А. М. Кравець
Дніпропетровський національний університет

Аналізуються погляди П. Флоренського щодо оцінки місця та ролі культури Відродження у подальшій історії Заходу. Впроваджується думка, що, за П. Флоренським, суб’єктивізм Відродження приводить до етичного релятивізму, пасивності людського духу, ілюзорності особистісного буття; зазначені властивості ренесансної культури постають головними причинами антропологічної кризи сучасної європейської цивілізації.

Принаймні в двох із своїх основних праць - «У водоразделов мысли» та «Иконостас» П. Флоренський дає дуже жорстку критику тієї культури, що склалася в Європі після епохи Відродження, тобто сучасної культури, адже майже всі основні риси сучасної культури: гуманізм, антропоцентризм, сцієнтизм, установка на світськість культури та ін., - були закладені саме тоді. Зокрема, він каже: «...Возрожденское мирочувствие, помещая человека в онтологическую пустоту, тем самым обрекает на пассивность, и в этой пассивности образ мира, равно как и сам человек, распадается и распадается на взаимно исключающие точки-мгновения. Таково его действие по его сути. Но было бы ошибкой считать это разложение целого только теоретической угрозой, - пределом, никогда не достигаемым исторически. Опасность, когда-то казавшаяся неопределенно далекой, уже вплотную подступила к культуре; и не в силу отвлеченных соображений приходится пересматривать курс недавней культуры, а под натиском самой жизни; мы, как члены человеческого рода, как личности, уже не в состоянии жить среди продуктов самоотравления возрожденской культуры. Мы фактически восстали против нее, не кто-либо один, а многие, большинство.» [5, с. 334]. Він каже, що спроба в епоху Відродження раціоналізувати світ, та створити його віртуальну модель привела до того, що процес моделювання світу став безкінечним. «Отвлеченные схемы. вытеснили из жизни личность, и ей приходится ютиться где- то на задворках, работая на цивилизацию, ее губящую и ее же порабощающую» [5, с. 335]. Це дуже серйозне застереження і ми не можемо так просто знехтувати їм, полишити його без відповіді, без аналізу. Треба розібратися з тим, про яку онтологічну пустоту каже філософ, про яке закріпачення особистості.

Протягом радянського періоду торкатися творчості о. Павла було не дуже безпечно. Хоча він і не був, як наприклад, представники емігрантської інтелігенції, переконаним борцем з радянським режимом (для нього політика і держава були нецікаві), але він був занадто незалежним від них і завжди казав те, що вважав за потрібне, а не те, що від нього чекали. За словами С. Булгакова: «.Он оставался внутренне свободным от государства, от которого ни до, ни после революции он ничего не искал» [1, c. 540-541]. До того ж він був православним священиком, переконаним християнським платоніком і тому не дуже вписувався в контекст марксистської філософії. А крім того, П. Флоренський був все ж таки страчений радянським урядом, а тому згадування філософа та його спадщини було б постійним та не дуже приємним нагадуванням про «помилки» чи навіть «злочини» Радянського режиму. Саме тому систематичне вивчення творчості о. Павла за радянських часів майже не велося, а починається лише з 1990-х рр. До цього часу вчені, як наприклад, С. И. Фудель, потай намагалися зберегти якусь інформацію про о. Павла та його творчість, спогади та відгуки тих, хто його знав, сподіваючись, що за більш сприятливих обставин людство ще повернеться до скарбів думки філософа. З 1980-х чи ще трохи раніше починається пригадування та вивчення спадщини о. Павла у духовних академіях; з цього приводу можна вказати наукові праці ігумена Андроніка (Трубачова), архімандрита Інокентія (Просвирі- на) та інших вчених. П. Флоренський стає постійним об’єктом уваги студентських досліджень в академіях. Після 1990-х інтерес до П. Флоренського з’ явився і в світських дослідників. В переліку авторів: Р. А. Гальцева , В. Н. Акулін, Н. К. Бонецька, С. С. Хоружий, С. М. Половінкін, Н. М. Северікова, О. Т. Єрмішин, В .П. Візгін, Ю. Б. Тихеєв та ін. На сьогодення творчість Флоренського дуже жваво вивчається, пишуться дисертації, проводяться присвячені йому наукові конференції. Серед праць, що стосуються теми статті, слід означити такі: С. П. Завинсон, «Кандинский и Флоренский. Искусство как единство внешнего и внутреннего»; О. И. Тарасова, «Беседа о. П. Флоренского и М. Маклюэна об иллюзионизме сознания, услышанная и записанная корреспондентом журнала»; И. П. Микитина, «П. А. Флоренский о художественном пространстве как выражении духовной реальности»; у наведених працях порушені проблеми співвідношення внутрішнього, філософського змісту культури і вираження його через мистецтво. Також праця А. С. Горелова «Наука и реальность в философии свящ. Павла Флоренского» і подібні до неї, де аналізується погляд о. Павла на науку, як на символічну реальність, що все більше стає далекою від людини.

Метою статті є проаналізувати погляди Флоренського на ети- ко-онтологічні витоки кризи сучасної культури.

Критика сучасної, післяренесансної культури проходить у о. Павла в таких основних площинах. По-перше, культура Відродження не містить вчення про об’ єктивну істину, що приводить до етичного свавілля. Якщо немає об’єктивної істини, то немає і об’єктивної моралі. По-друге, культура відродження спонукає людину до пасивного сприйняття світу, тобто треба бачити світ не таким, яким він є, а таким, яким він відкривається людині. Все суб’єктивно. Людина в центрі Всесвіту. По-третє, культура відродження веде людину до осмислення буття через небуття, і таким чином, веде і саму особистість до небуття. Цей перелік хибних та небезпечних для особистості настанов культури та ментальності сучасної епохи, який складає о. Павел, можна було б продовжувати, але обмежені обсягом статті, зупинимося на цих зазначених.

Отже, почнемо з першого моменту. О. Павел, аналізуючи художнє мистецтво відродження, звертає увагу на таке явище в образотворчому мистецтві як пряма та зворотна перспектива. О. Павел робить висновок, що пряма або лінійна перспектива - це «момент декоративности, имеющий своим заданием не истинность бытия, а правдоподобие казания» [5, с. 45]. Справа в тому, що чисте мистецтво та перспективне зображення мають різну мету. Чисте мистецтво намагається створити вікно в реальність. Художник в нескінченному хаосі випадкових явищ вбачає якусь суть буття, якийсь протофеномен, і намагається показати цю суть собі і людям. Те, що він малює, не має повного збігу з об’єктом зображення. Та і, як доказує Флоренський [5, с. 87-95], будь-яка спроба зображення не може мати в принципі збігу з об’ єктом, зображення завжди буде викривленням. Навіть фотографічне зображення не утворює в даному разі винятку. Адже перед художником (фотоапаратом) постає проблема зображення трьохмірного простору на двомірній поверхні. Перед мистецтвом подоби, тобто таким, що намагається максимально точно відтворити об’ єкт зображення, стоїть мета досягти ілюзії присутності предмета. Картина, що створена за допомогою методу лінійної перспективи, намагається замість вікна в реальність, створити ілюзію реальності, замінити її собою. На думку Флоренського: «. перспективность есть прием, с необходимостью вытекающий из такого мировоззрения, в котором истинною основою полуреальных вещей-представлений признается некоторая субъективность, сама лишенная реальности» [5, с. 87]. Коли ж людина відмовляється жити в об’єктивній реальності, а обирає суб’єктивний світ, то зникає основа для моралі. Сучасник о. Павла

І. Ільїн відмічає, що право і мораль, які історично мають спільну природу, - це «.некая единая и объективная правота, которую можно познать только через внутренний опыт» [2, с. 80]. Але не тільки право, але і тим більше - етика, не можуть бути вкорінені в суб’єктивні переживання особистості. Вони повинні бути об’ єктивними, це сама природа етики та права. Бо інакше будь-яке коливання суб’ єктивних почуттів змінить в людині відчуття критеріїв добра і зла. Те, що сьогодні людина вбачає за зле, завтра вона відчує дозволеним. Та й, якщо індивідуальні переживання особистості - це єдиний критерій права та моралі, що примусить людину виконувати свій обов’язок, коли він веде до неприємних відчуттів, нестатків, або навіть до смерті (наприклад за батьківщину)? Онтологічний суб’єктивізм Відродження - це основа морально-етичного свавілля.

Лінійна перспектива передбачає, що в реальності є лише один центр, який заслуговує уваги, який є значущим. Цей центр -точка зору споглядача, в яку збігаються від горизонту всі лінійні побудови перспективного зображення.

Подібна установка досить чітко може бути простежена в філософії Нового часу. Так розпочавшись картинами Рафаеля та Леонардо, а ще раніше - мистецтвом Джотто та вченням Франциска Аси- зского [5, c. 56-57], ця ідея антропоцентризму відбилася в творчості

Н. Макіавеллі, який одним із перших показує не тільки якою людина (володар) повинна бути, але і якою вона повинна здаватися. Так, в трактаті «Государ» Н. Макіавеллі звертає значно більшу увагу формуванню думок підданих про володаря, ніж тому, яким він повинен бути. Макіавеллі є одним із перших спеціалістів з іміджу, тобто з науки, що вчить створювати ілюзії. Декарт продовжує цю тенденцію і каже: «Я мислю, отже існую». Тобто знову мисляча людина є точкою, куди і звідки йдуть всі лінії буття. Далі ми бачимо Канта, який доводить означену рису ментальності Нового часу (суб’єктивності світосприйняття) до абсурду, коли повністю відмовляє людині в можливості відчувати реальність якою вона є, стверджуючи, що реальність (річ-у-собі) повністю трансцендентна споглядачу. «Мы хотели сказать, что всякое наше наглядное представление есть только представление явления: вещи, представляемые нами, не таковы сами по себе, как мы их представляем, также и отношения их сами по себе не таковы, как они нам являются. Каковы предметы сами по себе и независимо от этой восприимчивости нашей чувственности, нам совершенно неизвестно» [3, c. 92].

Подібна установка веде до пасивного сприйняття світу. «Нетрудно узнать в таком художнике-перспективисте олицетворение пассивной и обреченной на всяческую пассивность мысли, мгновенно, словно украдкой, воровски подглядывающей мир в скважину субъективный граней, безжизненной и неподвижной, неспособной охватить движение и притязающей на божескую безусловность именно своего места и своего мгновения выглядывания. Это наблюдатель, который от себя ничего не вносит в мир, даже не может синтезировать разрозненные впечатления свои, который, не приходя с миром в живое соприкосновение и не живя в нем, не сознает и своей собственной реальности, хотя и мнит себя, в своем горделивом уединении от мира, последней инстанцией и по этому своему воровскому опыту конструирует всю действительность, всю ее, под предлогом объективности, втискивая в наблюденный ее же дифе- ренцал» [5, c. 86]. Не визнаючи за оточуючим світом реальності буття (а те, що при перспективному зображенні окрім споглядача і його точки зору нічого не вважається реальним), людина починає жити сама в собі. Вона не вбачає необхідності в екстазі - у виході з самої себе, зі свого світу. Можливо, саме цим може бути пояснений так званий європейський чи американський снобізм, коли все, що не відповідає рисам саме європейської або американської культури, вважається за те, що або зовсім не має цінності, або має цінність відносну. «...Протестантский индивидуализм есть механическое оттискивание на всем бытии собственного клише» [4, c. 583]. Па- сивність культури Відродження проявляється ще в тому, що вона не бажала стикатися з антиноміями. Вона бажала собі єдиної, несу- перечливої картини світу. В цьому випадку людина та її розсудок виявляється точкою, куди рівним віялом збігаються всі лінії буття. За Кантом, вона навіть ці лінії буття сприймає такими, якими може сприймати. Тобто ніяк не треба пристосовуватися до реальності. Флоренський на противагу сприйняттю світу через явища пропонує усвідомлення його через символ. Але такий спосіб потребує важкого екстатичного (вихід з себе та своєї системи координат) труда. «Именно потому, что нас окружают не призрачные мечты, которые перестраивались бы по нашей прихоти, бессильные и бескровные, а реальность, имеющая свою жизнь и свои отношения к прочим реальностям, именно поэтому она вязка и требует с нашей стороны усилия, чтобы были завязаны с нею новые связи, чтобы были прорыты в ней новые протоки. Это - символы. Они суть органы нашего общения с реальностью. символы - это отверстия пробитые в нашей субъективности. Символы не укладываются на плоскость рассудка, структура их насквозь антиномична» [5, с. 333].

Далі Флоренський вбачає трагедію та парадокс особистості, яка саму себе поставила за еталон істини та критерій буття в тому, що істина та буття від цієї особистості вислизнуло. «Когда нет ощущения мировой реальности, тогда распадается и единство вселенского сознании, а затем - и единство самосознающей личности. Точка-мгновение, будучи ничем, притязает стать всем, а вместо закона свободы воцаряется каприз рока. Перспектива в изобразительности и схематизм в словесности - последствия этого отрыва от реальности; впрочем, это даже не последствия, а последствие, единое последствие - рассудочность, - она же - закон тождества отвлеченного мышления. Точка-мгновение здесь закрепляется как исключительное, отрицающее реальность всей полноты бытия, себя же - утверждающее абсолютным. Но, отстранив от себя всякую реальность, это «абсолютное» естественно остается лишь формальным притязанием, равно относимым к любой точке-мгновению, любому Я» [5, с. 321].

Тут ми підходимо до дуже цікавого зауваження о. Павла. Людина епохи Відродження намагається осмислити світ через означення, які, за Спінозою, є заперечення. Тобто коли ми означуємо якусь частину буття, ми таким чином відкидаємо все інше. Ми апофатично кажемо, що це не є все інше. Найвищим проявом в мистецтві такого підходу є гравюра. Вона виникає саме у протестантських країнах і відповідає всім вимогам, що задає протестантська ментальність. Гравюра виконана в двох кольорах: чорний і білий - «Так» і «Ні». Тобто означення і заперечення, буття і небуття. Причому зображення робиться саме чорним кольором, що означає відсутність буття. Протестантська гравюра є ще більш ілюзіоністським типом зображення, ніж католицька картина епохи Відродження зі своєю зворотньою перспективою. Гравюра відповідає бажанню протестантського мислення, яке є продовженням ренесансного духу, підкорити реальність розсудку і його законам. Тільки так і ні. Тільки чорно-білий світ, який підкоряється духу особистості та могутності її розуму. На перший погляд, це дійсно дає свободу особистості, що мислить. Розум накладає кайдани своїх схем на все буття і «проявляя свою свободу как самоопределение, разум этот порабощает свободу всего того, что вне его, самоопределяясь, попирает самоопределение мира и, провозглашая свой закон, не считает нужным хотя бы выслушивать закон твари, которым жива она как подлинно реальная. Протестантский индивидуализм есть механическое оттискивание на всем бытии собственного клише, построенного бессодержательно из чистых «да» и «нет» [4, c. 583]. Але чи є це свободою - нав’язувати своє бачення світу і своє свавілля? Людина стає рабом свого свавілля і через це втрачає особисту свободу. Її свобода перетворюється на ілюзію, бо ілюзією є і вся спроба побудування проекту під назвою культура Відродження.

Павел Флоренський критично відноситься до культури Відродження та запропонованого в той час цивілізаційного проекту, що в подальшу епоху отримав назву «європейська цивілізація»; його онтологічні та критичні погляди принципово неможна узгодити з тим, що пропонує Ренесанс. Аналізуючи лінійну та зворотну перспективи як засоби художньої творчості, він приходить до висновку, що кожен з них розкриває якісь культурологічні установки ментальності. Лінійна перспектива атнропоцентричного мистецтва Відродження базується на суб’єктивістичному настрої людини, яка визнає свою точку зору на буття єдиною, що заслуговує на увагу, в той час як інші точки зору відкидаються. П. Флоренському здається більш онтологічно вірним мистецтво і пов’язаний ним світогляд середньовічного теоцентризму. Суб’єктивізм Відродження приводить до етичного релятивізму, пасивності людського духу, ілюзорності особистісного буття. Ці всі моменти є головними причинами антропологічної кризи сучасної європейської цивілізації.

Бібліографічні посилання

1. Булгаков С. Н. Священник о. Павел Флоренский // Соч.: В 2 т. М., 1993.

2. Ильин И. А. Философия права. Нравственная философия // Соч.: В 2 т. М.,1993. Т. 1. С. 4-118.

3. Кант И. Критика чистого раз ума. М., 1999.

4. Флоренский П. А. Іконостас // Христианство и культура. М., 2001.

5. Флоренский П. А. У водоразделов мысли // Христианство и культура. М., 2001.