Хоменко І. В.
доктор філософських наук, професор

Гаджиєв В. В.
студент

У статті робиться спроба окреслити поняття брехні як теми теорії аргументації, а також виявити особливості різновидів брехні, що використовують в різноманітних комунікативних ситуаціях.

За останній час спостерігається особливий інтерес до проблеми розуміння сутності брехні в різноманітних сферах діяльності людини. Причини актуальності цієї проблематики для сьогодення очевидні.

І вони, скоріше за все, знаходяться в практичній сфері, ніж теоретичній. Широке розповсюдження брехні в у сучасних комунікативних процесах (політична, рекламна аргументація, аргументація в ЗМІ, у між- особистісному спілкуванні) диктує нагальну необхідність вивчення цієї проблеми.

Яка дисципліна має займатися феноменом брехні? Хто професійно досліджує питання, яким чином люди брешуть? Відповідаючи на ці питання, приходиться констатувати той факт, що проблема брехні є міждисциплінарною. її вивчають у філософії, логіці, етиці, соціології, психології, лінгвістиці, політології, правознавстві, а також в інших галузях знання. Не випадково один з найвідоміших дослідників в царині психології брехні Пол Екман констатував: «Брехня настільки природна, що її без натяків, можна віднести майже до всіх сфер людської діяльності» [1, с. 18].

У зв’язку з цим у літературі обговорюються різноманітні аспекти брехні: моральні, правові, психологічні, логічні тощо. Дослідники намагаються співставити різні поняття із спільного синонімічного ланцюга (брехня, хиба, неправда, омана, обман, кривда тощо), порівняти їх з протилежними поняттями ( істина, правда, напівправда тощо) і таким чином виявити їхні особливості. Активно обговорюється проблема вербальних та невербальних характеристик брехні. Досліджується питання про те, чи є евфемізми, гіперболи, еліпсис, види та формули ввічливості, емфаза, іронія, слова-табу, антропорфізми тощо видами брехні. Значна частина досліджень присвячена детектору брехні: теорії побудови поліграфа й ефективності його застосування в різноманітних галузях практики, наприклад, при доведенні в суді. Перечень подібних проблем, що торкаються аналізуємого питання, можна було б продовжити далі.

При цьому, незважаючи на те, що поняття брехні активно обговорюється в літературі, на наш погляд, поки це мало сприяло виявленню її специфіки в різних галузях гуманітарного знання, а відповідно в різних сферах практичної та теоретичної діяльності людини.

У зв’язку з цим в цій статті робиться спроба, по-перше, окреслити поняття брехні як теми теорії аргументації, і, по-друге, виявити особливості різновидів брехні, що використовуються в різноманітних комунікативних ситуаціях.

Для розв’язання першого питання, перш за все, спробуємо виявити та порівняти суттєві характеристики категорії хиби в логіці та категорії брехні в теорії аргументації. (До речі, в російській мові застосовують одне слово «ложь» як в логіці, так і в теорії аргументації. Така ж сама ситуація і в англійській мові, тут застосовують слово «lie»).

Хиба в логіці - це характеристика висловлювання про об’єктивну, відсторонену від суб’єкта реальність. Це його логічна оцінка, яку в логіці співвідносять с іншою логічною оцінкою - «істиною». У самому загальному вигляді вважають, якщо висловлювання відображає положення справ, що має місце в дійсності, то воно істинне. Якщо - ні, то воно хибне. Тут працює кореспондентська теорія істини і, відповідно, кореспондентська теорія хиби.

Таким чином, з логічної точки зору будь-яке висловлювання, в якому викривлені факти, неправильно відображена дійсність, треба визнати хибним незалежно від того бажав суб’єкт збрехати чи ні. «Для судження характерно, що воно завжди є або істинним, або хибним об’єктивно, тобто незалежно від того, вважає його та чи інша людина істинним чи хибним» [2, с. 92].

Брехня в теорії аргументації на відміну від хиби в логіці є атрибутом каналу комунікації, про неї доречно говорити тільки стосовно світу людей, які спілкуються поміж собою і розуміють одне одного.

Кожний з учасників комунікації має своє уявлення про предмет обговорення, свою картину світу. Успішність спілкування багато в чому залежить від того, чи співпадають у комунікантів картини світу чи ні. Можна навіть стверджувати, що експліцитне, свідоме ототожнення картин світу в процесі спілкування є певною соціальною конвенцією, яку можна назвати нормою адекватності. При цьому мова йде не тільки про адекватний опис дійсності, але й про адекватне розуміння цієї дійсності в процесі спілкування комунікантами.

У зв’язку з цим дослідження брехні передбачає аналіз положень справ в картинах світу, сформованих у учасників комунікації. Свідоме порушення норми адекватності одним з комунікантів, в результаті чого у іншого учасника спілкування формується викривлена картина світу, і фіксує така категорія, як «брехня».

Таким чином, в теорії аргументації брехня - це вже не логічна оцінка, а певний вид інтеракції в процесі аргументації, спрямований на зміну картини світу співрозмовника.

Підсумуємо отримані результати щодо категорії хиби в логіці і категорії брехні в теорії аргументації в таблиці 1.

Таким чином, в логіці хибу розглядають як невідповідність змісту висловлювання дійсному положенню справ у світі. У теорії аргументації брехню можна визначити як інтеракцію, спрямовану на формування у співрозмовника викривленої картини світу.

Порівнюючи хибу і брехню, ми прийшли до певної дефініції поняття, що нас цікавить. Спробуємо ще уточнити його, розглянувши різні види брехні, що використовують у комунікативних процесах.

У спілкуванні комунікант може використовувати брехню несвідомо (неумисно) або свідомо (умисно). Суттєвою ознакою несвідомої (неумисної) брехні є відсутність у суб’єкта наміру викривити факти, обманути співрозмовника. У цьому випадку ми маємо справу з мимовільною фактичною хибністю повідомлення.

Вона може проявлятися, принаймні, у двох різновидах. По-перше, людина вірить в реальність існування чогось, але помиляється. У результаті вона бреше, сама того не усвідомлюючи. Це брехня на підставі помилки. Саме про таку брехню писав Жан-Жак Руссо: «Майте на увазі, що ніколи незнання не робить зла; згубне тільки помилкове уявлення про щось. Помиляються ж люди не тому, що не знають, а тому, що уявляють себе такими, що знають» [3].

По-друге, людина може брехати, не усвідомлюючи того, що повідомляє неправдиві відомості, в силу недоступності для неї певної інформації. При цьому вона сама, як правило, переконана в правдивості того, що промовляє. Це брехня на підставі неповного знання.

Несвідома (неумисна) брехня, на наш погляд, до теорії аргументації не має ніякого відношення. Предметом її дослідження є свідома (умисна) брехня. Вона має місце там, де виникає свідомий, умисний намір обманути співрозмовника. Така брехня багато в чому відповідає знаменитому визначенню брехні Августина Блаженого в трактаті «Проти брехні», написаному ще в 420 р. «Mendacium est enuntiatio cum voluntate falsum enuntiandi» («брехня - це сказане з бажанням збрехати») [4].

Порівняльний аналіз двох видів брехні, наведених вище, може бути підсумований в таблиці 2, де «брехня-1» - це несвідома (неумисна) брехня, а «брехня-2» - це свідома (умисна) брехня.

Тепер можна уточнити дефініцію брехні, яка була наведена вище. Брехня - це інтеракція, свідомо (умисно) спрямована на формування у співрозмовника викривленої картини світу. Саме така брехня і є предметом дослідження в теорії аргументації.

Визначивши поняття брехні, спробуємо тепер з’ясувати її різновиди. Ще Монтень в своїх «Дослідах», в главі ІХ «Про брехунів» писав з цього приводу: «Якщо брехня, подібно до істини, була б одноликою, наше положення було б значно легшим. Ми б вважали в такому випадку вірогідним протилежне тому, що говорить брехун. Але протилежність істині має сотні тисяч різновидів і не має границь» [1, с. 10].

Не претендуючи на розгляд сотні тисяч різновидів брехні, вирізнимо спочатку такі її різновиди, як брехню в явному вигляді і брехню в прихованому вигляді.

Брехня в явному вигляді завжди базується на свідомому намірі людини використати хибне твердження

як істинне. Вона являє умисне викривлення суб’єктом істини, яку він знає. Це умисна передача відомостей, які не відповідають дійсності. Така брехня завжди пов’язана з так/ні. її можна назвати «тотальною» брехнею. Саме про неї писав Августин в своєму трактаті: «Брехня завжди протиставлена істині як світло і темрява, набожність і безбожництво, справедливість і несправедливість, гріх і праве діло, розум і божевілля, життя і смерть» [4].

Можна розрізнити такі різновиди брехні в явному вигляді, як брехня з використанням хибного аргументу і брехня з використанням суб’єктивного аргументу.

У першому випадку в процесі аргументації суб’єкт свідомо використовує аргумент, хибність якого йому відома. За цією брехнею стоять фактично два висловлювання. Одне промовляє суб’єкт. При цьому він знає, що воно хибне. Його чує адресат. Друге твердження адресат не чує. Це висловлювання істинне. З точки зору мови істинне твердження повністю співпадає з хибним, за виключенням частки «не».

Приклад такої брехні наводить Х. Вайнріх: «Гітлер брехав так. Під час судетської кризи 1938 року, кидаючи ретроспективний погляд на свої переговори з британським прем’єром Чемберленом, Гітлер в своєму публічному виступі 26 вересня 1938 року говорив: «Я запевнив його в тому, що німецький народ не бажає нічого, крім миру. (...) Я запевнив його на майбутнє і повторюю тут, що - якщо ця проблема може бути розв’язана - для Німеччини не існує ніякої територіальної проблеми». Ми знаємо із документів сьогодні і могли дізнатися за тисячею ознак тоді, що Німеччина Гітлера не хотіла миру. Позаяк мало силу таємний припис генералітету від 30 травня 1938 року: «Моє непохитне рішення - в найближчий час військовими діями знищити Чехословаччину. (...) Відповідно до цього необхідно негайно почати підготовку. Хід історії показав, що рішення Гітлера дійсно було непохитним». [5, с. 75].

У другому випадку , хоча суб’єктивний аргумент і може бути хибним твердженням, проте при цьому суб’єкт знає, що адресат вважає його істинним. У цьому випадку брехню не вводять в картину світу іншої людини, а запозичають її у нього.

Наприклад, можливі такі ситуації. Суб’єкт звертається до адресата: «Ви говорите так і так. Не будемо сперечатися з приводу того, хибна чи істинна ваша точка зору. Але саме з неї випливає те, що я хочу доказати», або «Припустимо, що ваша точка зору правильна.». Суб’єкт може і не приховувати свої сумніви щодо позиції співрозмовника. Але якщо останній вважає її істинною, то він не може не погодитися і з істинністю точки зору суб’єкта.

Брехню не можна звести тільки до хибних вербальних тверджень. «Не кожна брехня є абсолютною брехнею, і не кожна брехня так відверто мерзотна, як ця. Проблеми брехні ніколи б не були magna quaestio, якщо б чорне та біле завжди однозначно розрізнялися. Існує напівхиба й існують ті малесенькі відхилення від істини, які, мабуть, саме тому і небезпечні, що їх важко розрізнити» [5, с. 76.]. У зв’язку з цим спробуємо розглянути інші різновиди брехні, які відрізняються від «тотальної», «абсолютної» брехні. Можна брехати, як це не звучить парадоксально, і за допомогою правди. У цьому випадку ми маємо справу з брехнею у прихованому вигляді.

Брехня у прихованому вигляді також базується на свідомому намірі суб’єкта створити у адресата хибне уявлення щодо предмета обговорення. Проте при цьому суб’єкт не викривляє факти, не використовує явно хибні аргументи. Суттєва характеристика цього різновиду брехні - повна відсутність хибних повідомлень, прямих викривлень істини. Суб’єкт бреше, промовляючи правду.

Успішна брехня такого типу звичайно базується на ефекті обманутого очікування. Адресат, враховуючи отриману правдиву інформацію, встановлює найбільш правдоподібні для нього причинно-наслід- кові зв’язки, а суб’єкт поступає так, що порушує його очікування. Адресат в цьому випадку сам є учасником обману. Він - жертва власних неадекватних висновків із отриманої вірогідної інформації.

Наведемо приклад. У Геродота є оповідання про те, як лідійський цар Крез запитав божество в Дельфах, чи треба йому розпочинати війну з Персією. Він отримав таку відповідь: «Якщо цар піде війною на Персію, то він знищить велике царство». Коли, розгромлений Крез, потрапивши у полон, звинуватив дельфійських жерців, що вони сказали неправду, жерці у відповідь заявили, що у війні дійсно знищене велике царство, але не Перське, а Лідійське.

Це ще раз свідчить про те, що брехня - не монологічний, а діалогічний феномен. Це не вплив суб’єкта на адресата, а їхня взаємодія, інтеракція. В узагальненому вигляді цю думку висловив ще у ХУІ сторіччі Папа Римський Павло IV: «Світ хоче бути обманутим, так нехай обманюється» [6, с. 252]. Йому вторить Гете: «Нас ніколи не обманюють, ми обманюємося самі» [3].

Можна вирізнити такі види брехні у прихованому вигляді: брехня за допомогою напівправди і брехня за допомогою правди.

Брехня за допомогою напівправди базується на неповноті інформації, що повідомляється адресату. Таку брехню ще можна назвати брехнею за допомогою замовчувань. її сутність полягає у тому, що суб’єкт повідомляє адресату напівправду з розрахунком на те, що він зробить з неї помилкові висновки.

Що мається на увазі під напівправдою? Повідомляючи деякі правдиві факти, обманщик свідомо (умисно) приховує інші, важливі для розуміння цілого. Така напівправда (неповна інформація) провокує адресата на хибні висновки з вірогідних фактів. У результаті цього відбувається викривлення його картини світу.

Наведемо приклад. «Арабський історик Аль- Мадаіні розповідає про те, як халіф Осман Ібн- Аффан взяв в облогу фортецю під назвою Тамісса. Після довгих переговорів з мешканцями фортеці був підписаний договір про здачу фортеці. У ньому крім інших пунктів була прийнята така умова «і жодної людини мусульмани не вб’ють, коли ввійдуть до фортеці». Мешканці зрозуміли цей пункт як обіцянку зберегти їхні життя. Халіф же вважав інакше. Після здачі фортеці Осман знищив усіх її захисників, залишивши в живих тільки одну людину, і стверджував у подальшому, що точно виконав умови договору» [7, с. 40].

У цьому випадку халіф не брехав, він просто надав неповну інформацію. Повна інформація повинна була б звучати так: «І жодної людини мусульмани не вб’ють, коли ввійдуть до фортеці, а усіх інших вб’ють». Але халіф сказав напівправду, приховавши від адресата відомості, необхідні для розуміння того, що відбудеться, коли здадуть фортецю. З цієї інформації мешканці самі зробили висновок, як виявилося у подальшому помилковий: якщо війська халіфа не вб’ють і однієї людини, то вони не вб’ють і інших мешканців фортеці.

Ще один приклад. Обговорюють питання про перехід від великих сільських господарств до сімейних ферм. Як аргумент наводять твердження, що в США 80% господарств - це сімейні ферми. Але при цьому нічого не говорять про те, що ці ферми виготовляють тільки 2 % сільськогосподарської продукції. Адресат може зробити з цієї неповної інформації хибний висновок, що сімейні ферми як раз і виготовляють більшу частину продукції.

Проте неправильно було б стверджувати, що будь-яка напівправда - брехня. Брехня має місце тільки там, де є свідомий намір суб’єкта приховати інформацію. Якщо людина відкрито визнає, що не може висловити все, що знає з приводу певного питання, то вона не бреше, а просто говорить неповну правду.

Ще одним різновидом брехні у прихованому вигляді є брехня за допомогою правди. У цьому випадку правда промовляється таким чином, що в неї важко повірити. В аргументації такий різновид брехні реалізується тоді, коли суб’єкт точно знає, що партнер не вірить йому і очікує від нього брехливе повідомлення.

У цьому випадку використовують прийом, який можна назвати «перебільшення правди». Наведемо приклад Пола Екмана. Він обговорює роман Джона Апдайка «Давай одружимося». «Коли Джері запитав Руф, з ким вона говорила по телефону, вона могла б відповісти таким чином: «О, я говорила з коханцем, він телефонує мені кожну годину. Оскільки ми займаємося з ним коханням по три рази на день, нам необхідно бути у постійному контакті, щоб домовлятися про зустрічі». Таке перебільшення правди загрожувало б остаточно зробити Джері посміховиськом у випадку подальших з’ясувань» [1, с. 29].

Розглянувши деякі різновиди брехні, спробуємо надати їхній когнітивний опис. Частіше за все, говорячи про брехню в спілкуванні, репрезентують її як певний мовний вираз. Проте, на наш погляд, було б досить просто витлумачувати брехню тільки як мовний вираз. Тим паче, що вище ми вже говорили про те, що брехня це завжди інтеракція.

Можна розрізнити такі компоненти брехні як інтеракції: мовленнєва дія, когнітивний стан суб’єкта, когнітивний стан адресата, аргументативна мета суб’єкта. Спираючись на це, розглянуті в статті різновиди брехні у явному вигляді можуть бути репрезентовані в таблиці 3.

Спираючись на вищенаведене, когнітивні схеми різновидів брехні, розглянуті в статті, мають такий вид.

Брехня з використанням хибного аргументу. Повідомляє (х, у, ~А) □ Знає (х, ~А) Не знає (у, ~А) Має намір (х, Думав (у, А)).

Брехня з використанням суб´єктивного аргументу.

Повідомляє (х, у, А) Знає (х, ~А) Вірить (у, А) Має намір (х, Думав (у, Вірить (х, А)).

Брехня з використанням напівправди.

Повідомляє (х, у, Г) Знає (х, Слідує (Г, В)) Не знає (у, Слідує (Г, В))

Має намір (х, Думав (у, Слідує (Г, С))).

Брехня з використанням правди.

Повідомляє (х, у, А) Знає (х, А) Вірить (у, ~А) Має намір (х, Думав (у, ~А)).

ЛІТЕРАТУРА

1. Экман П. Психология лжи / П. Экман. - СПб, 1999.
2. Горский Д.П. Логика / Д.П. Горский. - М., 1963. http:// www.aphorismos.ru
3. Augustin De mendacio (On lying) http:// www.newadvent. org
4. Вайнрих X. Лингвистика лжи. // Язык и моделирование социального взаимодействия. - Благовещенск, 1998. - С.44-87.
5. Знаков В.В. Западные и русские традиции в понимании лжи: размышления российского психолога над исследованиями Пола Экмана. // Пол Экман Психология лжи. - СПб, 1997. - С.243-268.
6. Щербатых Ю. Искусство обмана / Ю. Щербатых. - СПб, 1997.