсу [3, с. 134].

Це дає нам підстави стверджувати що одним з завдань істо- рико-філософського дослідження має стати аналіз жанрових форм, в яких знаходить своє буття філософське знання на певному історичному етапі свого розвитку та в певному культурному середовищі. Поза сумнівом, означена проблема не є новою. Перші кроки в дослідженні генезису, специфіки та функціонування жанрових форм, як в західноєвропейській, так і вітчизняній філософській традиції, були зроблені в працях С. С. Авєрінцева, Н. І. Гри- гор’євої, Л. М. Баткіна, В. С. Горського, І. В. Іваньо, Л. О. Кострю- кової, І. В. Пістрого, Л. В. Ушкалова та інших. Слід зазначити, майже всі вони звертали свою увагу на те, що розв’ язання цієї проблеми не лише сприятиме вивченню специфіки філософської рефлексії в різних національних культурах, а й допоможе визначити коло найбільш суттєвих джерел для історико-філософського пізнання, що і досі залишається одним з актуальних завдань істори- ко-філософського дослідження. У зв’язку з цим представляється досить актуальним дослідити жанрову природу філософської культури Київської Русі.

Серед різноманітних жанрових форм філософської творчості в давньоруській культурі особливий інтерес для історико- філософського аналізу представляє притча. Адже вона, як одна з найбільш вживаних форм філософування давньоруських книжників, в силу притаманних їй специфічних якостей, чітко відображає тенденції розвитку філософської думки в межах середньовічної культури Давньої Русі.

Саме тому метою даної статті є дослідження специфіки та функціонування притчі як однієї з жанрових форм філософської творчості в культурі Київської Русі.

Становлення жанру притчі в давньоруській культурі відбувалось на базі традицій давньохристиянської літератури та усної народної творчості слов´ян. Значний вплив на формування та розвиток цього жанру мали твори притчевого характеру, такі як Біблія, давньохристиянські романи «Александрія», «Повість про Акіра Премудрого», середньовічна книга «Велике зерцало» та інші. Вони сприяли засвоєнню давньоруською культурою старозавітних та євангельських притч, серед яких найбільш популярними на Русі стали притчі про душу та тіло, про багатих та убогих, про блудного сина та інші. Відомими давньоруським книжникам були і притчі які входили до складу східної перекладної літератури, а саме: «Повісті про Варлаама та Иоасафа» та книги притч «Стефаніт та Інхі- лат». Популярними були і твори афористичного характеру, які представляли собою виклад «життєвої філософії» в формі коротеньких притч, афоризмів, сентенцій, приказок та повчань. Серед них притчі Езопа та «Історія семи мудреців», повчальні афоризми з «Книги притч Соломона», «Книги премудрості Іїсуса сина Сира- хова», «Мудрості Менандра Мудрого», «Паралелей» Иоана Дамас- кіна, «Діоптри» Філіпа Пустельника, «Розумінь единострочних» Григорія Богослова, пам´ятки народної мудрості та інші джерела, в яких, за М. М. Громовим та М. С. Козловим, спостерігалася перевага філософського елементу [5, с. 117]. Особливим авторитетом серед давньоруських книжників користувались перекладні збірники насичені сентенціями та афоризмами на морально-філософські теми, такі як «Бджола», «Златоструй», «Ізмарагд» та інші.

Перш ніж приступити до аналізу притчі як жанру в історії розвитку давньоруської філософської думки, цікаво відзначити, що в сучасній дослідницькій літературі не існує однозначного визначення притчі. Так, С. С. Авєрінцев, розглядаючи притчу як особливу літературну форму, визначає її як дидактико-алегоричний жанр, наближений за основними ознаками до байки. Проте, на відміну від байки, притча, на думку дослідника, виникає та існує в певному контексті, може не мати розвиненого сюжету або редуцируватись до простого порівняння, яке, однак, буде мати символічне забарвлення і відрізнятися потягом до глибинної «премудрості» [2, с. 305]. На думку І. В. Іваньо, який дослідив жанрову своєрідність філософської спа- дщини Г. С. Сковороди, термін притча слід зберегти для творів давньої літератури і філософії, в яких слабо розгорнута фабула і які позбавлені сюжетної викінченості і позначені дидактичним змістом, вираженим в алегоричній формі [9, с. 203].

Досліджуючи феномен євангелієвської притчі, Н. Л. Мусхелішві- лі та Ю. А. Шрейдер визначають її як «засіб ініціації живого знання» та «непрямої комунікації для передачі думки» [12, с. 101-103]. «Безпосередній зміст притчі, на думку цих дослідників, сам по собі не має значення, однак в той же час він слугує для передачі глибинного змісту, який не допускає знакового вираження» та пов’язаний зі зміною стану свідомості адресата [12, с.101]. Для осягнення притчі адресат повинен відмовитись від її інтерпретації в опозиціях, звичних даній культурі і сприйняти її «як символ, котрий потрібно «звільнити» від паразитарних контекстів та пройти крізь текст як через «місток» до глибинної реальності» [12, с. 104]. Це, в свою чергу, дозволяє їм визначити притчу як засіб комунікації, який протистоїть створенню замкнених ідеологічних схем [12, с. 103]. На неможливість представити притчу у вигляді раціональної формули звертає увагу і Т. В. Данилова. Розглядаючи притчу як екзіс- тенціально-символічний феномен, дослідниця зазначає, що границею філософування в притчі виступає символ, на який можливо лише вказати, але не розкрити. А отже, її осягнення має бути не формальним, а екзистенціальним актом, який потребує від адресата бути особистістю, а не лише суб’єктом культури [6, с. 64-65]. Це, в свою чергу, за Т. В. Даниловою, не дозволяє трактувати притчу «як жанр, котрий виражає філософію народу в найбільш теоретичній і загальній формі або як найбільш доступний спосіб викладу якихось «найвищих» істин»[6, с. 70-71].

Не існувало однозначного тлумачення слова «притча» і в Давній Русі. В «Матеріалах для словника давньоруської мови» І. І. Срезневський наводить близько п’ятнадцяти значень цього слова. Найчастіше під притчею розуміли образ приклад, загадку або прислів’я, як додаток до розповіді, повчальний афоризм, уподібнення та своєрідний жанр дидактичної літератури, що за своїми основними ознаками тотожний з байкою.

Розбіжності в тлумаченні притчі в межах давньоруської культури, на нашу думку, були обумовлені її широким функціональним призначенням. Адже від початку свого становлення притча розвивалася і як сукупність поетичних прийомів творення образів в інших жанрах, і як окремий жанр дидактичної літератури, в якому узагальнення мало повчальний характер і затверджувало моральні та релігійні настанови. Згодом, змінюючи та розширюючи свої ідейно- естетичні функції, притча поступово еволюціонує до філософського жанру. Вона починає сприйматись не лише як доступний спосіб викладу «найвищих» (християнських) істин, а і як метод символічного тлумачення світу, як інструмент пізнання граничних основ буття. Притча стає формою філософсько-естетичного осягнення дійсності.

Пояснити інтерес давньоруських книжників до притчі як своєрідної жанрової форми філософування представляється можливим з огляду на такі жанроформуючи фактори філософської творчості, виділені Л. О. Кострюковою, як авторська концепція адресата та домінуючий в тому чи іншому типі філософської рефлексії стильовий принцип викладу [10, с. 110].

Досліджуючи вплив авторської концепції адресата на форму викладу слід зазначити, що вона в значній мірі була обумовлена способом буття філософії та її розумінням в межах давньоруської культури. Як відомо, на відміну від західноєвропейської схоластичної філософії, яка виступала диференційованою та самостійною формою знання, давньоруська філософія не виділилась в окрему форму суспільної свідомості. Філософія в межах давньоруської культури набуває статусу мудрості, яка в свою чергу тлумачиться не лише як знання справ божественних і людських, а й як життя в істині, як керівництво до дії і як сама дія. А отже, вона функціонувала і сприймалася не стільки як теоретичне, понятійно-логічне осмислення буття та свідомості вузьким колом професіоналів, скільки як духовно-практична діяльність спрямована на осягнення й реалізацію універсального морально-нравственного та етичного ідеалу широкими верствами населення. Таке розуміння філософії визначило і коло реципієнтів давньоруських любомудрів. Їх релігійно-філософські настанови, як правило, призначались не для професіоналів, а були спрямовані до людини взагалі, до її душі та сумління. Орієнтація на масову аудиторію вплинула не лише на характер та спосіб вирішення філософських проблем, а і спонукала до пошуку зрозумілих їй форм філософування. Однією з таких форм і стала притча.

Слід також зазначити, що інтерес давньоруських книжників до притчі, як своєрідної жанрової форми філософування, в значній мірі був обумовлений особливостями середньовічного християнського світогляду та притаманному йому типу мислення. Так, однією з специфічних рис середньовічного світогляду, зумовленого реве- ляціоністським характером християнства було не пряме, а символічне тлумачення дійсності [4, с. 40]. За визначенням А. М. Робінсо- на, при посередництві християнського культу, середньовічний символізм, як гносеологічний фактор мислення, його метод і форма, розповсюджується на всі об’єкти та види ідеології [13, с. 180].

Пр итаманний середньовічній культурі символіко-алегоричний спосіб мислення визначив і специфіку філософського осмислення дійсності давньоруськими книжниками. Світ ототожнюється ними з таємницею, істина вважається вже сформованою, але прихованою за явищами конкретно-чуттєвого світу. Таке розуміння істини приводить до того, що феноменальний світ, явища природи та події людського життя сприймаються мислителями Давньої Русі як система загадок, образів, символів, за якими прихований справжній, духовний, божественний світ. У зв’язку з цим перед людиною постає завдання оволодіти навичками символічного прочитання, які допоможуть їй віднайти приховану Богом істину.

Намагання збагнути трансцендентний світ істини через опосередковуючий його конкретно-чуттєвий образ та знак знаходить своє відображення в витлумаченні та розумінні світу за посередництвом притчі. Так, за Климентом Смолятичем, існує два шляхи пізнання трансцендентного, божественного світу - «благодатний» і «приточний». «Благодатний» шлях пізнання властивий лише святим та апостолам, яким Христос безпосередньо відкриває таємниці небесного царства. Усім іншим смертним доступний лише «прито- чний» шлях осягнення світу божественного. «Христос сказал святым ученикам и апостолам: «Вам дано знать тайны царствия, а для прочих - притчи», - зазначає К. Смолятич [8, с. 184]. Виходячи з цього положення, завдання своєї філософії він вбачає в тлумаченні священних текстів «иносказательно и духовно» [8, с. 184]. Обґрунтований Климентом Смолятичем в «Посланні пресвітеру Хомі» образно-символічний метод філософування, дає нам змогу розглядати його як одного з засновників давньоруської притчової екзегези.

Розуміння притчі як розмови, здатної завдяки подібному образно й наочно представити те, що необхідно зрозуміти, знаходимо і в теоретико-стилістичному трактаті «О образех» Георгія Хіровсь- кого, що міститься в «Ізборнику Святослава 1073 року» [7, с. 5]. Варта уваги і інша характеристика притчі, яку знаходимо в главі 122 «Ізборника Святослава»: «Аште бо новестьняя почиташи имати цесарьскыя книгы, аште ли хитростьная и творитвьныя, то имаши пророки Иова и притьчьники, в них же всякая твари и ухы- штерении большую остроту умьную обряшттеши, яко Господа единого мудрааго речи суть» [7, с. 5-6]. Наведена цитата свідчить про те, що в давньоруській культурі притчі сприймалися як майстерні та творчі витвори, в яких можна віднайти «остроту умную», подібно до суті промов самого Бога.

Яскравим прикладом філософської притчі є твір Кирила Ту- ровського «Притча про людську душу та тіло». Спробуємо розібратись чим був обумовлений вибір подібної жанрової форми? Однією з причин, напевно, є орієнтація Туровського на широку аудиторію. Він прагне викласти свої моральні та релігійні настанови не вузькому колу монашеської братії та київських князів, а людині взагалі, достукатись до душі і совісті кожного. Звідси і інтерес до притчі як жанру, що дозволяє автору за допомогою окремого прикладу перейти до широких узагальнень, які б були зрозумілі усім. Крім того, ця жанрова форма допускала багатозначність інтерпретацій, що, в свою чергу, дозволяло автору відображати своє оригінальне бачення граничних основ буття, не виходячи при цьому за рамки канонів середньовічної екзегези. Ми бачимо, як в межах релігійного сюжету про Бога-творця, Кирило Туровський прагне осягнути сенс людського буття та визначити співвідношення між духовною і тілесною природою людини.

З огляду на вище викладене, можемо зробити висновок, що в межах давньоруської культури притча стала не лише досить розповсюдженою формою викладу моральних та релігійних настанов, а і найбільш вживаною жанровою формою філософської творчості, яка сприяла створенню оригінальних філософських концепцій та забезпечувала їх розповсюдження серед широких верств населення.

Бібліографічні посилання

1. Аверинцев С. С. Классическая греческая философия как явление историко-литературного ряда // Новое в современной классической философии. 1997. С. 41-81.

2. Аверинцев С.С. Притча // Литературный Энциклопедический Словарь / Под ред. С. А. Волкова. М., 1987.

3. Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления. М., 1978.

4. Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов. К., 1990.

5. Громов М. Н., Козлов Н. С. Русская философская мысль X-XVII веков. М., 1990.

6. Данилова Т. В. Архетипические корни притчи // Рациональность и семиотика дискурса. К., 1994.

7. Древнерусская притча. М., 1991.

8. Златоструй. Древняя Русь. X-XIII вв. М., 1990.

9. Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. К., 1983.

10. Кострюкова Л.О. Авторская концепция адресата как жанрообразующий фактор в философском творчестве // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Зб. наук. пр. Д, 1997.

11. Кострюкова Л. О. Философские жанры как абстракция и как реальность // Вісн. Дніпропетровського ун-ту. Сер. «Соціологія. Філософія. Політологія». 1998. Вип. 3. С. 3-12.

12. Мусхелишвили Н. Л. Притча как средство инициации живого знания /

Н. Л. Мусхелишвили, Ю. А. Шрейдер // Философские науки. 1989. № 9. С. 22-34.

13. Робинсон А. Е. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья X-XIII вв. М., 1980.