Дмитренко Н.В.
аспірантка

У статті проаналізовано міждисциплінарність у багатоаспектності її трактувань в сучасній методології науки. Досліджено концепції, в яких представлені визначення та систематизація міждисциплінарних підходів в природознавстві, зокрема в біологічному дослідженні. Означений поняттєвий апарат, в якому узагальнюються результати емпіричних досліджень та на підставі якого здійснюється міждисциплінарна комунікація дослідників.
Складні та багатовимірні проблеми існування людства в сучасному цивілізаційному світі сформували пізнавальні та соціокультурні виклики, відповіді на які має дати наука. Йдеться, перш за все, про проблему безпечного співіснування Природи та Людства на планеті. Необхідною передумовою її вирішення є усвідомлення глибинної єдності людини та природи, вивчення якої потребує не лише розвитку багатьох природничих, зокрема біологічних, та гуманітарних наук, а й використання їх спільних - міждисциплінарних - можливостей. Тому дослідження методологічних аспектів цих можливостей є актуальним.
В загальнометодологічному сенсі явище міждисциплінарності досліджується у роботах таких філософів як В.Аршинов, В.Буданов, І.Добронраво- ва, Л.Киященко, Л.Сидоренко, В.Стьопин та ін. Але розглядається воно досить по різному у роботах різних авторів, наявна багатозначність потрактувань та визначень, бо єдиної точки зору на це питання ще не сформовано. Тому нові концепції та методологічні засоби, що з’явилися та використовуються сучасною наукою в міждисциплінарних дослідженнях, їх вплив на науку та науковців потребують подальшого вивчення та систематизації. Мета даної статті - проаналізувати сучасні підходи до розуміння можливостей міждисциплінарності в сучасній науці.
Явище міждисциплінарності було визначено як утворення на межі наук синтетичних галузей знання в 70-х роках ХХ ст. Хоча треба сказати, що метод отримання нових знань шляхом об’єднання методів різних наук у біологічному пізнанні існував здавна. Прикладом цього є симбіоз біології з географією, завдяки якому виникла теорія походження видів Ч.Дарвіна, або ще давніший - біології з фізикою, завдяки якому була відкрита тваринна електрика Л.Гальвані. Отже, хоча не можна заперечувати безсумнівних досягнень окремих дисциплін, бо, наприклад, саме біології ми завдячуємо відкриттям найпростішої одиниці життя - живої клітини, але ще в межах класичної науки, почала виникати міждисциплінарність, яку В.Буданов назвав сусідньою: «Міждисциплінарність як узгодження мов суміжних дисциплін»; а згодом - «Міждисциплінарність як трансузгод- ження мов не обов’язково суміжних дисциплін» [1, с. 207]. Відбулося звичайне поєднання специфічних мов та методів різних дисциплін в ході дослідження, як то хімічних з біологічними. При такому поєднанні зазвичай менш розвинені мови та методи дослідження підпорядковувалися більш розвиненим, що відбивалося як на назві виникаючий суміжної дисципліни («біохімія»), так і на категоріальному апараті нової науки (біологічні явища описувалися в категоріях хімії: «біохімічні реакції»). Створені на цьому підґрунті науки про живе продовжують виникати, працювати та накопичувати цікавий матеріал і в наш час. Як, наприклад, секве- нірування геному людини у 2003 році в межах біо- інформатики. Але деяка обмеженість такого методу здобування нових знань очевидна.
Тому утворилася нова методологія міждисциплінарних досліджень, яка, за В.Будановим, пов’язана з переносом моделей та ідей з однієї дисципліни до іншої, коли спочатку «імплантується» модель, а потім підводиться фундамент: «Міждисцплінар- ність як евристична гіпотеза-аналогія» [1, с. 207]. У цьому сенсі у якості моделі-основи будь-яких міждисциплінарних досліджень довго виступали моделі та ідеї фізики. Так, у витоках біофізики стояла робота Е.Шреденгера «Що таке життя? С точки зору фізика», де розглядається можливість застосування основних ідей та законів фізики до біологічних об’єктів. Але, нажаль, таке, суто формальне, перенесення світорозуміння та ідей з однієї дисципліни до іншої не завжди дає очікуваний результат. Так, невдалою виявляється спроба пояснити променевеураження організму наслідком лише фізичних порушень Y-квантом клітинних структур, без врахування фотохімічних та наступних хімічних реакцій в клітині, тобто без залучення ще й концепцій та законів хімії. Вирішення подібних методологічних труднощів та подальший розвиток методу наукового пізнання, зокрема живого, можна пов’язати з розумінням всезагального зв’язку явищ, внутрішньої структурної єдності властивостей і елементів складних об’єктів та їх взаємовпливу як найбільш загальної закономірності існування світу. Саме це філософське розуміння стало теоретичною основою наступного - системного - підходу в науці, який став вагомим протиставленням концепціям редукціонізму класичної науки та подальшим розвитком міждисциплінарних методології некласичної [2] науки початку ХХ ст.
Ідея системного підходу в науці та загальна теорія систем була вперше запропонована у 1937 році Л.Берталанфі - біологом за освітою, - як спроба вирішити методологічні труднощі саме біологічного пізнання. Але вона не знайшла підтримки у сучасників, однієї з причин чого була необхідність побудови моделі досліджуваного об’єкту з урахуванням максимально можливої кількості його складових, їх взаємозв’язків та зв’язків з довкіллям. Це ж бо становить величезний об’єм інформації, особливо в біологічних та людиновимірних системах.
І лише створення потужної обчислювальної техніки, разом з усвідомлення науковцями неможли - вості пізнати сутність об’єкту шляхом руйнування його структури, призвело до широкого розповсюдження системного підходу в науці другої половини ХХ ст. Системний підхід у якості наукової методології значно розширив практичні можливості дисциплінарних і міждисциплінарних досліджень та дозволив ввести у практику наукового пізнання полідисциплінарні дослідження. Виникла «Між- дисциплінарність як конструктивний міждисциплінарний проект - організована форма взаємодії багатьох дисциплін для розуміння, обґрунтування й, можливо, управлення феноменів надскладних систем» [1, с. 207]. Таким полідисциплінарним проектом стали дослідження живого у біологічній фізико-хімії, біофізичній хімії та фізико-хімічній біології - наукових дисциплінах, яки пізніш об’єднали під однією назвою «біофізика» та, за номенклатурою ЮНЕСКО, зарахували до розділу біології. Такого роду дослідженням ми завдячуємо виявленням механізмів калій - натрієвої помпи у тваринних клітинах та фотосинтезу у рослинних. Дуже важливо, що у рамках полідисциплінарних проектів методологія міждисциплінарності набула характеру взаємного запозичення мови і концептуальних схем та взаємного збагачення дисциплінарних понятійних апаратів та методів, і що, при цьому, «в будь-якому випадку використовуються всі три попередніх типа міждисциплінарної комунікації» [1, с. 208].
До того ж, становлення полідисциплінарних досліджень потрібувало утворення науковця нового, некласичного типу, з вмінням вийти за рамки жорсткої дисциплінарної парадигми і її категоріального апарату та утворити загальноприйняту і загальнозрозумілу полідисциплінарну концепцію досліджуваного об’єкту чи явища. Одним з шляхів виходу за рамки дисциплінарності стало здобуття науковцями енциклопедичної обізнаності. На цьому шляху вченому, який займається, наприклад, сучасною біофізикою, потрібні знання і фізики, і біології, і хімії, і медицини, і багато чого іншого. Саме тому фізик і математик Р.Пенроуз та кібернетик Д.Хофштадтер, що досліджують проблеми свідомості, змушені були навчилися вільно оперувати «водночас даними фізики і хімії, біології і нейрофізіології, кібернетики і комп’ютерної науки, лінгвістики, антропології, а також численними філософськими теоріями від дзен-буддистьского заперечення особистості до машини Тьюринга і “Китайської кімнати”» [3, с. 78]. Другим шляхом - став пошук спільної мови з науковцями інших дисциплін, який потрібував пошуку точок дотику різних парадигм, вміння приходити до консенсусу та створювати взаємно збагачений понятійний апарат. Але цей шлях вимагав не тільки нового рівня комунікації, але і нового рівня навиків комунікації: вміння неупереджено вислухати чужу точку зору, зро - зуміти та прийняти чужу парадигму та провести міждисциплінарні паралелі. Якщо врахувати до того ж, що «ціна перевірки евристичної гіпотези, похибки на стиках дисциплін чи помилковості самої гіпотези в міждисциплінарному проекті набагато вище, ніж в одній дисципліні» [1, с.208], то все це пред’явило неабиякий рахунок до морально-етичного рівня науковців та призвело до того, що відтепер «функціонування етичного як методологічного стає природним для вченого» [4, с. 185].
Взагалі-то, «етичне як методологічне» необхідно присутнє в біологічних дослідженнях здавна, як заборона на розчленування людських трупів у Середньовіччі чи повсюдна таїна медичних висновків. Бо, по-перше, відповідь конкретного дослідника на питання «Що таке життя?» «відображає раніш сформовані філософські положення тієї особистості, яка ставить це питання», і, по-друге, «етичною максимою біологічного пізнання є вимога узгодження дослідних дій з принципом самоцінності живого» [4, с. 186]. Але у ХХ ст., у міждисциплінарному проекті по створенню генетично модифікованих організмів, ми вперше зіштовхнулись з можливістю прямого негативного впливу наукових досягнень на людину і довкілля; з великім значенням морального рівня вченого на вибір цілей та методів досліджень; з потребою етичного виправдання необхідності проведення досліджень та використання їх результатів. Все це зіграло вирішальну роль у формуванні «етичного як методологічного» для всієї науки [4]: необхідною складовою загальнонаукової методології стає суспільна вимога попередньої біоетичної експертизи будь- якого наукового проекту. Про всю серйозність відношення суспільства до цієї вимоги свідчить створення Комітетів з біоетики у ряді країн, в тому числі при Президіях НАН та АМН України. З цього часу, та на фоні повороту загального інтересу людства до проблем розвитку самих себе, біологічне пізнання, його методи та методології задають тон в науці.
Системний підхід, безумовно, значно розширив можливості наукового пізнання, в тому числі живого, але не вирішив проблеми дослідження поведінки складноорганізованих об’єктів як цілісності та реалізації філософських ідеї холізму у поглядах на живе, які вперше були запропоновані ще у 30-ті роки ХХ сторіччя А.Майер-Абіхом в книзі «Ідеї та ідеали біологічного пізнання» та Дж.С.Холдейном в книзі «Філософські основи біології». Але усвідомлення того, що аналітичні методи та методології частогусто призводять до руйнування саме життя в живому, а іноді навіть потребують цього як передумови досліджень, примусило біологів до максимального зменшення зовнішнього впливу на біологічні об’єкти під час дослідів. Завдяки цьому, у 70-х роках ХХ ст. було зроблено відкриття наявності нелінійних реакцій живого як цілого на досить слабе електромагнітне випромінювання мм діапазону хвиль [5], яке змусило біологів замислитись та звернутись до досягнень в інших галузях знання.
До цього часу в науці вже виникли та почали розповсюджуватись теорія дисипативних структур І.Пригожина та сінергетика Г.Хакена, плодотворні, перш за все, ідеєю наявності нелінійних (сінерге- тичних) ефектів у процесах виникнення, функціонування та руйнування складних систем, що самоор- ганізуються та саморозвіваються, та якими є живе. З їх виникненням почався новий етап розвитку наукового пізнання, визначений В.Стьопиним у кінці 80-х років ХХ ст. як постнекласичний [2]. Дослідження живого з використанням цих концепцій дозволили розглядати його як цілісний системний об’єкт та стали своєрідним симбіозом двох попередніх міждисциплінарних методологій: «міждис- цплінарності як евристичної гіпотези-аналогії» та «міждисцплінарності як конструктивного проекту».
І.Добронравова, навіть, вважає, що «тут звичне визначення «міждисциплінарність» стало занадто вузьким, використовують поняття «кросдициплінарність» та «трансдисциплінарність»» [6, с. 171]. Такого роду проектом стало дослідження живих нерозчлено- ваних організмів у рамках фізики живого, яке провадиться спільними зусиллями фізиків, медиків та біологів у навмисно створеному міждисциплінарному колективі НДЦ «Відгук» (м. Київ) з 80-х років ХХ ст. Системності цих досліджень та висуванню керівником проекту С.Сітько сінергетичної за суттю гіпотези про виникнення в живому самоузгодже- ного електромагнітного потенціалу, що повинен бути властивий йому як системному об’єкту четвертого (після ядра, атома та молекули) рівня квантової самоорганізації природи, ми зобов’язані відкриттям механізму утворення китайських меридіанів на поверхні людського тіла та поясненням природи папілярних ліній на кінчиках пальців [7].
В подальшому прийшло розуміння необхідності синтезу всіх наук - від біології та фізики до психології та кібернетики - для виведення наук про живе зі стану простої констатації життєвих явищ у стан достовірного передбачення можливих шляхів його подальшого розвитку й можливостей управління процесом його еволюції. Певною спробою такого синтетичного підходу та безсумнівним свідченням незгасаючого інтересу філософів до проблеми сутності живого стало утворення нового напряму знання - біофілософії. Сам термін «біофілософія» почав вживатися на Заході в кінці 1960-х років. В Росії цій термін вперше використала Р.С.Карпінська - для позначення нового типу синтезу біологічного та філософського знання. Основою ж розвитку української біофілософії стали результати філософських досліджень живого та сутності життя представників Київської школи філософії біології: Н.П.Депенчук, Н.Т.Костюк, Л.І.Сидоренко, М.М.Кисельова, В.С.Кри- саченка, О.Є.Перової та ін. Утворення біофілософії дало можливість дослідити життя під більш загальним кутом зору ніж це характерно для науки та застосувати, поряд з синергетикою та теорією дисипативних структур, що більш прийнятні для фізики, філософські концепції холізму та глобального еволюціонізму. Сьогодні «Біофілософія - це уявлення про живе як цілісність, яка не зводиться до фізичних чи хімічних характеристик живого. Для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції - вза- ємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи «природа-життя-суспільство»» [8, с. 83].
Першим кроком пізнання живого по шляху позначеному біофілософією можна назвати спроби розповсюдження у кінці ХХ сторіччя концепцій, моделей та принципів сінергетики на природу суспільної організації живого, аж до людини, яки дозволили поглянути з єдиної точки зору на процеси розвитку живого та розвитку його суспільної організації і включити у сферу дії наук про живе галузь пізнання, традиційну для суспільних наук. На підґрунті такого роду міждисциплінарних досліджень, наприклад, виникли така наука як «соціобіологія» та перша соціобіологічна теорія людини, заснована на теорії її генно - культурної еволюції. Другим кроком - стало розуміння згубності впливу техніко-еконо - мічного розвитку людства на оточуюче середо - вище, яке призвело до еволюції предмету екології в напрямку його ускладнення в результаті взаємо- перетину природничих та гуманітарних наук. Нові екологічні дослідження потребували скоординованих зусиль біологів та географів, кліматологів та інженерів, економістів та суспільствознавців. Реальні потреби людства поставили вимогу спільної праці представників технічних, природничих та гуманітарних наук для пізнання досі незвичного для біології об’єкту - живої планети. А попередній розвиток суспільства та методологій науки зробив цю працю можливою: були створені та успішно працюють таки розподілені по планеті організації глобального моніторингу Землі як Міжнародний комітет із природно-ресурсних супутників та Світова мережа наземних станції екологічного моніторингу, яки забезпечують регулярну оцінку впливу життєдіяльності суспільства на функціонування екосистем і прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки та раціонального природокористування. Утворилася наступна методологія міждисциплінарних досліджень, названа В.Будановим «Міждисциплінар- ність як мережева комунікація, чи комунікація, яка са- моорганізується» [1, с. 208], де контакти спільно працюючих вчених відбуваються не в часі, як раніше, а у віртуальному просторі, де все більша кількість проблем вирішується групою співробітників, яки рідко зустрічаються, або не зустрічаються взагалі і співпрацюють завдяки Internet. Тобто, «Сьогодні наука постає як суто колективне підприємство. Дослідники не мають іншого шляху легітимації власної діяльності, окрім включення до комунікативного поля науки та адаптації в ньому», причому наявне «прагнення вчених надати науковому простору ознак самоорганізації та саморегуляції» [9, с. 129] - розробляються та підтримуються наукові Internet-портали, провадяться Internet-форуми та конференції.
Слід зауважити, що, коли дослідники живого звернулись до вивчення людського суспільства, зімкнулись наукові проблеми вивчення живого з суспільними проблемами подальшого розвитку самих науковців та наукового співтовариства; що, намагаючись познати живе, сучасна наука змушена дозна- вати сама себе. «В цих умовах розмежування об’єктів та суб’єктів, первинного а вторинного, головного та неголовного, стає все більш умовним. все частіш мова їде не про суб’єктів та об’єкти, а про багатокомпонентні ієрархічні комплекси, яки розвиваються по своїм особливім законам» [10, с. 14]. Ситуація досить неочікувана та незрозуміло як вирішувана. Можна лише зазначити, що у математиці існує теорія мереж, яка є наступним етапом розвитку теорії систем, і це обіцяє можливість наукового пізнання розвитку наукового товариства.
Але, щодо становлення нового типу науковців, співзвучних нової методології досліджень, можна сказати вже зараз [11], бо становлення нового типу науковця пов’язане з тим, що мережева діяльність «стає суб’єктно орієнтованої комунікативною діяльністю, орієнтованою на конструювання мереж обміну поміж людьми не тільки матеріальними предметами, речовиною та інформацією, але й чуттями, знаками, символами ти сенсами» [11, с. 123]. Сучасний науковець стає емоційно утягнутим у віртуальну реальність комунікативного простору Internet-мереж, який по відношенню до людської свідомості, за силою впливу на неї, виступає як гіперреальність [11]. З цього випливає потреба як нового рівня свідомості науковця, вміння оперативно та адекватно переключатися з віртуальної реальності на реальну дійсність, так і нового рівня його етичності, вміння більш коректно відзначати істинність існування реальних подій та явищ від їх віртуально існуючої істинності. Разом з наявним єднанням наук про природу та наук про дух це ставить до людини-науковця конкретну вимогу творення нового себе - з розширеними психологічними та комунікаційними здібностями. «Маючи справу з істиною, її пошуком в суттєво нелінійному світі, ... постнекласична наука в цій своїй новій якості покликана формувати нового відповідального трансдисциплінарного суб’єкта» [11, с. 121]. Імовірно, саме цим пояснюється наявний сплеск суспільного інтересу до духовних практик та комунікативних тренінгів, участь у яких науковця-біолога є своєрідним замиканням петлі оберненого впливу пізнання живого на самого себе - «того, що пізнає».
Отже, завдяки наявності оберненого впливу удосконаленого знання на того, хто пізнає, повсякчас «має місце цікавий процес постійного та органічного узгодження внутрішньої логіки наукового розвитку з зовнішньою логікою розвитку суспільства» [12, с. 42]. Але в останні роки ХХ ст. подальший розвиток науки і її методології ніби пришвидшується під впливом потоку історичних подій та потреби розв’язання глобальних проблем людства.
І тому, в подальшому, науці доведеться, мабуть, орієнтуватися вже не на минулі досягнення людства і навіть не на сьогодення, а на «бажане майбутнє» [13], яке її треба буде не тільки вивчати, але й допомагати реалізовувати, причому не з позицій розрізнених острівків знань класичної науки або окремих наукових інститутів некласичної, а на засадах вбудовування новітніх знань у сітчасту структуру постнекласичної науки, усередині якої, безумовно, будуть «продовжувати діяти класичний и некласичний підходи, а також інші, які ще явно не визначилися» [10, с. 12]. На підсумок статті можливо зробити такі висновки: По-перше, наявна багатозначність в визначенні поняття «міждисциплінарність» відображає багато- вимірність міждисциплінарності в некласичній та по- стнекласичній науці, складність змістових і функціональних її виявів.
По-друге, в перших визначеннях міждисциплінарності методологи науки акцентували здебільшого на змінах знаннєвого аспекту та визначали її як процес утворення на межі наук синтетичних галузей знання. В подальшому ці визначення поглиблювались до осмислення процесів узгодження мов та методів, переносів моделей та гіпотез з однієї дисципліни до іншої, і був виявлений евристичний сенс таких процесів.
По-третє, перспективною основою методології міждисциплінарності став системний підхід, який у якості наукової методології значно розширив практичні можливості міждисциплінарних досліджень та дозволив ввести у практику наукового пізнання по- лідисциплінарні дослідження. їх методологічна специфіка виявилась у використанні всіх попередніх типів міждисциплінарної комунікації.
По-четверте, з використанням теорії дисипативних структур та сінергетики постали нові можливості міждисицплінарності, які відображені методологами в явищах кросдициплінарністі та трансдисциплінар- ністі. Водночас головний акцент в оцінці евристичності міждисциплінарності та трансдисциплінарності переноситься зі знань та методів на комунікативність.

ЛІТЕРАТУРА
1. Буданов В. Синергетическая методология в образовании / Синергетическая парадигма. Синергетика образования. Зб. наукових праць. - М.: Прогресс-Традиция, 2007. - С. 174-210.
2. Степин В. С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. - 1989. - №10. - С. 3-18.
3. Комар О.В. Холізм і редукціонізм як методологічні стратегії дослідження свідомості / Матеріали Міжнар. наук. конф. «Людина. Світ. Суспільство» (до 175-річчя філософ. фак. КНУ), 21-22 квіт. 2009 р. - К.: «Київський університет», 2009. - 4.IV. - С.77-79.
4. Сидоренко Л. Методологическое измерение этоса по- стнеклассического биологического исследования / Культурний контекст соціальної самоорганізації. Зб. наукових праць. - К.: «Київський університет», 2006. - С. 184-192.
5. Залюбовская Н. П. Реакции живых организмов на воздействие электромагнитных волн миллиметрового диапазона // Успехи физических наук. - 1973. - т. 110, вып.
3. - С. 462-464.
6. Добронравова И. С., Финкель Л. С. Динамический хаос в социуме как среда социальной самоорганизации // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2005. - №1. - С.168-180.
7. Ситько С. П. Фундаментальні проблеми біології з позицій квантової фізики живого // Фізика живого. - 2001. - Т.9, №2. - С. 5-17.
8. Перова О. Є. Філософсько-методологічні засади пізнання живого в постнекласичній науці // Вісник. Філософія. Політологія. - 2003. - №52/53. - С.82-86.
9. Ягодзінский С. М. Самоорганізація сучасного наукового простору / Матеріали Міжнар. наук. конф. «Людина. Світ. Суспільство» (до 175-річчя філософ. фак. КНУ), 21-22 квіт. 2009 р. - К.: «Київський університет», 2009. - 4.IV. - С.129-131.
10. Кизима В. В. От постнеклассики к метафизике тотальности // Totallogi-XXI. Постнекласичні дослідження. - 2006. - №17/18. - С. 7-34.
11. Аршинов В. И., Буров В. А., Гордин П. М. Становление субъекта постнеклассической науки и образования / Синергетическая парадигма. Синергетика образования. Зб. наукових праць. - М.: Прогресс-Традиция, 2007. - С. 114-136.
12. Кизима В.В. Начала метафизики тотальности // Totallogi- XXI. Постнекласичні дослідження. - 2007. - №17/18. - С. 35-130
13. Урсул А.Д, Урсул Т. А. Синергетическая модель «устойчивой» эволюции: перспективы науки и образования / Синергетическая парадигма. Синергетика образования. Зб. наукових праць. - М.: Прогресс-Традиция, 2007. - С. 431- 449.