Романенко О.В.
кандидат філософських наук

Здійснено виявлення сутності типології як способу філософського пізнання та порівняння типологізації з такими методами як класифікація та систематизація у соціальному пізнанні.

У якості об’єкта суспільствознавчого - позана- укового, наукового та філософського розгляду - суспільство постає утворенням вкрай складним, багатоелементним і різнобічним. При цьому кожний процес, зріз, елемент, явище чи бік суспільства може вивчатися тою чи іншою галуззю позанаукового чи наукового пізнання.

Свій підхід до суспільства притаманний і філософії. Своєрідність його полягає у тому, що суспільство не береться у даному разі з того чи іншого боку, або ж у якійсь певній локалізації, а розглядається як цілісне самобутнє утворення. З нашого погляду, вже цією обставиною зумовлена вихідна, органічна типологічність філософського бачення суспільства. Свого часу ми приділили спеціальну увагу аналізу соціально-технологічних типів суспільства [4].

Однак, для того, щоб вільно володіти та свідомо й ефективно використовувати означену здатність філософського бачення суспільства щодо різних сфер та зрізів суспільного життя, необхідно спочатку докладніше з’ясувати специфіку типологічного аналізу та його відмітні риси щодо інших методів осягнення суспільства, його типів і сфер.

Попри всю безперечну актуальність зазначеної проблеми, доводиться з прикрістю констатувати, що стан її наукових розробок є явно незадовільним. У тому числі - коли йдеться й про дослідження українських вчених. На рівні загальної методології соціально-гуманітарного пізнання увагу привертають, по суті, лише такі нечисленні публікації. Це, йдучи за хронологією, передусім видрукувана ще у 1982 році монографія І.В. Бойченка «Методологическая роль исторического материализма в анализе форм социального познания» [1] та розділ В.І.Ку- ценка й І.В. Бойченка «Методологічні дослідження у соціальному пізнанні: стан і перспективи» у колективній науковій праці «Методологические проблемы социального познания», опублікованій у 1987 році [3, с. 13-45]. У зазначених вище роботах чи не впер© Романенко О.В., 2010 ше у нашій соціально-філософській літературі, розглянуто (і доволі глибоко та чітко) питання про особливості типологізації як засобу по групування форм соціального знання та пізнання. З публікацій останнього періоду, присвячених з’ясуванню пізнавального значення типології, можна згадати розділ М.І. На- дольного «Цивілізація і потреби людини» з монографії «Цивілізація: структура і динаміка» [5, с. 240-243], що побачила світ у 2003 році.

Втім, слід визнати, що у цих поодиноких спробах виокремлено й проаналізовано деякі вельми істотні характеристики типології, що відрізняють її від інших дослідницьких засобів і визначають її пізнавальні можливості. Скажімо, безперечною заслугою І.В.Бойченка є розробка типологічного підходу, заснованого на поєднанні діахронічного та синхронічного ракурсів розгляду об’єктів типологізації; виокремлення й аналіз позанаукового (а у його контексті - і донаукового) знання у значенні одного з основоположних типів соціально-гуманітарного знання; одна з перших спроб критичного осмислення досягнень представників сучасної зарубіжної філософії у царині типологічних розробок тощо. У публікації Надольного привертає увагу, зокрема, його спроба типології людських потреб. Однак, не применшуючи вагомості відзначених вище результатів, отриманих згаданими авторами, варто, гадається, підкреслити, що набагато більше значення має той внесок, який ці дослідники зробили у розробку самої типологізації як одного з продуктивних методів пізнання.

Плідність першої розвідки з двох тих, про які йшлося вище, чималою мірою, з нашого погляду, ґрунтується по-перше, на виявленні місця та ролі типології у системі інших пізнавальних методів, насамперед, - таких як класифікація та систематизація. По-друге, - на розробці оригінального по групування усього розмаїття існуючих форм на декілька найважливіших видів. І, вже на цій основі - спробі розкрити сутність типологізації шляхом розкриття її органічного зв’язку з типом як одним із різноманітних видів форми.

Приступаючи до розгляду останнього питання, слід враховувати, що серед дослідників відсутня одностайність у тлумаченні як типів, так і, відповідно, типології. Скажімо, знаний російський вчений А.В.Гулига був переконаний, що типізація у науці означає конструювання логічних форм, що відображують реальні процеси, які не існують у чистому вигляді: це має місце не тільки в органічному, а, й ще частіше, - у культурно-історичному світі.

М.І. Надольний цілком доречно, на нашу думку, застерігає щодо того, що, перш ніж з´ясовувати своєрідність типології як пізнавального засобу, необхідно виявити ті значення, у яких термін «тип» вживається у науково-дослідницькій літературі. Дослідники, з його точки зору, «розрізняють три варіанти тлумачення цього терміна:

1)як певного стандарту, зразка, звідси - поняття «типовий»;

2) як найбільш характерного одиничного явища, що якнайтиповіше виражає сутність подібних явищ через прикметник «типовий»;

3) як прообразу, основної форми, що допускає ті чи інші відхилення (звідси прикметник «типологічний»)» [5, с. 240].

Відзначаючи не тільки прийнятність, а й потріб- ність (тою мірою, якою зазначені теоретичні позиції фіксують відповідні реальні моменти відображуваних об´єктів) розглянутих вище точок зору, ми все ж вважаємо продуктивнішим підхід, запропонований у дослідженні типологічних форм і типології загалом І.В. Бойченком.

«Термін «форма», - слушно відзначає дослідник, - місткий і багатозначний. Основними його значеннями є, на нашу думку, наступні:

1)форма як корелят змісту;

2) форма як тип (основна форма);

3) форма як підтип (похідна форма);

4) зовнішня форма;

5) внутрішня форма (структура).

При побудові певної типології, у даному разі - типології форм соціального знання, на перший план, очевидно, виходить термін «форма», вживаний у значенні 2) і 3), особливої ролі набуває розрізнення та аналіз основних і похідних форм» [1, с. 30]. Цей висновок - про те, що типологія передбачає передусім розрізнення засновних (основних) і засно - ваних (другорядних) форм видається безперечним. Адже саме з виокремленням основних форм, тобто типів, з усього розмаїття існуючих форм та їх відмежуванням від форм неосновних, тобто вторинних, похідних і пов´язана побудова типології тих чи інших форм.

А те, що типологія засновується на розрізненні основних і вторинних форм і зосереджується на виокремленні насамперед форм найголовніших з подальшим виявленням їхніх найістотніших ознак, великою, якщо не визначальною, мірою зумовлює її відмітні риси щодо інших дослідницьких засобів. Зокрема, як досить переконливо доводить І.В. Бойченко, - щодо класифікації та систематизації.

Класифікація відзначається, як правило, емпіричним характером і стосується, по суті, довільного набору об´єктів. У процесі класифікації її об´єкти розрізняються (або ж навпаки, поєднуються) за тими чи іншими певними предметними властивостями, рисами, відносинами, ознаками, що можуть бути безпосередньо сприйматися нашими органами чуття й фіксуватися у чітко вираженій формі.

І вже на цій підставі поділяються, відповідно, на класи, субкласи, види, різновиди, ряди, множини, групи тощо. Загалом класифікація є, хоч і вкрай потрібним і, у своїх межах, ефективним способом осягнення та впорядкування існуючого розмаїття емпірично даних об´єктів навколишньої дійсності - процесів, явищ, речей, подій, живих істот (у міру можливості - й людей, їхніх груп, спільнот і суспільств). Вона дає змогу спів ставити ті чи ті об´єкти між собою, виявити відмінне у подібних і подібне у різних об´єктах, вловити й досить однозначно зафіксувати спільне у окремому, загальне в одиничному й здійснити хай елементарну, але водночас дуже важливу пізнавальну операцію - первісне впорядкування певної суто хаотичної, здавалося б, множини об´єктів дійсності, у тому числі й соціальної.

Відомо й те, що класифікація за своїм характером належить до методів індуктивного спектра. Цим зумовлюються значною мірою її найрізноманітніші сторони - як сильні, так і вразливі. Сильною стороною класифікації, обумовленою її індуктивністю, є, зокрема, те, що вона постає непоганим джерелом нової інформації, досить дійовим засобом здобування все нових знань. Вразливою ж - те, що знання, отримані з її допомогою, постають суто емпіричними й не можуть сягати рівня теоретичних узагальнень. І це цілком закономірно, оскільки індуктивний ряд, як відомо відзначається принциповою неповнотою. А звідси - і неминуча фрагментарність відображення об´єкта засобами класифікації.

Типологія досить істотно відрізняється від класифікації, причому не за одним, а за декількома параметрами. Насамперед, - уже тим, що вона у своєму вивченні об´єктів іде не від одинично - го до все загальнішого, а зворотним шляхом, від об´єкта (об´єктів) як своєрідної цілісності до селекції його рис.

Типологія, як уже доведено науковцями, на відміну від класифікації, «не є методом відкритого по групування. Класифікація, попри критерій, що задається жорстко, завжди може продовжува - тися, оскільки вона має індуктивний характер, а індуктивний ряд є завжди незавершеним. Типологія ж, хоч її критерії фіксуються не так однозначно, як критерії класифікації, покликана виокремити усі основні форми, які можуть бути виділені, якщо виходити з даного критерію - байдуже, буде це одна форма, типологічна пара, тріада чи інша типологічна серія» [1, с. 32].

Завдяки цьому типологія не фрагментарно відображує свій об’єкт (об’єкти), а схоплює його як певну цілісність. Далі, на відміну від класифікації, типологія є інструментом отримання знань переважно теоретичного, а не емпіричного рівня людського пізнання. Уможливлюється ж теоретичний характер типології чималою кількістю особливостей. Як найголовніші можна виокремити наступні декілька.

По-перше, теоретичність типології зумовлена тим, що вона, на противагу класифікації, як правило, ґрунтується на виокремленні та врахуванні атрибутивних характеристик, а не безпосередньо, чуттєво даних рис, відношень, ознак і властивостей об’єктів, які погруповуються. Не випадково однією з вельми важливих ще попередніх умов типології є саме розмежування докорінних, істотних, первинних та вторинних, неістотних, похідних характеристик об’єктів по групування. По-друге, тим, що вже на основі вищезазначеного розмежування і здійснюється, за докорінними, істотними відмінностями об’єктів їх типологія.

Якраз виявлення з усього розмаїття рис, сторін, тенденцій, подій, процесів і явищ, притаманних для множини суспільств, які утворюють всесвітню історію, ознак інваріантних чи принаймні повторюваних, стійких, тобто найголовніших, визначальних, сутнісних і дає змогу з усіх різновидів суспільств виділити основні форми, або, інакше кажучи, типи соціуму, а у контексті кожного з цих типів - з усіх сфер їхньої життєдіяльності - сфери основні.

Те, що типологія має своєю істотною передумовою та складовою вирізнення й осмислення сутнісних, глибинних і найважливіших характеристик, зумовлює й інші її відмінності від класифікації. Класифікація, як правило, обмежується спостереженням, описом, порівнянням і емпіричним впорядкуванням об’єктів. Типологія йде значно далі й спроможна, завдяки здатності сягнути сутності досліджуваного об’єкта, виконувати функції пояснення та розуміння, що набувають автентичності лише на теоретичному рівні. Адже і пояснення, і інтерпретація теж неможливі без розрізнення сутнісного та неістотного, на котрому ґрунтується типологія.

Нарешті, ще одною гранню, що розмежовує типологію та класифікацію, є ступінь жорсткості та однозначності, з якою фіксуються ті ознаки, на основі котрих відбувається класифікація та типологізація. Прикметною ознакою класифікації є наступна особливість: ті властивості, за котрими об’єкти класифікуються, зафіксовуються, як правило, досить жорстко та однозначно. І це загалом, цілком зрозуміло, адже, як уже відзначалося раніше, класифікація виконується за тими параметрами відповідних об’єктів, які підлягають чуттєвому сприйняттю і у переважній більшості не становлять труднощів при спробах чіткої констатації та подальших квантифі- кацій, кількісних вимірювань, описів, співставного аналізу, аналогій та інших подібних процедур.

Типовими прикладами класифікації соціальних об’єктів - від невеликих груп людей аж до конкретних суспільств - є їх характеристика за показниками віку, статі, освіти, професії, кваліфікації, території та місця мешкання, соціального, майнового та кар’єрного статусу тощо. Типологія у цьому відношенні не може засновуватися на таких однозначних і, тим більше, жорстких характеристиках тих показників, за якими вона здійснюється.

Це зумовлюється, по-перше, своєрідністю самої типології як загалом цілком визначеного за своїми характеристиками способу пізнання та по групування соціальних об’єктів. По-друге ж, - тими специфічними особливостями, котрі притаманні саме й тільки для об’єктів, точніше предметів типологічного аналізу, тобто тих зрізів чи ознак вищезгаданих об’єктів, за якими типологія здійснюється.

А типологія за своїм предметом, як уже констатувалося раніше, відрізняється від класифікації досить істотно. Адже вона, на противагу класифікації, спрямована не на елементарні спостереження, фіксацію, опис і простіший, кількісний аналіз емпірично даних показників. А передусім - на виокремлення і теоретичний, якісний аналіз глибинних і масштабних, далеко не завжди доступних для безпосереднього сприйняття, характеристик, що розкривають сутність відповідного об’єкта і мовою кількісного аналізу виражаються з надто великими труднощами.

Сказаним зумовлюються і специфічні риси самої типології як пізнавального засобу. Оскільки ознаки, за котрими відбувається типологія, мають переважно якісну, а не кількісну природу, остільки вони й не можуть бути зафіксовані з такою чіткістю, однозначністю чи навіть жорсткістю, з якою це робить класифікація.

Це стосується, безперечно, і типології суспільств та сфер їхньої життєдіяльності, поділ яких на основні форми (типи) та форми похідні (підтипи) реалізується не на основі тих чи інших локальних, однозначно і чітко фіксованих ознак, а на підставі виявлення та змістового осмислення лише домінуючих, а не однозначних, взаємодій, процесів, тенденцій, закономірностей, складових тощо. Причому - саме у якості переважаючих, домінуючих. Адже ті ж самі взаємодії, процеси, тенденції та закономірності мають місце, як правило, і у інших типах суспільства чи їхніх сферах. Проте вже не як визначальні, провідні, а у статусі похідних, вторинних, неістотних. Тому означені інші типи суспільств чи сфер виокремлюються вже не за вищезгаданими, а за іншими взаємодіями, тенденціями тощо.

Доволі релевантними є й ті відмітні риси, за якими типологія відрізняється від такого важливого засобу впорядкування і вивчення соціальних об´єктів як систематизація. Щоправда, слід наголосити на істотній відмінності співвідношення типології з систематизацією від співвідношення типології з класифікацією. Останнє співвідношення, як уже було показано вище, визначається переважно специфічними, розбіжними ознаками типології щодо класифікації. На відміну від цього, типологія та систематизація мають вже значно більше спільного.

До спільних рис типології та систематизації слід зарахувати насамперед те, що обидва зазначені пізнавальні інструменти здатні поставати засобами отримання теоретичних знань; спроможні сприяти не тільки простішим опису і впорядкуванню, а й теоретичним поясненню та розумінню. Крім того, і систематизація, і типологія здатні не обмежуватися відображенням і фіксацією окремих сторін чи властивостей об´єкта, як це відбувається при класифікації, а осягати його у якості цілісного, системного утворення.

А от здійснюється таке осягнення по різному. Причому, - вже навіть у рамках самої систематизації. Остання поділяється, як помічено уже досить давно, ще у восьмидесяті роки двадцятого століття, відомим російським дослідником М.С. Каганом, на два різновиди - систематизацію у вузькому, власному значенні цього поняття і системний аналіз [2, с. 20-22].

М.С. Каган, схарактеризувавши систематизацію у широкому сенсі як спосіб виявлення внутрішньої впорядкованості системних об´єктів, відразу ж уточнює, що вона здійснюється у двох зустрічних напрямах. По-перше, шляхом індуктивної систематизації, через співставлення емпіричних даних предметів, виявлення їхніх зв´язків у рамках певної підгрупи і специфіки взаємовідношень різних підгруп у структурі всієї групи. По-друге ж - дедуктивним способом системного аналізу, від логічного розчленування системного утворення, котре досліджується, на складові, що визнаються необхідними і достатніми, вичерпними компонентами цілого, до накладання отриманої матриці на емпірично отриманий матеріал, що підлягає теоретичному осмисленню.

У перебігові реального дослідницького процесу неминуче, втім, поєднання обох вищезазначених різновидів систематизації. Адже, зауважував цілком вірно М.С. Каган, системний аналіз, здійснюючи суто логічне розбиття системного цілого, здатен створити лише картину можливої його будови, а перевірка перетворення даної можливості у дійсність виходить за межі його компетенції, якраз і становлячи прерогативу індуктивної систематизації, безпосередньо дотичної до емпіричної суспільної дійсності.

При цьому систематизація, забезпечуючи, подібно до типології, охоплення об´єкта як певної цілісності, робить це, однак, дещо по іншому, ніж типологія. Систематизація має своїм завданням здійснити вичерпне охоплення усіх складових частин, необхідних і достатніх для того, щоб схарактеризувати відповідний об´єкт як цілісне і водночас складне утворення, єдину систему.

На відміну віл неї типологія, хоч і вона теж покликана охопити свій об´єкт як ціле, має при цьому виокремити не всі складові, а основні, конструктивні вузли об´єкта типологізації, наріжні інваріанти, спільні для однотипних об´єктів, що селекціонуються з розмаїття елементів мінливіших, вторинніших тощо. Тому, в процесі «типологічного аналізу рідко виявляється уся структура того чи іншого об´єкта (найчастіше це одна найтиповіша форма чи декілька таких форм, що утворюють своєрідні низки - пари, тріади тощо).

Далі, якщо в процесі систематизації здійснюється системний аналіз об´єкта у якомусь одному наперед визначеному зрізі, то типологізація такого складного об´єкта, як суспільство та його підсистеми, реалізується, зазвичай, у декількох зрізах.

Основні форми (типи) виокремлюються при цьому, ґрунтуючись на різних, субординованих певним чином підставах. Деякі з цих підстав можуть перебувати між собою у координаційному зв´язку і слугувати критерієм ви членування різноманітних пар, тріад й інших типологічних серій, котрі з різних боків характеризують один і той самий об´єкт» [1, с. 32].

Таким чином, філософському аналізу сутності та наріжних характеристик типології як важливого пізнавального засобу нашими дослідниками приділяється серйозна, хай і все ще недостатня, увага. Нерідко сутнісна типологізація підміняється спрощеними схемами, як це нерідко трапляється у випадку більшості моделей модернізації суспільства, або ж взагалі відбувається відмова від теоретичного аналізу макрорівня суспільного життя і суспільна теорія редукується до одного з можливих нара- тивів, або ж її предметом вважають певні соціальні мережі. На наш погляд, ці пізнавальні підходи мають своє теоретичне виправдання у дещо вужчому діапазоні, аніж вони претендують - в усякому разі вони не можуть замінити собою типології суспільств, як спілкування та соціальні мережі не можуть замінити собою самого суспільства. І у першу чергу це стосується того суспільства, яке всі - і його апологети, і його критики - називають глобальним, та теорій цього суспільства. На наш погляд, не може бути створена єдина теорія глобального суспільства, оскільки це суспільство не є монолітним, а потребує власної внутрішньої типології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойченко И. В. Методологическая роль исторического материализма в анализе форм социального познания / И.В.Бойченко. - К.: Наукова думка, 1982. - 149 с.
2. Каган М. С. Системное рассмотрение основных способов группировки / М. С. Каган // Философские и социологические исследования. - Л.: Изд-во Ленинградск. ун-та, 1977. - С. 18-27.
3. Методологические проблемы социального познания: Монография / Под ред.. В. И. Куценко. - К.: Наукова думка, - 264 с.
4. Романенко О. В. Соціально-технологічні типи суспільства (філософсько-методологічний аспект дослідження економічної сфери): Монографія / О. В. Романенко. - К.: Купріянова, 2005. - 320 с.
5. Цивілізація: структура і динаміка: Монографія / Під ред. І. В. Бойченко. - К.: Купріянова О. О., 2003. - 448 с.