Губернюк Л. В.
кандидат філософських наук


В статті розглянуті шляхи реалізації функціонального призначення життєвого світу як специфічного досвіду життєпроживання. Проаналізовано поняття «життєвого світу» та «повсякденного життя».
Цікавість людини до самої себе була й залишається могутньою рушійною силою поступу як наукового пізнання, так і філософського дискурсу. Підставою такого очікування є напрацьований, хоч і побіжно,
© Губернюк Л. В., 2010 1
проте чималий доробок, в якому визначені різноманітні аспекти причетності життєвого світу до життєпроживання людини як індивідуальності та особистості. Проте, зазвичай, користувачі терміну «життєвий світ» вибірково враховують ту чи іншу частину уявлень, що були напрацьовані їх попередниками.
Слід визначитися щодо місця змісту життєвого світу (як деякого індивідуального досвіду) в системі досвідного знання людини, уточнити його характеристику «передданого» досвіду. Слід відзначити, що так чи інакше обгрунтовані висловлювання щодо існування життєвого світу чи подібного духовного утворення, тотожніх в своїх характеристиках специфічного досвіду можна розглядати як гіпотезу. А правдивість цієї гіпотези може бути перевірена шляхом виявлення способу формування змісту життєвого світу та доведення особливості його функціонального призначення в життєдіяльності людини.
Стосовно способу формування змісту життєвого світу правомірне уявлення, що він є результатом духовної проекції особистістю себе в повсякденних умовах існування, наслідком якої є деякий досвід власного життєпроживання. А специфіка самої предметної основи життєвого світу, і досвідного її відтворення зумовлена функціональним призначенням: забезпечувати сприйняття, відтворення і збереження самості Я в різноманітних умовах і процесах життєпроживання конкретної людини як особистості та індивідуальності. Реалізація такого функціонального призначення життєвого світу як специфічного досвіду життєпроживання уможливлюється двоактним духовним самопроектуванням. Перший його акт полягає у проектуванні умов і потреб життєпроживання в формі життєвих смислів, що стають системоутворюючими чинниками як предметної основи, так і змісту життєвого світу. Другий акт - це проектування даних життєвих смислів, що виступають осо- бистісними «взірцями» (або критеріями) бажаного - бажаних умов життєпроживання на зовнішні соціальні структури, через які воно здійснюється. За допомогою цих актів самопроектування особистість створює деяку досвідну основу власного існування як цілісності. З огляду на те, що забезпечення цілісності особистості є проблемою, широко обговорюваною в літературі філософами і психологами, уявляється важливим більш докладне висвітлення міркувань, що свідчать на користь зробленого висновку стосовно причетності життєвого світу до такого забезпечення.
Пригадаємо, що самим способом формування предметної основи змісту життєвого світу долається урізноманітненість сфер існування людини - природної, суспільної, культурної, - які сприймаються людиною в смисловому значенні передумов реалізації процесів її життєдіяльності. Цим виконується завдання більшої ваги, ніж «бути містком» між різними формами буття людини, а саме - уможливлювання формування егоцентрованої позиції життєпроживання. Воно забезпечується першим (з вище названних) актом проектування особистістю умов свого життєпроживання, внаслідок якого оформлюються життєві смисли, що слугують чинниками системної цілісності предметної основи змісту життєвого світу та його самого. Егоцентрованість досвіду життєпроживання (змісту життєвого світу) полягає у його вихідній спрямованості від свого носія, від найбільш значущої для нього реальності. Точки відліку - «Я», «моє», «мені», «для мене» тощо - стають системоутворюючими у вибудові змісту життєвого світу як основи визначення стратегії життєдіяльності, спрямованої на збереження й відтворення особистісної самості.
Визнання «приватної перспективи» як точки зору, або «егоцентрованого чинника» позиції, з якої людина розглядає (сприймає, витлумачує) власне існування серед різноманітних речей, що складають умови її повсякденного існування, є досить поширеним і воно не «прив´язано» виключно до індивідуалістичної чи суб´єктивістської філософії. Приватна егоцентрована позиція як чинник становлення особистості визнається, зокрема, авторами, до яких ми зверталися в нашому дослідженні: В.В.Бібіхіним, В.П.Івановим, М.Мерло-Понті, В.Г.Нестеренком та іншими. Приміром, В.П.Іванов, пише про те, що в процесі самореалізації особистості, складовою якої є її самовизначення, «весь простір, що лежить між загальнолюдським та особистим, індивід проходить на практиці й у власній свідомості, так би мовити, «від себе», як суб´єкт, якому належить об´єктивний рівень будови світу перетворити в рівень власної суб´єктивної визначеності» [5, 99].
Аби урельєфнити визнаність важливої ролі его- центрованості життєвих стратегій особистості, пошлемося на відомі й визнані етичні концепції, в яких безпосередньо втілений принцип життєво - суб´єктивної центрованості. Насамперед, це етична концепція А.Швейцера та «гуманістична етика» Е.Фромма. Обидва автори схилялися до визнання необхідності виховання такої ціннісної орієнтації людини, згідно якої «цінним і благим уважається все, що сприяє більш повному розгортанню специфічно людських здібностей і що підтримує життя. Негативним або поганим є усе, що придушує життя та паралізує внутрішню активність людини» [9, 384]. Як перший, так і другий прагнули розв´язати проблему досягнення людиною такого рівня свободи, який дозволяє їй жити «автентичним» своїй самості життям [Там само, 274]. А в цьому досягненні само- автентичності життєві цінності, що ідентичні базисним складовим життєвого світу грають, на нашу думку, вирішальну роль.
Проблема егоцентризму привернула увагу й сучасних дослідників. Приміром її соціально-психологічні аспекти розглядаються Т.І.Пашуковою. На її думку, підхід до цієї проблеми психологів відрізняється від традиційно притаманного філософам (зокрема представленого філософською етикою), несприй- няттям однозначно негативної оцінки егоцентризму.
Причина такої оцінки полягає, на думку Т.І.Пашукової, в тому, що поза увагою залишається його стабілізуюча функція в житті особистості та роль в процесі осо- бистісного смислотворення [7, 58-93]. Ця дослідниця обгрунтовує думку, що для переважної більшості людей, як в процесі формування їх особистості, так й в процесі взаємодії з іншими людьми, «виникають причини й умови, що призводять до егоцентричного стану», який зберігає й стабілізує особистість [Там само, 287-288].
На нашу думку, стабілізуючі можливості его- центрованої позиції особистості зумовлені тим, що життєві смисли, які виступають системоутворюючими чинниками змісту життєвого світу, виконують функцію смислових «взірців» (критеріїв) бажаних умов власного життєпроживання. Ці «взірці бажаного» уможливлюють не лише бачення (сприйняття, витлумачування) людиною себе, свого існування, а й визначення «параметрів» зовнішніх умов існування людини, котрі будуть зручними їй саме як Я-тілу, тобто сумірними з такими, що визначені нею як необхідні для успішного життєпроживання та життєдіяльності. А сама ознака успішності здійснення свого приватного життя несе в собі смисл цілісності, гармонійності (душі й тіла), відповідності самоусвідом- люваної індивідуальності з характером зв’язків в системі «Я - Інший - речі» тощо, тобто сприйняття себе в ладу зі світом.
Роль смислових «взірців бажаного», репрезентованих змістом життєвого світу, корелюються з відстоюваною А.Маслоу позицією щодо необхідності дослуховування до «мудрості тіла» як передумови успішної життєдіяльності. Результати розвитку біології та психології першої половини ХХ ст., на думку А.Маслоу, дають підстави вважати, що організм людини «більшою мірою, ніж припускали століття назад, володіє тенденцією до вибору здоров’я, росту, біологічного успіху» [1, 22]. Тому «здоровий організм дає ясні та голосні сигнали відносно того, чому він, організм, надає переваги, або обирає, або визнає бажаним стан справ» [Там само, 20].
Найближче заперечення, яке можна очікувати щодо нашого захоплення цілісним самовідчуттям людини (що уможливлюється, на наш погляд, її життєвим світом), може спиратися на аргументи поширеної в філософській літературі ХХ ст. тематики «трагічності» існування людини (підкреслимо - в соціальному світі), переживання нею «саморозірва- ності» тощо. Та у відповідь пошлемося на той незаперечний факт, що методологічні засади цих роздумів спричиняли розгляд людини в буттєвісних площинах, які субординувалися за принципом «або-або»: або соціальна - або природна, або суспільна - або індивідуальна тощо. Цим, зокрема, зумовлювалося, надмірне загострення реальних суперечностей людського життя. Широковідома ж правда життя людства полягає в тому, що попри усі (інколи дуже значущі) негаразди, люди продовжували жити - навіть тоді, коли самим цим людям здавалося, «що так жити неможливо». То ж в них, мабуть, є якийсь «механізм» (як в годиннику, що перешкоджає йому зупинитися в момент рівноваги маятника), котрий дозволяє долати негативні впливи природних чи соціальних умов існування, запобігати руйнації самості, а також чинити опір силам такого «впорядкування» ззовні, що фактично спрямовані на знеживлення, змертвіння особистості.
Цим «механізмом» і виступає життєвий світ як специфічний особистісний досвід успішного життєпроживання. Тим самим, завдяки двоактному духовному самопроектуванню людина набуває досвід приватної, особистісної буттєвісної позиції, яка уможливлює не лише збереження самості, а й досягнення гармонійної її цілісності. Охарактеризовані уявлення щодо предметної основи, системної цілісності та своєрідності смислової оформленості змісту життєвого світу дають достатні підстави впевненого його відрізнення як особливої складової індивідуального буденного (при)життєвого досвіду. Ми усвідомлено вживаємо термін «складова», аби заперечити можливість витлумачувати їх співвідношення як підпорядкованість, підлеглість одного іншому. Доречнішим тут є уявлення про «діалектичний» зв’язок, що встановлює взаємовідносність обох цих різновидів індивідуального досвіду.
В кваліфікації змісту життєвого світу як різновиду індивідуально-особистісного буденного досвіду ми спираємося на критерії, по-перше, його носія - окрема людина, якій притаманні риси індивідуальності та особистості, та, по-друге, усталеної характеристики буденного досвіду як здобутого, засвоєного та практично використовуваного (неспе- ціалізованого) знання про складові повсякденного життя людей. Донедавна розгляд індивідуального буденного досвіду чинився у контексті визнання пріоритетності змісту суспільної свідомості у формуванні змісту індивідуальної свідомості [8, 150], наслідком якого було уявлення, що «індивідуальний досвід формується головним чином під впливом колективної свідомості» [Там само, 310]. Однак навіть в межах такого розуміння наявні спроби визначити чинники відносної автономності інди- відуально-особистісного досвіду, а серед них - деякого утворення, безпосередньо зумовленого особливостями життєпроживання індивіда. Проте слід зазначити, що виразність результатів таким чином зорієнтованого дослідження цього досвіду втрачається при означенні усієї різноманітності буденно- індивідуального досвіду як життєвого (на підставі, що він утворюється під час життєпроживання). Така практика, на нашу думку, помилкова, передусім, тому, що ігнорується відмінність аспектів тлумачення особистості: як суб´єкта соціальних процесів та як суб´єкта власної життєдіяльності.
В числі досліджень саме останнього аспекту особистості нашу увагу привернули міркування В.Г.Нестеренка, який користується уявленнями про людину як Я - тіло: «Бути «Я» означає визнавати своїми власне тіло, власні відчуття, думки й дії» [6, 245]. Ним обгрунтована наявність безпосередньо життєвого досвіду та зумовленість його єдності як такого, що «забезпечується існуванням Я, яке є ніщо інше, як самозасвідчення - через самовідчуття, самоусвідомлення й реальне самовизначення у практичних діях - людиною себе як суб´єкта життєвого процесу»[Там само]. З подальшої характеристики можна зрозуміти, що життєвий досвід тлумачиться цим автором як певна частина індивідуально-особистісного досвіду, котра стає його «серцевиною». В цьому ми вбачаємо аналогію обгрунтованому вище уявленню про життєвий світ як особливий індивідуально - особистісний досвід.
Можна погодитися з зазначеним автором в тому, що сприйняття людиною різноманітних наслідків переживання тілесності свого існування є найпершим (і за часом свого виникнення, й за подальшою значимістю для людини) життєвим досві - дом. Разом з тим, він є першим з досвідів життя на «перехресті» (сфер буття), бо людина водночас сприймає й так би мовити «субстанційність», «речовинність» свого тіла, й притаманні йому чуттєві й ментальні здібності. Однак в здійсненому В.Г.Нестеренком змістовному розшифруванні «ядра» життєвого досвіду особистості не згадується ще один, дуже важливий, на наш погляд, його елемент, наявність якого безпосередньо визначається визнанням «своїми власне тіло, власні відчуття, думки й дії». Маємо на увазі визначення «іншого» (як речі) чи «Іншого» як іншої людини, якій теж притаманні тіло, відчуття, думки, дії.
В цілому ж наведений приклад міркувань корисний тим, що дає змогу пересвідчитися у правдивості уявлення щодо деякого особливого досвіду людини стосовно власного життєпроживання (в нашій термінології - життєвого світу), що складає підвалини («серцевину») усієї багатоманітності індивідуально- особистісного досвіду. А водночас - вияскравлю- ється необхідність поміркувати, як можна витлумачити його засадничу роль, яка відзначалася й іншими дослідниками життєвого світу, зокрема, характеристикою передданості. Узагальнюючи уявлення щодо передданості життєвого світу, врахуємо основні варіанти пояснень:
- Е.Гуссерль писав про «передданість» певного досвіду існування, спираючись на те, що він уможливлює життєдіяльність людини відповідно смисловій визначеності її самості (тобто цей досвід несе в собі засадничі смислові ознаки її самості);
- посилаючись на Е.Гуссерля, дослідники його спадщини тлумачили його передданість стосовно до свідомості. Зокрема, О.П.Огурцов відзначав «дорефлективність» структур, що його утворюють; В.І.Молчанов урельєфнював його відмінність від процесуальних складових як свідомості (як-то мислення, рефлексії), так і психіки (переживання).
Беручи до уваги обидва ці варіанти тлумачень за основу пояснення передданості життєвого світу, наголосимо ще на деяких аспектах. Він є засад- ничим стосовно будь-якого іншого індивідуального досвіду, по-перше, як репрезентант стійких «взірців» (нормативів, вимірів) бажаних умов для успішного життєпроживання людини-індивідуальності в соціокультурному осередку. Цей особливий досвід егоцентрованої позиції щодо власного життє- проживання спершу формується разом з іншими складовими індивідуального досвіду життєпроживання в процесі особистісного становлення. А в подальшому, мірою сформованості особистості смислові структури, які стають основою визначення (оцінювання) оптимальності умов життєпроживання для збереження і відтворення самості Я-тіла окремої людини (тобто риштовання життєвого світу) стають підвалинами нагромаджуваного життєвого досвіду в цілому. Саме в такому аспекті нами сприймаються думки Т.М.Титаренко про те, що «людина розбудовує свій життєвий світ, оприлюднюючи, оголюючи, розгортаючи на поверхні буденності свої цінності й уподобання, інтереси і потреби», а «простір життєвого світу є скоріше ціннісним середовищем, що забезпечує можливість самовиявів, саморозвитку особистості» [4: 208, 214].
З іншого боку, звертаючись до міркувань А.Маслоу, знаходимо приклад наслідків нерозвинутос- ті життєвого світу внаслідок якихось вад соціалізації особистості: «гранично ми отримуємо індивіда з «порожнім досвідом», з порожнім внутрішнім світом, отримуємо зомбі. Індивід з порожнім досвідом, не маючи цих вказівок зсередини, цих голосів свого дійсного Я, мусить звертатися за керівництвом до зовнішніх сигналів, наприклад, споживати їжу, подивившись на годинник, а не виходячи із свого апетиту» [2, 41]. Відтак, за умов нерозвинутості передданого досвіду життєдіяльності самості Я-тіла, в якому спроектовані не лише числені потреби людини, а й смисли їх задоволення, людина змушена користуватися таким досвідом «мами, старших, істеблішменту, авторитету, традиції» [1, 3].
По-друге, самий статус життєвого світу як пе- редданого досвіду уможливлюється перетворенням знання, котре створює масив буденного індивідуального досвіду щодо власного життєпрожи- вання як Я - тіла, в егоцентрований смисловий приватний досвід, яким він, на нашу думку, є. Тобто мовиться про особливі риси, за якими зміст життєвого світу виокремлюється зі змісту буденного досвіду особистості. Насамперед, це риси змісту життєвого світу, охарактеризовані вище: центрованість на самість людини та смислова оформленість (теж центрована). А їх урахування дає змогу побачити ще одну відмінність життєвого світу як особливого прижиттєвого досвіду: зростання емпіричного буденного досвіду (внаслідок, наприклад, освіти, що отримує його носій, розвитку його здатності до теоретичного мислення чи спеціалізованої практичної діяльності тощо) не є безпосереднім чинником зміни змісту життєвого світу; для такої важлива лише така якісна зміна емпіричного буденного досвіду, котрою фіксується принципова зміна місця (стану) людини в соціокультурному осередку, яка веде до перегляду «прижиттєвих цінностей» індивіда. Тільки в останньому разі, на нашу думку, ініціюється перебудова життєвого світу чи розбудова нового життєвого світу. Тому нам здається перебільшенням мінливості (або недооцінкою сталості життєвого світу як основи індивідуально-особистісної самоідентифікації в процесі життєдіяльності людини) думка, що людина «все життя будує й перебудовує» свій життєвий світ. Тут, на наш погляд, ставиться під сумнів сталість індивідуально-особистісних характеристик людини упродовж тривалого часу її життя в суспільному осередку. А такий сумнів не узгоджується ані з соціально-філософськими, ані з психологічними уявленнями про особистість.
Зміст життєвого світу й буденного досвіду різняться, з одного боку, своєю предметною основою: предметний склад буденного досвіду значно ширший, а в життєвому світі він «звужується» через відсікання того, що не сприймається як необхідні умови існування індивіда як Я-тіла. З іншого боку - зміст життєвого світу «загорнутий в оболонку» смислів, які можуть і не мати безпосереднього зв’язку з повсякденними умовами, конкретними культурними характеристиками осередку життєпроживання. І хоча має місце «запозичування» особистістю цих смислів з загальнокультурної, загальнолюдської скарбниці, воно відзначається значною індивідуальною варіабельністю. Завдяки запозичуванню смислів з соціокультурного осередку людина здійснює «перетин» меж своєї чуттєвості та вихід за межі свого власного, інтимного «внутрішнього» світу, повсякденного світу індивідуального життя в суспільний, соціокультурний світ, як світ раціональних смислових конструкцій.
«Розімкнення кола повсякденності», «вихід за межі» буденного досвіду особистістю, функціонально забезпечувані її життєвим світом, потребує значно ширших передумов, ніж створювані буденною свідомістю як такою, що функціонально спрямована на віддзеркалення умов повсякденності. Ці передумови формуються не лише усвідомленням «зовнішніх» для конкретної людини умов існування, не лише рефлексією суб’єктивних (психічних) переживань наявної реальності, устремлінь та очікувань внутрішнього Я, а й креативними можливостями самосвідомості даної конкретної індивідуальності. Саме останні в особливий спосіб проявляються в життєвому світі, який уможливлює цілісне сприйняття зовнішнього (соціально-культурних та природних умов) та внутрішнього (зокрема, психічного та фізіологічного) як складових власного існування людини. Тому зміст «життєвого світу» можна вважати більш широким, ніж зміст повсякденного життя, бо він є духовною відповіддю людини на усю багатоманітність «викликів», що оточують та тиснуть на людину. Відповіддю, яка виникає в прижиттєвому, а тому досить тривалому усвідомлюванні людиною себе як живої істоти (в якої щось болить, чи, навпаки, яку переповнює відчуття здоров’я й сили), як приналежної до роду людського й певного народу, та ще й такої, що має виражену відмінність, самість існування, має власну гідність, уподобання, пристрасті, потяги й устремління.
«Вихід за межі» умов повсякденного життя, що спирається на неспеціалізовані духовні знаряддя буденного досвіду («вихід за межі» умов повсякденного існування, уможливлюваний теоретичним мисленням, спеціалізованими формами пізнання, зокрема, науковим, в даному випадку нами не заторкуєть- ся), можна витлумачити або як вибір умов, або як долання людиною обмежень, що зумовлюють відчуття нею дискомфорту. Ми навмисне вдаємося до поняття зручності, комфортності (чи їх відсутності), тому що, як нам здається, «вихід за межі» повсякденних (зокрема, побутових) умов провокується (усвідомленим чи інтуїтивним) сприйняттям несумірності (а звідси в буденному слововжитку - незручності) наявних можливостей, що їх людина отримує ззовні, таким умовам, які вона вважає для себе необхідними. Цей «вихід за межі» уможливлюється присутніми в життєвому світі взірцями-смислами життєвих цінностей та відповідним «очікуванням» бажаного їх здійснення. При цьому, на нашу думку, варіабельність зовнішніх умов життєпроживання, за межі яких людина прагне вийти, зумовлює варіабельність пріоритетності тієї чи іншої життєвої цінності в їх системі, репрезентованій життєвим світом людини.
Продовжуючи характеристику здійснюваного за допомогою життєвого світу «виходу за межі», коротко зазначимо, що необмежуваність змісту життєвого світу змістом складових повсякденного існування людини постає в тому, що смисли-«взірці» як системоутворюючі чинники життєвого світу зумовлюють певний, як поіменовують Е.Гуссерль та його послідовники, «горизонт очікувань», притаманних людині в її повсякденному житті. Утворюваний на основі життєвого світу «горизонт очікувань» щодо власного повсякденного життя є, на нашу думку, наслідком проектування людиною «взірців бажаного» для успішного життєпроживання. Таке проектування уможливлюється, передусім, опануванням власного тіла як просторово поширеного та розподіленого. Здійснюване пересічною людиною проектування себе, свого (повсякденного) існування в майбутнє, засноване на смислових конструкціях життєвого світу, несе в собі можливість певного налаштовування його носія на певні події, яке може набувати такої значної суб´єктивної сили, що людина стає немов би «закритою» для сприйняття певних реалій. Приміром, як зауважував М.Мерло-Понті, навіть «рефлексії не під силу зробити так, щоб в туманний день я взагалі перестав бачити сонце, не бачив, що воно встає, заходить.» [3, 95].
Життєвий світ як результат духовної самопроек- ції особистісного життєпроживання є «світом» тому, що своїм предметним складом він охоплює усі його «нюанси», виступає «сферою відношень», тобто сферою, в якій представлене і предметне буття самої людини як тілесної істоти (як окремо взятої, так і в загальності людства, чи будь-якої його колективної форми), і предметне буття людини як духовної істоти, й предмети (матеріально-речовинні та духовні), що залучуються людиною в індивідуальне життєпроживання та життєдіяльність з «зовнішніх» осередків її існування. В життєвому світі та за його допомогою людина «розриває кола» (тобто замкненість, обмеженість) і себе як тіла, й себе як індивідуальності чи особистості, або розриває замкненість інших своїх соціальних «ролей», а, разом з тим, виявляється спроможною на них, позаяк «знає», «відчуває» себе як цілісність, що забезпечується предметним змістом її життєвого світу, в якому не існує «окремих» предметів, а усі вони включені в самовідчуття самості окремої людини, сприяють цьому самовідчуттю.
На наш погляд, тут вимальовується певна аналогія між світосприйняттям, що виникає у пересічної людини в умовах повсякденного існування на основі досвіду життєпроживання, «серцевиною» якого виступає її життєвий світ, та світоглядом як однією з теоретичних форм людського знання про себе - в - світі. Ця аналогія здається нам дуже цікавою для подальшого опрацювання, зокрема, задля поглиблення уявлень не лише про міфологічну свідомість як один з проявів духовності людства, а й щодо самого життєвого світу. В цьому плані доречно нагадати уявлення Ю.Габермаса, який доводив, аналізуючи історичний розвиток когнітивних здібностей людини, утілюваний в поняттєвих системах витлумачування людиною дійсності: за умов не- розвинутості поняттєвих засобів людина уявляла світ як життєвий. В подальшій еволюції когнітивних здібностей людини виникло диференціювання первісно неподільної єдності досвіду, внаслідок чого виникли уявлення щодо «об´єктивного», «суб´єктивного» та «соціального» світів. Проте це не призвело, на його думку, до знищення такої форми сприйняття цілісності світу як життєвий світ людини. Спираючись на такі міркування цього авторитетного вченого і філософа, ми набуваємо свідчення співіснування життєвого світу людини з предметно спеціалізованими утвореннями теоретичного мислення. Збереження життєвого світу як форми (феномену) сприйняття людиною власного існування в історичному поступі суспільного буття можна пояснити тим, що за ним зберігаються необхідні людині функції світосприйняття.
І насамкінець характеристики аспектів, за допомогою яких можна витлумачити «передданість» життєвого світу стосовно усієї громади індивідуаль- но-особистісного досвіду людини, слід зазначити ще одну особливість його змісту, зумовлену смисловим оформленням - він може визначатися як знання в дуже широкому розумінні цього слова або умовно. Зокрема, відомо заперечення М.Мерло- Понті щодо характеристики сприйняття, котре стає витоком формування змісту життєвого світу, як знання. Втім, контекстом цього заперечення є успадковане ним від Е.Гуссерля уявлення про наукове знання як укорінене у буденний досвід повсякденного життя людини. Зважаючи на те, що зміст життєвого світу є таким досвідним «знанням», що не може бути відокремлено від свого носія, доцільніше його назвати «неявним знанням», якого, проте, людині виявляється достатнім, аби миттєво самовизначитися в будь-якій життєвій ситуації. Й щодо оцінки останньої у людини немає сумніву, вона щоразу «знає», що їй потрібно. Для кожної людини важливим є саме те, що вона «знає», як те, що їй потрібно. Пересічна людина (на відміну від дослідників її життєдіяльності) не потребує пояснення цьому «знанню», тому, як вона здатна до нього, допоки зміст життєвого світу виконує свою функцію бути формою фіксації особистісного досвіду успішного життєпроживання.
Вважаючи недоцільним включатися в процес осмислення усієї різноманітності думок з приводу визначення змісту поняття знання, обмежимося констатацією, що зміст життєвого світу дуже інформаційно ємкий, бо за його допомогою здійснюється складна й дуже важлива для особистісного існування функція: бути духовною основою засвоєння й трансформації отриманого досвіду задля самозбереження, визначення й збереження цілісності специфічних характеристик особистісної самості. Саме ця інформаційна ємкість змісту життєвого світу є, на нашу думку, тією причиною, яка дозволяє розрізняти людей розумних і мудрих, великий обсяг знань і мудрі вчинки.
Життєвий світ незвідний, уявляється, до знання ще і тому, що він «освітлений» емоціями, емоційним станом людини. Проте це не дає підстав «класти» його й в площину тільки психічних станів та реакцій. А тому представляються сумнівними спроби обґрунтувати «психологічний» статус поняття «життєвий світ», а сам життєвий світ характеризувати як різновид «психічного життя як усвідомлюваного, так і неусвідомлюваного» [4, 207]. Натомість думається, що емоційний стан пересічної людини, зумовлюваний станом її життєвого світу, безпосередньо належить феномену світосприйняття, який полягає в особливій людській здатності схоплювати себе (в своїй буттєвості) в цілісному сприйнятті різноманітних складових світу.
Виявлена в розгляді характеристики життєвого світу як специфічного досвіду тілесного життєпроживання особистості здатність уможливлювати «вихід за межі» умов повсякденного існування, відповідного індивідуального буденного досвіду дає підстави для подальшого його опанування як феномену, зосереджуючись на дослідженні притаманних йому (чи зумовлених ним) форм самовияву, способів само- здійснення.

ЛІТЕРАТУРА
1. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. - М.: Смысл, 1999. - 425 с.
2. Маслоу А. Психология бытия - М.: Рефл-бук «Ваклер», 1997. - 300 с.
3. Мерло-Понти М. Феноменология восприятия - СПб.: Ювента; Наука, 1999. - 606 с.
4. Мистецтво життєтворчості особистості. Ч. І. Теорія і технологія життєтворчості. - К.: ІЗМН, 1997.- 391 с.
5. Научное мировоззрение и социалистическая культура / Под ред. Шинкарука В.И., Иванова В.П. - К.: Наук. думка, 1988. - 304 с.
6. .Нестеренко В.Г Вступ до філософії: онтологія людини: Навч. посібник - К.: Абрис, 1995. - 336 с.
7. Пашукова Т.И. Эгоцентризм, феноменология, закономерности формирования и коррекции - Кировоград: Центр. Укр. из-во, 2001. - 338 с.
8. Філософія:Навчальний посібник/І.Ф.Надольний, В.П.Анд- рущенко, І.В.Бойченко та ін. - К.: Вікар, 1999. - 624 с.
9. Фромм Э. Психоанализ и этика. - М.: ООО Из-во АСТ- ЛТД, 1998. - 568 с.