А. О. Карпенко
Дніпропетровський національний університет

Досліджено феномен самовизначеня в контексті відношення людського існування до вимірів мови та буття, репрезентованому в онтології М. Гайдеґґера та граматології Ж. Дерріда.

Якщо проаналізувати той дискурс, який постає навколо питань освіти в сучасній Україні, та спробувати шляхом узагальнення виокремити певні тематичні домінанти цього дискурсу, то ми дійдемо висновку, що найактуальнішими тут постають проблеми ідентичності та мови, звісно, у філософському їх значенні. Утворюючи певний дискурсивний альянс, воно формують поле проблематизації, в якому знаходимо досить потужний концепт - концепт самовизначення. Будь-який політичний, мистецький, освітній дискурс, наштовхуючись на проблему самовизначення має звернутися до словника філософії не для того, щоб віднайти узагальнену дефініцію цього поняття, а для того, щоб ніколи вже цю проблему не подолати. Адже, словник філософії побудовано за принципами гіпертекс- ту, тут кожне визначення посилається на інші визначення, інколи, не тільки на ті, що вже існують чи колись існували, але й на ті, що, можливо, коли-небудь набудуть існування. Мабуть, у цьому полягає особливість філософії: вона випереджає час соціальної історії, в історії філософії функціонує власний режим часу. Але існує певний вимір інтертемпоральності між позачасовою реальністю філософських істин та нашим реальним фактичним існуванням, який дозволяє наш світ, що існує в режимі прискореного теперішнього, поставити в горизонт іншої часової розмірності.

У такому контексті ми спробуємо дослідити семантичну специфіку поняття самовизначення з огляду на доробки онтології Ма- ртіна Гайдеґґера та граматології Жака Дерріда.

Діалог деконструкції Дерріда з онтологією Гайдеґґера постав об’єктом інтерпретацій збоку числених зарубіжних та вітчизняних дослідників. У дослідженні його семантичної та структурної специфіки спираємося на доробки таких зарубіжних авторів, як М. Абрамс [1], Д. Каллер [2]. Серед російських та вітчизняних авторів треба відзначити праці Н. Автономової [3], О. Гурко [4], С. Куцепал [7; 8].

Наголосимо, що самовизначення постає для нас у сплетінні двох макротем: мови та ідентичності, а краще - мови та буття. від Гайдеґґера до Дерріда в сюжеті розгортання проблеми тлумачення відношення існування людини до буття та мови відбувається певна подія, something happens. Спробуємо простежити цей хепенінг, це відбування.

Поступ, який здійснила філософія у двадцятому столітті, засвідчив, що проблема мови є пріоритетним та визначальним предметом будь-якого критичного розмислу взагалі та філософської думки зокрема. З одного боку принциповим моментом вищевказаного поступу постала новітня інтерпретація відношення «мова - буття», здійснена Гайдеґґером. Постгайдеґерівський дискурс зважає принаймні на два імперативи. Перший імператив стосується необхідності осмислення онтологічних вимірів будь-якого явища, другий - стверджує потребу у визначенні та детальному дослідженні мови, через яку та в якій дане явище постає у світі людини. Остання вимога виглядає необхідним доповненням до першої, але зовсім не в сенсі пояснення, розкриття чи розтлумачення. Навпаки неминучість цього доповнення буття мовою непрямо вказує на одну з основних проблем, що з ними зустрічається дискурс сучасної філософії - проблему висвітлення мовних аспектів кореляції між пізнанням мови та мовою пізнання.

Гайдеґер не просто реанімує питання про буття, адже, це в принципі не можливо, він свідомо шукає нової мови для облаштування цього питання. Задля того, щоб редукувати історію тлумачення сутності людини та в чистому вигляді унаочнити історичність людського існування, він звертається до поняття Dasein, розміщує його в горизонті власної смертності та відкриває можливості подолання сущого заради досягнення буття. Поряд із певною ієрархією сущого відносно віддаленості чи наближеності до буття Гай- деґер вибудовує своєрідну ієрархію мови, в якій перевага надається мові поетичного мислення.

І поезію тут слід розуміти приблизно в тому ж сенсі, в якому її розумів Томас Еліот, коли говорив, що «поезія не є вираженням індивідуальності, вона є втечею від індивідуальності». І Гайдеґґер, і Еліот розкривають певний ресурс значення, який знаходиться по той бік людського в глибинах мови. Отже, певний момент мови дозволяє Гайдеґґеру взяти в лапки історію людини. Але критичне мислення одразу віднайде тут певну невідповідність. Оскільки ми завжди вже знаємо, що мова теж історична і напевне має певну детермінацію.

Гайдеґґер по-своєму розв’ язує цю апорію, він змальовує деякий поклик буття, який і промовляється поетичним мисленням. Дерріда розпочинає з протиріччя між мовою як такою та мовою історії мови. З іншої сторони, на хвилі структуралізму лінгвістика займає центральне місце в царині гуманітарних наук оскільки вважається взірцем гуманітаристської науковості. Структурна фонологія утворила фундамент, завдяки якому структурний метод було сприйнято та розвинуто у різноманітних галузях гуманітаристики. Разом із методологією та епістемологічними настановами сприймалася та ситуативно видозмінювалася лінгвістична проблематика. Дослідження мови вийшло за межі лінгвістики, що призвело до утворення низки міждисциплінарних дискурсів. На певному етапі розвитку структуралізму структурний метод сприймався у якості універсального, але згодом виявилося, що структура як інваріант існує тільки у дискурсі науки, а не у самому житті. Дослідження динамічних та темпоральних аспектів тих чи інших феноменів вимагало більш гнучкого та плюрального підходу у порівнянні з класичним структуралізмом. На зміну самототожній інваріантності приходить відмінність та розрізненість. Починає набирати сили хвиля постструктуралізму.

Граматологія Дерріда є концепцією з власним проблемним полем, з унікальним методологічним та понятійним забезпеченням. Долучаючись до пост структуралістського дискурсу археології знання М. Фуко, шизоаналізу Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, семіології Р. Барта, граматологія є націленою на дослідження засад та передумов формування «науки про мову» у контексті історії західноєвропейської філософської та наукової думки. Дерріда конституює власну концепцію як принципово міждисциплінарну, це дозволяє йому розширити й трансформувати вихідне значення граматології як науки про писемність та охопити феномен письма на загальнокультурному, антропологічному, та, навіть, онтологічному рівнях. Принагідно розширюється саме поняття письма.

Історію мови Дерріда розглядає га тлі історії письма. Чим є письмо у лінгвістиці? По-перше, письмо - це система графічних знаків; по-друге, письмо є формою мовлення. Але в обох випадках письмо є принципово допоміжним, компліментарним засобом означення відносно звуку. Такою є установка, яка історично сфор- мувалася на теренах західноєвропейської науки та сприймалася у якості безумовної даності. Досліджуючи історичний контекст, у якому проявляється думка про вторинність письма, Дерріда акцентує необхідність якнайширшого осмислення тієї сфери досвіду, з якої постає дана думка, проголошує потребу у критичному дослідженні імплікацій та експлікацій цієї фундаментальної пресуппо- зиції лінгвістичного мислення. Остання базується на певному розумінні природу знаку, на певному уявленні про знаковість. Так, у соссюрівській лінгвістиці знак визначається як такий, що має довільне значення, тобто, є залежним від конкретних, пов’язаних з ним елементів. Відповідно і система, заснована на такому принципі, буде залежною від власних елементів. Система знаків визначається таким чином не у класичному стилі, коли є форма, яка наповнюється змістом, а розуміється некласично - коли сама форма є тотожною до змісту, коли вони знаходяться у відношенні взаємної обумовленості. Дерріда, розвиваючи таке визначення мови, вказує на можливості функціонування систем, пов’ язаних на основі «сліду», для існування яких наявність чітко визначеного центру не є необхідною умовою. Письмо для Дерріда є не сукупністю графічних засобів вираження, воно - онтологічно зумовлений (і, відповідно, пов’язаний з буттям) трансцендентальний вимір, у якому конструюється картина презентації з певною механікою означення.

В корпусі лінгвістики можна знайти галузь яка найбільш чутлива до питання ідентичності мови: це - теорія та практика перкла- ду. «Те, що не перекладається, і має бути предметом перекладу». Візьмемо цей вислів Дерріда у вигляді тези, для того, щоб розпочати роботу інтерпретації, виявлення певних семантичних імплікацій з настійливим усвідомленням, що саме це ніколи й не було імплі- кованим, роботу в край незручному режимі відсутності авторської оригінальності. На чому побудовано цю тезу? На певному логічному парадоксі. Адже, деяка самоочевидна граматика вимагає, предметом перекладу, діяльності, спрямованої на репрезентацію смислу, вираженого засобами однієї мови, засобами мови іншої. Те ж саме,тотальна тотожність того, що можна перекласти, витісняє вла- сною граматикою те, що не перекладається, до літератури, з одного боку, та до номенклатури певної стилістики та ідіоматики, з іншого. Але межі того, що не перекладається, набагато ширші. У тому мовному інтерсуб’єктивному континуумі, в якому відбувається дещо, що не перекладається, тільки воно і встановлює межу, воно саме і є межею.

Питання про самовизначення у філософському контексті виглядає як питання про глибину, про певну вертикаль, яка зберігає цілісність сущого. Отже воно постає в якості структурного питання. Шляхами пошуку відповідей на це питання є шляхи ідентифікацій - актів співвіднесення образів сущого з власною самістю. Втім модуси існування самості визначаються вкрай негативно, а саме через забуття, втрату, руйнацію, які призводять до ситуації одвічного пошуку людиною власної ідентичності. Однак і забуття, і втрата, і руйнація обертаються навколо одного уявлення - уявлення про «зазор» між образом і сутністю. Вказане уявлення є цілковито просторовим, а отже і візуальним. Логіка ока певним чином визначає економіку обміну між площинами interiori та exteriori, встановлюючи диктат бачення та ясності. Встановлюючи граматологію як онтологію.

Бібліографічні посилання

1. Abrams M.H. The deconstructive angel // Modern Criticism and Theory. Pearson Educaation, Inc. 2000. Р. 241-254.

2. Culler J. On deconstruction: Theory and Criticism after Structuralism. Ithaca. New York: Cornell University Press, 1982. 307 p.

3. Автономова Н. Деррида и грамматология. / Деррида Ж. О грамматологии. М., 2000. С. 7-110.

4. Гурко Е. Тексты деконструкции. Деррида Ж. Differance. Томск, 1999.

5. Деррида Ж. Московские лекции 1990. Свердловск, 1991.

6. Деррида Ж. О грамматологии. М., 2000.

7. Куцепал С.В. Письмо як засіб деконструкції логоцентризму в концепції Жака Дерріда. К., 1997.

8. Куцепал С.В Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс із префіксом «пост-»: Монографія. К., 2004.

9. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. М., 1993. С. 192-220.