Сайтарли І. А.
кандидат філософських наук, доцент

Статтю присвячено розгляду головних положень постмодерністської теорії соціальної культури та зміні культурної парадигми.
Відомо, що найвагоміший внесок у розвиток негативної соціальної теорії постіндустріалізму належить представникам «франкфуртської школи», зокрема Герберту Маркузе. Маркузе небезпідставно відносять до плеяди тих філософів, які підготували ідейний базис для формування постмодерністської соціально-філософської парадигми як такої. Свою філософію суспільства Маркузе називає критичною теорією, в основу якої закладена теза про тотальне панування суспільства над людиною попри задекларовані ліберальні цінності та свободи. Маркузе наголошує на тому, що за умов індустріалізму панування © Сайтарли І. А., 2010 суспільства над людиною ще потужніше, аніж раніше: сучасне суспільство панує над людиною за допомогою не «кривавого» терору, а економічним добробутом - «приголомшливим рівнем зростання рівня життя». Основною метою маркузівського наукового пошуку є розвиток центральної теми психоаналітичної філософії культури, зокрема теми репресивності культури та суспільства, поповнюючи арсенал психоаналітичних понять сучасними конотаціями. Психоаналіз Фройда тут підлягає перегляду з позиції марксизму. Інакше кажучи, Маркузе намагається об’єднати психоаналітичну філософію репресій з марксистською філософією виробничих відносин та відчуженої праці. Ревізіоністський настрій Маркузе щодо психоаналітичного доробку вже відчутний у його розумінні поняття «репресії». На перший погляд визначення репресії, запропоноване Маркузе можна інтерпретувати як узагальнення психоаналітичного підходу: «Поняття «репресії» та «репресивний» вживаються в нетехнічному сенсі для позначення як свідомого, так і несвідомого, зовнішнього та внутрішнього процесів стримування, примусу та пригнічення» [1, с.12]. Попри формальне співпадання у диференціації репресій, Маркузе вважає необхідним впровадити поняття «додатковоїрепресії», концептуальна розробка якої постане одним із головних завдань оновленої психоаналітичної теорії. Особливу увагу Маркузе зосереджує на аналізі відкритих Фройдом двох основних форм пригнічення людських потягів, перша з яких розгортається на тлі «Едипової драми», а зміст іншої форми полягає у примусовому характері людської праці, або у тотальному примусі з боку суспільства до праці через створення та підтримку у людині так званої ілюзії «нестачі» (нестатку). Наслідком такого примусу є вивільнення вагомої частки біологічних інстинктів для сублімації в роботі. Стосовно ефективності в індустріальному суспільстві Едипового комплексу - символу патріархальної влади Маркузе висловлює сумніви, оскільки у сучасних умовах принесення лібідо у жертву відбувається за допомогою «вимушеного переключення на соціально-корисні види діяльності та самовираження». Розмитими та ослабленими також виглядають функції усіх психічних структур, які постулював Фройд. На думку Маркузе, сьогодні відбувається послаблення зв’язку Над-Я з його джерелом, тобто постаттю батька, оскільки його роль у вихованні дитини нівелюється іншими соціальними агентами - більш «екзогенними образами», аніж глибоко осо- бистісними взаєминами, опосередкованими, як радістю, так і драматизмом. Через це конфлікт батько- син перестає бути головним конфліктом-моделлю: «технологічне знищення індивіда відображається у занепаді соціальної функції родини. Колись це була сім’я, яка погано, чи гарно виховувала та навчала індивіда, і тому основні правила та цінності передавалися від особи до особи, а потім складали індивідуальну долю.. Зростаючи у боротьбі з батьком та матір’ю як особистими об’єктами любові та агресії, представники молодого покоління пристосовувалися до суспільства зі спонуканнями, ідеями та потребами, які вагомою часткою були їх власними переживаннями. Однак зараз, визначене владою економічних, політичних та культурних монополій, формування зрілого Над-Я, ймовірно, уникає стадії індивідуалізації. Як нам здається, репресивна організація інстинктів здійснюється колективно, і я проходить передчасну соціалізацію через усю систему поза сімейних інститутів та уявлень...Поширення загальновизнаних цінностей довірено експертам засобів масової інформації, які навчають стереотипам як діловим. так і романтичним. Змагатися з такими утвореннями сім’я просто не здатна. син знає краще; в його очах зрілий принцип реальності протистоїть віджившим батьківським формам» [1, с.106]. Якщо і має місце обговорення впливу «фаміліалізму» як сімейного комплексу на формування особистості, то лише на рівні до індивідуальних філогенетичних констеляцій - архетипів колективного несвідомого. Однак дієвість репресивного механізму з боку так названих філогенетичних структур Маркузе також піддає сумніву: «гіпотеза Фрейда не підтверджується ніякими антропологічними даними, її можна було б повністю відкинути». Таким чином, у подальшому розвитку суспільства репресія виконуватиме не лише функцію стримування чи контролю за дотриманням суспільних норм, а постане невідчутним механізмом примусу до праці, через що фройдівський принцип реальності набуде значення «продуктивності». Саме з цією метою Маркузе впроваджує поняття «додаткової репресії» (примусудо праці), під якою розуміє ієрархічний розподіл праці, панування економічних пріоритетів: «Терміни Фройда, оскільки вони не забезпечують адекватного розрізнення між біологічними інстинктами та їх соціально-історичними перетвореннями, необхідно доповнити співвідносними термінами, які виражають соціо-історичні компоненти. Тому ми впроваджуємо два терміни: а) додаткова репресія (пригнічення): обмеження, які накладає соціальна влада. Потрібно відрізняти від (основної) репресії як модифікації інстинктів, необхідної для закріплення існування людства у цивілізованій формі. Маркузе стверджує, що додатковою репресією слугує уся система суспільного контролю, яка увіковічує виснажливу працю» [1, с.39-40]. Репресивна культура здійснює сексуальне пригнічення не заради подолання інцестуальної принади, а заради досягнення економічних цілей, в цілях експлуатації народних мас, що неможливо без переорієнтації біологічної енергії (Еросу) на види соціально-корисної діяльності. Якщо на попередніх стадіях розвитку людської цивілізації застосовувалися досить варварські методи, змалюванню яких, наприклад французький філософ - постмодерніст Мішель Фуко, присвятить книгу з відповідною назвою «Наглядати та карати», то сьогодні репресія змінилася докорінним чином. Адже у сучасному - ліберальному суспільстві «достатку», у якому інститути рабства та фізичних катувань кваліфікуються як злочин проти особистості, людину необхідно зацікавити у праці, від якої вона, можливо, отримає лише якусь частку соціальної винагороди. Саме тому репресія поступово набуває цивілізованої форми примусу до праці комфортом та «приголомшливим рівнем життя». Вона також поступово модифікує структуру людських потягів, перетворюючи їх на потреби та бажання. Для пояснення метаморфози у структурі людських бажань, які постійно спрямовуються «специфічною організацією нестатку» Маркузе застосовує диференціацію у самій сублімації на репресивну та нерепресивну сублімації. Проявом нерепресивної сублімації, згідно з Маркузе, є «ніжні стосунки між батьками та дітьми, почуття дружби та емоційні шлюбні зв’язки», «природне задоволення від праці». Що так репресивна сублімація в системі категорій «ортодоксального» психоаналізу? Репресивним може бути лише витіснення, якщо говорити про механізми інтеріоризації соціокультурного досвіду. Сублімація - це перетворене, модифіковане лібідо, яке не відчуває ніякого пригнічення, радше навпаки - насолоджується рухом трансцендентального почуття. Маркузе підтримує Фройда у тому, що репресій не уникнути, оскільки поза ними людина не може бути духом - істотою, здатною до само стримування та самоконтролю. Поняття «репресивної сублімації» Маркузе знадобилося для того, щоб вказати на маніпулятивний характер незримих форм пригнічення, які призводять до десексуалізації лібідо, тобто до виникнення такої форми лібідіозного катек- сису, як прагнення до продуктивності та матеріального доброботу, що приносить виснаження, а не реальне задоволення від праці - нав’язливо-невротичний стан, який отримав назву «працеголізму». Сучасним механізмом сублімації не так сексуального задоволення, як звичайного задоволення від життя, змушуючи про нього забувати або відкладати на майбутнє, слугує уся система суспільного контролю, яка в індустріальних суспільствах функціонує за допомогою економічних та політичних маніпуляцій свідомістю. Унаслідок таких маніпуляцій виникає постійний страх «нестачі». Таким чином, згідно з Маркузе у ви- сокорозвинених індустріальних суспільствах домінує репресивна, насамперед, економічна сублімація. Всі інші форми сублімації, які не приносять надприбутків у суспільстві тотальної влади капіталу приречені на поразку: цінності, що не мають утилітарного змісту підлягають маргіналізації та забуттю. Маркузе зазначає, що в історії цивілізацій або культур завжди існував аксіологічний антагонізм: цінностям, які відповідали принципу продуктивності протистояли цінності, побудовані на принципах краси та споглядальності. Так, у культурі Давньої Греції ми маємо образ Прометея, який згідно з Маркузе символізує прагнення до продуктивності та підкорення природи. Натомість образи Орфея та Нарциса мають інше смислове навантаження - пасивної насолоди від життя і водночас відчуття власної безпорадності перед Ніщо. Насолода від життя, яка має переважно еротично-естетичний характер, поступово витісняється потужністю та реалістичністю прагматичного світогляду: «У житті естетичні цінності можуть слугувати прикрасою, створенням настрою або складати хобі окремої людини, однак жити з цими цінностями - привілей геніїв або тавро декадентської богеми. Перед судом теоретичного та практичного розуму, що сформулював принцип продуктивності, існування «естетичного» не має виправдання» [1, с.106].
Знайомлячись з текстами та проблематикою філософії постмодерну (перверзії, психічні розлади тощо), перше що спадає на думку, то це надзвичайний вплив психоаналізу, оскільки провідними темами філософії постмодернізму є проблеми божевілля, перверзій та тотальної невротизації суспільства (со- ціусу). Однак, якщо порівняти класичний (ортодоксальний) психоаналіз та методологічний доробок постмодернізму, то розуміння витоків неврозу та божевілля тут радикально відмінне. Головним джерелом формування людського божевілля та збоченої свідомості, на думку постмодерністів, постають не суспільна мораль або релігійність, а економіка та політика, точніше капіталістичні виробничі відносини, орієнтовані на безмежне накопичення капіталу та комерціалізацію усього суспільства. Так, у творі «Анти-Едип, капіталізм та шизофренія» (1968), який відносять до найгучніших метафізичних проектів ХХ ст., Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі висувають ідеї, які почасти спрямовані на критику усталеного розуміння несвідомого, зведення його до «едипової драми» чи «театру». Несвідоме - це спонтанне виробництво бажання, в якому неможливо розгледіти яку-небудь структуру чи порядок. Воно нічого не знає про особистості - ні про маму, ні про папу, ні про Его, ні про кастрацію, ні про богів. Це суцільний, хаотичний потік «шиз» та фантазмів: «Хто сказав, що сновидіння, трагедія, міф відповідають формам несвідомого. Хіба можна там навести лад?». Центральною ідеєю твору є спроба довести те, що лібідо не потребує ніякої сублімації або трансформації. Коли гроші або влада (тіло без органів) перетворюються на пристрасть або виникає пристрасть накопичення, лібідо починає інвестувати (безпосередньо живити) самі інституції влади у всіх її можливих (репресивних) формах та виробничі відносини. Так що магія полягає у тому, що виробничі відносини формують індивіда лише так, що він їх постійно бажає і цим бажанням він їх підтримує. (він любить гроші та владу, гроші і влада постають єдиним сенсом його існування, недосяжність яких спричиняє невроз - це суспільство параноїків. Свою філософію Дельоз та Гваттарі називають «шизаналізом», завдання якого показати наявність неусвідомленого інвестування капіталістичної системи, яка є репресивним механізмом структуювання бажання суб’єкта у такий спосіб, що він постійно відчуває «нестачу». Тобто капіталістична система виробництва - це не лише нескінченне виробництво різноманітних благ, а неперервне виробництво бажання, якому непотрібна сублімація. «Анти-Едип» висвітлює цілу низку етичних та соціально-філо - софських ідей першої половини ХХ століття, які були представлені Фр. Ніцше, З. Фройдом, В.Райхом, Г.Маркузе та багатьма ін. Найгостріша критика з боку авторів «Анти-Едипу» спрямована на головні принципи психоаналітичної філософії. Йдеться про спростування таких структур як «сублімація», «Едипів комплекс», «кастрація» та ін. На думку Дельоза та Гват- тарі усі ці поняття символізують елементи ре - пресивної державної машини, яка навмисно їх створила і відтворює в авторитарній родині, оскільки лише у такий спосіб держава може історично функціонувати протягом тривалого часу. Саме через це, Фройд насильно «вприскує кастрацію у несвідо - ме», тоді як насправді «кастраційна фобія» є усвідомленою і умовною - продуктом патріархальної системи влади: «Несвідоме є непрозорим, кажуть нам. Часто Райху та Маркузе закидають «руссоїзм» та натуралізм - декотру занадто ідилічну концепцію несвідомого. Та хіба ж несвідоме не наділяється усіма тими жахливими речами, які можуть належати лише свідомості та вірі, занадто упевнених у собі? Чи не буде перебільшенням сказати, що у несвідомому по необхідності менше жорстокості та страху, що вони у ньому по необхідності іншого типу, аніж у спадкоємця, військового чи керівника держави?» [2, с.179]. Попри усі ці зауваження, Дельоз та Гваттарі не заперечують існування едипової форми неврозу, отже едипового чи катраційного комплексів. На їх думку ці структури складають так названий «груповий фан- тазм», який виникає не так під впливом філогенетичної соціокультурної спадщини, як у процесі комунікації та усталених патріархальних практик у репресивній культурі. Саме вони навчають «покорі», викликають «фізіологічну тривогу» та «кастраційну фобію»: «Існуючий суспільний порядок викликає в «Его» всі можливі репресивні інвестування, явища ідентифікації, «появу Над-Я» та кастрації, усі бажання покори (бути генералом, малим, середнім чи великим чином).»; «Едип та кастрація утворюють уявну структуру, у якій члени поневоленої групи змушені жити або індивідуально фантазувати про свою належність до групи» [2, с.103-105]. Постмодерністи наголошують: людське «божевілля», психічний стан як такий залежить від інтенціональності людських бажань. Для постмодернізму є цілковито неможливим заганяти сексуальність та божевілля «в рамки Едипа». У такому випадку шизофренія не має права на існування. Однак саме шизофреник є межею едипізації, або по той бік Едипа. Його несвідоме як недиференційо- ваний потік фантазмів являє собою цілковито не- контрольований процес, у якому відсутня будь-яка логіка, у всякому випадку логіка Едипового спектаклю: «Я Апіс, я Єгиптянин, червоношкірий індіанець, негр, китаєць, японець.Я чоловік, я дружина, я кохаю свою дружину, я кохаю свого чоловіка. Можна казати, що шизофреник звільнює грубу, безмежну матерію, у котрій він може задаватися, вписуватися, повторюватися у будь-яких розгалуженнях.»9. Автори «Анти-Едипа» прагнуть спростувати вчення Фройда про «Едипів (кастраційний) комплекс» не лише шляхом інституціонального аналізу авторитарного суспільства («церкви, армії, держави - який із цих псів бажає здохнути»), а й за допомогою критики абсолютизації сімейної тріангуляції, яка зводиться до тези про принципово незамкнений, неповний характер сучасної родини, на яку більш потужним чином впливають не так її власні члени, як інші контрагенти. На тлі цієї критики вимальовується відмінна від психоаналітичної парадигми концепція «несвідомого», головною характеристикою якого постає поняття «бажаючого виробництва». Бажаюче виробництво тут складає систему іманентності, тобто структуру лібідо, яка однак, не має незмінного характеру: бажання структуюється (кодується) в залежності від типу суспільної формації, влада у якій завжди здійснювалася за допомогою репресії та лібідіозного катексису. Питання полягає у типології репресій. Дельоз та Гваттарі наголошують на тому, що не існує жодних підстав постулювати універсальність одного- єдиного соціокультурного апарату витіснення». У первісному (територіальному) суспільстві таким апаратом або механізмом витісненя поставала система жорстокості, яка знайшла своє вираження у практиці ініціацій та «надписів по живому тілі». Мета цих кривавих видовищ, які продовжилися також в епоху становлення перших цивілізацій полягала у вихованні в людині невластивих їй від природи почуттів спільності та обов’язку, адже само по собі «бажання не знає обміну, воно знає лише крадіжку та дарунок». Тут авторська позиція співзвучна ніцше- анським роздумам щодо походження моральної свідомості. Моральне почуття обов’язку є безпосереднім продуктом системи фізичних покарань: «...увесь біль ініціацій, увесь збочений апарат пригнічення та виховання, розпечене залізо та інструменти тортур мають лише цей сенс - видресирувати людину, позначити її тіло, зробити її здатною до об’єднання, сформувати її до стосунків: кредитор - боржник, які з двох боків є справою пам’яті» [2, с.300]. Феодальний режим впроваджує інший механізм поневолення свідомості обов’язком, пов’язаний із «королем-параноїком» та його законом. У цьому пункті відбувається зведення усіх цінностей до єдиного центру - монархічної держави та створення нового коду - нового морального кодексу, у якому бажання пов’язане з законом деспота - законом помсти та феодальної тиранії. Маскулінізація тиранії призводить до початку едипізації обов’язку: обов’язок набуває змісту обов’язку перед сюзереном як перед Господом. Саме з тих пір формується найстрашніша система гноблення - держава, яка перетвориться в бажання її громадян, в любов до «царя», «деспота», «лідера», «держави» тощо. Капіталістична система вже більше не є ерою жорстокості та терору. Капіталізм, за визначенням Дельоза та Гваттарі, це ера цинізму, який супроводжується дивним благочестям - гуманізмом. Саме капіталістична система виробництва, точніше фінансовий капіталізм здійснить революційне переструктуювання бажання у такий спосіб, що усі попередні форми пригнічення будуть визначатися як «дикунські». І відбудеться це далеко не через автономну гуманізацію культури, а навпаки - гуманізація культури постане наслідком розвитку капіталізму. Постмодерністи наголошують на тому, що помилка Маркса полягала у тому, що він не надавав достатнього значення банківській системі, фінансовим операціям та специфічному обігу кредитних грошей, які і призведуть революцію в лібідіозно- му «несвідомому». В умовах ринкової економіки ін- терналізацією етики обов’язку керує не страх вівісекції або кастрації, а найсильніший страх нестачі. Саме тому цілковито зрозумілою є визначення капіталістичної системи як системи розкодування, оскільки стара мораль та попередні типи репресій виявилися зайвими. Кредит та кредитоспроможність є найзручнішими модальностями обов’язку за умов капіталізму. Так само зайвим виявилося поняття сублімації, оскільки лібідіозне інвестування в економіку має безпосередній характер. Якщо саме гроші та влада є основою інтерналізації, то чи означає це, що на іншу любов вже більше не здатні? Не існує ні батька, отже його закону, ні матері, ні родини, ні докорів сумління, провини, відбувається атрофія культури та стосунків через те, що їм немає місця у цій системі: «у деяких суб’єктів настільки глейке лібідо, або, навпаки, настільки рідке, що ніщо їх не зачіпає». Таким чином, почуття обов’язку зведено до тиску «абстрактних кількостей», а зі свідомістю та Над-Я відбувається те, що Маркузе називав «уречевленим Его». Лібідо все менше позначається на драматизмі людських стосунків і все більше здійснюється в «речах»: «певна форма суспільного виробництва та відтворення зі всіма її економічними та фінансовими механізмами, її політичними утвореннями може бажатися сама по собі. Зовсім не метафорична банківська або біржова операції (цінна бум ага, купон, ерудит) зв’язують людей, котрі не обов’язково є банкірами. А гроші, що постійно збільшуються? Гроші, які виробляють гроші? Існують економіко-суспільні комплекси, які одночасно виявляються справжніми комплексами несвідомого - вони переносять насолоду з найвищих до найнижчих поверхів ієрархії. І до цього не мають відношеня ні ідеологія, ні Едип, ні фалос, оскільки вони самі від цього усього залежні, а не є його засадничими основами» [2, с.167]. Окремою темою обговорення філософських проблем є тема Танатосу у культурі, у розгляді якої Дельоз і Гваттарі є вявляють себе прибічниками соціального детермінізму. На їх глибоке переконання «жорстокість є рухом самої культури», її безпосередньою функцією, оскільки головна мета соціальної культури полягає у спрямуванні людських бажань у русло інтересів спільноти або держави. Тому культура насильно впроваджує жорстокість у бажання, так само як і виробництво, оскільки лише у такий спосіб держава спроможна панувати над індивідами, «навчати» їх любити владу або капітал та контролювати один одного: «... ймовірно завжди існувала лише одна держава - духовна або тимчасова, тиранічна або демократична, капіталістична або соціалістична - держава-пес, яка говорить в піні та гавканні». На перший погляд, усі типи репресивного суспільства у Дельза та Гваттарі виражені у досить метафоричний спосіб: «Суспільна машина або соціум можуть бути тілом Землі, тілом Деспота, тілом Грошей. Вона ніколи не є проекцією тіла без органів. Радше само тіло без органів виявляється кінцевим залишком детериторізованого соціуму. Завдання соціуму завжди полягало у кодуванні потоків бажання, у записуванні їх та регістрації у такий спосіб, щоб жодний потік не залишався незачиненим, неканалізованим, неупорядкованим. Однак капіталістична машина, оскільки вона надбудовується на ранніх чи пізніх руїнах деспотичної Держави, опиняється у суцільно новій ситуації - ситуації розкодування та детериторізації потоків» [2, 58]. Насправді концепт «тіло без органів» є одним із центральних концептів постмодерністської парадигми, призначення якого полягало насамперед у критиці фройдів- ського «тоталітаризму Едипа», а також психоаналітичної теорії лібідо. Не менш гострим опонентом постмодерністської філософії є трансцендентальна традиція, якій протиставляється так названа «метафізика поверхні». Метафізика поверхні про - голошує первинність афекту-репресії щодо формування смислу або смислового простору - факт, який не помічала ідеалістична (платонічна) філософія, так само як і повсюдно існуючу тілесність. Ця тілесність має різні модальності, до яких автори «Анти- Едипа» відносять «мертві» та «абстрактні» предмети, такі як держава, гроші та ін., через що лібідо, ніби, втрачає свій сексуальний характер. Хоча насправді, воно є присутнім усюди, «. у тому, як бюрократ пестить своє досьє, як суддя вершить свій суд, як бізнесмен спрямовує потоки грошей.». Фіксація лібідо виключно на «тілі без органів», яка по суті, виражає процес лібідіозного інвестування в економіку та політику, призводить до кінцевого руйнування суб’єкта та культурного коду (моральної традиції, цінності та ін.): «всупереч попереднім машинам, капіталістична машина сама по собі не здатна запропонувати код, який би перекривав би усю сукупність суспільного поля. Саму ідею коду вона за допомогою грошей замінила аксіоматикою абстрактних кількостей, яка рухається далі у справі детериторизованого соціуса. Капіталізм прагне розкодування, яке демонтує суспільство на користь тіла без органів, який на цьому тілі, звільнює потоки бажання в детериторізованому полі» [2, с.59] Попри поширену у неомарксизмі критику інституту приватної власності, Дельез та Гваттарі саме в ній вбачатимують той потужний чинник, який уможливив формування структури «Его», особистості. Виникнення інституту приватної власності призвело до початку процесу звільнення тіла від усуспільнення, яке завершилося кінцевим визначенням автономії особистості як безумовної цінності у демократичних суспільствах. Свідомість не виникала до того моменту, допоки тіло не отримало статус «власного» тіла. За процесом вивільнення тіла з під влади спільноти, народжується прагнення щодо вивільнення свідомості та особистості з під влади тілесності, що уможливило розмисли про «душу, яка міркує без тіла» (Декарт). Про початкове цілісне самовідчуття, про нерозрізненну тотожність душевного та тілесного в людині ніщо так красномовно не свідчить, як давньоримське визначення шлюбу - зв’язку, у якій одна персона стає власником статевих органів іншої особи». Отже головне питання критичної соціокультурної теорії, у котрій соціальна культура, по суті, редукована до історично-мінливих форм репресій, полягає у розкриті цих форм - механізмів структуювання або трансформації лібідіозного ка- тексису, яке, як з’ясується у процесі наукових пошуків, є синтетичним продуктом, запрограмованим суспільним полем соціальних, політичних та економічних практик. На початку фізичні репресії, а пізніше - цивілізовані форми суспільного пригнічення та контролю, такі, як виробничі форми діяльності та фінансовий капіталізм призведуть до трансформації усього виду людини. Змінять його настільки, що сьогодні стає досить складно розмірковувати про «біологічну природу» людини, оскільки, щоб не розглядалося - органи, потяги, задоволення, потреби та ін. - усюди присутня соціокультурна обробка.

ЛІТЕРАТУРА
1. Маркузе Г Эрос и цивилизация. - М.: Ермак, 1995.
2. Делез Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип. Капитализм и шизофрения. - Екатеринбург, 2007