Коршук Р. М.
кандидат політичних наук, доцент

У статті аналізуються основні підходи щодо трактування феномену національної держави. Вказуються недоліки та переваги цих підходів, а також обґрунтовується можливість поєднання і взаємодії даних підходів задля ефективності наукових досліджень та відповідності їх прикладам втілення ідеї національної держави на практиці.
Дослідження національної держави (як і будь- якого іншого феномену) слід розпочинати з розкриття її сутності. Попри значну увагу до даної проблеми серед науковців і на сьогоднішній день залишається безліч «білих плям», суперечностей та нез’ясованих питань. Подібний стан речей пов’язаний з цілим рядом обставин. Однією з них, на думку автора, є недостатня увага до дослідження власне національної держави як явища. Аналіз значної кількості вітчизняних публікацій свідчить, що дане поняття використовується швидше в публіцистичному, аніж в науковому сенсі, в кращому разі виступаючи похідним від понять «нація» та «націоналізм». І це при тому, що сучасною наукою опрацьовано значний обсяг матеріалу, який стосується власне національної держави. Відповідно, виникає потреба в певній систематизації наукових здобутків, присвячених аналізу даного феномену.
Серед зарубіжних та українських науковців, що досліджували феномен національної держави варто відзначити Е. Сміта, Е. Ґелнера, В. Коннора, Е. Шилза, В.О. Ачкасова, Ю.П. Шабаєва, О.П. Садохіна,
С.А. Кизиму, В.О. Ігнатова, Ю.І. Римаренка та інших.
Метою даної роботи є аналіз основних підходів до розуміння сутності феномену національної держави.
Відповідно до поставленої мети у статті вирішуються наступні завдання:
- окреслити основні підходи до трактування поняття «національна держава»;
- виокремити особливості кожного з підходів;
- проаналізувати недоліки та переваги окреслених підходів.
Більшість дослідників розглядають поняття «національна держава» у тісному взаємозв’язку з поняттями «нація» та «націоналізм». Такий підхід є цілком виправданим, адже саме формування націй та поширення націоналізму сприяло виникненню національних держав. Е. Ґелнер визначав націоналізм як політичний принцип згідно з яким «політична та національна одиниці мають збігатися». [1, с. 29] Порушення даного принципу у різноманітних варіантах сприяє виникненню націоналістичних рухів, основною метою яких є побудова власної національної держави (або шляхом сепаратизму та іредентизму, або шляхом перетворення вже існуючої держави «на справді національну»). Виходячи з ґелнерівсько- го трактування взаємозв’язок націоналізму та національної держави можна сформулювати в дещо жартівливій формі: як кожна жінка хоче мати чоловіка та створити свою власну сім’ю, так і кожна нація хоче мати власну національну державу. Е. Сміт, визначаючи основні підходи до трактування терміну «націоналізм» (в праці «Національна ідентичність» він виокремлює п’ять основних підходів), зазначав, що термін «націоналізм» вживається як «увесь процес формування та утвердження націй або національних держав». [2, с. 80] Дане трактування націоналізму є універсальним та вдало поєднує інші підходи до аналізу даного феномену (націоналізм як психологічне відчуття свідомості належності до нації, націоналізм як мова та символізм нації, націоналізм як ідеологія, націоналізм як суспільний та політичний рух), відповідно знімаючи суперечності щодо його сутності. На жаль, ще й досі значна частина як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників розглядають націоналізм виключно як ідеологію. Натомість зазначений вище підхід до сутності націоналізму - націоналізм як процес формування націй та національних держав - дозволяє уникати багатьох помилок щодо аналізу як даного феномену, так і національної держави.
Не заперечуючи в цілому щодо взаємозв’язку національної держави, нації та націоналізму, слід зауважити, що використання такого підходу інколи призводить до негативних наслідків. Деякі науковці, визначаючи метою власного дослідження національну державу, аж занадто захоплюються аналізом нації або націоналізму. Таким чином, втрачається предмет дослідження, національна держава відходить на другий план, залишається у тіні. Центральною проблемою є відсутність власне теорії національної держави, визначення її сутності та ознак.
Аналіз підходів до визначення поняття «національна держава» підводить до висновку, що даний термін використовується в трьох основних значеннях. Згідно першого національна держава - це держава з абсолютною більшістю етнічно однорідного за складом населення. В ідеалі подібне утворення це «абсолютно суверенна й однорідна з погляду культури і мови національна держава». [3, с. 742]
Таким чином, термін «національна держава» є синонімом моноетнічної держави. Щоб уникнути термінологічної плутанини варто зупинитися на понятті «моноетнічна держава» більш детальніше. Як відомо, дослідники, виходячи з етнічного складу населення, класифікують всі існуючі держави на моно- та поліетнічні. В світовій практиці прийнято вважати моноетнічною державу в якій 95 % та більше населення складають представники одного етносу. [4, с. 54] На думку К. Янга в сучасному світі є лише одинадцять етно-культурно гомогенних держав: Барбадос, Бахрейн, Ботсвана, Катар, обидві Кореї, Коста-Ріка, Лесото, Туніс, Уругвай та Японія. [друк. за вид. 5, с. 7-8] Таким чином переважна більшість сучасних держав є поліетнічними.
Не зважаючи на те, що дана типологія поділу держав за етнічним складом населення є найбільш розповсюдженою, в наукових колах існують також й інші типології. Значною популярністю користується типологія поділу держав на моноетнічні, поліетнічні та багатонаціональні. На відміну від багатонаціональної для поліетнічної держави «характерна наявність багатьох етнічних груп в складі однієї нації» [6, с. 262]
На думку автора, використовуючи наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних вчених в даній царині, типологію держав за етнічним складом населення (а якщо точніше - за цілим рядом факторів, пов’язаних з особливостями взаємовідносин етнічних груп у державі) слід розширити, виокремлюючи чотири основні типи: моноетнічна, держава з поліетнічним складом населення, поліетнічна, та держава національностей. Основною ознакою держави з по- ліетнічним складом населення є кількісна перевага домінантної етнічної спільноти над усіма разом узятими представниками етнічних меншин як загалом, так і в переважній більшості адміністративно-територіальних одиниць. Натомість, термін «держава національностей» використовується як синонім багатонаціональної держави.
Підхід ототожнення національної та моноетнічної держави має один суттєвий недолік - лише незначну кількість сучасних держав можна назвати національними. «На практиці цілісна держава-нація, тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, - рідкість, адже близько 90 % держав усього світу - поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз´єднання». [друк. за вид. 7, с. 23] Таким чином, популярне в наукових колах положення «сучасний світ - це світ національних держав» втрачає сенс. Також застосування даного підходу ставить цілий ряд запитань: як співвідносяться поняття «національна» та «етнічна держава»?; коли виникають національні держави?; чи існувала вони в Стародавньому Світі та Середньовіччі? Перелік можна було б продовжити.
Відповіддю хоча б на частину цих запитань є чітке розмежування понять «етнічна держава» та «національна держава». Е. Сміт вказує на відмінність даних феноменів: «вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш все населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами». [8, с. 113] Таким чином, така держава згідно етнічного складу населення є моноетнічною. Подібними утвореннями були Єгипет в період Стародавнього царства, шумерські міста-держави, грецькі поліси тощо. Етнічні держави існують і в сучасному світі, однак, на думку Е. Сміта, вони є рідкісним явищем. В новітню добу переважає національна держава «що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». [9, с. 23] В даному контексті термін «націоналізм» вживається як синонім державницької ідеології, в основі якої лежить патріотизм. Етнічну та національну державу навряд чи варто протиставляти. Аналіз даних феноменів підводить до логічної формули: сучасна етнічна держава обов´язково є національною, сучасна національна держава не обов´язково є етнічною. Національна і, відповідно, сучасна етнічна держава відрізняється від етнічних держав Стародавнього Світу та Середньовіччя не тільки етнічним складом населення (співвідношення домінантна більшість - етнічні меншини) та співпадінням меж розселення етнічної групи і державних кордонів, а, насамперед, наявністю національної свідомості у переважної більшості громадян незалежно від їх етнічної приналежності.
Використовуючи термін «націоналізм» Е. Сміт наголошує ще на одній суттєвій відмінності - національні держави є явищем модерної епохи - епохи виникнення та поширення націоналізму. На думку переважної більшості дослідників (за винятком хіба що націоналістів-романтиків), націоналізм у всіх без винятку його трактуваннях є явищем модерної доби. Таким чином, відповідь на питання, чи існувала національна держава в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя однозначна - ні. Попри це певні елементи, характерні для національних держав, зокрема зародки патріотизму, можна спостерігати ще в епоху Античності. «Для Франції кінця XVIII ст. стало життєвим кредом те, до чого закликав Перикл атетян у своїх «Епіфаніях» 430 р. до н. е., коли він говорив що їм слід «закохатися в своє місто»». [10, с. 48] На перший погляд складається враження, що ідея національної держави є логічним продовженням розвитку ідеї етнічної держави. Відповідно, втілення на практиці ідеї національної держави являється вищим ступенем розвитку етнічної, її новою фазою. Однак, історичний досвід заперечує дане положення. Переважна більшість сучасних національних держав виникли на базі інших утворень (територіальні династичні держави) [11, с. 58], або внаслідок розпаду імперій.
В основі наступного підходу трактування сутності феномену національної держави лежить ідея титульної нації. «Суспільство чи держава з домінуючою (титульною) нацією називається національною державою». [12]
Титульна нація - це нація «яка дала назву державі або державному утворенню в складі поліетнічної держави». [13, с. 302] Згідно даного підходу в національній державі, окрім титульної нації, можуть також проживати й інші, доволі чисельні етнічні групи. Більш того вони можуть бути навіть автохтонами (при всій суперечності цього поняття). Однак, історично була створена держава, яка носить назву однієї етнічної групи, що проживає на її території. Таким чином, ознаками національної держави згідно цього підходу виступають:
1) наявність чітко визначеної титульної нації (дефакто);
2) титульна нація виступає суб´єктом державотворення (національна держава утворюється внаслідок реалізації права титульної нації на суверенітет у межах власної держави);
3) титульна нація є найбільшою за чисельністю (як правило, але можливі і винятки);
4) державною (офіційною) мовою є мова титульної нації (як правило). Дане положення може бути не закріплене юридично, однак діє на практиці;
5) назва держави пов´язана з етнонімом титульної нації;
На практиці трактування феномену національної держави крізь призму титульної нації якнайкраще ілюструють приклади європейських країн, зокрема Франції, Німеччини, Норвегії, Швеції, Польщі, Румунії тощо. При цьому не варто забувати, що титульна нація (як і нація загалом) не являє собою стале явище, а є динамічним утворенням, сформованим в процесі історичного розвитку внаслідок взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників. Наприклад, титульна нація може сформуватися на базі певного етносу який, в свою чергу, утворився з декількох етнічних утворень внаслідок етнооб’єднавчих процесів.
Наведені вище ознаки дозволяють чітко відокремити особливості другого підходу, його відмінність від першого. Слід відзначити, що національна держава має також й інші елементи, які складають сутність даного феномену.
Виходячи з таких постулатів В. Коннор визначав національну державу як державу, «в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології». [друк. за вид. 14, с. 114] Як і Е. Сміт, В. Коннор наголошував на важливості державного націоналізму для формування, стабільного існування та розвитку такого утворення. Завданням націоналізму в даному випадку є легітимація держави як в очах представників титульної нації, так і етнічних меншин, створення єдиної політичної нації. «Логічно два поняття нації - як об’єднання громадян та як культурної спільноти - суперечать одна одній. Однак, на практиці націоналізм - це така хитромудра ідеологія, яка робить спробу поєднати ці ідеї». [15, с. 225]
Другий підхід на відміну від першого суттєво розширює коло національних держав сучасності. Згідно даного підходу переважна більшість країн Європи, зокрема і сучасна Україна, є національними. Збільшується також кількість держав, які можна вважати національними і в інших частинах земної кулі, зокрема в Азії. Однак, і даний підхід не позбавлений певних недоліків. Зокрема, він не дає чіткої відповіді на питання: чи можуть вважатися національними більшість держав Північної та Південної Америки (наприклад США)? Виникає питання з приводу співвідношення понять «національна» та «поліетнічна держава», в якій відсутня чітко виражена титульна нація.
На думку прихильників третього підходу, всі сучасні держави, в основі яких лежить суверенне право націй на самовизначення, є національними. При цьому наголошується що таким правом володіють саме громадянські, а не етнічні спільноти. «Національна держава є територіальною спільнотою, усі члени якої незалежно від етнічної приналежності, визнають свою спільність та солідарність та підкорюються інституціоналізованим нормам цього суспільства.» [16, с. 53] Даний підхід домінує в західному суспільствознавстві.
Під суверенним правом націй на самовизначення розуміється «право народів (націй) самостійно визначати форму свого державного існування. Такими формами можуть бути окрема держава, державне утворення (суб’єкт федерації), автономне утворення (республіка, округ, область тощо) та ін.» [17, с. 397] Право націй на самовизначення було закріплене багатьма міжнародними актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. В статті 1 даних пактів (в обох документах ця стаття однакова за змістом) зазначається: «Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток». [18]
Ідея права націй на самовизначення пройшла довгий шлях теоретичного формування та практичного втілення. Одним із перших виявів практичної реалізації даного права було визнання європейськими державами незалежності Швейцарії та Голландії згідно умов Вестфальського миру 1648 року, який ознаменував закінчення Тридцятилітньої війни. Цікаво, що деякі дослідники саме з цієї дати розпочинають історію виникнення національних держав у Європі, адже саме Вестфальський мир створив першу модель співіснування держав на європейському континенті і, відповідно, підготував ґрунт для виникнення та розвитку системи національних держав. Вершиною практичної реалізації даного права на сьогоднішній день, безумовно, являвся розпад колоніальної системи. Одним із центральних документів, який регламентував процеси національного самовизначення в колоніальних володіннях європейських держав є прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1960 році «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам». На основі її положень народи, що перебували під колоніальним гнітом, отримали незалежність і, відповідно, втілили в життя власне право на самовизначення.
Однак сучасні реалії свідчать: вести мову про торжество права націй (народів) на самовизначення на сьогоднішній день є передчасним. По-перше, міжнародне право не дає чіткого трактування понять «нація» та «народ». Це, в свою чергу, ускладнює застосування права на самовизначення на практиці. Річ у тім, що міжнародні пакти, як правило, носять так званий «рамковий характер», тобто встановлюють лише загальні принципи регулювання.
По-друге, реалізація даного права на практиці (зокрема щодо утворення власної незалежної держави) входить в суперечку з суверенним правом держав на територіальну цілісність, закріпленому в багатьох міжнародних документах, зокрема в пункті 4 статті 2 Статуту ООН, який проголошує, що «усі члени Організації Об´єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози сили або її застосування як щодо територіальної недоторканості та політичної незалежності будь-якої держави, так і яким- небудь іншим чином, несумісним з Цілями Об´єднаних Націй» [19]. Принцип територіальної цілісності органічно поєднаний з принципом непорушності кордонів, який також певною мірою суперечить суверенному праву народів (націй) на самовизначення. В Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі від 1 серпня 1975 року зазначається, що «держави-учасники розглядають як непорушні усі кордони один одного, як і кордони усіх держав у Європі, і тому зараз та в майбутньому вони будуть утримуватись від будь-яких посягань на ці кордони» [20].
Суверенне право націй на самовизначення органічно пов´язане з принципом народного суверенітету. Втілення на практиці принципу народного суверенітету, на думку прихильників даного підходу, виступає невід´ємною ознакою національної держави. Французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року урочисто проголошувала: «джерело будь-якого суверенітету по суті належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела» [21, с. 50]. Даний принцип являв собою якісно новий тип легітимації держави та державної влади. «Специфікою політико- правової та термінологічної новації французької революційної практики являлось те, що священний принцип «суверенітету народу» був не тільки проголошений, але й зумів зберегти за собою назву «національний»»[22, с. 206].
Серед причин поширення даного підходу слід вважати популярність на Заході політичної теорії нації, що, в свою чергу, пояснюється специфікою формування західноєвропейських націй, насамперед французької. «В кінці XVIII століття філософсько-ідеологічне та правове осмислення зазначених процесів підсумувало в загальних рисах ідейне оформлення політичного концепту нації та надовго закріпило в західноєвропейському інтелектуальному просторі змістовне співпа- діння - нерідко понятійно тотожне - термінів «нація», «народ» та «держава» (буржуазно-демократична та в цілому «національна»)» [23, с. 194-195]. Однак причина популярності такого трактування пояснюється не лише цим.
На думку автора, значну роль зіграло ототожнення національної держави та демократії. Така держава - явище суто прогресивне, адже вона втілює в життя право націй на самовизначення, не заперечуючи при цьому рівності прав громадян держави незалежно від етнічної приналежності, є державою демократичною та правовою, яка взаємодіє з громадянським суспільством тощо.
Даний підхід є не тільки найбільш розповсюдженим, але й найбільш універсальним та доволі зручним у використанні. Однак, саме ця універсальність породжує ряд неузгодженостей та питань. Серед них варто виділити три основні моменти.
По-перше, практично ставиться знак рівності між поняттями «національна» та «демократична» держава. Відповідно, виникає певне неузгодження теорії з практикою реалізації ідеї національної держави. Постає ряд запитань: чи була національною державою Франція за часів якобінської диктатури та імператорства Наполеона?; чи можна вважати національною державою Німеччину за часів правління Адольфа Гітлера?; чи є національними державами певні країн Африки, Азії та Латинської Америки, де панували та панують диктаторські етнократичні режими?; чи можливо загалом поєднати такі явища як національна держава та етнократія?
По-друге, втрачає сенс дослідження особливостей національної держави, адже ознаки держави як такої (чітко окреслена територія, суверенітет в зовнішніх зносинах, наявність системи органів, які складають державний апарат, право на видання законів та інших нормативних актів, монопольне право на встановлення та стягнення податків тощо), що остаточно кристалізувалися саме в модерну епоху, автоматично переносяться на державу національну. Невід´ємною характеристикою більшості сучасних держав являється визнання народу як джерела та носія суверенітету. Таким чином, національна держава виступає синонімом сучасної держави. Як наслідок значна частина зарубіжних та вітчизняних дослідників вважають, що питання ознак та особливостей національної держави є достатньо висвітленим і, відповідно, досліджуючи феномен національної держави зосереджують увагу на розгляді причин її виникнення, взаємозв´язку з феноменами нації та націоналізму та її майбутніх перспективах в умовах глобалізації.
По-третє, використовуючи даний підхід важко провести межу, яка відокремлює національну державу від багатонаціональної. Наприклад, важко ідентифікувати якою державою є Російська Федерація. РФ являється типовою багатонаціональною державою, водночас більшість громадян незалежно від етнічної приналежності, визнають свою спільність та солідарність і підкорюються інституціоналізованим нормам суспільства. Російській владі вдалося подолати так званий «парад суверенітетів» суб´єктів федерації в 90-х роках. На даний момент сепаратистські тенденції в середовищі представників політичної еліти та населення регіонів федерації якщо і мають місце, то лише в латентній формі. Навіть Чечню Росії вдалося в певній мірі приборкати (хоча, на думку автора, чеченський конфлікт ще дасть про себе знати). Однак, останні події в Грузії свідчать, що російське керівництво визнавши Абхазію та Південну Осетію заклало міну сповільненої дії під майбутнє власної держави.
Будь-який підхід до аналізу того чи іншого явища не позбавлений певних недоліків. Дана теза цілком стосується вище наведених підходів щодо сутності національної держави. Жоден з них є недостатнім для об’єднання під один теоретичний стандарт усіх без винятку прикладів втілення на практиці ідеї побудови національної держави. Подібний теоретичний стандарт можливий лише тоді коли замість протиставлення даних підходів застосовуватиметься її взаємодія. Аналіз наведених у статті підходів свідчить, що вони не стільки суперечать, скільки взаємодоповнюють один одного. Розуміння сутності національної держави крізь призму титульної нації є розширеним варіантом першого підходу (національна держава - це моноетнічна держава), адже в такій державі також наявна титульна нація. Третій підхід (всі сучасні держави, в основі яких лежить суверенне право націй на самовизначення, є національними) аж ніяк не заперечує попередні, лише акцентує увагу на інших аспектах існування даного феномену. Формується своєрідний ідеальний тип національної держави (до речі втілений на практиці), в якій панує принцип народного суверенітету (і, відповідно, демократичні принципи) та формується політична нація. При цьому поняття «політична» та «титульна нація» не суперечать одне одному. Історія показує доволі прикладів, коли політична нація формувалася навколо певного етнічного стрижня (Франція, Німеччина). На думку автора, органічне поєднання (а не протиставлення) ідеї розвитку титульної нації та ідеї формування політичної нації є найбільш оптимальним шляхом досягнення громадянського єднання в сучасній Україні. Лише коли дані принципи будуть втіленні в життя, можна буде вести мову, що Україна відбулася як національна держава.

ЛІТЕРАТУРА
1. Гелнер Е. Нації та націоналізм. /Нації та націоналізм /Націоналізм: Пер з анг. - К.: Таксон, 2003. - 300 с.
2. Сміт Д. Ентоні. Національна ідентичність /Пер. з анг. - К.: Основи, 1994. -216 с.
3. Валіцький А. Три патріотизми / Націоналізм. Антологія /упоряд О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С.724-767
4. Шабаев Ю.П. Садохин А.П. Этнополитология: Учеб. по- соб. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. -319 с.
5. Ачкасов В.А. Этнополитология: Учебник. - СПб.: Изд. С.-Петерб. ун-та, 2005. - 337 с.
6. Шабаев Ю.П. Садохин А.П. Этнополитология: Учеб. по- соб. -М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. -319 с.
7. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з анг. - К.: «К.І.С», 2004. -170 с.
8. Там само.
9. Там само.
10. Там само.
11. Ачкасов В.А. Этнополитология: Учебник. - СПб.: Изд. С.-Петерб. ун-та, 2005. - 337 с.
12. Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство. www.ii.lviv.ua
13. Шабаев Ю.П. Садохин А.П. Этнополитология: Учеб. по- соб. -М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. -319 с.
14. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з анг. - К.: «К.І.С», 2004. -170 с.
15. Бройи Дж. Подходы к исследованию национализма / Нации и национализм / Б. Андерсон, О. Бауэр, М. Хрох и др.; Пер. с англ. и нем. - М.: Праксин, 2002. - С. 201-235
16. Шабаев Ю.П. Садохин А.П. Этнополитология: Учеб. по- соб. -М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. -319 с.
17. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. - К.: Либідь, 2005. -568 с.
18. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 http://zakon1.rada. gov.ua
19. Устав Организации Объединённых Наций http://zakon1. rada.gov.ua
20. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (Хельсинки, 1 августа 1975 года) http://zakon.rada.gov.ua
21. Декларация прав человека и гражданина 26 августа 1789 г. / Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Новое и Новейшее время) / Сост.: доктор юрид. наук, проф. Н.А. Крашенинникова. - М.: Изде- тельство Зерцало, 1999. - с. 50-52
22. Вилков В.Ю. Западная нациология ХХ столетия: концептуальные портреты. К.: Видавець Карпенко В.М., 2008. -424 с.
23. Там само.