Бойченко М.І.
кандидат філософських наук, доцент

Статтю присвячено аналізу функціонального характеру системності соціального знання та категоріального апарату соціальної філософії - на матеріалах наукових досліджень Івана Васильовича Бойченка.

У статті буде здійснено спробу дати загальну оцінку характеру стосунку теоретико-методологіч- ного апарату соціальної філософії до всього масиву соціального знання. Це питання у неявному вигляді лежить в основі будь-яких соціально-філософських за своїм предметом досліджень, однак дійсно соціально-філософськими можна вважати лише ті з них, які ставлять перед собою це питання свідомо і спеціально. До таких, безумовно, належала і творчість Івана Васильовича Бойченка.

Звісно, передусім, соціальна філософія сама є частиною масиву соціального знання, який охоплює не лише теоретичні знання, тобто, крім соціально- філософських, ще й спеціально-наукові (царина соціальних та гуманітарних наук), не лише знання арти- кульовані (тобто донаукові і позанаукові), але й знання зі сфери неартикульованого, але тим не менш раціонального - того, що належить до сфери навичок, вмінь, переживань, невербальних символів. Все це соціальне знання у його розмаїтті складає зміст соціального досвіду людини.

Однак, оскільки жодна людина не могла б бути носієм усіх соціальних знань ані за їх обсягом, ані за своєю спроможністю, ані - найголовніше - без урахування її взаємодії з іншими людьми, тому соціальне знання неможливо осягнути, не звертаючись до функціонування людських спільнот. Тому фактично носіями соціальних знань є не окремі індивіди, а комунікативні спільноти, а, відповідно, стосовно соціальних утворень слід говорити про соціальні знання як соціальний досвід спільнот, який у своєму взаємовпливі і взаємонакладаннях утворює досвід суспільств - аж до глобального суспільства. Втім, про яке б велике чи мале соціальне утворення не йшлося, його виникнення, функціонування і розвиток щоразу відбувається через соціальні знання і соціальний досвід людей, які його відтворюють і творять.

Якщо соціальні знання, таким чином, характеризують більше спільноти, а не індивідів, тоді постає питання, якою мірою соціальна філософія стосуєть- © Бойченко М.І., 2010 ся цих спільнот? Звісно, спільноти можуть ставати об’єктом філософського пізнання, але чи можуть вони у якомусь сенсі розглядатися як його суб’єкт? Відомо, що філософія - справа елітарна, якщо не богемна. Вона потребує певних знань, певної методичності, певних принципів, які в результаті забезпечують високий рівень самосвідомості. Нарешті, носій цієї самосвідомості має бути добре захищеним від спокус віддати перевагу неінтелектуаль- ним шляхам самоствердження і розв’язання проблем - умовно кажучи «не рубати Гордіїв вузол, а дійсно розв’язувати його». Якщо особистість ще спроможна за умови відповідної обдарованості, ретельності, вольових зусиль дотримуватися єдиної лінії філософування, то щодо спільнот такої певності бути не може. Навпаки, тут додається новий чинник - необхідність пошуку консенсусу. А консенсус досягається найлегше шляхом компромісів, отже відступів від принципів, чого філософія прийняти не може. Тобто, у прямому сенсі спільноти найменш імовірно можуть бути суб’єктами філософування.

Отже, філософія, як і взагалі теоретико-мето- дологічна складова, крім того, що є лише мізерною за своїм обсягом у співвідношенні з усім масивом соціального знання, на додачу вона своїм існуванням завдячує зусиллям незначної меншості спільноти - фактично зусиллям окремих особистостей, їхнім особистісним якостям, їхнім особистісним досягненням. Виправданням цих зусиль є не лише особисте задоволення від процесу наукового відкриття у його творців, але й виявлення, кристалізація тих смислів, які дозволяють не лише філософам, але й усьому суспільству осягати соціальну реальність як необхідну, а не випадкову єдність - причому як необхідну на раціональних, понятійних засадах. Це досягається, передусім, завдяки тому, що філософія, теоретико-методологічне знання про суспільство відкриває можливість раціональної, понятійної систематизації масиву соціального знання.

Тоді виникає наступне питання: якою мірою ця систематизація завдячує філософам, а якою вона спирається на реальні системні зв’язки самого соціального знання, а можливо і більше того - системні зв’язки всієї соціальної реальності? Іван Васильович Бойченко належав до тих філософів, які були твердо
переконані у наявності таких об´єктивних системних підстав для систематизації соціального знання засобами соціальної філософії. Про наявність таких підстав свідчила наявність категорій соціальної філософії, які є не лише вузловими поняттями соціальної теорії, не лише стрижнем побудови систем соціального знання, але й дійсно «родами» соціального буття - відповідно до уявлень Аристотеля. Більше того, саме завдяки цим категоріям за своєю значущістю щодо масиву соціального знання соціальна філософія може набувати не просто системної ролі, але ролі чинника стратегічного і творчого розвитку цього масиву знання, а відповідно - і самого суспільства.

Звертаючись до проблеми співвіднесення філософії і соціального знання, варто усвідомлювати, що у своїй повноті вона невичерпна для теоретичного пізнання. Тим більше, що у даному разі сама теорія (філософія) постає для нас у ролі емпіричного матеріалу - як конкретне її втілення у конкретному співвідношенні з цілісністю соціального досвіду. Однак, теорія завжди пропонує альтернативу повноті емпіричних проявів - повноту концептуального, сутніс- ного охоплення проблеми. Це має силу як для соціальної філософії як теоретико-методологічного апарату, так і для нашої нинішньої спроби оцінити цей апарат у співвідношенні з усім масивом соціального знання. Для цього спробуємо простежити, який концептуальний підхід розробив Іван Васильович Бойченко для розв´язання цієї теоретичної проблеми, звертаючись до потенціалу марксизму як пізнавальної парадигми.

Варто зауважити, що дві основні наукові праці

І.В.Бойченка послідовно розкривають методологічне підґрунтя цієї проблеми. Перша праця присвячена виявленню методологічної ролі історичного матеріалізму у аналізі форм соціального знання [2], друга - дослідженню методологічної функції категоріального апарату історичного матеріалізму [1]. У першій проаналізовано предмет соціального пізнання у тому ракурсі, як його дозволяє виявити марксизм, у другій досліджується сам теоретичний інструментарій марксизму, причому не відсторонено-абстракт- но, а, так би мовити, у роботі, тобто виявлено понятійні зв´язки категоріального апарату історичного матеріалізму зі спеціальними соціальними та гуманітарними науками: «Вирішуючи питання про методологічну функцію категорій, категоріальних структур і системи категорій історичного матеріалізму в соціальному пізнанні, ми уникаємо небезпеки схоластичного теоретизування» [1, с. 47].

Спробуємо оцінити виявлення предмету соціального пізнання вже після розгляду його методології, тобто у іншому порядку, ніж це хронологічно відбулося у дослідженні І.В.Бойченка. Це не лише дасть змогу більш радикально оцінити значущість методології для виокремлення (власне, для формування) предмету дослідження, але й виявити власний нерв цієї методології - без її «історичного» походження, тобто поза контекстом її генезису. Акцент тим самим переноситься з історичної «правди» на внутрішню «самодостатність» теорії. Дійсно, кожен дослідник може приходити до системи знання по-своєму, однак кінцевий результат визначається врешті-решт саме системними характеристиками знання. Більше того, навіть розмаїття шляхів до цього результату також не є повністю випадковим, воно швидше зумовлюється тим, що кожен дослідник може йти до системи знання, орієнтуючись на іншу складову системи (іншу підсистему) як на визначальну для всієї системи знання.

Такий наш підхід знаходить своє виправдан - ня у тому, як бачить мету своєї другої монографії

І.В.Бойченко. Загальна мета виявлення методо - логічно-практичної ролі історичного матеріалізму конкретизується у дослідженні І.В.Бойченка у такі завдання: «з´ясування спільних і специфічних методологічних характеристик діалектичного та історичного матеріалізму як категоріальних систем; дослідження своєрідності категорій і категоріального апарату історичного матеріалізму; вивчення методологічної значущості розробок в царині систематизації категорій історичного матеріалізму для інших суспільних наук; розкриття специфіки здійснення методологічної функції категоріальних підсистем (структур, зв´язків) і окремих категорій історичного матеріалізму в різних царинах соціального пізнання» [1, с.48]. Як бачимо, для дослідника ключовим моментом є з´ясування системних характеристик історичного матеріалізму. Він навіть обережно натякає на більшу системність історичного матеріалізму порівняно з діалектичним: «методологічна значущість філософських проблем природознавства обмежена сферою природничо - наукового пізнання, а історичний матеріалізм постає загальною методологією не лише пізнання, але й перетворення соціальної реальності, а також, певною мірою, і методологією природничо-наукового пізнання. Історичний матеріалізм, на відміну від філософських проблем природознавства, - цілісна система категорій» [1, с. 63].

При всьому дотриманні балансу взаємозалежності діалектичного та історичного матеріалізму, все ж акцент своєї роботи І.В.Бойченко робить на важливості категорій соціальної філософії: «Матеріалістичне розуміння історії - важлива передумова розуміння соціально-практичної природи категорій загальнофілософського характеру, культурно-історичного змісту і світоглядної ролі системи категорій матеріалістичної діалектики» [1, с. 68]. Очевидно, що сказане стосовно відносин істмату і діамату цілком слушне і щодо відносин соціальної філософії та «теоретичної» філософії, метафізики.

Звісно, це не означає, що І.В.Бойченко вважав більш значущою самодостатність і внутрішню несу- перечливість історичного матеріалізму як системи соціального знання порівняно з підтверджуваністю історичного матеріалізму практикою, тобто історією людства. Тим більше він не віддавав переваги критерію валідності знань, тобто їх відповідності певним теоретичним вимогам, порівняно з критерім адекватності цих знань реальним соціальним та історичним процесам. Це було просто нереально у часи повного панування марксизму у радянській філософії - навіть якщо такою теорією поставав сам марксизм. Однак, для І.В.Бойченка це не було поступкою ідеології, але внутрішнім переконанням, яке базувалося на ґрунтовній філософській освіті і вишколі раціонального мислення. Дійсно, для

І.В.Бойченка внутрішня несуперечливість і цілісність історичного матеріалізму як системи (його валід- ність) виростала з його сутнісного взаємозв’язку з соціальною реальністю - реальними соціальними процесами, які самі мали системну природу (адекватність історичного матеріалізму).

І якщо у більш пізніх працях дослідник критикує марксизм як соціальну філософію, то завжди - за певну зарозумілість і самообмеження, але не за неадекватність і не за невалідність. Так, І.В.Бойченко розробляє власну версію моналогічного розуміння історії, яка доповнює марксизм, а не цілком його заперечує. Взаємозв’язок системності самої теорії та системного відображення нею соціальної реальності зберігається таким же, як це було під час розробки категоріального апарату історичного матеріалізму.

Варто тепер дещо зупинитися на тому розумінні системи, яке визначало філософську позицію

І.В.Бойченка. Це - розуміння системи як процесу, у якому його складові виступають як діалектично вза- ємообумовлені. І якнайкраще це демонструє приклад зі співвідношенням самої системи категорій як єдності цілого і частин: «система категорій історичного матеріалізму може бути осмислена як певна цілісність лише на сонові знання її частин - тобто категорій, які її утворюють. Останні ж, своєю чергою, можна виокремити і осягнути лише виходячи із знання про ціле. Якщо розглядати його абстрактно, статично, розв’язати цей парадокс неможливо. осмислення специфіки і методологічного значення системи соціально-філософських категорій і з’ясування особливостей і методологічної ролі категорій цієї системи слід розглядати не як два ізольованих і одночасних, «одноразових» пізнавальних акти, а як взаємопов’язані компоненти єдиного, тривалого і нелегкого пізнавального процесу» [1, с. 72-73].

Система при цьому витлумачується як єдність функціональних зв’язків. Саме у цьому, на наш погляд, полягає дійсне розуміння сутності системи, в усякому разі так, як знаходимо його у І.В.Бойченка - у якості категоріального апарату. Адже сам термін «апарат» вказує на функціональність системи категорій у її процесуальності як системоге - незу: «поняття «системогенез» .цілком може застосовуватись для також для аналізу закономірностей системи категорій історичного матеріаліз= му з однією суттєвою засторогою - коли ця система розглядається як функціональна, така, що слугує засобом, інструментом, методом, методологією пізнання і перетворення суспільства, тобто у якості категоріального апарату» [1, с. 71]. Що є первинним, що вторинним - діалектичні взаємозв’язки чи функціональні? На наш погляд, для І.В.Бойчен - ка вони були взаємообумовленими, хоча фактично у цій монографії функціональний аспект явно домінує.

Більше того, нам видається, що самі категорії у цьому світлі постають не просто як вузлові поняття, але як такі поняття, які вказують не стільки на певні смислові змісти, скільки на функціональні залежності, які впорядковують певні смислові змісти. Тому система категорій має у якості своїх складових категорії не у тому ж сенсі, як система понять складаються з понять. Система категорій як категоріальний апарат з самого початку націлена на інструментальне застосування, на відміну від системи понять, які можуть утворювати самодостатні ідеальні системи. Система категорій як категоріальний апарат має інструментальний характер тому, що вона лише у понятійній формі виражає функціональні зв’язки, властиві самій реальності. Це не штучна система, не «системотехніка», не довільно утворена єдність, але навпаки - доволі жорстко зумовлена функціональними вимогами побудови і відтворення соціальної реальності модель. Звісно, ця модель може бути більш або менш вдалою у сенсі як її адекватності (передусім), так і у сенсі її валідності.

Значною мірою зусилля І.В.Бойченка були спрямовані спочатку на підвищення валідності історичного матеріалізму як категоріального апарату, а у подальшому на доповнення історичного матеріалізму цивілізаційною теорією для підвищення його адекватності. Пояснимо свою думку. Марксизм як вчення мав, порівняно з більшістю сучасних йому соціальних теорій, не лише значно вищу чутливість щодо соціальної справедливості, але й значно більшу раціональність щодо відображення наявної соціальної системи несправедливості саме у системному ж вигляді. З часом як у питаннях соціальної справедливості, так і у питаннях джерел несправедли- вості марксизм почав вимагати значного доповнення і доопрацювання. Тобто дещо знизилася його адекватність. Водночас, валідність марксизму як філософської теорії ніколи не викликала захоплення не лише у професійних філософів, але й у самого Маркса. Це означає, що марксизм по - требував філософськи коректного формулювання більшості своїх положень. Найпростіше це було робити, «стилізувавши» марксизм під понятійну систему Г.В.Ф.Гегеля, адже сам Маркс широко використовував його термінологію. Однак, така стилізація далеко не завжди була виправданою - адже сам Маркс визнавав вчення Гегеля з його системою понять непридатним для адекватного відтворення соціальної реальності. Тому як І.В.Бойченко, так і багато з його сучасників, які, які він, поділяли Марк- сове відчуття соціальної реальності, «перехворівши» Гегелем, звертали свої погляди до інших філософів.

Для І.В.Бойченка другим за значущістю, після Гегеля, філософом, чиї ідеї і термінологія допомагали більш коректно висловити інтуїцію Маркса, був Ф.Шеллінг з його вченням про філософію природи. Однак, з часом Шеллінг як філософський авторитет почав навіть дещо тіснити Маркса: так, саме Шеллінгу І.В.Бойченко завдячував інтересу до донаукових і позанаукових форм соціального знання. Зокрема піднесення ролі міфу, повсякденного знання порівняно зі знаннями науковими, що започатковував Шеллінг, надовго привернули увагу І.В.Бойченка. Наступним за часом, але не за значущістю слід визнати вплив філософських ідей Й. Гете. Саме цей видатний поет і мислитель відповідав духу філософування, якого дотримувався Іван Васильович Бойченко - філософії життя. Цей напрям дозволив Івану Васильовичу подивитися на «суху» спекулятивну проблематику академічної філософії науки очима дослідника, заглибленого у реальну і «живу» проблематику соціальної філософії, а схильність Маркса до теоретичної схематизації пом´якшити своєрідною філософією символічних форм, яка виростала з цивілізаційної філософії історії [3].

Системний підхід до аналізу соціальної реальності залишався предметом зацікавлення Івана Васильовича Бойченка до останніх його праць, у яких він залучає як співавторів своїх синів [4-8]. Втім, його власний стиль філософування, з опертям на строгий понятійний та методологічний апарат і водночас насичений культурно-цивілізаційною проблематикою дозволяє легко виявити міру його впливу на результат колективної творчості.

Парадоксальним лише на перший погляд видається те, що робота з проблематикою на межі філософії культури не змусила Івана Васильовича відкинути функціоналізм у витлумаченні системи категорій, який він обґрунтував раніше. При цьому цей функціоналізм не підпорядкував собі культурний «матеріал» - навпаки строгий категоріальний каркас соціальної філософії лише збагачувався за рахунок цивілізаційних досліджень. Відбувався, так би мовити, новий етап чи виток внутрішнього системогенезу категорій соціальної філософії у творчій лабораторії Івана Васильовича Бойченка. Так, наскільки «олюдненим» виявлявся у його викладі методологічний функціоналізм, настільки вигравав у строгості методологічного викладу дещо розхристаний і надмірно містифікований виклад цивілізаційної концепції О.Шпенглером. Втім, мона- дологічне розуміння історії, запропоноване І.В.Бой- ченком, заслуговує на окремий вдумливий розгляд.

Підсумовуючи цю невелику розвідку, варто наголосити, що творення системи категорій - процес настільки ж жорстко зумовлений об´єктивними вимогами самої реальності, настільки ж критично залежний від внутрішньої дисципліни, обдарованості і наукової чесності дослідника, який творить цю систему. Адже системи категорій не існують самі собою - їх слід плекати, їх слід відкривати світу щоразу знову - у нових обставинах і для нових поколінь. Для свого покоління і для поколінь його наступників (до числа яких певною мірою сподіваюся зарахувати і себе) Іван Васильович Бойченко був незаперечним авторитетом у питаннях не лише чіткості філософських формулювань, але і у питанні філософської істини, яка викристалізовується у цих формулюваннях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойченко И. В. Категориальный аппарат исторического материализма: методологическая функция. Монография /И.В.Бойченко. - К.: Наукова думка, 1987. - 240 с.
2. Бойченко И. В. Методологическая роль исторического материализма в анализе форм социального знания. Монография /И.В.Бойченко. - К.: Наукова думка, 1982. - 150 с.
3. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник /І.В.Бойчен- ко. - К.: Знання, КОО, 2000. - 723 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
4. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Формування сучасної теорії суспільства як системи: версія першого позитивізму // Філософські проблеми гуманітарних наук». - 2004. - №3. - С. 10-23.
5. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Соціально-філософська теорія суспільства як система: версія марксизму // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2005 - № 7. - С. 121-136.
6. Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бойченко О.І. Пізнавальний процес як системне утворення: сутність, складові, мета і форми // Системність пізнання як предмет філософського осмислення // Філософські проблеми гуманітарних наук». - 2006. - № 10. - С. 21-31.
7. Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бойченко О.І. Системний характер пізнавального процесу: філософський аналіз // Вісник. Київський інститут бізнесу та технологій. - Випуск № 2 (3). - 2005. - С. 8-17.
8. Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бойченко О.І. Соціально- філософська теорія суспільства як системи: особливості становлення // Вісник. Київський інститут бізнесу та технологій. - Випуск № 1 (4). - 2006. - С. 9-19.