Вовк С.М.
доктор філософських наук, професор
Сидорук А.В.
студент

Стаття присвячена визначенню характеристик некласичної методології. Визначаються вимоги до процесу пошуку рішення в некласичній методології.
Особливості формування предметно-не- класичної методології. Насамперед встає питання про те, як співвідносяться поняття «метод», «метод наукового дослідження», «метод діяльності», «метод наукового пізнання». Під методом /грец. - methodos - буквально «шлях до чого або»/ з погляду загальних визначень розуміється й «певним чином упорядкована діяльність», і «сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності» [1, с. 278], і т.п. Відповідно до цього © Вовк С.М., Сидорук А.В., 2010 1 метод наукового дослідження визначають як «деяку сукупність розумових або на основі їх створених фізичних операцій, що залежить від характеристик об’єкта дослідження й використається для рішення певного класу завдань» [2, с. 133]. При цьому поняття «діяльність» і «спосіб діяльності» найчастіше ототожнюються. У той же час інші автори проводять чітке розходження між діяльністю й способом діяльності й під методом розуміють не самі дії, операції, процедури, а «систему регулятивних принципів перетворюючої, практичної або пізнавальної, теоретичної діяльності» [3, с. 409]. Сам метод наукового пізнання представляється як «система правил, що визначає спосіб досягнення нових знань у
якійсь галузі науки» [4, с. 9-10].
Як бачимо, зміст поняття «метод» акумулює в собі й поле значень, і значеннєві асоціації різних підходів до розуміння методу. Тому й існує така різноголосиця у визначенні статусу методології й методологічного знання. Так, аналізуючи різні підходи до розуміння методу, Л.А.Мікешина стверджує, що «існуючі визначення методу наукового дослідження як системи операцій або як системи пропозицій, що пропонують ці операції, не виключають один одного, а вказують на різні рівні аналізу структури методу» [5, с.30]. Дійсно, при з´ясуванні структури методу останній можна аналізувати як на рівні пропозицій, що формулюють правила й норми дій дослідника, так і на рівні діяльності, у якій реалізуються ці правила й норми. У той же час дані два типи визначення методу принципово різні. По-перше, правила, норми, регулятивні принципи й т.п. являють собою концептуальні засоби, джерелом формування й розвитку яких виступає область «перетинання» теоретичного й методологічного знання. По-друге, якщо під методом розуміється деяка сукупність дій, операцій, процедур, то він втрачає статусу знання, але набуває нового значення й виконує функцію приєднання методологічного знання до інших наук з іншими предметами дослідження. У цьому випадку ми повинні відмежувати його від загальних критеріїв науковості й універсальних принципів наукової раціональності. Тут і проявляється специфіка методологічного знання, його відмінність від предметного, теоретичного й методичного знання. Більше того, в області «перетинання» теоретичного й методологічного знання перше /у формі теорії/ розширює своє поле значень через лінії зв´язків теоретичних конструктів з культурним, інтелектуальним і соціальним контекстами. Одночасне знання про метод здобуває «явний» характер, тобто одержує відносну самостійність із «постійною пропискою» у соціумі.
Природно, виникають питання: чи виражають реально функціонуючі методи «диктат логіки»?; чи з´являються вони як жорстко задані програми пізнавальної діяльності?; чи існує алгоритм наукового методу? Конструктивні й плідні відповіді на ці питання немислимі без обліку того, що в реальній науці не реалізується той стереотип, відповідно до якого метод - це «тверді, незмінні й абсолютно обов´язкові принципи наукової діяльності» [6, с. 23].
У дійсності, мова може й повинна йти про «алгоритмізацію» наукового пізнання. Під алгоритмом розуміється система чітких правил і норм, що однозначно детермінують процес дослідження від початкових процедур і операцій до кінцевого результату. У такім значенні поняття «алгоритм» застосовно лише до формалізованих, заснованих на математичних прийомах і процедурах методам і, природно, не застосовно до багатьох інших, що включає в себе як логічні, так і предметно-практичні операції. У більшості природно наукових і соціальних методів пізнання часто неясно, яку операцію вважати початковою, яку кінцевою. Більше того в такого роду методах немає твердого однозначного зв´язку набору операцій і їхньої сукупності з кінцевим результатом. Виявляється, той самий метод, наприклад, варіаційний метод, у теоретичній фізиці може бути використаний у різних умовах і для рішення різних завдань. У той же час різні методи в тих самих умовах можуть бути використані для рішення одних і тих проблем. Тому синтез різних методів на стику при проведенні відповідних міждисциплінарних досліджень істотно змінює «методологічну силу» наукового методу, збагачуючи її фундаментальним знанням з інших дисциплін, що мають зовсім інші предмети дослідження, значно спрощує й оптимізує процес досягнення цілей у реалізованому пошуку. Дослідник у цьому випадку відмовляється від спроби заздалегідь задати строго фіксовану схему застосування методу. Найбільше повно дана методологічна установка реалізується при розробці й застосуванні методу математичного експерименту /МЕ/. Досить сказати, що розробка так називаної стратегії послідовного експерименту припускає можливість ухвалення рішення залежно від результатів, отриманих на наступних один за одним етапах дослідження.
Становлення й розвиток міждисциплінарної науки вимагають більше широкого використання поняття алгоритму для характеристики й осмислення процесу пізнання. За часом ці завдання збіглися з інтенсифікацією й поглибленням комп´ютерної революції, закономірно привели до необхідності моделювання інтелектуальних процесів на основі виділення більш широкого значення поняття алгоритмічності як ознаки будь-якої цілеспрямованої діяльності, осмислення й представлення пізнання як діяльності, як системи операцій і процедур, здійснюваних відповідно до набору правил і приписань. Все це получило особливе значення для розробки проблем штучного інтелекту, створення засобів, що забезпечують «розуміння» текстів природної мови машиною, а також засобів логіко-семантичної формалізації.
Уже перші кроки по «алгоритмізації» наукового пізнання дали потужний імпульс розробці системно- кібернетичного способу мислення, інформаційно- кібернетичних і комп´ютерно-математичних підходів, проникненню інформаційного моделювання за допомогою ЕОМ у всілякі галузі науки й техніки. При- писання алгоритмічного типу поступово здобувають статус нового загальнонаукового засобу й вимагають створювати нові форми алгоритмів, що відбивають специфіку досліджуваної області. У методологічному відношенні важливо наступне: «алгоритмізація» наукового пізнання йде не стільки шляхом введення усе більше твердих однозначних детермінацій / по шляху канонів класичної методології/, скільки введенням «розпливчастих» /по Л.Заде/ форм алгоритмів. Ця обставина зв’язана не тільки із практичними запитами конкретних наук, але й із загальною зміною розуміння детермінації наукового пізнання, істотним ламанням і розвитком канонів, зразків класичної науки, формуванням необхідних умов і передумов для розробки некласичної методології.
Застосування математичної статистики й теорії імовірності внесло «концепцію випадку» в експеримент і стало «крапкою росту» багатофактор- ної методологічної парадигми, тобто формування єдиної методології як науки. Уже перші кроки на цьому шляху дозволили встановити, що не тільки експеримент, але й інші методи допускають і припускають елементи об’єктивної випадковості й невизна- ченності при організації й проведенні наукових досліджень, особливо міждисциплінарного характеру. При цьому відступу від традиційних правил і норм методу не можуть служити аргументацією на користь «супротивників» методу, голої критики «стандартної концепції» науки. З одного боку, вони реалізують трансформацію концептуальних засобів в інструментальні, виявляють потенційно можливі лінії розвитку операцій, прийомів, процедур, евристичних принципів, а з іншого боку - відбивають складність і нелінійність динаміки нормативного й творчого. Багаторазові «переливи» концептуальних засобів в інструментальні й навпаки по своїй суті «поліфунк- ціональні». Саме це і є основою плюралізму методологій, розробки методологічних регулятивів конкретних наук і їхніх спеціальних методів, «технологізації» наукового знання з урахуванням іманентної єдності науково-пізнавальної діяльності й конкретних методологій. Автономність останніх в історично складних границях забезпечує як функціонування й розвиток багаторівневої організації наукового методу, так і постійне вдосконалення й розвиток концептуальних і інструментальних засобів.
У дійсності концептуальна модель концентрує в собі концептуальну спільність самих далеких областей сучасного наукового пізнання, припускає використання комп’ютера як моделі, викликає зміни в різних рівнях комп’ютерної системи, включаючи й технічні засоби в пізнанні людиною свого знання [7].
Стохастичність методології взаємодії людини й комп’ютера
Розглянуті нами підстави некласичної методології дозволяють предметно конкретизувати її в комп’ютерних науках і інформаційних технологіях.
На шляху до пошуку рішення височіють чотири віхи, що позначають помітні відрізки цього руху. Вони відомі як: підготовка, інкубація, осяяння й доведення результату. Шлях починається етапом, що називають підготовчим. Тут створюються програми на весь період рішення завдання, іде формування проблем, створення каркаса загальної моделі. Але що являє собою проблема? Це біла пляма, виявлена на карті знань. Все навколо здається ясно, а от ця пляма не піддається поясненню засобами прийнятої теорії. І як тільки намагаються ввійти в коло явищ цієї області «що не піддається», механізм старої теорії розладжується. Вона виявляється нездатною тут «працювати», і тоді треба кликати на допомогу нові сили. Проблему й визначають як «знання про незнання», тобто як чітке розуміння границь нашої компетентності. Щоб усвідомити проблему, необхідно добре розуміти, що от у цьому місці дослідника очікує щось цікаве. Виникає так називана проблемна ситуація, тобто заявка на рішення, коли зазначений і район, де воно повинне приблизно відбутися, у базі знань, і осмислене протиріччя, яке треба усунути, створити фокусування (constraints satisfaction problem, CSP) і генерувати вибір рішення.
До рішення завдання пред’являються більші вимоги. Говорять так: якщо після рішення проблеми на її місці виникає нова, знайдене тільки квазірішен- ня (як би рішення). Якщо ж після рішення ніяких нових проблем не виникає, то була квазіпроблема. Дійсна проблема в ході рішення розмножується в геометричній прогресії, породжуючи вибух нових проблем. Коли проблема не вирішується прямо, корисно «відправити» її в підсвідомість, тобто створити інший рівень, що підтримується загальною моделлю інтелектуальної системи на основі віртуального процесора BERS. Одержавши завдання, потік буде продовжувати роботу, притім незалежно від того, чим займається головний потік. Іде несвідома, неусвідом- лювана розумова діяльність. Тобто працює повністю функціональний паралельний потік спрямований на рішення деякого завдання. Провівши паралелі, очевидно, що так часто буває й у повсякденному житті. Відчаявшись що-небудь пригадати, краще не напружувати мозок, а зайнятися іншою справою - це паралель, яку можна провести. Відволікання дасть можливість думкам іти своїм порядком, невимушено. У той час як спроби направити їх у ту або іншу сторону тільки заважають, оскільки нерідко ведуть по помилковому шляху. У процесі рішення складних завдань часто буває так, що, зайнявшись вивченням предмета, дослідник перемикає увагу на інший, а повернувшись до першого, виявляє несподіване просування в його розумінні, хоча розум був поглинений зовсім іншими турботами.
Зі сказаного можна зробити висновок, що існує якась проміжна діяльність. Тобто створення аналогічного механізму в моделі інтелектуальної системи є виправданим кроком.
Під напором завдання в базі знань утвориться відбиття проблемної ситуації, її модель, що настільки поглинає дослідника, що починає жити в його свідомості як би самостійно, автономно. Модель стає домінантою, що панує вогнищем порушення, що перебуває в стані підвищеної активності. Домінантні області агресивні. Вони залучають до себе будь-які виникаючі в базі знань зміни й завдяки цьому ще більше підсилюють свою активність. Аналогічно й з появою моделі проблеми. Будь-яка інформація, що поступає у мозок, осмислюється під кутом рішення завдання, перетвориться так, щоб допомогти впоратися з нею.
Весь цей етап інтуїтивного пошуку рішення проблеми називають інкубаційним. Він досить тривалий, простираючись від моменту усвідомлення проблеми до одержання відповіді, тобто від етапу підготовки до осяяння. Термін «інкубація» характеризують як «стадію оформлення думки» (А.Колмогоров), «настороженість до теми» (Д.Пойа) і т.д. На цьому відрізку процес втрачає владу безконтрольних станів. Саме такі стани й допомагають творити.
У сфері свідомого панує строге дисциплінарне мислення яке здатне відображатися в базі знань по мірі все більш чіткої організації знань. В основі вільних рівнів інші порядки, а точніше - «безпорядки», породжувані випадковістю. Для творчого пориву саме й корисний стан некерованості, відсутність «прокурорського нагляду» з боку свідомості. Зсув розумових процесів у сферу несвідомого несе звільнення від сковуючих схем послідовної логіки, готових методів, установок.
Ж.Адамар називає сферу несвідомого великою «прихожою» свідомості, Д.Гальтон - приймальнею вельможі, де чекаючи аудієнції юрбляться численні відвідувачі. Коротше, плодотворність на цьому етапі пошуків перебуває в прямій залежності від накопиченого запасу знань у базі, від його здатності визначати нові зв´язки в знанні, використати все їхнє багатство.
Є й інша сторона справи. Накопичена інформація в базі знань інтелектуальної системи, звичайно ж, не лежить у пам´яті хаотичною купою відомостей. Вони наведені в згоду із прийнятими законами, принципами традиційної логіки або рівнів класичної логіки загальної моделі. Однак в інкубаційній стадії факти завдяки наданій їм волі від зв´язків невільної логіки залишають насиджені гнізда, вступаючи в не передбачений парадигмами століття «недозволений» альянс. Ілюструючи ці процеси, проводять аналогію з тим, як представляв поводження атомів. Демокріт уважав, що атоми солодкого мають круглу форму, тому легко котяться по горлу і їх приємно ковтати. Атоми ж гіркого з гачками. Тому їхнє проковтування викликає неприємні відчуття. Зате вони здатні зчіплятися один з одним, створюючи найрізноманітніші атомарні колонії. Так само поводяться й ідеї, коли їм надана повна воля «поведінки». Але от одне з незліченних сполучень виявляється раптом вдалим. З ним і приходить рішення. Безконтрольністю процесів вільних рівнів в інкубаційній стадії обумовлена і її раптовість, ненавмисність. Ідеї приходять тоді, коли дослідники цього захочуть (залежність дій від даних), а не в той час, коли ми бажаємо їхнього приходу. Чекати ідею, зауважує Д.Пойа, однаково, що чекати виграшу в лотерею. Однак, в лотерею грає той, хто, принаймні, придбав лотерейний квиток.
Необхідність створення вільних рівнів також полягає в тому, що всі спроби свідомого рішення, рішення під контролем якогось алгоритму, обов´язково поведуть дорогою випробуваних методів і концепцій, тобто туди, де рішень складного завдання бути не може. Тим і ефективні вільні рівні, що вони відключені від активного втручання в процес, а пошук відданий на волю ненавмисних, що відходять від норм зчеплень ідей породжуваних обгородженою областю зв´язків у базі знань.

ЛІТЕРАТУРА
1. Философский словарь. Изд. 5-е. М., 1986, с. 278.
2. Герасимов И.Г. Структура научного исследования. М., 1985, с. 133.
3. Философская энциклопедия. Т. 3. М., 1984, с. 409.
4. Шептулин А.П. Диалектический метод познания. М., 1983, с. 9-10.
5. Микешина Л.А. Детерминация естественнонаучного познания. Л., 1977, с. 30.
6. Feyerabend P. Op. cit, p. 23.
7. ВовкС.Н., МаникО.Н. Некласическая методология и многофакторный поход. - Черновцы: «Прут», 1996. - 290 с.