Шашкова Л. О.
доктор філософських наук, професор

У статті аналізується процес формування проблематики досліджень історії науки.

Реальна історія науки спрямована на опанування того інтелектуального багатства, яке приховане товщами часу і зберігається в сучасному розвитку наукових знань як передумови, традиції й надбання. Історія науки як реконструкція реального процесу розвитку наукового знання та діяльності з необхідністю враховує зміни і трансформації існуючих теоретичних узагальнень. Спроби узгодити логічні норми, методологічні правила та практику наукового дослідження призвели до синтезу методологічних підходів філософії науки та історії науки. Результатом стала переорієнтація філософії та методології науки на моделі, наближені до реальності наукового життя, що дозволило звернутися до історії науки як до емпіричного базису. Перехід історії науки від тільки емпіричного опису до власних теоретичних реконструкцій наукових подій та їх пояснення привів до критичного переосмислення традицій історико-наукового дослідження: поряд з описовим, фактологічним та логічним напрямами в історії науки сформувався напрям соціальної історії науки. Дослідження в галузі соціальної історії науки належать до міждисциплінарної сфери. Саме міждис- циплінарність забезпечила прогрес соціальної історії науки в пізнанні об’єкту дослідження. Серед праць з історії науки, які були залучені до дослідження, роботи Е.Барта, Д.Бернала, Г.Бокля, О.Койре, О.Конта, Дж.Сартона, В.Уевела та інших, у більшості з яких розглядається формування історії науки на межі наукової і соціальної проблематики.

Складність предмету історії науки та широта проблематики зумовили її особливе місце в системі наук. Формувалася вона як історія природознавства, наразі історія науки визнається дисципліною гуманітарного профілю, близькою до всезагальної історії, культурології, філософії та соціології науки. Звернемо особливу увагу на підсилення дослідницької уваги в межах сучасної історії науки до аналізу наукової спадщини видатних філософів і власне філософському контексту розвитку наукової думки. В реальній історії науки постійно існує також і зворотній зв’язок: відомо, що філософські концепції значною мірою надихалися науковими знаннями. І це стосується не тільки античності, хоча така тенденція починається саме звідти, коли діяльність особливих груп людей і формування знань наукового типу сприйняли особливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх контекст. Нову контекстуальність формування і розвитку наукових знань визначало філософське мислення, що певною мірою заступило міфологічне і створило передумови подальшого розвитку опосередкованого, раціонального стилю мислення й пізнання, систематизації й узагальнення раніше отриманих знань. Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і філософія взагалі утворювали певну цілісність. Створені в той період філософські концепції були необхідною основою тих чи тих знань про природу або людину, передумовою обґрунтування, систематизації, доведення.

Насамперед, історія науки як соціогуманітарна дисципліна допомагає опанувати те інтелектуальне багатство, яке приховане товщами часу і зберігається в сучасному розвитку наукових знань як передумови, традиції і надбання. Конкретний історико-науковий матеріал, доповнений матеріалами історіографії та філософії науки, допомагає усвідомлювати внутрішні тенденції, закономірності розвитку наукових знань, дає змогу не лише фіксувати, що зроблено у науці, а й осмислювати, чому саме науковці та філософи минулого акцентували увагу на певних проблемах і завданнях.

Термін «історія науки», як правило, вживається в двох значеннях: для позначення реального процесу розвитку науки, а також для визначення тієї галузі знань, яка вивчає цей процес. В останньому випадку це є історіографія науки. Реальна історія науки виникла ще в ті часи, коли формувалися засади науки. Але як самостійна галузь знання і наукова дисципліна вона відносно молода: визнання її самостійного статусу відносять до останньої чверті ХІХ сторіччя, коли у Франції було відкрито першу кафедру історії науки.

У перших історико-наукових дослідженнях того часу були зроблені спроби визначити статус історії науки та її місце в системі наукових дисциплін. До них належить «Історія індуктивних наук» В. Уевела, де автор чітко зазначив, що історія індуктивних наук дає філософський огляд існуючого знання, а також підказує, як ефективніше спрямувати майбутні зусилля для розширення і доповнення цього запасу. Англійський історик Г. Бокль включив до «Історії цивілізації в Англії» огляд найважливіших філософських, фізичних, геологічних ідей, вважаючи їх найважливішими фрагментами розвитку англійської культури. Аналогічні історико- наукові огляди знання були зроблені французькими істориками Лавіссом і Рамбо, видатним ботаніком

ХІХ ст. А. Декандолем та іншими. Професіоналізація історії науки почала складатися лише наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Мистецтво історика науки полягало в тому, щоб реконструювати головні інтелектуальні традиції, теми і проблеми, характерні для тої чи тої дисципліни, і показати постійне оновлення конкретних наукових ідей у процесі полеміки з альтернативними підходами та ідеями. Саме такі підходи стали певними дослідницькими програмами в історії науки, що доповнюють одна одну.

Невизначеність статусу історії науки довгий час зумовлювала двоїстість положення історії науки та її методологічних засад. Як історична дисципліна вона мала орієнтуватися на закони історичного поступу, але з іншого боку, відчувала суттєвий вплив природничо-наукової методології. Так склалася еволюційна концепція історії науки. її запропонував А. Декандоль у праці «Історія науки і вчених за два століття» (1873). Вчений спирався на принципи еволюційної теорії Ч. Дарвіна, використав ідеї пристосування до умов зовнішнього середовища і спадковості в інтелектуальному розвитку особи, вплив внутрішніх та зовнішніх факторів (природних та соціальних). А. Декандоль розглянув науку як особливе явище і професію, спираючись на історичні факти, намагався з’ясувати залежність прогресу науки від соціальних, політичних, економічних та культурно-історичних факторів. Саме виходячи з таких підстав, вчений дійшов висновку, що вплив цих факторів змінюється у різні історичні епохи, тобто один і той самий період має свої особливості у розвитку науки в різних країнах. А. Декандоль дослідив зміни структури науки майже за два століття, чим і започаткував наукознавчий напрямок досліджень.

Першими розробленими у ХІХ ст. програмами були історико-наукові концепції позитивізму. Так, О. Конт започаткував тенденцію соціологічного дослідження в галузі історії науки, наголошував на зв’язку історії науки з соціологією та історією, а її методів - з природничими науками. О. Конт вважав соціальну історію наукових ідей єдиною справжньою історією науки, яка утворює історію цивілізації в цілому. Наслідком такого роду ідей стало обґрунтування О. Контом вимоги знайти і сформулювати єдині закони розвитку суспільства та історії науки. Отже, О. Конт започаткував спрямованість досліджень в історіографії від історії наукових ідей до визначення загальних законів розвитку суспільства в цілому. Також використав соціально-історичний підхід і прийшов до аналогічних висновків Г. Бокль, але відштовхувався він від загальної історії цивілізації.

Неможливо вивчати науку, вважав О. Конт, не знаючи її історії. На його думку, фізика може надати наукам філософський характер, а соціологія може сприяти загальній координації історії окремих наук, які не можливо зрозуміти без їх історії. Тому О. Конт протиставив історичний метод догматичному і наголошував, що історичний метод науки застосовується для молодих наук, оскільки вони ще не мають потужної бази фактичного матеріалу, а догматичний метод зручний у тих науках, які мають загальну систему. Оскільки при догматичному методі розглядаються окремі частини, що ізольовані одна від одної, тому лише історичний метод дає можливість познайомитись з походженням усіх відкриттів науки, що вивчаються, а також є єдиним шляхом раціональної інтерпретації наукового відкриття.

У застосуванні історичного методу, на думку

О. Конта, виникають деякі труднощі раціональної інтерпретації науки. Таке розуміння науки можливе лише тоді, коли історія науки неперервна, а оскільки вона складається з множини наукових відкриттів, то проміжки між ними заповнюються подіями соціального характеру. Тому кожне наукове відкриття має бути розглянуто як соціальне явище: повинні досліджуватися соціальні обставини, які супроводжують відкриття - економічні, політичні, психологічні тощо. Без такого розгляду історія будь-якої науки, наголошував О. Конт, є лише уявною історією, яка не має спільних рис зі справжньою історією науки, яка складає найважливішу частину історії суспільного розвитку людства. Зрозуміло, що соціальна наука означає у О. Конта, що спосіб організації наукових теорій, їх побудова, загальна систематизація наукових понять визначаються виключно особливостями духовного розвитку людства. Таким чином, з одного боку історія науки важлива як елемент історії суспільства в цілому, суттєвий і визначний, а з іншого - наука виступає як система взаємовідносин з іншими елементами в історії суспільства.

Виокремлення О. Контом догматичного та історичного методів привело до поступового поділу історії науки на історію ідей та соціальну історію науки. Саме на такій підставі в середині XX сторіччя сформувалися основні напрямки історико-наукових досліджень - екстерналізм та інтерналізм.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя спостерігається криза еволюціоністських уявлень в історіографії науки, яка була пов´язана з переглядом і новою постановкою й вирішенням проблем. Зокрема, уявлення про самостійне існування наукових ідей незалежно від соціальних факторів продовжує розвиватись. Ця теза в соціологічних інтерпретаціях розуміється таким чином, що соціум детермінує лише напрям і швидкість наукового розвитку, а також характер використаних результатів, а зміст наукових ідей незалежний від соціального контексту. Починає розроблятися тема науки як соціального інституту, а наука виступає як посередник між суспільством і змістовним аспектом наукових ідей. Ця змістовна сторона наукових ідей не може бути пояснена зовнішніми соціальними взаємодіями і тому історик науки має залишати такі зовнішні впливи за межами свого дослідження.

Історико-наукова концепція В. Уевела спирається на ідею циклів розвитку: підготовчий, індуктивний та слідування, які обов´язкові для всіх наук. У певні історичні періоди серед усіх наук виокремлюється одна, найбільш розвинена і сформована, значення якої виходить за межі її особистого предмету і вона дає свій метод для інших. Наприклад, в античності такою наукою була геометрія як наука про просторові відношення і форми, а лише через форму можливо було визначити і зрозуміти предмет та його сутність. В епоху Ньютона це стосувалося механіки. В. Уевел виділяє як головну другу епоху - індуктивну, в межах якої виробляються нові ідеї та поняття. Ця епоха, пов´язана з ім´ям Ньютона, яка пов´язана не лише з розвитком механіки та астрономії, а є поворотним моментом для науки в цілому. Крім того, змінюється спосіб мислення вчених, методи доведення та аргументації.

В. Уевел наполягав на поступовому, еволюційному характері розвитку науки, на противагу революціям та не очікуваним відкриттям, тому прагнув показати, що всі відкриття мають спрямований характер. На питання, що відбувається зі старою теорією після її заміни на нову, В.Уевел відповідає наступним чином: стара теорія завжди входить у нову тією долею істини, яку вона продовжує містити в собі.

Слід зауважити, що В. Уевелл, оцінює минулі події, виходячи із сучасних уявлень про науковість, тому давньогрецькі науки вважав недостатньо розвиненими і малоефективними через те, що знання були здобуті не індуктивним шляхом. Він зазначав, що антична філософія є лише підготовчою епохою для виникнення природознавства, оскільки навчила мислити. Епоху середньовіччя В. Уевел вважав епохою темряви і застою, і лише починаючи з Галілея, відроджується розвиток науки, але вже в якості справжньої науки, характерні особливості якої В.Уевел, намагається віднайти і в античності, і в середньовіччі. Історик прагнув показати особливості форми мислення в різні історичні епохи на прикладі античності, середньовіччя і сучасної науки. З іншого боку, він стверджував, що розвиток науки відбувається поступово, від одних узагальнень до інших.

Теоретичні та методологічні засади історико- наукових досліджень у першій третині ХХ ст. продовжував визначати позитивізм, одною з голових тез якого було вилучення з наукового знання філософського нашарування. Витіснення позитивізму з концепцій історії науки почалося з критики цієї тези, що привело до перегляду поняття наукового знання у зв’язку з процесами пояснення, інтерпретації. На думку сучасних історіографів науки, в історії науки значним є філософський елемент пояснення, характерний і для самої науки. Тому історіографія історії науки на одному зі своїх рівнів є своєрідною філософією історії науки. Проблема співвідношення історії та філософії науки на сьогодні є активно досліджуваною як серед науковців, так і серед філософів.

У 1925 році вийшла праця Е. Барта «Метафізичні основи сучасної фізичної науки. Історичний та критичний нарис», де автор наголосив на існуванні тісного зв’язку між науковим і філософським знанням. Е. Барт охарактеризував принаймні три випадки, коли вчений беззаперечно контактує зі сферою філософського знання: коли у нього формуються відповідні часу уявлення стосовно засад світоустрою; по-перше, коли вчений припускає існування такого світоустрою; по-друге, вчений припускає існування такого світо- устрою, який дозволить йому застосовувати ті методи, якими він користується у науково-дослідній діяльності; по-третє, коли вчений стикається з фундаментальними питаннями, які постають або у плині дослідження, або під впливом його ненаукових інтересів. В результаті, за Е.Бартом, якщо учений не був залучений до інтелектуально-філософських занять, то його роздуми щодо таких питань є неадекватними. Позитивістська позиція вченого щодо філософії обмежує його, не дозволяє осмислити філософські засади науки.

У своїй праці Е. Барт наголошує на тому, що історію науки неможливо зрозуміти не проаналізувавши її метафізичні основи. Отже, він один із перших серед істориків науки виступив проти позитивістської постановки історико-наукових проблем, намагаючись описати принципово новий тип теоретизування історіографії науки, розглядаючи союз науки та метафізики. На думку Е. Барта, інтелектуальна історія показує, що коли мислитель відкидає метафізику, він все одно використовує її поняття.

Е.Барт через взаємодію філософії та науки прагне довести, що природознавчі теорії, якими б абстрактними вони не були, обов’язково містять в собі людський елемент. Цей елемент виявляється під час вибору між різними способами інтерпретації світу. Е. Барт, вважає, що в науці існують будь-які мотиваційні принципи, які є загальними для всіх етапів її розвитку. По-перше, у всіх спробах пояснення природи виявляється одне загальне твердження, щодо існування у Всесвіті порядку, пізнання якого забезпечує людині владу і безпеку. По-друге, існує ще одне твердження, яке полягає в тому, що такі наукові пояснення повинні бути максимально економними. Він вважає, що в фізичні та соціальні наслідки наукової діяльності нероздільні, вони утворюють єдине ціле. Наука повністю розчинена в суспільстві, її основи, теорії, гіпотези цілком випливають із суспільних потреб будь-якого характеру. Способи використання науки розглядаються з точки зору можливості передбачення. Для Е. Барта взаємодія філософії та науки означала виявлення відношення наукового знання до соціального буття. Таким чином, він зводить закономірність існування науки до закономірностей існування суспільства, тому суспільні науки займають важливе місце в розвитку науки.

Лише у кінці ХІХ - початку ХХ ст. історики науки замислилися, що поряд з історією окремих наук, потрібно розробляти загальну історію науки. Дж. Сартон заклав основи нового напряму в історії науки, яке отримало назву культурно-історичного. Ідеї гуманізації науки представлені у концепції Дж. Сартона: він вважає, що кожному науковому знанню властивий гуманітарний характер, а взаємозв’язок науки та суспільства розглядає, відштовхуючись від проблеми взаємовідношення гуманітарного та природничо- наукового знання. Мова йде про поняття єдиної синтетичної історії науки, заснованого на синтезі гуманізму та природознавства, а історія природознавства можлива лише при умові наявності елементів гуманізму.

Дж. Сартон закликає філософів, істориків об’єднати свої зусилля для дослідження історії науки, незважаючи на їх протилежні погляди. Гуманізм виступає об’єднуючою силою-досягненням людини, інтеграцією, синтезом всіх зусиль, намаганням зрозуміти один одного. Отже, люди які отримали гуманітарну освіту, повинні отримати ще й природниче знання і вміти цінити науки, а ті, хто отримав природничу освіту, повинні мати ще й історичну освіту, яка допоможе їм дивитись не лише вперед, а й обертатися. Оскільки наука стрімко розвивається і вчені починають відігравати значну роль в суспільстві, то гуманізація знання є в інтересах цивілізації та прогресу науки.

На думку Дж. Сартона, знання за своєю природою двоїсте і звідси виростає двоїстість історії науки.

Перший тип історії науки абстрактний, тому, що увага сконцентрована на знанні, та в результаті отримуємо історію ідей. Історія ідей - це історія, яка вільна від впливу особистості вченого, соціального оточення та ін. В другому типі історії науки на першому місці - гуманітарні аспекти науки. Завдання історика науки полягає у поєднанні двох тенденцій. Гуманітарний аспект Дж. Сартон вбачає також і в технічному забезпеченні та його удосконаленні. Всі майбутні досягнення історії науки будуть замінені наступними новими кращими відкриттями. В цьому полягає перехідний характер історії науки. Зазначимо, що гуманізм науки, який притаманний природознавчому знанню і пізнанню світу людини, розуміється Дж. Сартоном з точки зору розгляду людини не лише як соціальної, але й біологічної істоти. Він порівнює процес розвитку науки з розвитком індивідуальної людини від молодшого віку до зрілого.

Історія науки не є простим переліченням відкриттів. її ціллю є «пояснення розвитку наукового духу, історії людської реакції на істину, історії поступового визначення істини, історії звільнення наших розумів від темряви і забобонів. Відкриття перехідні, оскільки вони швидко заміняються на кращі. Історик повинен не лише намагатися описати ці перехідні відкриття, а й знайти в науці те, що є вічним. Коли він це зробить, він дуже близько наблизиться до історії мистецтв... Основний обов´язок історика - оживити персоналії, а не перерахувати наукові досягнення. Відкриття можуть бути важливими, але персоналії - значущі» [1, с. 149-150]. Отже, вічність наукового знання полягає в його значущості в певний період історії людства, якщо до нашого часу воно є актуальним, тому вічне. Але поряд з цим більш важливим є вічність особистості вченого. Саме через особистість вченого відкриття набуває індивідуальності, унікальності та зберігається в історії науки. Хоча Дж. Сартон зазначає, що наука не може розвиватися в соціальному вакуумі, але на мотиваційному рівні наукове знання незалежне від соціального оточення.

Таким чином, аналізуючи основні ідеї історико- наукових досліджень ХІХ - початку ХХ сторіччя, треба зазначити, що існувала загальна тенденція та прагнення зробити історію науки точною, чіткою та відкрити закони, які будуть жорстко детермінувати розвиток науки. Дійсного розвитку історія науки досягла лише у середині ХХ ст. завдяки працям Олександра Койре. Історико-наукова концепція О.Койре у праці «Галілеєві етюди» будувалася на засадах ідеї революційного розвитку науки. Аналізуючи сутність наукової революції XVII ст., вчений закцентував увагу на процесі виникнення і формування нового наукового знання, який невідокремлений від його отримання, заглиблений і визначений відповідним стилем мислення історичної епохи, а відтак - невід´ємний від філософської проблематики. Таким чином, ідея єдності історії науки та філософії науки ввійшла у галузь активно обговорюваних питань як у філософському, так і в науковому співтоваристві.

О. Койре ввів у наукове дослідження ідею перерв- ності в історії наукового знання. «Розвиток наукової думки, - пише О. Койре, - вимагає певних соціальних умов. Наука не розвивається в порожнечі; вчені - це люди, їм потрібно жити, і, як говорив Аристотель, їм потрібне дозвілля. І щоб майновий клас чи його певна частка використовували своє дозвілля для наукових занять, а не для тисячі інших справ, якими вони могли б займатися, щоб серед них, а можливо і серед інших прошарків суспільства, володіння науковим знанням було бажаним і було оточене великою повагою. Лише маючи ці умови можливо створити наукові школи, без яких розвиток науки, говорячи жорстко, був неможливим (щоб наука розвивалась, потрібно її спочатку вивчити, а щоб її вивчити, потрібно щоб хтось її викладав; і навпаки, щоб навчати науці, потрібно, щоб хтось бажав її вивчати), і лише при цих умовах можливе формування середовища, яке відноситься до наукового знання з симпатією і розумінням, та виявляє інтерес до науки, підтримуючи морально спроби вченого і утворюючи публіку, до якої він може звернутись» [2, с. 125].

О. Койре вважає, що при аналізі історії науки історик повинен враховувати, що ціль науки - пізнати реальність, отримати істинне знання про дійсність. Отже, пізнання реальності такої, якою вона є незалежно від людини та її бажань, прагнення до більш істинного знання, - в цьому учений вбачає основний зміст наукового пошуку та вихідне положення для історика науки. О. Койре визнає, що існує зв´язок між науковою діяльністю, науковим знанням та практичною діяльністю і здоровим глуздом. На думку О. Койре, саме в фундаментальних поняттях і законах сучасної науки, які є зрозумілими завдяки входженню їх в певну систему уявлень та аксіом, полягає філософський характер наукового знання. «Історія наукової думки вчить нас, - пише О. Койре, - наступному: по-перше, наукова думка ніколи не була повністю відділена від філософської; по-друге, величезні наукові революції завжди закінчувались перебудовою чи зміною філософських концепцій; по-третє, наукова думка, я кажу про фізичні науки, не розвивається у вакуумі, але завжди знаходиться в оточенні ідей, фундаментальних принципів, аксіоматичних доведень, які, як завжди, розглядаються як ті, що належать філософії» [ 3, с. 132].

О. Койре наголошує на великому значенні спостереження та досвіду в новій науці, вважаючи їх однією із її характерних рис. Особливої уваги вчений надавав уявному експерименту. В результаті такого експерименту отримують абстрактно точні результати, які лежать в основі великих систем природничої філософії, таких, як системи Декарта, Ньютона, Галілея. Цей метод дуже плідний і допомагає зрозуміти реальність як відхилення від сучасної моделі, яку вона дає. У такий спосіб перехід від соціальної дійсності до науки та від фізичної реальності до науки відбувається за допомогою ланки, яка їх пов’язує - це уявний експеримент. Він є продовженням матеріального експерименту та виводить вченого із світу реальних об’єктів, що впливають на наші органи чуттів, у світ наукових понять.

О. Койре увів у історіографію науки ідею дискретності, яка існує у вигляді неперервного рухливого переходу від суспільства до науки та від фізичної реальності до науки. Кожен такий перехід відбувається як революційна трансформація за допомогою засобів пояснення чуттєво досяжного, багатогранного світу природи світом математичних абстракцій та понять. Ідея перервності науки виступає також і як перехід від однієї наукової теорії до іншої. Період XVI-XVII ст. О. Койре розглядав як час фундаментальних революційних трансформацій в історії наукової думки.

Твердження про те, що до ХІХ ст., коли починає формуватися історія науки як самостійна дисципліна, не були написані історико-наукові праці не відповідає дійсному розвитку історіографії науки. Проте тільки в ХІХ ст. була осмислена проблематика історико- наукових досліджень, власне історія науки почала розумітися чи як окремий розділ тої чи тої дисципліни, чи як розділ філософії, чи загальної історії культури. Специфіка предмету і завдань історії науки, особливість її дослідницьких програм, місце серед інших дисциплін залишалися предметом дискусій ще досить тривалий час. Саме у ХІХ сторіччі з’являються спеціальні дослідження, присвячені історії науки. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя, загострився інтерес до аналізу історії науки, а саме визначенню закономірностей її розвитку. Історія науки пройшла певні етапи розвитку. Протягом довгого часу основним типом історико- наукових досліджень був хронологічний опис наукових подій без спроб розкрити логіку розвитку, зрозуміти умови і фактори руху науки. Проте з часом ці роботи припинили задовольняти істориків науки, їм на заміну прийшли праці, в яких прослідкувався розвиток ідей і проблем в тій чи іншій галузі знання. І хоча з початку це був значний крок вперед у становленні історії науки як наукової дисципліни, пізніше з поля зору почала зникати людина, дослідник, в центрі уваги були ідеї, а не їх творець.

Можна підсумувати, що у розглядуваний період можна виділити особливості розширення проблематики історико-наукових досліджень. По-перше, посилюється увага до новітньої історії природознавства. Виникає нове завдання історико-наукового дослідження, що полягає не лише в описі досягнень науки в певний період, але й в розкритті того механізму, завдяки якому біли отриманні такі успіхи. Також більшу увагу викликають дослідження соціальної історії науки - генеза і розвиток науки та її галузей у зв’язку з розвитком суспільства, зміни соціальних функцій науки її місця і ролі в суспільстві тощо. В результаті розширення і поглиблення проблематики історію науки вже з середини ХХ сторіччя охоплює рух соціального і соціологічного дослідження. Розширення й поглиблення проблематики історико-науко- вих праць пов’язане також з включенням спеціального історико-наукового аналізу внутрішніх закономірностей розвитку наукового знання й логіко-теоретич- них проблем розвитку науки. Це торкається проблеми співвідношення періодів поступового розвитку і революцій в науці, факторів, умов і сутності процесу формування і зміни теорій тощо. Отже, особливості історико-наукових досліджень пов’язані з предметом історії науки, широтою її проблематики, а також з її особливим міждисциплінарним положенням в системі наук.

ЛІТЕРАТУРА

1. Маркова Л.А. Наука, история и историография XIX-XX вв. -М., Наука, 1987. -321 с.
2. Койре А. Очерки истории философской мысли. - М., Прогресс, 1984. - 379 с.
3. Там само.