Шашкова Л. О.
доктор філософських наук, професор

У статті аналізується процес формування проблематики досліджень і методологічної сфери соціальної історії науки.
Сучасна наука є досить розгалуженою структурою, існує багато добре розвинених «самостійних» наук з великою внутрішньою диференціацією. Але водночас наука існує як єдине ціле. Така єдність зумовлена єдністю коріння різних наук, єдністю їх минулого, єдністю наукового знання, що забезпечується як їх науковим походженням, так і приналежністю до культури взагалі. Реальний процес виникнення чи створення, нагромадження чи зміни, а врешті-решт - розвитку наукових знань, а також оповідь про нього мають спільну назву - історія наукових знань. Реальна історія наукових знань знає велику кількість спроб створити оповідь про ту чи іншу її складову і зберігає їх усі як свою приналежність. Саме можливість порівняти особливості бачення авторами-оповідачами викладу подій історії науки дає уяву про відмінності в їх тлумаченні значення деяких вихідних положень існуючих концепцій для розуміння поступу наукового знання. Розгляд історії наукових знань у соціокультурному контексті дозволяє бачити досягнення людського розуму на кожному історичному щаблі його розвитку завдяки не просто ознайомленню з фактологією прирощення знань у межах окремих галузей науки. Таке бачення дає соціальна історія науки, яка допомагає опанувати інтелектуальне багатство, яке приховане товщами часу і зберігається в сучасному розвитку наукових знань як передумови й надбання, дає можливість ознайомитися і заглибитися у соціокультурний контекст певної історичної епохи з метою усвідомлення не тільки змістовного розвитку наукового знання, але й реконструкції тих соціальних естафет, традицій, в межах яких відбувалася реальна «історія ідей». Це допомагає віднайти зв’язки, спільні риси розвитку наукових знань у різних галузях природознавства та гуманітарних наук, а врешті-решт - представити історію науки як цілісне явище. Конкретний історико- науковий матеріал, доповнений матеріалами історіографії та філософії науки, допомагає усвідомлювати внутрішні тенденції, закономірності розвитку наукових знань, дає змогу не лише фіксувати, що зроблено у науці, а й осмислювати, чому саме науковці та філософи минулого акцентували увагу на певних проблемах і завданнях.
Соціальна історія науки як напрямок міждисциплінарних досліджень сформувалося лише в останній третині ХХ сторіччя, на межі 70-80-х років якого сформувалося чітке усвідомлення характеру соціального підходу в аналізі науки. У соціальній історії науки предметом аналізу стало наступне коло проблем: наука і суспільство, наука як соціальний інститут в її взаємовідношенні з іншими соціальними інститутами, структура наукових революцій, дисциплінарне наукове знання і наукове співтовариство, наукові дисципліни і їх роль в трансляції знання тощо. Соціальна система, узята в цілому, розглядалася як матриця, в якій формується, функціонує і розвивається наукове знання. Функціонування науки в рамках різних соціальних матриць, визначало відмінність її характеристик: її когнітивної структури, способів комунікації між ученими, особливості наукового співтовариства тощо. Причому слід особливо підкреслити, що в межах такої макроаналітичної стратегії і наукове знання, і соціальна матриця фіксувалися в глобальній перспективі, виявлялися загальні механізми соціальної підтримки науки, її дії на соціальну систему і соціальні інституції. В межах такого підходу структура наукового знання виявилася залежною від соціальних матриць, вона не просто розглядалася як включена в соціокуль- турну систему, її форми і способи організації виявилися ідентичними з формами і способами організації соціальної системи. В зв’язку з цим можна прояснюється висловлювання М.Фуко - яка влада, таке і знання. Найважливішою особливістю макроаналітичного підходу є вивчення структур без суб’єкта творчості, дослідження знеособле - них процесів і структур, абстрагування від очікувань, прагнень і орієнтацій суб’єкта наукової інновації - ученого, відвернення від того, що наука немислима поза свідомістю ученого, його ціннісних настанов і інтенцій. Виокремлення і закріплення проблематики соціальної історії науки дозволило подолати обмеження історії науки лише когнітив- ною історією, знайти конкретно-історичні механізми зв’язку когнітивного виміру та соціальних засад.
Історія науки як реконструкція реального процесу розвитку наукового знання і діяльності з необхідністю враховує зміни і трансформації існуючих теоретичних узагальнень. Спроби узгодити логічні нор
ми, методологічні правила та практику наукового дослідження призвели до синтезу методологічних підходів філософії науки та історії науки. Результатом чого стала переорієнтація філософії і методології науки на моделі, наближені до реальності наукового життя, що дозволило звернутися до історії науки як до свого емпіричного базису. Перехід історії науки від тільки емпіричного опису до власних теоретичних реконструкцій наукових подій та їх пояснення привів до критичного переосмислення традицій історико-наукового дослідження, а саме: поряд з описовим, фактологічним та логічним напрямами в історії науки у 60-70-ті роки ХХ ст. виникає напрям соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі знання.
Зміни методології історії науки суттєво вплинули на формування методологічних засад соціальної історії науки. Тривалий час основною моделлю та методологічною програмою в історії науки розглядалася модель кумулятивізму, з позицій якої історія науки постає як поступально-прогресивний розвиток та неперервний процес. При такому розумінні здобуття нового в науці будь-яке наукове досягнення можливо зробити, лише спираючись на попередні, тому і нове знання завжди точніше, адекватніше за попереднє, а все, що було здобуто раніше в науці можна розглядати лише як її передісторію. Такий проект розгляду науки та її історії був започаткований позитивізмом.
У моделі розвитку знання К.Поппера наука переходить від одних проблем до інших - більш глибоких, але наукові теорії від цього не стають глибшими та істиннішими. К.Поппер відійшов від теорії наукового прогресу і розробив концепцію зростання ступеня правдоподібності в історичному розвитку науки. Т.Кун розробив і представив нову концепцію історії науки - концепцію наукових революцій. За час свого існування ця концепція була трансформована і в межах філософії науки, і в межах власне історії науки. В останньому випадку у багатьох історико-наукових дослідженнях проявилася тенденція поєднання засад кумуля- тивістської як еволюційної та революційної моделей історико-наукового процесу, що в свою чергу привело до певних трансформацій методоло - гічної основи.
Концепція наукових революцій стала провідною методологічною програмою історії науки у 60-70-ті роки ХХ ст. (історичний напрям філософії науки: О.Койре, Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін, Дж.Холтон, П.Фейєрабенд та ін.). В результаті сформувалася тенденція поєднання засад кумулятивістської як еволюційної та революційної моделей історико- наукового процесу, що в свою чергу привело до змін методологічної основи. Проблема співіснування минулого і сучасного через розуміння наукової революції є широко обговорюваною в історико - наукових дослідженнях 80-90-х років. З огляду на це, як найважливіша функція наукової революції розглядається творча функція, а не руйнуюча, отже, минуле не втрачає своєрідності та не розчиняється в сучасному. Якщо історик науки стоїть на таких засадах і розглядає наукові революції як найвагоміші моменти історико-наукового процесу, то фундаментальні теорії, які змінюють одна одну в ході цих революцій, цікавлять не тільки тими аспектами, що у знятому вигляді увійшли до сучасної теорії, а насамперед як певна історична цілісність, яка має унікальні властивості та контекстуальну визначеність.
З 70-80-х років ХХ ст. суттєвий вплив соціології науки на історію науки, що викликало розширення історико - наукових досліджень до соціальної історії науки, вихід історико-наукового дослідження на рівень розгляду соціального інституту науки. Історія науки розглядається у зв’язку з конкуренцією й діалогом між науковими школами, конкуруючими концепціями і методами. Наукове співтовариство визначається як складна саморегульована система, що утворилася в процесі взаємодії між ученим під час виконання досліджень, обміну інформацією, а також між наукою і суспільством у цілому. Таким чином, зв’язки, що утворюються в результаті цих процесів, впливають на загальний образ науки, а саме на світоглядну основу організації науки як соціального інституту.
Пошук форм саморегулювання наукових досліджень, розпочатий у 70-х роках, продовжується й до сьогодні. Його результатом стало виникнення антисцієнтистської контркультури, що прагнула відродити інші традиційні форми культури, йшлося про значення і цілі науки, про спрямованість наукового знання, про місце науки в системі культури. Багато вчених виступили з програмами реформування науки, радикальної перебудови її організації, а не тільки соціальної підтримки її функціонування і розвитку, а також у функції критиків науки, її значення і цінностей. У 80-ті - 90-ті роки під питання було поставлено багато аспектів функціонування і розвитку науки, оскільки під загрозою виявилося життя техногенної цивілі - зації, з її індустріальним базисом і технологічною інфраструктурою, з її ідеалами раціональності і ці- лераціональними орієнтирами життєдіяльності.
С.Тулмін запропонував концепцію «антинауки». Антинауку він безпосередньо пов’язує з контрнау- ковим рухом, з контркультурою, причому для нього критика культури і науки складає одну з важливих і легітимних тенденцій історії культури взагалі.
С.Тулмін виділив низку найзначніших принципів, характерних для всіх варіантів критики науки: вимога гуманізації знання; зіставлення наукової і художньої діяльності, оскільки наукова діяльність не дозволяє виразити індивідуальність ученого, підпорядковує його інтелект думці професійної групи; придушення в науці уяви; зневага якісною стороною явищ заради їх кількісної сумірності; абстрактний характер наукових ідей, що позбавляє науку гуманістичного змісту. Важливо відзначити, що в ході критики науки були виявлені різні неприйнятні аспекти існування і функціонування науки в сучасному суспільстві: від критики сцієнтизму до аналізу форм монополізації наукових досліджень, від неприйняття наукової раціональності до критики цілей і функцій науки і техніки [3].
Критика науки мала значні наслідки для формування нових культурних орієнтацій учених: вона примусила задуматися про місце і роль науки і самих учених в суспільстві, розглядати такі проблеми, як функції й цілі наукового знання, принципова відмінність науки від міфу і релігії тощо. Що в свою чергу спонукало вчених до рефлексії про науку, її цілі, соціальний характер і взаємні зв’язки наукового знання з культурою, з її засадничими категоріями.
У сучасній соціальній історії науки існує дві основні стратегії: макроаналітична і мікроаналітична. В межах першої стратегії розглядається і досліджується взаємовідношення соціальних структур і наукового знання, вплив соціальних змін на зміни в науковому знанні, на взаємовідношення науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами тощо. Вона представлена історико - науковими працями Д.Бернала, Р.Мертона, Д.Сар- тона, Р.Холла та інших. Друга стратегія намагається відійти від глобальних соціологічних схем і обмежитися осмисленням конкретно-історичних ситуацій зростання наукового знання в певній культурі. Вивчення окремих випадків наукових відкриттів, полеміки між ученими, висунення гіпотез і побудови теорій в певному соціокультурному контексті є галуззю дослідження мікроаналітичного підходу в соціальній історії науки.
Р.Мертон і Д.Бернал як засновники соціоло - гії науки стали водночас авторами історико-науко- вих досліджень, написаних з позицій соціальної історії науки: відомі праці Р.Мертона «Наука, технологія і суспільство в Англії XVII сторіччя» (1938) і Д.Бернала - «Соціальна функція науки» (1939) та «Наука в історії суспільства» (1954) [26]. Але треба зазначити, що такого роду спроби спочатку не знайшли широкої підтримки, а центральне місце в історії науки займали програми вивчення поступу наукового знання, в історико-наукових дослідженнях переважав суто когнітивний підхід - розвиток наукових проблем, наукових теорій, наукових відкриттів, пізнавального змісту наукових дисциплін, їх методів і понятійного апарату. Піонерські дослідження з соціальної історії науки виявля - лися на периферії історико-наукових досліджень, були цікаві, але задача історика науки вбачалася в іншому - розкрити концептуальний зміст розвитку наукового знання у всіх формах: від відкриття до гіпотези, від теорії до наукової дисципліни. Критика науки останньої третини ХХ сторіччя мала величезні наслідки для формування нових культурних орієнтацій учених: вона примусила їх задуматися про місце і роль науки та й учених в суспільстві, розглядати такі проблеми, як цілі й цінності наукового знання, відмінність науки від міфу і релігії тощо. Іншими словами, спонукали учених до рефлексії науки, її структури, цілей, соціального характеру і взаємодії з культурою. У 1970 - і роки навколо другого доповненого видання праці Т.Куна «Структура наукових революцій» та його статті «Добре розміркувавши про парадигми», в якій поняття парадигми уточнюється і вводяться поняття «мікропарадигми» і «мікро- співтовариства», розгорнулася дискусія. З того часу, очевидно, і можна вести відлік, якщо не виникнення, то остаточного утвердження в історико- наукових дослідженнях мікроаналітичної стра - тегії. Дослідження з позицій соціальної історії науки було здійснено С.Шейпіним, М.Малкеєм, А.А.Ігнатьевим, Л.А.Марковою, Г.Коллінзом, Т.Пін- чем, А.Піккерінгом, Д.Маккензі, ФТернером, А.Пан- некуком та ін.
Особливістю мікроаналітичної стратегії в соціальній історії стала проблема влади, а саме: влада як феномен, розлитий у всіх соціальних взаємостосунках і у всіх сферах соціокультурного життя. Також до особливостей мікроаналітичної стратегії відносять: розкриття конкретно-історичних взаємодій малих груп; включення проблем повсякденного життя, політики; звернення до структур свідомості окремого індивіда, його інтенцій, розуміння, переконань, що позначаються в його поведінці; вивчення окремих випадків, виявлення спадкоємності різних етапів в історії окремих суспільств і в історії різних культур, підкреслення своєрідності кожного етапу і окремого випадку, його неповторності і унікальності, відмова від пошуку єдиних механізмів соціального прогресу і від самої ідеї прогресу, що супроводжується кардинальною перебудовою методології історичного дослідження.
Засаднича особливість сучасної мікроаналітичної стратегії в соціальній історії пов’язана з неможливістю використання універсальної методології і методики дослідження, що кожний окремий випадок вимагає своєї власної методології, специфічних процедур, релевантних цьому випадку. Претензії на універсальну методологію історичного дослідження і на єдину методику оцінюються як позанаукові і контрнаукові. Відповідно до цього передбачається, що можна і потрібно побудувати ситуативну логіку, логіку, яка буде результатом узагальнення тих процедур, які використовувалися і використовуються в аналізі окремих випадків. Подібне неприйняття універсальної методології засноване на постпозитивістській критиці методології і перш за все в методологічному анархізмі П. Фейерабенда [4]. Проте треба зважати, що разом з позитивним боком ситуаційних досліджень у філософсько-методологічній свідомості істориків науки може затвердитися опис і еклектизм.
Соціологія науки суттєво вплинула на історію науки, що викликало розширення історико-наукових досліджень, предметом яких стає специфічне відношення, що породжує нове знання [2]. Історія науки, розглядається у зв’язку з конкуренцією й діалогом між науковими школами, конкуруючими концепціями і методами. Ці зміни свідчать про вихід історико-наукового дослідження на рівень розгляду соціального інституту науки. Наукове співтовариство визначається як складна само - регульована система, що утворилася в процесі взаємодії між ученим під час виконання досліджень, обміну інформацією, а також між наукою і суспільством у цілому. Таким чином, зв’язки, що утворюються в результаті цих процесів, впливають на загальний образ науки, а саме на світоглядну основу організації науки як суспільного інституту.
Основна орієнтація соціальної історії науки кінця ХХ ст. - вивчення окремих випадків, мікро - аналіз неповторних, унікальних подій історії науки. Тим самим центральним поняттям мікроаналітичної стратегії соціальної історії науки виявляється поняття події, а весь історичний процес розглядається як безліч унікальних і незіставних подій, коли швидке наукове відкриття, висунення гіпо - тези або побудова теорії відбуваються в неповторному, специфічному соціокультурному контексті тієї або іншої країни, того або іншого періоду. Дослідження події в історії науки включає різні чинники: когнітивні, психологічні, логічні, комунікативні, соціокультурні тощо. У підході соціальної історії науки вчений і його інноваційна діяльність розглядається в контексті взаємодії з іншими ученими, з діячами культури, з ідеалами і цінностями культури, тобто вона фіксується і аналізується в єдності зі всім його соціокультурним оточенням. Тому для такого вивчення необхідно використовувати всю сукупність методів дослідження, адже об’єкт дослідження є цілісною унікальністю і нерозкладною цілісністю. Для мікроаналітичної стратегії в соціальній історії взагалі і соціальній історії науки характерне використовування всього багатства методів і методик, вироблених соціальними і гуманітарними науками - і контент-аналіз документів, і методи обробки офіційних і неофіційних документів, і структурно - функціональні методи, і методи нагляду, особливо включеного нагляду, і методи комп’ютерної обробки одержаного статистичного матеріалу і тощо [1].
Соціальна історія науки використала нові методи конкретно-історичного дослідження: біогра- фіч ний метод історичних і соціальних наук, методи вивчення автобіографій і взагалі особистих документів, звернення до листів, щоденників, автобіографій учених, в яких можна виявити генезис наукових поглядів, спрямованість ціннісної сві - домості ученого, впливи на наукову діяльність, на вибір предмету дослідження, вибір теорії тощо. Соціальна історія науки звернулася до набагато більшого числа джерел і документів, який не обмежується журнальними публікаціями і монографіями. Прагнення соціальних істориків науки встановити кореляції між подіями, наприклад, між науковою інновацією і філософськими поглядами, між наукою і мистецтвом, релігією свого часу дозволяє показати, наскільки складні процеси наукового відкриття і дослідження. Проте слід зазначити, що нерідко соціальна реконструкція істо - рико-наукових досягнень обертається психоло - гізмом в трактуванні їх генезису, відмовою від пошуку внутрішньої логіки зростання науки і заміни її психологією наукового відкриття або соціальною психологією сприйняття його в науковому співтоваристві.
Як зазначає О.П. Огурцов, «соціальна реконструкція історико-наукових досягнень звернулася до низки нових методів і методик, перш за все соціологічних, психологічних і соціально-психологічних, що не застосовувалися раніше в історії науки. Причому слід особливо підкреслити, що в різних напрямах соціальної історії науки акцент робиться на специфічних методах - методах конструювання досліджуваної реальності у так званому конструктивістському напрямі, методах вивчення різних дискурсивних практик в постструктуралізмі і пост- модерністському напрямах, методах етнографії, культурної і соціальної антропології в історичній антропології науки і в етнографії науки. Кожний з цих напрямів висуває як ядро методологічної програми специфічні методи, зсовуючи на периферію
інструментарію наукового пошуку інші» [1, с. 145].
О.П.Огурцов, наголошує, що якщо в 70-х роках соціологія знання і соціологія науки принципово дистанціювалися від вивчення повсякденного життя і повсякденних контактів між вченими, тобто від антропології науки і «етнографії науки», то у 80-ті роки між ними не лише об’єднання, а й синтез, що привів до трансформації дослідницьких програм соціальної історії науки. Вирішальним вектором розвитку соціальної реконструкції історії науки стали антропологічні дослідження науки, або «етнографія науки», тобто мікроаналіз конкретно-історичних локальних ситуацій в соціокультурному контексті.
Таким чином, поворот в соціологію знання і соціальну історію науки, який відбувся на перетині 80-х років, викликав зміни, а поряд з ними і низку нових проблем, які раніше не обговорювались, або розглядались під іншим кутом зору. Наприклад, у центр уваги ставиться проблема дискурсу, дискурсивних практик, властивих культурі того або іншого періоду. Дискурс не ототожнюється з лінійно організованою послідовністю мовних висловів, він розуміється набагато ширше. Слід наголосити, що дискурс вченими трактується, як діяльність, тематично утворююча об’єкти - артефакти, а завдання соціальної історії науки полягає у виявленні функціональних кореляцій між дискурсивними практиками, як опис трансформації дискурсу та відношення його до інституцій.
Також до найбільш обговорюваних відносяться трактування істини і поняття консенсусу, що досягається всередині дослідницької групи. «Наукове знання трактується в цьому випадку як система переконань, підтримана членами якогось колективу і що характеризує світ природи в природних науках або соціальний світ у соціальних науках. Ці переконання нічим не відрізняються від ідеології. Вони набувають ідеологічного, пізнавального і інструментального значення, як і ідеологічні переконання. Наукові групи об’єднує не тільки прихильність канонам наукових методологічних процедур, але і прихильність щодо системи переконань, що засвоюються членами колективу і що реалізовуються в їх діяльності» [1, с.85].
Для філософії науки безперечним є той факт, що наука є пізнавальною діяльністю, яка регулюється певними ідеалами, нормами і цінностями. Поворот в соціальній науці і соціальній реконструкції історії науки до аналізу малих груп в науці трансформує дослідження в цій області: не цікаві раніше вченим норми і ідеали науки стали об’єктами її дослідження.
В постнекласичний етап розвитку науки об’єктом дослідження стають складні людиновимірні системи, що включають людину і її діяльність, отже, враховується співвіднесеність знання про об’єкт з ціннісними структурами діяльності, з соціальними цілями і цінностями. Під час вивчення подібних об’єктів виникає кореляція зв’язків внутрішньо наукових цінностей (пошук істини, зростання знання) з позанауковими цінностями соціального характеру. Одним з засобів вирішення таких завдань є залучення матеріалу історико-наукового дослідження, тому міркувати над своєю наукою, її поняттями, завданнями і цілями можна, лише спираючись на історію. Слід зауважити, що історія науки має певну специфіку, вона досліджує хід розвитку самого наукового пізнання, а це подвійно підвищує її наукову цінність. Для кожного етапу розвитку науки таке пізнання приймає безпосередньо сучасний, актуальний характер. Знання історії наук дає можливість вченому передбачувати майбутнє, тобто шляхи майбутнього розвитку наукового пізнання.
Основна орієнтація соціальної історії науки останніх десятиліть - вивчення окремих випадків, мікроаналіз неповторних, унікальних подій історії науки - case studies. Тим самим центральним поняттям мікроаналітичної стратегії соціальної історії науки виявляється поняття події, а весь історичний процес розглядається як безліч унікальних і незіставних подій, коли швидке наукове відкриття, висунення гіпотези або побудова теорії відбуваються в неповторному, вельми специфічному соціокультурному контексті тієї або іншої країни, того або іншого періоду. Дослідження події в історії науки включає когнітивні, психологічні, логічні, комунікативні, соціокультурні чинники, тому одне з найважливіших досягнень соціальної історії науки є звернення до набагато більшого числа джерел. Соціальна реконструкція історико-наукових фактів немислима без звернення до листів, щоденників, автобіографій учених, в яких можна виявити генезу наукових поглядів, вплив політичного, релігійного, філософського світогляду на свідомість ученого набагато повніше і конкретніше, ніж в тому випадку, якщо обмежуватися тільки науковими публікаціями. Отже, соціальна реконструкція історико-наукових досягнень зумовила звернення до використання низки нових методів, перш за все соціологічних, психологічних, які раніше в історії науки не застосовувалися. Причому слід особливо підкреслити, що в різних напрямах соціальної історії науки акцент робиться на специфічних методах - методах конструювання досліджуваної реальності у так званому конструктивістському напрямі, методах вивчення різних дискурсивних практик у постструктуралізмі, методах етнографії, культурної і соціальної антропології, в історичній антропології науки і в етнографії науки тощо [1]. Прагнення соціальних істориків науки встановити кореляції між різними рядами подій - наприклад, між власне науковою інновацією і філософією відповідного періоду, дозволяє показати, наскільки складні і багатогранні про - цеси наукового відкриття і дослідження. В ме - жах даної статті ми намагалися розкрити особливості проблематики соціальної історії науки в межах макроаналітичного та мікроаналітичного підходів. Сфера і особливості застосування детерміновані передовсім вимогами історичної реконструкції науки як соціального інституту та як певного виду діяльності суб’єкта - ученого або співтовариства учених. Кожний з напрямів висуває як ядро методологічної програми специфічні методи, зсовуючи на периферію інструментарію наукового пошуку інші. Отже, міждисциплінарність історії науки забезпечила її прогрес в пізнанні об’єкту дослідження і водночас поставила низку складних методологічних проблем. Одною з центральних стала проблема співвідношення та ієрархії методів і результатів дослідження та можливість її розв’язання на основі єдиної методологічної концепції.

ЛІТЕРАТУРА
1. Огурцов А.П. Социальная история науки: стратегии, направления, проблемы // Принципы историографии естествознания: ХХ век. - СПб.: Университетская книга, 2001. - 358 с.
2. Онопрієнко В.І. Наукове співтовариство: Вступ до соціології науки / В.І.Онопрієнко. - К.: ЦДПІН НАН України, 1998. - 98 с.
3. Тулмин Стефан. Человеческое понимание / С.Тулмин. - [Пер. с англ. З.В.Кагановой]. - (Общ. ред. и вступ. ст. П.Е.Сивоконя). - М.: Прогресс, 1984. - 327 с.
4. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки: Перевод с англ. и нем. / Общ. ред. и авт. вступ. ст. И.С.Нарский. - М.: Прогресс, 1986. - 542с.