Лєсєв І. В.
аспірант

У даній статті піднімається тема трансформації мовної ідентифікації українців, а також проводиться методологічний аналіз цього процесу. Найбільшу загрозу мовний сепаратизм для української державності представляє в периферійних регіонах країни, в яких сфера функціонування української мови максимально обмежена.
Останніми роками українська держава намагається реалізувати на практиці програму будівництва моноетнічної держави за відомою формулою «одна держава - одна нація». Варто відзначити, що така політика зазнає певні труднощі. І в першу чергу, це стосується визначення «титульної нації» на базі якої, власне, і можливо побудувати моноетнічну державу. Проблема в тому, що соціальні і правові критерії визначення титульної нації не працюють на реальному етнічному полі. Іншими словами, запис в паспорті «українець» (другий критерій належності до українства) зовсім не означає приналежність конкретного індивіда до української цивілізаційної групи (під якою розуміють загальну прихильність до українського способу життя і продукування української ж культури). Тому правильним буде на першому етапі визначення титульної нації користуватися лінгвістичним критерієм (який і є першим) - «українець той, для якого рідною є українська мова». Проте такий підхід значною мірою обмежуватиме фізичні і географічні кордони поширення титульної нації в рамках держави. Для цього необхідно додатково ввести додатковий критерій - до титульної нації також належать індивідууми, які пройшли процес трансформації шляхом зміни етнічної само ідентифікації на українську. Як зазначає М. Жулинський, «Ми переживаємо драматичний період цивілізаційної дезорієнтації, а саме... духовно-ідеологічну кризу, яка... виявляється в кризі національної ідентичності, втраті почуття історичної перспективи і пониження рівня самооцінки нації... Проблема національної самоідентифікації - ключова для українського суспільства, яке повинно вирости в духовно цілісний організм« [1, с. 65-66]. Одним з найбільш дієвих способів зміни самоідентифікації є зміна у людини мовного коду. Простіше кажучи, йдеться про українізацію неукраїномовних соціальних груп, яку найефективніше проводити не шляхом директивного використання адміністративного ресурсу держави, а через елементи громадянського суспільства (в першу чергу, через громадянські асоціації).
Повертаючись до першого критерію вичленуван- ня титульної нації, треба визнати, що, певною мірою таке самовизначення «дійсного українця» має свої резонні аргументи. На відміну від російськомовної людини (яка, до речі, не обов´язково ідентифікує себе виключно з Росією), у україномовних людей немає варіативної самоідентифікації, тобто вони ідентифікують себе виключно з Україною, а не з малою батьківщиною (Донбасом, Кримом, Тавридою і так далі). І навіть істотна відмінність в самій українській мові між різними регіонами України (особливо це виявляється між західними областями і центральними) нівелюється за рахунок загального комплексного сприйняття своєї національної цілісності по відношенню до інших лінгвістичних груп (в першу чергу до російськомовних). Таким чином, максимальна українізація держави сприятиме витісненню неукраїномовних груп на периферію держави (в першу чергу, у Донбас та Крим) і одночасно заповненню звільненого простору єдиним національним культурним і мовним сегментом, що ще більше буде сприяти реалізації концепції моноетнічної держави. Основний напрямок дії в цій політиці доцільно систематично спрямовувати на дітей і молодіь (в першу чергу охопити всю освітню, розважальну, а також державну сферу з повним домінуванням в них української мови). Підростаюче покоління, на відміну від середнього і тим більше старшого, відносно легко піддається процесу мовної трансформації, яка в найкоротший період дозволяє докорінно міняти самоідентифікацію індивіда. З віковими людьми, особливо з глибоким культурним багажем, такі трансформаційні процеси відбуваються значно складніше, а інколи і зовсім не дають який-небудь позитивний результат. Варто відзначити, що дана політика приносить певні дивіденди і якщо такі темпи українізації збережуться, в наступну п´ятирічку кількість україномовних громадян України може істотно перевищити своїх російськомовних співгромадян.
За даними опитування Інституту соціології серед респондентів, які вільно спілкуються українською,
91,4 % сприймають Україну як свою Батьківщину, серед тих, хто має проблеми при розмові - 83,8 %, серед тих, хто може вільно читати українською - 71,8%, серед тих, хто в основному розуміє українську - 62,6%, а ось серед тих хто практично не розуміє української - 44,4%. Зауважимо, що серед тих, хто не сприймають Україну своєю Батьківщиною, 61,4% спілкуються вдома виключно російською.
Серед громадян, які вважають, що цінності країн Західної Європи найближчі до їх власних, 78,1 % вільно володіють українською мовою; з поміж тих же, хто вважає ближчими цінності східнослов´янських країн, вільно володіють українською 67,4%.
82,1 % українців за національністю стверджують, що вільно володіють українською мовою, серед росіян таких лише 30,1 %. 90,1 % тих, хто вважають українську рідною мовою, вільно володіють нею; серед тих, хто вважають рідною мовою російську, вільно володіють українською 40,8 %.
Щодо політичних уподобань, то респонденти, чия рідна мова українська, надають перевагу національно-демократичній течії (13,5 %), соціалістичній (9,7 %) та соціал-демократичній (9 %). Опитані, чия рідна мова російська, надають політичні преференції соціал-демократичній (14,2 %), соціалістичній (14,1 %) та комуністичній течіям. (11,9 %). Україномовні громадяни меншою мірою політично заангажо- вані - тих, хто не долучається до жодної з політичних течій, серед них близько 18 %, тоді як серед російськомовних менше 12 % [2].
Мовна ситуація, що склалася, в країні така, що при вісімнадцятирічному правлінні україномовних вихідців з села, російська мова залишалася домінуючою практично у всіх сферах існування України. Зв´язано це було з цілим рядом історичних і об´єктивних чинників, але головний з них - висока конкурентоспроможність російської мови в області науки, бізнесу і культури (звідси і українізація відбувається не шляхом передачі яких-небудь преференцій українській мові, а виключно через фізичне витіснення російської мови). Останніми роками ситуація стала кардинально мінятися, українізація набула небаченого раніше розмаху і тепер російськомовні громадяни, дійсно, стають меншістю (хай доки і дуже значною). Але найголовніше, російськомовна меншість концентрується за географічним принципом, а не за соціальними ознаками, як це було при Радянському Союзі, коли російськомовні громадяни мешкали в містах, (включаючи, у тому числі і західноукраїнські міста) а україномовні переважно в сільській місцевості. Така диференціація населення, яка величезними темпами складається в результаті успішної і динамічної українізації, з дуже значною імовірністю може привести до виникнення окремого субетносу, який почне себе усвідомлено протиставляти українському етносу.
Яскравим прикладом тому можуть служити події в Придністров´ї на початку дев´яностих років. Проте війна, що спалахнула весною-влітку 1992 роки, є лише кульмінацією, яка привела до територіального розпаду Молдови. Початку, мабуть, одного з най- безглуздіших цивільних конфліктів ХХ століття послужило бажання молдавської влади ще в 1989 році додати молдавській мові статус єдиній державній в республіці. При цьому молдавські націоналісти основним своїм аргументом в безальтернативності у вирішенні мовного питання бачили в тому, що людей для яких рідна молдавська, у два рази більше, ніж російськомовних. Все закінчилося вельми сумно для всіх сторін - східні частини Молдови, в основному землі, що знаходяться на лівому березі Дністра, оголосили про створення своєї окремої респуб - ліки, і Молдова, після проголошення суверенітету в 1991 році опинилась перед фактом громадянської війни, яка незабаром і вибухнула. До речі, крихітна Молдова могла тоді розпастися на ще більше частин. У тому ж 1991 року про свій суверенітет оголосила Гагаузія (південні провінції Молдови).
І лише в 1994 році вдалося шляхом взаємних компромісів вирішити «гагаузьке питання» - Гагаузія відмовилася від незалежності в обмін на автономію у складі Молдови. Також на своїй території статус офіційної отримали відразу три мови - російська, гагаузська і молдавська. У Придністров´ї все обернулося складніше - мовна меншість пішла на радикальні заходи і самооголосилапро штучно створену державу ПМР. Не є секретом, що на території Криму, Донбасу, Одеси, Закарпаття і ряду інших регіонів України також діють різні об´єднання сепаратистські гасла, що проголошуються систематично.
Але показово в молдавському прикладі інше. Початкова проблематика всього молдавсько-придністровського конфлікту стояла довкола статусу російської мови в республіці. Минуло вже 17 років після війни, між двома сторонами конфлікту відбулась величезна кількість переговорів, підписаний не один том всіляких декларацій і намірів, і це притому, що Молдова неодноразово заявляла про намір визнання російської мови другою державною з одночасним входженням Придністров´я до складу республіки. Іншими словами, та проблема, яка виникла спочатку, здавалося б вже вирішена, але позитивних зрушень все одно немає. А немає їх тому, що на території Придністров´я за цей період утворився окремий субетнос з чітким стереотипом поведінки який відрізняється від інших етнічних утворень- сусідів (наприклад, влада Прінестровья систематично заявляючи про своєю духовну і етнічну близькість з Росією, жодних видимих спроб входження до складу слов´янської України не робили). У прід- нестровців з´явилася «своя політична і економічна еліта, свої світоглядні установки і найголовніше, своя чітко окреслена територія, яка переросла з поняття «мала батьківщина» втративши цю саму приставку «мала» [3, с. 52]. Таким чином, питання російської мови вже не є для пріднестровців визначальним, хоча ще 20 років «російське питання» було головним. Як зазначав Юрген Габермас, європейці навчилися двох речей: «давати собі раду з тривалими стабілізованими конфліктами і критично переосмислювати власні традиції» [4, с. 65] А це свідчить тільки про те, що на теренах Європи такі питання швидко не розв´язуються.
Взагалі, історія людства практично не знає добровільних об´єднань навіть близьких народів в єдину державу, не говорячи вже про те, щоб об´єднувалися абсолютно різні етнічні групи. Більш того, до сепаратизму схильні навіть представники одного і того самого народу. Радянський уряд впродовж 70 років намагався зруйнувати етнічну самосвідомість десятків народів СРСР і «вивести» нове надетнічеськоє формування - радянський народ. І доки в СРСР був потужний адміністративний ресурс, а також високі успіхи в області економіки, науки і спорту, таке ефемерне утворення вельми успішно існувало. Але як тільки стався збій і вся система почала миттєво руйнуватися, одну з найхворобливіших психологічних втрат понесли слов´янські народи (тобто ті, які у уотворювали базу СРСР). Росіяни не змогли усвідомити своїх історичних кордонів, українці, через насильницьку раніше русифікацію, не змогли переварити отриманих кордонів, а білоруси і зовсім так толком і не змогли знайти своєї самоідентифікації.
І при цьому місцеві регіональні еліти систематично демонструють тенденції до сепаратизму, особливо в ті періоди, коли центральна влада найбільш дезорганізована і недієздатна. Особливо яскраво це виявлялося в єльцинській Росії коли не лише мусульманські республіки, але і ряд слов´янських регіонів (наприклад, Приморський край) так чи інакше висували ідею відділення.
Україна зараз стоїть на порозі територіального розколу ближче, ніж, наприклад, в 1993 році, коли перспектива втрати Криму була більш ніж реальною. Як зазначає О.Хуснутдінов: «Серйозні підстави для роздумів дають процеси, які відбуваються в нашому суспільстві. Здавалось би, ще вчора ми були впевнені, що назавжди позбавилися від тоталітарного минулого, проте сьогодні повернення до нього багатьом здається не тільки можливим, а й бажаним» [5, с. 222]. Ускладнюється ситуація для Києва тим, що окрім мовної свободи, в регіонах активно вітається економічна і фінансова самостійність. Останні ініціативи прем´єр-міністра Юлії Тимошенко створити районні місцеві бюджети, що будуть минати обласні, направлені лише на притуплювання даної тенденції з паралельними передвиборчими подіями. Але загальна тенденція до децентралізації намічається чітко. І цілком імовірно, що «Сєвєродонецьк 2004», коли був проведений з´їзд з метою створення Південно-східної автономії, а винуватці сепаратистської акції не лише не були покарані, але як і раніше залишилися при владі, може не лише повторитися, але і народити неврівноваженого лідера здатного піти далі просто декларацій про наміри.
У зв´язку з цим первинним значенням для ефективної нейтралізації сепаратизму в периферійних регіонах, є комплексна взаємодія центральних властей з регіональними цивільними об´єднаннями, в першу чергу неполітичного характеру. Йдеться про культурні, спортивні, екологічниі, туристичні і низку інших асоціацій громадян, які просвітницькою діяльністю зможуть ефективніше пропагувати українську культуру і спосіб життя, ніж це здатні робити політичні організації і адміністративні органи влади, які користуються у населення украй низькою довірою. В.С.Горський у своїй статті «Україна на порозі планетарної цивілізації»пише: «Для української культури постає надзвичайної складності завдання - прилучитися до глобалізованого «Ми» і зберегти відчуття власного «Я». А це вимагає не лише притаманних нашому менталітетові толерантності, налаштованості на сприйняття «Іншого» як «Свого». Не менш значних зусиль потребує розвиток (а може й створення) придушуваного тоталітарною свідомістю відчуття\ власної неповторності, гідності, вміння сполучити прагнення до зближення з «іншим» зі здатністю бути в опозиції до нього» [6 с. 220]. Таким чином, ми прийшли до висновку, що процес зміни мовного коду, а простіше, процес українізації, найефективніше проводити в різних регіонах по-різному:
- у континентальній Україні традиційним шляхом, користуючись адміністративним ресурсом;
- у околичних регіонах гнучкіше, через розгалужену мережу цивільних асоціацій.
Це дозволить у відносно швидкому часі створити як моноетнічну державу, так і максимально нівелювати проблематику околичного сепаратизму в Україні. Однак слід пам´ятати, що творення державності завжди починається з кожної конкретної особистості. Як зазначив філософ Іван Бойченко, «шляхетним мужем може бути не тільки можновладець, але і добропорядна людина. Якщо ж природа людини не спотворюється, не деформується, а розвивається й виявляється невимушено, вільно, то вона може бути доброю» [7, с. 54].
Державний апарат в демократичній країні контролює лише політичну складову діяльності держави. Реальна ж життєдіяльність громадян відбувається поза політичною сферою (вірніше, політика систематично входить в життя кожного окремо взятого громадянина, але це «входження» є лише дотичним і завжди тимчасовим) і відбувається вона в межах громадських об´єднань і асоціацій. Ми вже відзначили, що незалежність України стала можливою завдяки початку демократизації тоталітарної країни, а також виникненню громадянських об´єднань. Проте незалежність окремо взятої країни, в нашому випадку України, може знаходити всесторонню підтримку в різних громадянських об´єднань до тих пір, доки здобута незалежність функціонує в рамках демократичної платформи. Іншими словами, будь-які недемократичні прагнення політичної системи держави в своєму природному прояві обмежують функціонування громадських об´єднань, а це у свою чергу призводить до відповідної реакції - громадські об´єднання будуть вимушені діяти проти державної системи. При цьому слід зазначити, що громадські об´єднання часто локалізовані як у сфері своєї діяльності, так і в географічному ареалі існування. Наприклад, Союз кінематографістів України діє виключно в рамках кінодіяльності, а Громадський актив Криму хоч і включає в сферу своєї діяльності різні соціальні напрями, обмежує свою роботу виключно Кримським півостровом. Це говорить про те, що громадські об´єднання діють насамперед у сфері своїх прямих інтересів. А це означає, що при спробах відходу від демократизації всього суспільства з боку правлячої політичної еліти, елементи громадянське суспільства захищаючи свої інтере - си можуть в деяких випадках відходити від інтересів життєдіяльності держави, а в деяких випадках і прямо протистояти цим інтересам. Особливо яскраво це виявляється в громадських асоціаціях етнічного типу, де національна або мовна само- ідентифікація може перевищувати самоідентифі- кацію державної ідентичності. Іншими словами, тут діє наступний постулат - «якщо я не можу вчитися, працювати і отримувати послуги на рідній мені мові, навіщо мені потрібна така незалежність?» На даному прикладі чітко видно, що громадська асоціація (наприклад, «Російський блок», «Російський рух України», Російска община України й ін.) може ставити інтереси організації вище державних, і таким чином, діяльність громадської організації взагалі може якщо не загрожувати незалежності, то, принаймні, створювати їй значні труднощі. Із зазначеного вище випливає, що у разі оцінки діяльності громадських об´єднань потрібно керуватися певними чіткими критеріями. Головним серед них, безумовно, варто изнати здатність громадської організації працювати на консолідацію суспільства і у відповідності до цього принципу вести конструктивну конкретну роботу. В противному випадку мова йтиме про деструктивність громадської самодіяльності щодо державності та нації. Дослідник Б. Андерсон стверджує, що політична нація формується у тому числі і шляхом «уявленої спільноти» та «образу співпричетності» [8 с. 45]. Однак якщо локальні спільноти цілеспрямовано перешкоджають створенню єдиного національного простору, вони починають виконувати виключно диструктивні функції.
Таким чином, залучення громадських організацій до процесів українізації може бути значно ефективнішим, ніж традиційний адміністративний тиск, який ми наблюдаємо останні п´ять років. Проте, абсолютно помилковою буде думка, що держава не повинна втручатися в діяльність громадських об´єднань, а останні повинні піти в «вільне плавання», тобто перейти на рейки самоорганізації і со- мофункціонування. Моніторинг діяльності громадських об´єднань життєво необхідний будь-якій державі, у тому числі і такій молодій і політично не стійкій, як Україна. Потрібно розуміти, що громадські об´єднання хоч і є продуктом демократичного суспільства і вільно можуть існувати лише в демократичній державі, проте, окремо взята громадська асоціація може продукувати зовсім не демократичні постулати та дії (у тому числі проводити акції направлені проти функціонування даної держави). Тому моніторинг за діяльністю громадських об´єднань направлений навіть не стільки на захист державної функціональності, скільки на захист інтересів інших громадських об´єднань і рядових громадян.
ЛІТЕРАТУРА
1. Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Сучасність, 1997. - №»1. - С. 65-70.
2. Особливості мовної самоідентифікації громадян України // http://www.niss.gov.ua/Monitor/March08/09.htm
3. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г Приднестровский конфликт: исторические, демографические, политические аспекты. - Тирасполь: 1998. - С. 52.
4. Габермас Ю. Для чого Європі конституція // Deutschland. - №6. - грудень-січень, 2001. - С. 63-65.
5. Хуснутдінов О. Я. Аспекти глобалізації свідомості українського суспільства // Практична філософія. - № 2. - 2001 (№ 3). - С. 222-240.
6. Горський В. С. Україна на порозі планетарної цивілізації // Практична філософія. - №»2. - 2001(N° 3). - С. 220-222.
7. Бойченко О. І. Філософська антропологія Давнього Китаю. - /Центр гуманітарної освіти НАН України/. - Київ: ЦГО НАНУ, 2004.
8. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму - К., 2001. - С.45-49.