Пікалова О.
аспірантка


В статті йдеться про розвиток та становлення неурядових організацій в Україні. Зазначається, що виникнення таких організацій є результатом безперервного процесу розвитку й пристосування до різних ситуацій. Серйозний відбиток на їх характер накладають особливості соціокультурного розвитку, історичні, демографічні й етнокультурні традиції, особливості релігії та інші чинники.
Розвиток провідних світових держав засвідчує: утвердження демократичних цінностей можливе тільки у соціально благополучному суспільстві. Тому в умовах розбудови незалежної української держави, саме становлення політичної різноманітності поглядів набуває все більшого значення, а неурядові організації стають найважливішими суб´єктами суспільно-політичних змін.
Саме переходом до ринкової економіки, в Україні формується сектор НУО (неурядових організацій), який став для громадян базою для реалізації своїх можливостей та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно- культурних, суспільних інтересів, що сприяє соціальній інтеграції та зменшенню незадоволення громадян соціальним становищем.
Метою та завданням даної статті є аналіз та узагальнення історичного досвіду України та розвиток громадської самоорганізації в нашій державі. Цей процес відбувався через становлення громадських об´єднань і мав тривалий шлях формування та еволюції, такі структури є продуктом соціально- економічного та суспільно-історичного розвитку кожної країни.
Саме на українських землях Російської імперії, до складу якої впродовж довгого часу вони входили, ситуація щодо неформальних зв´язків у соціумі, у тому числі системи громадських об´єднань, склалася зовсім інакше. Тут ми знаходимо їх коріння ще у взаєминах родового побуту.
Найбільша громадська активність на території нашої держави проявилася через діяльність братств у ХVІ-ХVШ ст. Саме братства цього періоду мали виражений характер національно-релігійних громадських організацій українських православних міщан і відігравали значну роль у суспільно-політичному та культурному житті й боротьбі проти політики соціальних, і релігійних утисків, яку проводила шляхетська Польща.
Окрім релігійних та церковних справ, братства проводили велику культурно-освітню роботу: вони відкривали школи, друкарні, навколо них гуртувалися сили. З цих шкіл вийшов ряд учених, письменників, політичних діячів, діячів освіти й книговидавничої справи. Хоча членами братств були люди зрілого віку, але у багатьох історичних документах згадується також і про молодих осіб. Часто братства для молодих людей мали і окремі - «молодечі» або «младенческіе» братства. У другій половині XVII - на початку XVIII ст. у зв’язку з подальшим зміцненням феодальних відносин, роль братства у суспільно-політичному житті зменшилася. У Галичині та на Правобережній Україні вони підпали під вплив духовенства, а на Лівобережній Україні виконували переважно релігійно- побутові функції.
Слід згадати і про національно - визволюну війну 1648-1654 рр., коли Україна здобула державну автономію, в тому числі право на збереження так званих «давніх прав», мається на увазі Литовського статуту, Магдебургського права, козацьких правових звичаїв. Ситуація докорінно змінилася, коли автономія України була знищена російським царизмом. На її території було поширено Звід законів та Загальноімперське законодавство. Встановлений дозвільний порядок регулювання діяльності об’єднань громадян, по суті, ставив їх у повну залежність від сваволі влади, давав можливість під «розпливчастим завдання шкоди загальному благу розправитися з будь-якою організацією» [1, 173].
Зазначимо, що протягом більш ніж століття принципи регулювання діяльності об´єднань громадян, закладені в «Статуті благочиння», який був підписаний Катериною II, безроздільно домінували в імперському законодавстві. Разом з тим, завжди існувала певна кількість об’єднань громадян, які не дістали офіційної санкції від влади. Російське самодержавство змушене було подбати про посилення відповідальності за приналежність до таємних товариств. Зазначена вище антидемократична практика не могла не викликати відповідного громадського протесту.
Піднесення громадської активності українського суспільства припадає на кінець XVIII - початок XIX ст. Воно пов’язане з відродженням національної свідомості українців, яке почалось, під впливом західних філософських течій, а також внаслідок становлення української національної інтелігенції.
Зазначимо також, що хоча більшості українського панства був до вподоби процес зміцнення царизмом кріпацьких та чиновницьких порядків, і воно в масі своїй вислужувалося перед новою владою. Дуже влучно тут висловився М. Грушевсь- кий, «серед козацької старшини й духовенства, незважаючи на все їх вольне і невольне зросійщення, не вгасала любов до українського життя, мови, історії - певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність України, автономію Гетьманщини, нарікали на відібрання старих прав і порядків».[2, 173]
На початку XIX ст. для проведення теоретичних дискусій, обговорення можливих практичних акцій почали утворюватися так звані Масонські ложі - таємні гуртки. Найбільш відомою серед них була заснована в Україні у 1818 році Полтавська ложа «Любов до істини», членами цієї ложі були письменник
I. Котляревський, декабрист А. Глінка, українські дворяни, вихідці з старовинних козацько- старшинських родів В. Лукашевичі, С. Кочубеї, В. Тарнов- ські. У своїх програмних документах вони на перше місце ставили питання формування української державності. У 20-ті роки XIX ст. в Україні засновуються таємні політичні гуртки, які використовували досвід масонських організацій. Серед них заслуговують на увагу Малоросійське таємне товариство або Товариство визволення України, яке існувало на Полтавщині, Південне товариство, яке було в Тульчині й Товариство об’єднаних слов’ян, яке розмістилося в Новоград-Волинську. [3, 273] На початку XIX ст. на українськиї землях, а саме на Львівщині, виникли перші протопрофспілкові організації.
В Україні з кінця XVIII до 50-х років XIX ст. діяло 19 товариств, зареєстрованих за посередництвом генерал-губернатора, 9 - «явочних», 23 - таємних, у тому числі 3 таємних українських товариства,
4 масонських ложі, 16 польських національно - визвольних товариства. [4, 351]
Але не ці організації сприяли активізації залучення до громадського життя населення, зокрема молоді. Більший вплив на це мало становлення національної інтелегенції і особливо захоплення її національною історією, історіографією та фольклором. Важливу роль у формуванні національної свідомості молоді відігравала громадська діяльність письменників кКотляревського, П.Куліша, таких політичних діячів як М.Костомарова, М.Максимовича, М.Грушевського, М.Драгоманова. Але найвидатнішою постаттю був Т.Шевченко. У 1846 році, перебуваючи в Україні, Т.Шевченко приєднується до групи однодумців, які під керівництвом М.Костомарова у Києві заснували Кирило-Мефодіївське товариство. Саме Кирило-Ме- фодіївське товариство мало значний вплив на розвиток суспільного життя в Україні, його принципи служили ідеологічними орієнтирами українському національному рухові другої половини XIX - початку XX ст.
Слід зазначити, що особливо в Правобережній частині України, більш політично активним у той час було не українське, а польське населення. Саме польські гуртки були найбільш революційні та радикальні, а піком їх боротьби стали антиросійські повстання в 1830-1831 роках та в 1863 році. Разом з тим, відомо, що багато українців брали участь як в діяльності польських підпільних революційних організацій, так і в названих повстаннях.
Отже, в першій половині XIX ст. визначилися головні напрями діяльності добровільних товариств, була розширена мережа легальних формувань і створені усталені організаційні структури таємних товариств, альтернативних державі за цільовими напрямами діяльності. Починаючи з другої половини ХІХ ст. та на початку ХХ ст. громадський рух на українських землях розвивався ще більш активно.
Такі неформальні структури будували школи й притулки, випускали збірники наукових праць, організовували дослідницькі експедиції, проводили благодійницькі лотереї, засновували фонди соціальної допомоги нужденним, організовували дитячі садки та ясла, пожежні команди й товариства з соціальної реабілітації засланців. Наприклад, у 1860-х р. на землях Галичини, відбулося перетворення спілок взаємодопомоги на профспілки у сучасному розумінні цього слова. В 60-90 - роках
ХІХ ст. поширеним явищем в українському громадському русі стали об´єднання української інтелігенції, студентства та учнівської молоді, які називалися «громадами», а пізніше отримали назву «кружки» чи «гуртки». На Галичині вони охопили своєю діяльністю майже всі середні та вищі школи, в яких була хоча б невелика кількість українських учнів чи студентів. «Гуртківський рух» у Наддніпрянщині хоча був не настільки розвинутим та скоординованим, як в Західній Україні, теж відіграв важливу роль у національному відроджені українського народу. Перебуваючи переважаючою більшістю у підпіллі, громадяни займалися поширенням української націо - нальної ідеї.
В Україні, поряд з мирними громадами, ширилися, особливо серед молоді, і революційні ідеї. Так, у 1862 році в Петербурзі було засновано товариство «Земля і воля», метою якого стало повалення царизму, встановлення республіки, експропріація поміщицьких земель і передача їх селянам. Саме народництво поєднувало в собі ідеї утопічного соціалізму з вимогами селянства щодо ліквідації кріпосництва і всіх його залишків.
Початок ХХ ст. відзначився масовою появою молодіжних бойових груп, які займалися різноманітними «ексцесами» починаючи від акцій «експропріації експропріаторів» до політичних вбивств. У своїй діяльності їх використовували майже всі політичні сили, але найбільш притаманним це було есерам та анархістам. Зазначимо, що анархісти активно діяли саме в Україні, особливо на Катеринославщині, яка стала своєрідною столицею анархістського руху.
Особливістю розвитку громадських об´єднань, що були на українських землях в цей час, було те, що серед них існував певний розкол за національною ознакою, який був інспірований цілеспрямованою «антиінородницькою» політикою імперського уряду.
Зазначимо, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. провідниками українського національного руху стали у східній Україні - М.Міхновський, а в західній Україні - Л.Цегельський. Слід зауважити, що ідея створення самостійної соборної української держави стала пануючою пізніше - в кінці 20-30-х років ХХ ст. Провідні українські політичні партії вважали, що народні маси можна залучати до загального руху виключно за допомогою соціально-економічних гасел. [5, 319]
З кінця 80-х років ХІХ ст. у промислово розвинутих центрах почали працювати перші марксистські гуртки. Потім під впливом західно-європейського соціального руху в Україні як у рамках за- гальноросійського, так і національного українського громадського руху зародилась, а потім стала панівною соціал-демократична ідеологія. Тут варто підкреслити активну роль молоді, особливо студентства, яку вони відігравали у розвитку громадської активності. Найбільш активними були студенти в тих структурах, які займалися політичною боротьбою. Саме групою українських студентів, які сповідували національну ідею, у лютому 1900 року була заснована Революційна українська партія (РУП). Вона стала першою політичною школою масової революційної української роботи.
Попри всі переслідування влади, процес утворення політичних партій проходив в Україні бурхливо, у період починаючи від 80-х років ХІХ ст. до Жовтневої революції на українських землях діяло 104 політичні партії та протопартійні організації.
Після повалення царизму відбулися зміни у правовому регулюванні створення та діяльності об´єднань громадян. У квітні 1917 року Тимчасовий уряд прийняв постанову «Про збори і союзи», якою передбачалося, що всі російські громадяни, без дозволу, мають право об´єднуватися в союзи [6, 218]. Саме 1917 рік став роком змін в українській багатопартійності, адже ідея національної автономії вивела на арену політичних випробувань нові й оновлені політичні партії. Лютнева революція капіталізувала діяльність політичних партій та рухів в Україні, й вони активно включилися в боротьбу за владу та реалізацію власних політичних програм.
В 1917 році з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) було засновано Центральну Раду, до якої увійшли представники цілого ряду громад, гуртків, рухів.
З встановленням радянської влади існуюча система громадських організацій в Україні була ліквідована, хоча ще початку 20-х років вони були знищені ще не до кінця. Проте з часом соціальна творчість стала повністю контролюватися державою, були принципово змінені функції, завдання й цілі недержавних структур, їх місце і роль у громадському житті, їх відносини з новими органами державної влади.
Радянська влада розгорнула санкціоновані державою процеси широкомасштабного одер- жавлення всієї системи громадських рухів: почалося утворення системи масових централізо - ваних республіканських громадських організа - цій виключно нормативно-дозвільним шляхом. Функції контролю та управління централізувалися в партійних органах. Методи партійного будівництва, а саме: жорстка регламентація, командно - циркулярний стиль взаємовідносин, організаційне підпорядкування центрові, кадрова ієрархія - все це було разом з партійним керівництвом перенесено в систему громадських об’єднань.
В Україні ситуація склалася унікальна, безана- логова: сама держава створювала систему поза- державних формувань і керувала ними. Як зазначає М. Пашков: »загальна чисельність цих одер - жавлених «підсобних» організацій з уніфікованими статутними цілями становила близько 700 тис. членів». [7, 78]
Отже, можна зазначити, що в Україні було створено систему громадських організацій, добро - вільність яких була відносною, а масовість яких досягалася за допомогою політичних заходів.
В умовах посилення тоталітаризму в державі формально існуючі громадсько-політичні організації стали продовженням тих чи інших органів держави і в своїй діяльності тотально ж регламентувалися.
Зазначимо, що не зважаючи на масштабні цифри щодо розвитку громадських структур в СРСР, і в цілому в Україні, слід відзначити, що починаючи з кінця 70-х - початку 80-х років XX ст. політична система тоталітарного режиму вступила в кризу. Активність населення в цей час уже не можна було зупинити.
Проте наприкінці 80-х років минулого століття, з настанням періоду гласності й перебудови, почали виникати місцеві, з погляду центру, організації, протистояння яких уже не могло здійснюватись лише адміністративно-репресивним шляхом, бо вони були не політичної орієнтації, а мали здебільшого культурологічні, історичні, мовні та економічні цілі.
Відновлення громадської активності на теренах України розпочалося з виникнення різноманітних молодіжних неформальних груп і об’єднань на основі спільних інтересів. Для таких організацій обмін думками, диспути стали нормою існування. Широкого розмаху набув рух молодіжних дискусійних клубів, в яких піднімалися важливі для суспільства питання.
Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. почала активно формуватися українська багатопартійність. У 1989 році видається проект Програми Руху, в цьому ж році реєструється Товариство української мови і товариство «Меморіал» за допомогою активістів Української Гельсінської спілки. Влітку на базі Української демократичної спілки формується Українська народно-демократична ліга. Восени цього ж року з’їзд асоціації «Злений світ» проголошує про необхідність створення партії «зелених, а у жовтні місяці у Львові засновується Українська національна партія.
Варто також згадати, що українська «оксамитова революція» 1989-1990 рр., завдяки якій Україна здобула незалежність, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями, а громадськими організаціями. На хвилі громадської діяльності з’явилась і більшість нових українських політиків.
Отже, розпочинається ланцюгова реакція політичної самоорганізації суспільства, новий період у розвитку громадських його структур. Тому 90-ті роки XX ст. можна назвати ренесансом ідеї громадянського суспільства в Україні.
Значну увагу зародженню та розвитку громадянського суспільства протягом 1991-1996 рр. приділила й вітчизняна публіцистика, саме вона справила певний вплив на процес адаптування суспільства до цієї ідеї.
Паростки громадянського суспільства, що зійшли у нас протягом років незалежності нашої держави, можна класифікувати як головні позитивні результати української трансформації. У цьому контексті розвиток неурядових організацій можна розглядати як один з ідеологічних стрижнів громадянського суспільства.
Сьогодні можна стверджувати, що до подібної ситуації призвів ряд чинників, серед яких найголовнішими можна вважати такі: історичний, тобто це короткий досвід капіталістичного розвитку, що був штучно перерваний, відсутність поваги до приватної власності та тривалий радянський період, який породив безініціативність та байдужість; соціокуль- турний, тобто процес творення української політичної нації ще не завершено, в державі відбувається гостра політична боротьба; політичний - означає, що нова українська еліта рекрутувалася переважно із «старих» партійно-комсомольських кадрів, а отже, мала недостатній рівень патріотизму і національної самосвідомості, а в суспільстві не існувало згоди щодо темпу змін та напрямку руху. В процесі трансформації до демократії українське суспільство пройшло ряд етапів, які віддзеркалюють процес створення та функціонування громадянського суспільства, зокрема, неурядових організацій [8, 496].
Перший етап - підготовчий етап. Це час з середини 80-х років до проголошення незалежності у 1990 році. В цей час у суспільстві сформувалось стійке переконання щодо необхідності проведення реформ, ослаблення контролю та ідеологічного тиску з боку КПРС, переорієнтація державного механізму на потреби людини. На цьому етапі посилюються відцентрові тенденції, які і привели до розпаду Радянського Союзу. В західних регіонах України розширюється коло прихильників національної ідеї, що гуртуються навколо, вже вище зазначеної, Української Гельсінської спілки [9, 200]. Ці організації стали першими ластівками громадянського суспільства.
Падіння комуністичного режиму активізувало та підштовхнуло суспільство до подальшої трансформації, а також посилило національні почуття, і тим самим дало поштовх до формування та зміцнення структур громадянського суспільства. На цьому етапі населення нашої держави почало включатися у політичну діяльність, з´являються перші політичні партії, неурядові організації, набирає сили робітничий рух (переважно шахтарський). Саме розвиток неурядових організацій сприяє стимулюванню ініціативи людей.
Отже, результатом економічної, політичної та соціальної трансформації в Україні не стало становлення громадянського суспільства та відповідної йому правової держави, навпаки, суспільство потрапило у кризову смугу. Як наслідок, Україна опинилася перед необхідністю проходити всі етапи становлення громадянського суспільства спочатку.
Другий етап - мобілізаційний, який тривав з 1991 по 1994, від проголошення незалежності до оголошення Президентом України Л. Кучмою в Зверненні до Верховної Ради у жовтні 1994 року курсу на невідкладні антикризові дії з реалізації нової економічної стратегії. Цей етап характеризується розгортанням публічних дискусій щодо напрямку і характеру перетворень, пробудженням національної самосвідомості, виникають альтернативні до правлячої КПРС суспільно-політичні рухи.
На цьому етапі надзвичайно актуальним була мобілізація населення на здійснення активних перетворень у всіх сферах суспільного життя, розробка державної стратегії, яка б призвела до включення суспільства у механізми саморозвитку та саморегулювання [10, 46]. Тому саме на цьому етапі необхідно було приділити особливу увагу створенню умов для розвитку структур громадянського суспільства.
Третій етап становлення громадянського суспільства - це етап перетворень, який тривав з 19941996 роки. У цей період розробляються і здійснюються програми економічних, політичних і соціальних реформ, утверджується ринкова інфраструктура, проводиться приватизація державних підприємств, приймаються демократичні конституції, запроваджуються вибори за демократичними стандартами, зміцнюється місцеве самоврядування. В цей період в економічні й сфері розпочався процес роздержавлення власності, було взято курс на приватизацію, а в політичній сфері - була ухвалена Конституція України, а це дало можливість виконавчій гілці влади ще більше посилити свої позиції.
Проте низка важливих реформ (бюджетна, адміністративна, податкова, пенсійна) не були проведені. Більшість заходів, які започатковувались у цей час, були паліативними (тимчасовими), а державна політика зводилась до так званих «гасіння пожеж».
У таких умовах розбудова держави випереджала розбудову суспільства, а нестабільні інститути влади часто виражали або інтереси номенклатурної меншості, або випадкові й скороминущі цінності, або ж намагалися сліпо копіювати зарубіжний досвід чи реанімувати добре знайомі схеми минулого. Протидіяти цим тенденціям могло б сильне громадянське суспільство, однак процес його народження і зміцнення затягнувся через відсутність повноцінного інституту приватної власності, без якого неможливе формування «середнього класу», та відсутність міцних партійних структур [11, 421].
Етап перетворень мав би змінитись етапами стабілізації та консолідації громадянського суспільства, але цього не сталося, причиною цього було те, що перетворення здійснювались непослідовно, без чіткої програми і фактично були розтягнуті в часі на невизначений термін. Модернізація українського суспільства, яка відбувається в умовах так званої «навздогінної» моделі розвитку пішла шляхом, коли перевага надається владно- командним способам впливу на економіку, а це не узгоджується з природою автономних від держави громадський ініціатив [12, 118]. Все це означає, що в Україні етап перетворень було не завершено, і як наслідок у суспільстві виразно проявилися риси стагнації. Хоча ознаки стагнації з´явились ще раніше і проявились у протиставленні заходу і сходу, ворожому ставленні до того, що є «іншим», а все це разом було суттєвою перешкодою розвиткові громадянського суспільства в Україні.
На етапі стабілізації повинно було відбутися формування основних рис і контурів громадянського суспільства, які мають відповідати таким типологічним ознакам: «пріоритет приватної власності і пов´язаних з нею інтересів власників; наявність високорозвиненого «середнього класу», який цементує собою державно-суспільне життя; високий рівень життєвих і творчих можливостей самореалізації особистості в усіх сферах суспільного життя; функціонування значної кількості суспільно-політичних організацій, які відображають інтереси різних суспільних груп; постійний розвиток і утвердження громадськості через обмін взаємодоповнюючими якостями за принципом «політичність громадянського суспільства й громадськість політичного» [13, 397].
Зазначимо, що подальша періодизація, є досить умовною.
Наступний етап - етап стагнації тривав до 1998 року, взагалі він виникає, якщо в суспільстві не вдається дійти згоди щодо напрямку перетворень, реформи проводяться нерішуче, непослідовно або ж відкладаються на невизначений термін, а далі наступає етап аномії. Як вважає ряд українських дослідників, завершальним етапом становлення громадянського суспільства є саме етап консолідації. Цей етап є наслідком попереднього етапу, суспільство втрачає орієнтири, набирають розмаху злочинність, корупція, життєвий рівень більшості населення «зупиняється» на дуже низькому рівні, виникає прірва між багатими і бідними, а середній прошарок фактично зникає, руйнуються цінності попередньої епохи, а нові ще не приживаються. Саме в таких умовах настає «деградація» суспільства, а значить відсутні умови утворення неурядових об’єднань. Xо- ча В.Полохало стверджував, що етап аномії в суспільстві настав набагато раніше - це проявлялось у байдужості до того, щоб включити до сфери своєї соціокультурної життєдіяльності демократичні стандарти й принципи, як наслідок маємо обмеження території, де відбуваються трансформації до рівня, де ніщо нове не загрожує владній еліті, де включене творення розгалуженої системи трансляції вимог громадян до владних структур [14, 21]. Таке суспільство є маргінальним і негромадянським.
В Україні виникає ситуація, коли суспільство не рухається вперед, не розвивається, але і не повертається до попереднього стану, а спостерігається фіксація перехідного стану суспільної свідомості. Суспільство на досить тривалий період ніби «зависає» у стані «переходу» [15, 14].
В Україні два фактори негативно впливають на процес формування громадянського суспільства та його зміцнення. Перший - це невиправдано велике значення, яке надавалося розбудові держави, що призвело до її домінування і часткового паралічу структур громадянського суспільства. Другий фактор - неоднорідність українського соціуму в релігійному, соціально-економічному, ідеологічному вимірах. Тобто в Україні виникла небезпека появи декількох громадянських суспільств, які охоплюють одну територію і одну політію, однак організують інтереси й устремління у вигляді різних, а інколи і несумісних етнічних і культурних спільнот. Ряд українських дослідників вважають цю проблему досить серйозною, і зазначають, що вона має два аспекти: геопо- літичний та політико-економічний.

ЛІТЕРАТУРА
1. Третій сектор в Україні: проблеми становлення \ М.Ф. Шевченко (кер. авт. кол.), В.А. Головенько, Ю.М. Галустян та ін. - К.: Український ін-т соціальних досліджень. - 2001. - 418 с;
2. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1999. - 298 с;
3. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1973. - 595 с;
4. Правова інституціалізація українського молодіжного руху: історія та сучасність: Наук. звіт/ УкрНДІ проблем молоді; кер. теми В.А. Гловенько. - К., 1994. - 486 с;
5. Феденко П. Український громадський рух у ХХ столітті: Курс лекцій. - Побєбради, 1934. - 421 с;
6. Усенко І.Б. З історії українського законодавства про молодіжні громадські об´єднання (радянський досвід) // Молодіжний рух України: історія та сучасність: Зб. матеріалів. - К. - 1998. - 319 с;
7. Пашков М. Ю. Формування системи громадських об’єднань в Україні як атрибута латентної державності// Політологічні читання. - 1992. - №2. - С.76-84;
8. Цвєтков В.В., Кресіна І.О, Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 568 с;
9. Гарань О.В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). - К.: Либідь, 1993. - 376 с;
10. Дергачов О., Макєєв С. Три роки української незалежності: тенденції суспільного розвитку// Політична думка. - 1994. №4. - С.3-57;
11. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття. Політичний аспект. - К.: Либідь, 1995, - 518 с;
12. Левин И.Б. Гражданское общество за Западе и в России// Политические исследования. - 1996. - №5. - С.116-128;
13. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 497 с;
14. Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії// Політична думка.- 1998.- №2.- С.12-23;
15. Вайнштейн Г. Формирование гражданського общества в Росии: надежди и реальность// Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - №5. - С.12-32;