Мохнатюк І. О.
кандидат історичних наук, старший викладач

Соціальна технологія виникає як результат запиту суспільства для вирішення нагальних проблем, що постали в системі організації діяльності, управління та керівництва різними соціальними групами. Дослідження процесу еволюції соціальних технологій допомагає виявити тенденційність розвитку соціальної спільноти та допомагає уникнути негативних тенденцій спираючись на історичну пам´ять суспільства.

Як це не парадоксально на перший погляд, але поняття технології спочатку склалося в лоні осмислення промислового виробництва, функція технологій як духовного виробництва окреслилась порівняно пізно. До промислової революції (XVIII ст.) поняття технології ремісничого й мануфактурного виробництва визначалося завдяки емпіричним дослідженням. З переходом до промислового виробництва, коли виникла можливість і необхідність випереджального впровадження наукових досягнень, з’явилась потреба в понятті, що пізніше дістало назву соціальних технологій.

На сучасному етапі проблемами теоретико- методологічних основ дослідження соціальних технологій висвітленні в працях російських вчених:

В. Іванов, В. Патушев, Г. Галієв, М. Бірюкова та ін. Після здобуття Україною незалежності проблема соціальних технологій та управління постала предметом наукових досліджень вітчизняних вчених. Зокрема, цією проблематикою займаються такі вітчизняні вчені: А. Катвалюк, В. Матвієнко, та ін. Проте, слід зазначити, що до сьогодні немає єдиної точки зору стосовно визначення самого терміну «соціальні технології », та еволюції його змісту. А тому метою статті є аналіз основних підходів до визначення поняття соціальних технологій та розгляду його змісту що й постає цієї. Завдання роботи полягає в ретроспективному аналізі історичних смислів поняття «соціальні технології ».

Отже, хоча більшість дослідників вважає, що поняття соціальних технології, дістало право на життя в середині XX в. як функція духовного виробництва воно має більш ранні джерела. Розкладання первісної громади, утворення класів, що супроводжувалося поділом розумової й фізичної праці, привело до відокремлення цілепокладання від безпосередніх виробників і передачі його особливому прошарку (касті, стану) людей, що цілком присвятили себе духовній праці. Вони ж взяли на себе завдання розробки соціальних технологій, тобто цілей і стратегії, що забезпечують оптимальне досягнення «загального» суспільного інтересу.

Характеризуючи розвиток соціальних технологій в античному світі найбільш загальне уявлення можемо зробити завдяки Аристотелю.

Аристотель дає абстрактне визначення «технологічної» функції, що він прямо зв’язував з поділом праці: «Благо скрізь і всюди залежить від дотримання двох умов: 1) правильного встановлення кінцевої мети всякого роду діяльності й 2) відшукання відповідних засобів, що ведуть до кінцевої мети» [1, с.330]. Але лише наприкінці XIX ст. проблема технологічних функцій духовного виробництва осмислюється як теоретична й розглядається стосовно до виробництва в цілому, а потім поширюється й на соціальну діяльність. У широкому розумінні соціальна технологія може бути визначена як науково обґрунтована програма діяльності, у результаті якої поставлена мета може бути досягнута оптимальним методом [2, с. 174-184].

Соціальна технологія виконує два типи завдань: по-перше, визначення загальних цілей соціального розвитку або окремих соціальних процесів (у цьому її спорідненість з ідеологічною функцією духовного виробництва) ; по-друге розробка норм, регулятивних кодексів, що забезпечують нормальне функціонування суспільства в умовах класового антагонізму. Норми, формалізовані в законах, станових регламентаціях, моральних приписаннях і кодексах, будучи відбиттям об’єктивних суспільних відносин, стають основним механізмом їхньої координації й регуляції.

На сучасному етапі розвитку суспільних відносин термін соціальна технологія розуміється більшістю вчених, як визначений спосіб здійснення людської діяльності направленої на досягнення суспільно значущих цілей.

Соціальна технологія виступає в двох формах: як програма, що містить процедури і операції (зміст яких - спосіб і засоби діяльності) і як сама діяльність, побудована у відповідності з цією діяльністю. Специфіка програми полягає в тому, що вона суттєвою мірою впливає на визначення напрямку і змісту тех- нологізованої діяльності.

Термін «технологія» походить від грецьких слів Несіте» - мистецтво, майстерність, уміння й «logos» - навчання, наука. Спочатку його використовували в системі технічного знання для позначення наукової дисципліни або сукупності відомостей про різні фізико-механічні, хімічні й інші способи обробки сировини, напівфабрикатів і виробів у сфері суспільного виробництва. Надалі цей термін одержав широке поширення й в інших сферах громадського життя: політиці, економіці, соціальній і духовній сферах. Це, у свою чергу, і привело до появи в другій половині XX ст. нового терміну - «соціальна технологія», що ввів у науковий обіг відомий англійський вчений Карл Поппер.

Багатозначність трактування терміну «соціальна технологія» ще більше, оскільки існують різні визначення категорії «соціальне». У вузькому розумінні слова це поняття охоплює лише ті технології, які відносяться винятково до соціальної сфери суспільства. Що до соціальних технологій, у широкому сенсі слова, то до них відносяться не тільки власне соціальні технології, але й економічні, політичні, соціокультурні, інформаційні, управлінські й ін.

У спеціальній науковій літературі надається чимало визначень категорії «соціальні технології». Один із засновників методології соціальних технологій болгарський дослідник Н. Стефанов визначає соціальну технологію як діяльність, у результаті якої досягається поставлена мета й змінюється об’єкт діяльності [2]. Відомий фахівець в області соціального управління В. Афанасьєв розглядає соціальну технологію як «важливий елемент механізму керування, оскільки вона виявляє собою засіб перекладу вимог об’єктивних законів на мову суспільної практики соціального управління. Це переклад абстрактної мови науки, що відбиває об’єктивні закономірності розвитку суспільства, на конкретну мову рішень, нормативів, приписів, що регламентують, стимулюючих людей, кожну конкретну людину на найкраще досягнення поставлених цілей» [3, с. 382].

Е. Маркарян вважає, що в широкому розумінні всі засоби регуляції життєдіяльності людських колективів, виражені у відповідних ціннісно-нормативних системах і соціальних інститутах, можна охарактеризувати як соціальну технологію [4, с. 281]. С. Брусов визначає соціальні технології як засіб обміну людськими здатностями й потребами між духовним і матеріальним виробництвом [5, с. 184].

Однак, найбільш повне й вдале, на наш погляд, визначення соціальних технологій дане в Енциклопедії освіти: Соціальні технології - сукупність методів, прийомів та впливів, що застосовуються для досягнення мети соціального розвитку; упорядкована сукупність процедур та операцій, за допомогою яких реалізується певний соціальний проект або конкретна ідея перетворення (реорганізації, модернізації або вдосконалення) соціальної реальності [6, с. 854].

Побудова соціальної технології здійснюється за рахунок поділу діяльності на окремі операції, процедури за умови глибокого розуміння природи й специфіки тієї області, у якій розгортається практика» [7, с. 150]. Звідси випливає досить лаконічна дефініція: Соціальна технологія - спосіб реалізації людьми конкретного складного процесу шляхом розчленовування його на систему послідовно взаємозалежних процедур і операцій, які мають на меті досягнення високої ефективності.

Елементи соціально-технологічної діяльності виникли ще в древніх суспільствах. Технологізація соціальної діяльності в той період втілювалася, як правило, у ритуалах, обрядах і богослужіннях, створенні різних уставів, укладів і регламентації способу життя соціальних груп, а також у гаданнях, перших професійних відборах воїнів і жерців, при комплектуванні управлінського апарату й інших структур громадського життя.

Практичне використання соціальних технологій у стародавності відрізнялося величезною розмаїтістю; іншими словами, вони регулювали всі найважливіші сфери життєдіяльності людей. При цьому цікавий технологічний аспект поява перших соціальних ініціацій. Практично у всіх древніх народів настання статевої зрілості, тобто початок прояву статевого інстинкту в юнаків, їхнє прагнення влитись в статеве життя колективу супроводжувалося чітко встановленими обрядами соціальної ініціації - специфічною первісною технологією випробування.

Процедури таких випробувань були розроблені Досить чітко й виразно. Соціальні ініціації були не просто обрядом з його релігійно-культовою стороною, а найважливішим соціальним інститутом, що мав більш широке значення в древніх спільнотах. Основне призначення соціальних ініціацій полягало, насамперед, в одержанні знань і оцінці ступеня зрілості людини. Ініціації сприяли вихованню дисципліни, дотриманню звичаїв і табу, навчанню прийомам полювання й формуванню способу життя.

Особливо високого рівня розвитку практичні соціальні технології досягли в античному суспільстві. Вони втілилися в релігії, звичаях, обрядах, святах, а також у регламентації повсякденного соціального життя людей. Наприклад, уже із древніх часів різні свята й подання грали досить важливу роль у суспільному житті Риму. Спочатку їх проводили разом з релігійними церемоніями, а пізніше вони почали здобувати відносно самостійний характер. Так, кожне свято, присвячене древнім іграм, складалося з декількох відділень: урочистого ходу на чолі з магістратом - влаштовувачем ігор, що називалося помпою; змагань у цирку: пробігів колісниць, кінних перегонів і т.п.; сценічних подань п’єс грецьких і римських авторів у театрі. Звичайно такі подання закінчувалися бенкетом або масовим частуванням.

Древні цивілізації відрізнялися не лише способом суспільного виробництва, пам’ятниками матеріальної й духовної культури, але й своїми соціально- технологічними комплексами. Адже для створення єгипетських пірамід, а також великомасштабних оборонних і іригаційних споруд Древнього Китаю потрібно було нагромадити великий практичний досвід, всебічно технологізувати організацію військової справи, профвідбір, роботу управлінського апарату й виконання культових обрядів.

Соціальні технології стародавності були тісно пов’язані з релігією, традицією, звичаями, були важливими формами їхнього прояву, і носили в основному нормативний традиціоналістичний характер. Аж до виникнення капіталізму для них була характерна розрізненість і традиціоналізм, тобто технологічні форми громадського життя були концентрацією практичного досвіду людства по самовиживанню за допомогою деякої раціональної регламентації поводження людей. Найважливішою їх функцією було не відновлення соціального життя, а збереження його стабільності. За допомогою соціальних технологій з покоління в покоління передавалися усталені знання, вміння й навички.

Уже в античних змовах, наприклад, широко застосовували поділ обов’язків між учасниками й чітке планування колективних дій. Так, відоме вбивство Юлія Цезаря, учасниками якого були майже

60 чоловік, ретельно готували. Змовники розробили план замаху в суворій таємниці. Було вирішено вбити Цезаря в день березневих ід - 15 березня 44 р. до н.е., тому що в цей день передбачалося проводити засідання сенату, на якому він повинен був бути присутнім.

У виникненні практичних основ соціально-технологічного підходу важко переоцінити й можливості військового справи. Одна з ранніх згадок про застосування військової хитрості, із плануванням дій, - опис Гомером Троянської війни в середині XIII ст. до н.е. Після безуспішної облоги греками Трої протягом 10 років, вони, нарешті, розробили детальний і зовсім блискучий план: демонстративно зняли облогу міста, а їхні кораблі вийшли в море й зникли за обрієм.

Розробка й проведення сотень тисяч військових боїв також закладали практичні навички підготовки й реалізації соціальних технологій. У військовій справі не тільки широко застосовувалися, але також і вдосконалювалися окремі аспекти соціальних технологій: постановка цілей і їх деталізація відносно конкретних завдань; вироблення принципів військового мистецтва. Всі військові трактати тих часів наповнені афористично сформульованими принципами військової стратегії й тактики. Так, давньокитайський військовий трактат «Сунь-Цзи» [8, с. 13-14] містить, мабуть, найпершу систему принципів («Якщо ти не можеш чого-небудь, роби вигляд що можеш»; «Нападай на нього, коли він не готовий»). Показовою щодо цього є військова технологія А. Суворова, сформульована в його «Науці перемагати»: «Багнети, швидкість, раптовість», «Куля - дура, багнет - молодець» і т.п.

Відомі й інші приклади принципових основ побудови військових технологій: 1) планування дій, що ведуть до досягнення мети (наприклад, ведення скіфами війни проти перського царя, на початку VI ст. до н. е., що напав на них, Дарія I демонструє вміння передбачати, поступово послаблювати ворога й підводити його до поразки); 2) аналіз динаміки протиборства, облік безлічі факторів, які впливають на результат війни; 3) побудова систем діяльності всіх учасників, різних схем нападу, засідки й оборони, а також керування військами (цікава в цьому контексті технологія протиборства українських козаків); 4) реалізація технологій протиборства різних масштабів від дрібних боїв і локальних операцій до світових воєн.

Разом з тим, виникнення й розвиток індустріальної цивілізації зруйнувало багато поглядів на колишні традиційні технологічні форми й сприяло формуванню нових технологій, які в міру розкручування колеса історії здобували все більш нетрадиційний і динамічний характер. На перший план у становленні й розвитку індустріального суспільства почали все частіше висуватися різні капіталістичні реформи. Що ж стосується України й Росії, то вони значно пізніше, ніж західноєвропейські країни, ступили на шлях суспільного реформування. Найбільш відомі в цьому плані так звані реформи Петра I, які стали початком технологізації російського суспільства. При цьому становлення капіталізму в Росії (до складу якої входила й Україна) проходило за рахунок масових репресій, знищення цілих укладів життя, а також за рахунок подальшого обмеження прав і свобод особи. В умовах слабості або фактичної відсутності цивільного суспільства реформи, які в Європі йшли знизу, від суспільства, як результат проростання й виходу на поверхню нових соціально-технологічних норм і нових способів суспільного виробництва в боротьбі зі сформованим ладом й способами виробництва, у Російській імперії проводилися зверху, в інтересах верховної влади перед особою зовнішньої й внутрішньої загрози. Ці реформи, як відомо, здійснювалися за допомогою придушення цивільного суспільства й природно породжували феномен відчуження народу від влади. Тому й в Україні в наявності особливий, ні з чим не порівнянний суспільний розвиток, у якому рух вперед парадоксально переплітається із придушенням прав і волі громадян, а технічний і соціальний прогрес - з

відчуженням суспільства від держави.

Соціальні технології Нового часу й сучасності стали не стільки засобами збереження традицій, скільки найважливішими інструментами постійного відновлення суспільної системи. їм властиве вироблення нового знання й втілення його в ефективні форми соціальної життєдіяльності. Якщо раніше технологічні форми змінювалися від цивілізації до цивілізації, від формації до формації, від епохи до епохи, то в XX в., коли відновлення громадського життя стало охоплювати цілі континенти, соціальні технології народжувалися й впроваджувалися постійно; крім того, скоротилися строки їхнього функціонування, завдяки чому наукове знання постійно проникає в суспільний організм.

У ході історичного суспільного розвитку тради- ціоналістські соціальні технології не зникають. Вони постійно модернізуються й удосконалюються, здобуваючи інший зміст, але, що досить важливо, уже перестають домінувати й займати головне місце в соціально-технологічному укладі суспільства. Сучасні ж соціальні технології, або модерністські, орієнтовані на інноваційний вектор суспільного розвитку, займають домінуючі позиції.

Однак, осмислюючи генезис і історичний шлях розвитку практичних основ соціально-технологічної діяльності, варто звернути увагу, по-перше, на те, що технологічний підхід до суспільства сформувався в XX ст. під впливом індустріалізації виробництва й науково-технічної революції. По-друге, передумови технологічного підходу в практичному житті суспільства з’явилися вже в древніх суспільствах, однак вони носили фрагментарний і ненауковий характер. По-третє, технологізація являє собою не важливу рису сучасного суспільства, а форму розвитку, функціонування в ньому соціального життя людей. По-четверте, суспільство не може бути повністю технологізованим; у ньому завжди буде залишатися широка сфера імовірнісного, спонтанного й нетехнологічного розвитку певних областей соціальної життєдіяльності.

Поряд із цим, значний вплив на розвиток практичних основ соціальної технологізації зробила концепція утопізму, під якою розуміють суспільно-політичний і духовний напрямок, що відображає ідеального суспільного ладу. Термін «утопія» походить від назви однойменної книги Томаса Мора (1516). А саме поняття «утопія» походить від грецького слова й означає місце або країну, якої не існує. За іншою версією, цим терміном називали «благословенну» країну. В історії людства утопія як одна зі своєрідних форм суспільної свідомості втілювала в собі осмислення соціального ідеалу, критикові існуючого ладу, прагнення бігти від похмурої дійсності, а також спроби передбачити майбутній розвиток людського суспільства.

Всі утопісти, починаючи із Платона, конструювали свої моделі ідеальних суспільств, а також розробляли технології ідеального регулювання соціальних процесів. Особливо значний вплив на формування технологічного відношення до суспільства зробили Т. Мор, Т. Кампанелла, А. Сен-Симон, Ш. Фур’є й Р. Оуэн. Останнього по праву можна вважати одним з перших соціальних експериментаторів, або соціальних інженерів, що вигадали багато напрямків соціальних змін, які відбулися в XX ст.

Заслуга утопістів перед людством полягає в тому, що, по-перше, вони додали розвитку практики соціальних технологій гуманістичний характер; по-друге, запропонували порівняно цілісні моделі технологізації суспільства; по-третє, спробували втілити у своїх технологіях досягнення сучасного їм періоду розвитку науки; по-четверте, породили хвилю експериментального пошуку, що дотепер будить різні дискусії в суспільствознавстві.

Спочатку виникли ідеї про сутність цілеспрямованої зміни соціуму, потім були осмислені можливості, шляхи й засоби його перетворення. Пізніше почали формуватися теоретичні основи суспільних змін. І лише наприкінці XX ст. почала формуватись власне теорія соціальних технологій як окрема й самостійна галузь наукового знання.

Досить серйозний науковий аналіз технологічних процесів «індустріальної цивілізації» на сучасному етапі суспільного розвитку здійснив американський соціолог і футуролог А. Тоффлер у своїй всесвітньо відомій книзі «Футурошок», що, безумовно, є істотним внеском у теорію соціальних технологій. Величезний внесок у розвиток теорії й розуміння природи соціальних технологій вніс також відомий болгарський соціолог Н. Стефанов. У своїй книзі «Суспільні науки й соціальна технологія» (1976) він дав чітке наукове визначення соціальної технології як діяльності, у результаті «якої досягається поставлена мета й змінюється об’єкт діяльності». До кінця XX в. теорія соціальних технологій стала активно розвиватися в рамках уже принципово іншого, нового соціально-філософського напрямку, що одержав назву «постмодернізм».

Об’єктом теорії соціальних технологій при цьому є людина, особистість, соціальна група, спільність, держава, нації, соціальний простір, соціальні зв’язки й відносини, але не в статиці, а в динаміці, тобто в безперервній зміні під впливом соціальної дійсності. Предметом дослідження є можливості і якість соціальної технологізації суспільної життєдіяльності, інтенсивність і ефективність цього процесу, а також проблеми відповідності соціальних інститутів, форм і методів їхньої роботи об’єктивної потреби людини в самореалізації, у розвитку свого творчого потенціалу, відтворення й самореалізації соціального інтелекту групи, спільності, нації, народу.

При цьому в плані технологізації соціального знання варто виділити три аспекти: по-перше, все те, що пов’язане з дослідженням відповідних процесів, - соціальні й особистісні структури; по-друге, все, що має відношення до формування свого роду «технологічного» розглядається в кожній галузі суспільствознавства що обґрунтовує раціональні способи соціальної дії; по-третє, те, що пов’язане з теорією соціальних технологій як особливою науковою дисципліною, що вивчає закономірності соціальної технологізації соціуму і його підсистем, а також методи, засоби й процедури спрямованого впливу на соціальні об’єкти й, крім того, що проектує ефективні способи й прийоми взаємодії й самореалізації людей.

До кінця першої половини XX століття в інформаційних і управлінських структурах світового співтовариства відбулися революційні зміни. «Суть їх полягає в тому, що прикладні знання, технології підтримки рівноваги почали оновлюватись кілька разів у межах одного покоління й у своїй якості виявилися зовсім непридатними для соціального дослідження й керування» [9, с. 13]. В 80-е рр. XX в. цивілізований світ пережив інформаційні, управлінську й концептуальну революції. Саме на їх основі відбувся величезний стрибок у розвитку Заходу: у виробництві, бізнесі, науці, менеджменті. В основі цього стрибка лежало освоєння «людського ресурсу», інтелектуальної власності й управлінських «ноу-хау».

Можливості застосування соціальних технологій у різних сферах громадського життя, у тому числі й в області освоєння ринкового простору, виключення деструктивних процесів із громадського життя безмежні. Однак використовуються вони вкрай погано, не раціонально. Склалось реальне протиріччя між величезним інтелектуальним потенціалом, що нагромадився в науці, передовій практиці, і рівнем застосування наукомістких технологій у різних сферах керування, зокрема в підвищенні ефективності управлінської діяльності [10].

Очевидно, що особлива управлінська дія починається з пізнання суті процесів, що відбуваються, висування нових ідей, установок, що характеризує насамперед зміст керування, рівень управлінського мислення. Без вміння висунути інноваційні цілі й завдання керування, а потім знайти адекватні методи їх рішення не може бути ефективного керування. Тому проблема підвищення ефективності керівництва прямо пов’язана з ефективністю технологій керування та впровадження інноваційних соціальних технологій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Политика. М, 1911, - 540 с..
2. Стефанов Н. Общественные науки и социальная технология. -М.: Прогресс, 1976. -251 с.
3. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. - М.: Политиздат, 1977. -382 с.
4. Маркарян Э. Теория культуры и современная наука: ло- гико-методологическийанализ. -М.: Из-во МГУ, 1983. - 296 с.
5. Брусов С. Специфика социальных технологий и их использование в сфере культуры и досуга // Культурнодосуговая деятельность: перспективы развития и проблемы регулирования. - Свердловск: Изд-во Свердл. ун-та, 1991. - 234 с.
6. Енциклопедія освіти / Акад. пед. Наук україни; головний ред. В.Г.Кремінь. - К.: Юріонком Інтер, 2008. -1040 с.
7. Социальное управление: Словарь / Под ред. В. И. Добрень- кова, И. М. Слепенкова. -М.: Изд-во МГУ, 1994. -208 с.
8. Лобов В. Н. Военная хитрость: Из теории и истории. - М.: Воениздат, 1992. -254 с.
9. Иванов В.Н. Социальные технологии в современном мире. Москва; Н.Новгород, 1996.
10. Никредин Г.Д. Социальные технологии в системе производственной деятельности: Методология, методика, практика. Волгоград,1992. - 186 с.