Маньковська Ю. О.
студентка

Стаття присвячена розгляду поняття «наукового знання» в межах класичної та некласичної філософії.

Філософська еволюція поняття «наукове знання» - це надзвичайно складний, обширний та довготривалий процес. Цілком зрозуміло, що його витоки пов´язані з формуванням власне поняття «знання». Поряд із цим, зрозуміло , що дослідницький інтерес викликає насамперед наукове знання. А це, на мою думку, впливає на те, що найкоректніше та найоб´єктивніше в даному випадку розглядати ґенезу знання у сполученні з наукою. «То, что человек не только практически действующее существо, но также и существо познающее, известно всем, под «знанием» мы понимаем такой продукт человеческой деятельности, который характеризует некоторое состояние дел в действительности. наука - это область человеческой деятельности, которая специализируется на получении, производстве знания», - зазначає відомий епістемо- лог та філософ Лекторський [4, с. 3-5].

Але ж, ні для кого не є новиною, що експериментальна наука як така формується лише у XVII столітті. Сучасні дослідники виділяють в розвитку науки три періоди: класичний (XVII - поч. ХХ ст.), некласичний (1-ша пол. ХХ ст.) та постнекласичний (кін. ХХ ст.). І за такою самою періодизацією варто продивитися еволюцію наукового знання.

Отже, мета даної статті полягає у спробі проаналізувати еволюцію поняття «наукове знання» з акцентом на змістовне наповнення.

Історичні умови європейської культури Нового часу радикально відрізняються від епохи Античності і Середньовіччя. Відбувається зміна місця і ролі людини у світі. Різні вчені бачили різні причини цих змін. Наприклад, Е. Фром вважав, що причиною стала зміна у духовній сфері. А Е. Кассірер пов´язував самозвільнення людини і перетворення її в суб´єкта з вченням М. Коперника (ідея безкінечності світів), оскільки вже сам факт можливості помислити безкінечність потребує людського інтелекту, який і реформував увесь спосіб людського буття.

Новоєвропейська культура маніфестувала собою новий спосіб буття - новий тип культури - новий тип людини і новий тип науки, що постає - найзначнішою частиною цієї культури.

У своїх оцінках ролі і значення науки в культурі Нового часу Хайдегер близький до В. Вернадського, що вводить ідею ноосфери (сфера наукового розуму, втіленого в людській практиці). Наука стає новим взірцем, критерієм і нормою пізнання в межах даної культури. Науковий спосіб пізнання входить в глибинні структури життєдіяльності нової культури. Отже, у вчинках дорослої, повнолітньої людини у всіх сферах її життєдіяльності повинна бути присутня важлива пізнавальна складова - вміння критично оцінювати ситуацію, обирати шлях поведінки, а тому бути здат- ною пізнавати світ свого буття з позицій ученого, і цим самим людські вчинки набувають мисленнєво- розсудкової форми, що відповідає духу новоєвропейської науки.

Якщо мова йде про класичну науку, то ми не можемо оминути філософські постаті Ф. Бекона, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Паскаля, Д. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, Т. Гоббса, Г. Ляйбніца, Е. Канта, Г. Гегеля, Е. Гусерля та ін.

З іменем Френсіса Бекона пов´язується хронологічно точне визначення «початку» настання періоду «нової філософії». Саме він уперше наважився, по- перше, розглядати людське знання як систему знань, а, по-друге, розглядати цю систему знань як знання про систему природи. Вона ставала джерелом набуття нових знань універсального характеру, відновлювала пошукову функцію філософії. У свою чергу, зміна предмету філософії спонукала і до пошуків нових засобів пізнання. «Новий органон» Бекона ні порядком, ні алгоритмом здійснення не нагадує метод арістотелівського «Органону». Бекон займався розробкою емпіричного методу, а завершенням його - Локк. Метод поєднує дві складові - відчуттєво- досвідну та розумову, єдність яких утворює емпіричний факт. Спрямованість методу постає завдяки узагальненню здобутків методів різних природничих наук. Стратегія побудована на індукції. Джерелами появи людських знань, за Локком, є відчуття та рефлексія. Щодо того, як Бекон ставиться до дійсності, то відповідь однозначна - експериментально і безумовно, що остання має бути підкріплена дослідом.

Не справедливо було б в даному контексті не згадати ім´я Галілео Галілея як одного із засновників наукового природознавства, астрономічні відкриття якого забезпечили перемогу геліоцентричної системи. Галілей, намагаючись захистити систему М. Коперніка й одночасно розкритикувати Аристотеля, встановлює, що один із основних законів динаміки - закон інерції. Він використовував метод експерименту для спростування загальновизнаного. Це були чи не найперші експерименти в новій науці. Вони відрізнялися від експериментів схоластів ХІІІ століття тим, що були більше дослідницькими, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою - своїм кількісним характером, що дозволив пов´язати їх з математичною теорією. Математичне пояснення експериментів Г. Галілея над тілами, що падають, виявилося важливішим, аніж самі досліди. Г. Галілей використав певні математичні ідеї, поєднуючи їх з точним експериментом [6, с. 227].

Заснований Рене Декартом теоретико-пізнаваль- ний раціоналізм наголошує, що достовірну істину можна вивести з розуму, а не із самого відчуття. Ця істина має бути очевидна, чітка, ясна, вічна та незмінна. Вроджені ідеї - це найпростіші елементи пізнання, або апріорні засновки пізнання. Вони не потребують логічного обґрунтування, бо через свою простоту їх достовірність є очевидною. Все достовірне знання слід дедукувати з цих достовірних першоелементів знання. Дедукція є методом логічного виведення із загального знання конкретного. Наукове знання мусить бути побудованим як єдина система. А ще, у Декарта є ґрунтовне вчення про метод пізнання та

4 правила цього методу. Характерним для філософа є той факт, що існування зовнішнього світу можна поставити під сумнів.

Цікавою є також постать Блеза Паскаля, який винайшов лічильну машину, розробив принцип повної індукції, розвинув уявлення щодо нескінченного, зокрема нескінченно малого. ... До нових галузей математичних досліджень належить також математична теорія ймовірностей. її засновниками були П. Ферма і Б. Паскаль [6, с. 270-271]. Філософ також намагається поєднати наукову (філософську) та теологічну істину. Джерелами знання є розум, досвід та відчуття (пізнання серцем). Найближчий до досконалості - геометричний метод.

Наступним варто відзначити Томаса Гобса, у якого на противагу Бекону та Декарту шлях відшукання істинних зв´язків нагадує силогістику. Істинність зв´язків визначається правильністю поєднання імен у реченні. Саме цей акт судження, виявлений у реченнях, дає нам змогу отримати філософське знання. Отже, він вважає, що теоретичне пізнання передбачає оперування мовними знаками. Але за невдалої підміни речей знаками використання мови здатне зашкодити пізнанню речей. Загальні ідеї є лише «імена імен».

Джон Локк визнає походження всього людського знання з досвіду. Спосіб пізнання є комбінуванням досвідного матеріалу. Першоелементи знання - дані перцепції. Метод пізнання - індукція. Він продовжує лінію Бекона та Гоббса, і стає проти вчення Декарта про вроджені ідеї. Автор вчення про прості та складні ідеї, останні з яких є продуктом активної діяльності, спрямованої на здобування знання. У відчутті людина набуває прості ідеї зовнішнього досвіду. Розум зіставляє ідеї, комбінує їх і досягає істини. Головна операція розуму абстрагування спільних рис об’єктів пізнання. Слово позначає складну ідею, яка утворюється з абстрагованих спільних рис об’єктів. Отже, за Локом, загальні ідеї існують в розумі, що є суттю концептуалізму. Характерною рисою локівського розуміння теорії знання є той факт, що людина в процесі пізнання безпосередньо має справу не із зовнішнім середовищем, а із власними відповідниками його - ідеями. Локк означує і види знання: інтуїтивне, демонстративне та сенситивне.

Філософська позиція Д. Юма має яскраво виражену гносеологічну спрямованість. Скептицизм Юма щодо можливості досвідним чином отримати обгрунтоване знання випливає з тези, що логічний зв’язок речей не можна ототожнювати з повторюваним у часі зв’язком цих речей, які фіксує наша звичка. Будь-яке узагальнення обмежене наявним досвідом, тому індукція є завжди неповною, тобто її результат може заперечуватися майбутнім досвідом. На його думку, в філософії треба притримуватися одного принципу: коректувати і виправляти судження, які ми висловлюємо про природу об’єктів, враховуючи природу і властивості нашого пізнання. Абсолютним началом пізнання є відчуття. Ті знання, які ми отримуємо за допомогою суджень базуються на звичці, уяві та вірі - адже ніякі відчуття і чуття не можуть дати розуму ідею субстанції. Виділяючи три види вражень, Юм не бачить суттєвих відмінностей у способах їх існування - всі вони внутрішні психічні стани людини. Точка опори і начало в пізнанні є суб’єкт. Позиція Юма схожа на соліпсизм Берклі, коли єдиною реальністю в світі виявляється людське «Я». Соліпсизм, за Юмом, - це скептицизм: він засумнівався в тому, що суб’єкт, що пізнає здатен вийти за власні межі. Тоді пізнання, знання та істина втрачають ту важливу складову, що засвідчувала зв’язок з об’єктом. Скептичні сумніви відносно пізнавальних здатностей людини - розуму і чуттів - неможливо знищити. Істинний скептик з недовірою буде відноситися до своїх сумнівів, що Юм і продемонстрував.

Готфрід Ляйбніц постає певним містком між філософією XVII ст. і німецькою класичною філософією. У вченні про пізнання, як у всій своїй філософії, Ляйбніц намагався подолати однобічність традиційних гносеологічних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Ляйбніц - раціоналіст. Він вважав, що саме розум є джерелом досягнення вірогідних, всезагальних і необхідних істин. Втім, раціоналіст зовсім не відкидає значення досвіду в пізнанні, він лише відводить йому другорядну роль [3, с. 23]. Центральна проблема теорії пізнання - проблема пізнаваності світу - розв’язувалася за допомогою напередвстановленої гармонії. Отже, із усіх філософів Нового часу Ляйбніц найглибше осягнув творчу суть пізнання, сильніше підкреслив значення суб’єкта, логічного мислення. Пізнання неможливе без рефлексії, самопізнання, без свідомого самозаглиблення суб’єкта у свою внутрішню пізнавальну діяльність [3, с. 25].

Запитанням «Як можливе знання?» Іммануїл Кант розпочинає свою трансцендентальну теорію пізнання. Його цікавить не будь-яке знання, а лише теоретичне, чисте, що є всезагальним та необхідним. Чисте знання ми не можемо отримати з досвіду, воно апріорне. Ще одне уточнення полягає в тому, що Канта цікавить не будь-яке чисте знання, а лише таке, в якому відбувається прирощення знань. І тому знання у нього розділяється на аналітичне та синтетичне. Під аналітичним знанням розуміється таке знання, яке не розширює те знання, яке ми маємо, а лише пояснює його. Що ж стосується синтетичних апріорних суджень, то такі розширюють сферу теоретичного знання. Знання Кант постійно пов’язує з судженням, оскільки останнє є елементарною формою першого. Без синтетичних суджень апріорі неможливо обґрунтувати наукове й етичне знання.

В історії філософії і сучасній йому ситуації Кант виділяє три гносеологічні позиції. Перша позиція - це догматизм. Він ототожнює її з дитячим віком розуму. Догматик довіряє своїм уявленням про об’єкти, використовує метод спроб та помилок, він не має цензури розуму, що він може пізнавати, а що ні. Тому останній не виконує юмівської вимоги, - «пізнаючи об’єкти, враховуй особливості людського пізнання». Кант високо оцінює позицію Юма і відносить його до представників другої позиції - скептиків. Скептик зумів усвідомити, що суб’єкт, що пізнає не в стані вийти за межі чуттєвого досвіду, не може претендувати на знання про те, що лежить за межами самого суб’єкта, те, що трансцендентне йому. Признаючи скептичну позицію Юма, Кант іде далі. Свій підхід він класифікує як критицизм. Завдання критики в тому, щоб відшукати першоджерела нашого пізнання для того, щоб встановити необхідність нашого незнання. Збирається оцінювати сам розум. Знаходить, що є закони і принципи, якими наділений розум незалежно від того, який досвід йому необхідно осмислювати; але в той же час ці закони розуму діють в межах будь-якого можливого досвіду. Кантівська позиція в теорії пізнання називається агностицизмом, за визнання «речей в собі». Якщо Кант визнає, що є «речі в собі», отже він стоїть на позиціях признання непізнаванності світу, а це і є агностицизм.

Для того, щоб трансцендентальна теорія пізнання змогла стати наукою і обґрунтувати саму себе Георг Вільгельм Фрідріх Гегель будує свою філософську систему, що бере як основу принцип онтогно- сеологічної відповідності: ми адекватно пізнаємо світ самий по собі тому, що принцип організації пізнавальної свідомості той самий, що й принцип організації буття як такого. Цим єдиним принципом Гегель вважає принцип рефлексії, дозволяє показати когерентний характер істини.

Об´єктивний ідеалізм Гегеля полягає в тому, що пізнаваність світу припускається тільки за умови, що об´єктивну цілість та єдність світу уможливлено його базовою структурою рефлексії, котра водночас є базовою структурою як цілості та єдності свідомості, так і логіки та методу обґрунтування.

Засновником трансцендентальної феноменології був Едмунд Гусерль. Основна мета його теорії - граничне обґрунтування знання на підставі опису фундаменту знання - феноменів. Феномени неде- терміновані реальністю, не спричиняються нею. Гусерль відмовляється від атомарної концепції досвіду, що виводить загальнозначуще знання з індукції окремих елементів і формулює теорію досвідної даності апріорного змісту знання.

В філософській проблематиці Нового часу гносеологія відіграє передову роль; через призму гносеології вирішуються онтологічні проблеми - все це показник гносеологізації філософії. Специфіка новоєвропейських гносеологічних вчень заключа- ється в їх розсудковій раціоналістичності - суб´єкт- об´єктна розділенність пізнавального відношення, опори на науку та зведення пізнання до самопізнання розуму. В традиції новоєвропейської гносеології своєрідний смисл набуває скептична установка (Юм), що логічно завершується позицією критицизму (Кант). Критицизм новоєвропейської філософії повертається підривом її ж принципів; і починаючи з Гегеля, незадоволення гносеологізованою філософією виливається в пошук онтологічних основ, що підводять стійкий фундамент під пізнавальну діяльність, - онтологія духу (Гегель), онтологія практики (марксизм), релігійна онтологія (М. Бердяєв, Л. Шестов), феноменологічна онтологія свідомості, онтологія світу

(М. Гатрман), онтологія мови (М. Фуко, М. Хайдегер).

Пізнання стає певною діяльністю, ціль і смисл якої дійти до природи, осягнути її такою, якою вона є сама по собі, і при цьому так, щоб можна було використати отримані знання на практиці. Пізнання стає дослідженням і означає: пошук невіданого - воно завжди відкриття нового, раніше невідомого; при- родопізнання: звернене до природи і природних факторів, тобто тому, що існує і функціонує за власними законами і не залежить від людських впливів.

Пізнання постає як двосторонній процес: воно є рухом від того, хто пізнає до природи і це є процес суб´єктивації. Декарт каже, що природа - це великий механізм, схожий на машинний. Це процес об´єктивації. Суб´єктивація і об´єктивація - дві сторони одного і того ж процесу. Відсутність однієї з них робить пізнавальний процес неповноцінним.

Особливостям знання є орієнтація на природу, а тому на об´єктивність знання, що досягається за умови відмови від всього суб´єктивного. Ідеал знання - це знання аксіологічно очищене, деперсональ- не, деестетичне, деморальне. Знання абсолютно проти його поєднання з ідеями добра, блага та краси.

Наступною особливістю є те, що в змісті знання має знайти відображення те положення, яке проходить через дану тему - активність суб´єкта. При всьому бажанні відібрати у знання все суб´єктивне повністю неможливо, тому його особливістю є знання- уявлення, що несе в собі образ речі. Знання включає в себе культурно-історичне середовище свого виникнення і розвитку.

І останньою особливістю знання є те, що воно стає силою. В змісті знання є операціональна складова пізнавального образу, яка створює передумови для реалізації знання. Отже, новоєвропейське знання по змісту є нерозривною єдністю об´єктно-предметної, суб´єктної і операціонально-діяльнісної складових [1, с. 206 - 212].

Новоєвропейська ментальність спробувала працювати на ґрунті поєднання античного розуму та середньовічних чуттів. Перевага була то за першим, то за другим. Зовнішні чуття стають надзвичайно значимими. Адже саме зовнішні чуття (враження) - первинні свідки природи. Тому й емпірики говорили, що «в розумі немає нічого, чого не було б в чуттях». Чуття починають опосередковуватися інструментами, що робить їх більш штучними. Розум, що породжує ідеї, схематизує, розраховує, абстрагує, аналізує. І оскільки саме в подібному розумі найбільш яскраво проявлена людська активність, суб´єктивність, то раціоналістична позиція, що висловлює абсолютну довіру людському розуму, і стає символом новоєвропейської культури. Ця культура розсудково-раціональна. Змінюється статус слова, воно перетворюється в знак. Зв’язок між знаками задається людьми. Слово, мова - це зовнішня оболонка знання, матеріальний носій знання. Все, що людина пізнає, втілене в системах цих знаків. І нарешті, проблема істини. Остання стає характеристикою лише людського знання. Проблема істини - це проблема достовірності знань. Гарант достовірності - людина. Питання про істинність ставить сама людина до продуктів своєї діяльності і за допомогою себе самої намагається віднайти джерела її достовірності.

У XIX столітті здійснено численні спроби відірвати проблематику походження знання від проблематики його обґрунтування. У XX столітті експлікація. визнається інструментарієм розробки висхідних наукових понять. Варіантом пошуку засобів експлікації наукових уявлень дійсності можна вважати прийняту першою філософією науки (позитивізмом) теорію наукового досвіду розроблену в 70-х рр.

XIX ст. австрійським фізиком Е. Махом і швейцарським філософом Р. Авенаріусом, яка отримала назву «емпіріокритицизм». Залишивши і своїй філософії «критицизму» лише чуттєві дані як єдину реальність, що наявна як об’єкт наукового пізнання, Ернст Мах та Ріхард Авенаріус запропонували абстрагування визначної характеристики наукового факту як знання принципово відмінного від наукової теорії. протиставлення фактів і теорій.., як центральна проблема, наявне саме у емпіріокритицизмі. Тому, стосовно концепту Маха і Авенаріуса, слід визначити факт особливого виду відкриття. [7, с. 60-62].

Найважливішою пропозицією можна визнати концепцію «трьох світів» К. Поппера, яка виділяє науку в особливу сферу буття. Продуктивне застосування моделі К. Поппера було запропоноване Імре Лакатосом, який на основі ідеї «раціональної реконструкції науки» запропонував концепцію класифікації методологій філософії науки [7, с. 67-68].

Конвенціоналізм поділяючи знання на емпіричне і теоретичне вирізняє як неспівмірні засоби їх здобування. Серед головних настанов конвенціоналізму особливе значення мають «рекурентні міркування»

А. Пуанкаре та «теза Дюгема-Куайна». Рекурентні послідовності будуються на рівності, яка пов’язує між собою два чи декілька сусідніх члени ряду чисел, що дає змогу визначати наступний член ряду через попередні. А цим самим можна звести фундаментальні положення точної науки до елементарних аксіом. Теза була сформульована французьким фізиком Дюгемом для вирішення ряду методологічних проблем, пов’язаних з процесами математизації теоретичної фізики. Куайн поширив значення тези Дюгема на теорію взагалі, як різновид наукового знання. Теорія перевіряється в цілому [7, с. 73-74].

У концепціях філософія життя Фрідріха Ніцше і Освальда Шпенглера наголошувалося, що знання слід розглядати лише як прояв життя, тому будь-які спроби обґрунтувати самодостатність знання та автономію розуму є марними. Ніцше твердив, що всі істини є інтерпретаціями, тобто відносними, а саме знання підпорядковано принципові волі до влади, підсиленню життя як вищої цінності. Шпенглер доводив, що характер знання є невід’ємним від вікової морфології кожного суспільства.

Карл Маркс стверджував, що знанню властивий класовий характер, тобто, що воно є принципово залежним від місця носія знання у структурі суспільства. Тому, з однієї сторони, достовірність знання завжди відносна, а з іншої, знання є істинним, коли воно сприяє досягненню вищої мети розвитку суспільства. Проте марксизм не визнає істотної розбіжності вимірів походження та обґрунтування знання.

В межах прагматизму, заснованого Чарльзом Пірсом і Вільямом Джеймсом, підкреслюється, що досвід і реальність тотожні. Досвід за своїм визначенням є недовершеним, тому реальність теж плюралістична. Прагматизм узалежнює істину від інтересів та цілей тих, хто пізнає, адже знання є знаряддям розв’язання їхніх життєвих проблем. Отже, як підсумовує неопрагматист Річард Рорті, істину не відкривають, а створюють. Сучасний варіант прагматизму відмовляється від психологізму своїх попередників. В широкому значенні прагматизм має вигляд теорії істини. Істина - різновид блага. Критерій істини - користь, яку вона нам дає. У свою чергу, зміст знання визначається його практичними наслідками.

Доречно зауважити, що «філософія науки» своїй появі та становленням завдячує першому позитивізму, який запропонував класичне протиставлення наукового формулювання головного питання пізнання у формі «ЯК?» метафізичному питанню у формі «ЧОМУ?». Сформульовані О. Контом «закон трьох стадій» розвитку пізнання (індукція) та «класифікація наук» (дедукція) започатковують перше методологічне вчення про змістовно різне взаємовідношення різних наукових методів, де індукції належить визначальна роль [7, с. 65]. Позитивізм у особі Огюста Конта, чітко розмежовує теоретичне та прикладне знання. Однак досліджує лише теоретичні науки. Згідно з ним метою і межею позитивної науки та позитивної філософії є опис явищ та їх послідовності, і на основі цього встановлення закономірностей. А в особі Герберта Спенсера, звівши всі закони науки до одного - закону еволюції, був все-таки впевнений в остаточному характері відкритих позитивною наукою законів. Позитивізм Спенсера, орієнтуючись на природничо- наукове знання, створив остаточну картину Всесвіту, що представляє собою опис явищ і їх послідовності.

Але оскільки на межі ХІХ-ХХ ст., коли бурхливо розвивається природознавство картина світу перестає відповідати реальності. А відтак з´являється нагальна проблема у другій формі позитивізму, яку представили Р. Авенаріус та Е. Мах.

Якщо ж ми говоримо про неопозитивізм, то вирішальний поштовх формуванню цієї концепції, яка висунула позитивістську ідею в ряд провідних філософських напрямків сучасності, надав контівській програмі «реконструкції філософії» Людвіг Вітгенштайн. Логічний позитивізм, який розпочали фізики і теоретики науки Віденського кола та Людвіг Вітген- шайн, є спробою обґрунтування точних наук як єдиного достовірного знання. Позитивістська обмеженість в розумінні природи знання тут виявилася в бажанні позбутися «метафізичного знання», оскільки воно не відповідає принципу верифікації та моделі логічно строгої (штучної) мови, що запропонована Вітгенш- тайном у «Логіко-філософському трактаті».

Основними рисами логічного позитивізму є ан- типсихологізм як відмова від розгляду проблеми походження знання і, відповідно, самого суб´єкта пізнання, а також розгляд знання як системи суджень, які логічно редукуються до найпростіших елементів, котрі є не психічними , а мовними. Отже, фундаментом знання вважали неподільні елементи опису фактів, однозначність яких мала б гарантувати достовірність пізнавальних узагальнень. Така структурна схожість психологістського емпіризму і логічного позитивізму дозволяє називати останній логічним емпіризмом. Сучасна аналітична та постаналітична філософія, що продовжує традицію логічного позитивізму, здебільшого відмовилася від епістемологічного фундамента- лізму, принципового розрізнення знання і вірування, ворожості до метафізики й онтології, але зберігає переважну орієнтацію на точні науки й математичну логіку.

В першій половині ХХ століття в традиції позитивізму центральною проблемою методології науки була проблема раціональності, парадигмою знання було наукове знання, раціональність ототожнювалася з науковою раціональністю та методологія науки створювались як проект обґрунтування раціональності наукових процедур. Раціональна реконструкція науки полягає у експлікації наукових рис [2, с. 7].

Отже, поряд із об´єктивністю та непорушністю сфери знання можна побачити тенденцію до використання нових особливостей знання, зокрема корисності, практичності, відносності. Кожна із течій намагається наділити поняття знання та істини саме тими характеристиками які є визначальними для неї в цілому.

Питання місця, ролі та функцій пізнавальної здатності у житті людини завжди було в центрі філософських дискусій. З приводу походження пізнання виникали найрізноманітніші концепції, і хоча кожна з них за передумову або джерело пізнавальної здатності брала щось особливе, та точкою перетину для них ставало уявлення про те, що здатність до пізнання є визначальною і невід´ємною складовою людської сутності. Пізнання - це діяльність людини, завдяки якій остання набуває знання про все, що її оточує і навіть про себе саму. Вершиною пізнавальної діяльності людини є істина.

Поняття знання з´являється та досліджується ще в Античності, що сьогодні вважається своєрідною передісторію для становлення поняття знання, зокрема наукового. Відродження і Новий час пов´язаний із утвердженням експериментальної науки. Тому саме тут ми можемо справедливо говорити про набуття знанням статусу науковості. В часи некласич- ного періоду актуальною стає ідея відносності об´єкта до джерел і операцій діяльності, що стає умовою отримання істинного знання про об´єкт. І поряд з тим, що ядром у сфері знання залишається об´єктивність та експеримент, до них додаються й інші критерії. Візьмемо, приміром позитивізм, який прагне довести позитивний характер науки, прикладом якої є перш за все точна наука. За таких обставин філософія само собою позбавляється науковості. Скажімо, прагматизм додає у поняття істини елемент корисності. Конвенціоналізм, який виникає у цей час саме із приводу проблеми істини, наголошує на відносності та релятивності істинного знання, адже істина виникає внаслідок конвенції, угоди.

Прийнято вважати, що та чи інша нова епоха розпочинається з переосмислення існуючих напра- цювань, і лише тоді переходить до нововведень, до запровадження своїх альтернативних способів вирішення наявних проблем. А це дозволяє не лише досліджувати «минуле», але й творити «майбутнє». Таким чином, ми отримуємо не лише надзвичайно багато знань, але й стимул до подальшої дослідницької роботи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бряник Н.В. Введение в современную теорию познания: Учебное пособие. / Н.В. Бряник. - М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2003. -288 с.
2. Добронравова І.С. Новітня західна філософія науки. Підручник. / І.С. Добронравова, Т.М. Білоус, О.В. Комар. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. -216 с.
3. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу: Навчальний посібник. / Ю.В. Кушаков. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 572 с.
4. Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. / В.А. Лекторський. -М.: Наука, 1980. -360 с.
5. Новая философская энциклопедия: В 4 т. Т. 2. - М.: Мысль, 2001.
6. Пікашова Т.Д, Основи історії науки і техніки: Навч. посібник. / Т.Д.Пікашова, Л.О.Шашкова. - К.: ІЗМН, 1997. - 399 с.
7. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: монографія. / В.Л. Чуйко. - К.: Центр практичної філософії, 2000. - 252 с.