Ящук Т. І.
доктор філософських наук, професор

Україна, як і деякі інші пострадянські суспільства, знаходиться в стані ідентифікаційного intermezzo. Знаходження «між» різними орієнтирами ідентичності виявляється тією територією, де не спрацьовують раціональні структури. Ірраціональне за таких умов суттєво впливає на формування ідентичності. Наслідком є інтенсивна активізація етнічних сценаріїв ідентичності.

І. Франко: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер. величезна дієва задача - відтворити українську націю, цілісний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя».

підсумовуючи аналіз стану дослідження проблем філософії історії в українській новітній філософсько- історичній літературі, І. Бойченко підійшов до цих проблем не тільки як новатор, але і з глибоким розумінням важливості їх вирішення для функціонування філософії історії та українського суспільства. Одночасно його дослідження виявило і складнощі їх дослідження. І. Бойченко спробував певним чином систематизувати й розглянути особливості тлумачень історії з позиції універсалістсько-лінійної та культурно-цивілізаційної парадигм. Особливість його позиції при розгляді цієї проблеми полягала в спробі поєднання онтологічного, теоретико- пізнавального та антропологічного підходів до аналізу історії. В центрі уваги І. Бойченка в дослідженні моделей історії знаходились питання розвитку української філософсько-історичної думки. Зокрема, І. Бойченко констатує, що в Україні тривалий час функціонував «традиційний, або класичний», тобто лінійно-механістичний, варіант інтерпретації історії. Але одночасно з цим варіантом існуюча некласична інтерпретація історії не розроблялася внаслідок різних причин. Через це дослідник цілком справедливо констатував обмеженість розуміння законів історії у нашій філософсько-історичній, соціально-філософській та філософсько-соціологічній літературі, котра до цього часу, в основному, залишається на ґрунті лінійного одновимірного підходу до історії.

пізнавальні можливості онтологічного, теоре- тико-пізнавального й антропологічного підходів

І.Бойченко застосовував при розгляді трьох методологічних стратегій інтерпретацій - класичної, некласичної та антропологічної. Причому антропологічний погляд на історичний процес в системі уявлень дослідника визначається як центральний і такий, що властивий як класичній, так і некласич- ній інтерпретаціям. Наголос робився на необхідності в процесі вивчення історії враховувати не тільки існування суспільства, але й буття людини, особистості.

прагнення подолати обмеженість традиційного підходу до тлумачення історії та її законів зумовило пошуки методологічних альтернатив.

Безпосередня альтернативність у дослідженнях законів історії нині набула форми протилежності класичному раціонально-детерміністичному й діахронному тлумаченню. «Тут у центрі уваги, - вважає І.Бойченко, - смисло-життєві, внутрішні закони, творцем, носієм і провідником яких у життя виступає людина» [1, с. 438]. Тому людиноцен- тризм - це наріжний закон історії, бо не історичний процес, «а, навпаки, саме буття людини є основою і формою вияву історичної реальності». Через це в антропологізмі «на перший план виходить тлумачення закону як обєктивного закону виникнення субєктивності» [1, с. 439].

Другим же за вагомістю в структурі законів історії І.Бойченко вважав «самопізнання й самоздійс- нення індивідуальної людської істоти» [1, с. 443]. Закон цей, на думку вченого, пояснює співвідношення свободи особи і суспільної необхідності, мікро- і макрокосму, суть самопізнання, горизонт актуалізованої сучасної та горизонт історичної свідомості тощо. Дослідження історичної свідомості, на його думку, набуло особливої актуальності в умовах сучасної України, яка знаходиться на перехресті свого історичного шляху, в умовах глибоких трансформацій всієї суспільної системи. Історія визнається конститутивним елементом нації; більш того, вимога збереження власної культурної і політичної особливості, що формулюється в умовах глобалізації, знаходить в історичній самосвідомості нації необхідну опору для позитивної інтеграції у світове співтовариство. Історична свідомість - інтегруюча сила, що дозволить згуртувати народи, не втрачаючи їхньої індивідуальності. Історія народу і є та загальна справу (res publica), що гуртує індивідів і створює національну самосвідомість.

Історія як ідеальна єдність збирає в собі частини суспільства і держави, розрізнені в безпосередній дійсності. Поза історичною свідомістю індивід не може «схопити» сутності тих складних суспільних (і культурних) відносин, у які він занурений - адже дійсність соціальних інститутів виходить за рамки примітивного «тут» і «тепер» і існує в часі.

Оскільки ми неодмінно повинні бути продуктами колишніх поколінь, то ми є в той же час продуктами і їх помилок, пристрастей і навіть злочинів, і неможливо абсолютно відірватися від цього ланцюга. Якщо навіть ми засуджуємо ці помилки і рахуємо себе від них вільними, то тим самим не усувається факт, що ми пов’язані з ними нашим походженням.

За минулим в культурі закріплені «високі значення». Історія тлумачиться як «наставниця життя», минуле суттєво впливає на формування ідентичності, оцінку тих чи інших явищ, мотивацію цивілізаційно- го вибору суспільства. Розмова про минуле, звернення до історичної пам’яті займає суттєве місце в публічних дискусіях, де професійні знання, які отримуються в процесі спеціальної підготовки, сусідять з викривленими уявленнями, які пропонують Що для нас історія України: усталена конструкція минулого, непорушного і незмінного у своїй минувшині, чи вона несе у собі можливість несподівано і в негаданих ракурсах проростати в сьогоденні, стаючи запитом, докором, уроком нам і прийдешнім поколінням? Кожен новий крок у соціо- культурному розвитку суспільства спонукає до визначення у ставленні стосовно своєї історії, того досвіду, що дістався нам у спадок від минулих поколінь.

Нині ми народжуємося як нація, як народ, починаємо усвідомлювати себе в етнічному багатоголоссі світу. Усе це неможливе без певної перспективи бачення, без оцінки історії, бо вона не чиясь, об’єктивно бездушна, а власна, переповнена емоціями, точками зору, білими, чорними, а то й кривавими плямами. Те, що Україна впродовж століть не мала, за де - якими винятками, свого погляду на власну історію, за останні роки обговорювалось часто. Але чи готові ми тепер не заангажовано подивитись і сприйняти свій історичний досвід? Чи здатні ми відродити нашу пам’ять, очистивши її від безпам’ятства та ідеологічного схематизму? Чи готові ми до сприйняття та засвоєння тієї історичної спадщини, що стала доступною в наш час? Як і раніше, ми прагнемо бути науково об’єктивними в осягненні нашої історії, але, як і колись, виходимо з певної заангажованості, хіба що оцінки поміняли на протилежні. Якщо раніше всьому доброму слід було завдячувати більшовикам, то тепер, навпаки, треба їх звинувачувати як носіїв зла. Зрозуміло, що це немає нічого спільного ні з т. зв. науковістю історії, ні з інтересами поступу незалежної України.

Та чи інша культура має в своєму розпорядженні набір певним чином організованих соціальних інститутів, в межах яких відбувається соціалізація, а отже і ідентифікація індивідів. Не можна при цьому стверджувати, що така організація соціальних інститутів безпроблемно працювала як часовий механізм впродовж століть, і криза ідентичності, про яку дуже активно говорять у наш час, є безпрецедентним явищем.

Коли мова йде про почуття ідентичності, то виділяють, перш за все такі її ознаки:

1. Це відчуття внутрішньої тотожності і інтегрованості у часі: дії в минулому і надії на майбутнє переживаються як такі, що пов’язані із самістю сьогоднішньою;

2. Відчуття внутрішньої тотожності і інтегрованості у просторі: людина сприймає себе всюди і скрізь, як цілісність, а всі свої дії і рішення розглядає не як випадкові, або ким-небудь нав’язані, а як внутрішньо обумовлені;

3. Ідентичність переживається серед значимих інших: взаємовідношення і ролі допомагають підтримці і розвитку відчуття інтегрованої, такої, що продовжується у часі, ідентичності.

Іншими словами, ідентичність розгортається одночасно як в просторово-часовому вимірі, так і в соціальному (або в світі значимих інших). При цьому слід зробити такі зауваження. По-перше, просторово-часовий вимір в даному контексті є також скоріше соціальним, аніж «фізичним», оскільки (повернемося до наведеного вище визначення), образ світу, що поділяється з іншими, передбачає і відповідний образ часу-простору. По-друге, звертаючись до згадуваного вище образу світу, слід наголосити на тому, що почуття ідентичності передбачає не лише цілісність людського Я в певному часово-просторовому континуумі, а й, з другого боку, цілісність (сталість?) цього самого континуума.

Проблема ідентичності вимагає достатньо жорстко розвести такі поняття або феномени як: національна і етнічна ідентичність, оскільки існує велика плутанина з використанням цих понять, причому, і в політичній, і в дослідницькій практиці.

Коли ми звертаємося до таких феноменів, як «етнічне» і «національне», то зустрічаємо два погляди на їх походження: один з них конституюється в межах безперервної лінійної часовості: спільнота починається від якоїсь орди, зграї, а потім в процесі «еволюції» стає тим, що ми називаємо сьогодні «нацією». Генеалогія поняття «етнос» має колоніальний відтінок, воно було введене для розрізнення «цивілізованих народів», «націй», які володіють державністю, і «диких народів», позбавлених етатизму європейського штибу, яких треба «просвітити», «розвивати», «піднімати до рівня цивілізації». Абсолютно загальноприйнятим вважається, що кожний етнос повинен дорости до нації, знайти державність, і тим самим вступити в «сім’ю цивілізованих народів».

Другий сценарій виходить з інших орієнтацій, наполягаючи на тому, що етнос і нація мають різну генеалогію, - передбачається, що вони виросли з різних зерен. І тому аналітика національної ідентичності і аналітика етнічної ідентичності просто не мають права бути тотожними, - за ними стоять різні конститутивні принципи та інституції. Під інституціями слід розуміти не тільки власне соціальні інститути, але і дискурсивні, символічні і т. п. інституції, різні практики і так далі.

Як відомо, в інтерпретації нації існують дві традиції, про першу вже сказано вище, а друга виходить з того, що нація зростає або з цивільного стану суспільства, або ж найжорсткішим чином зчіплюється з етнічним. Спочатку нація завжди народжується виключно на цивільній основі. Наприклад, США, і Франція демонструють функціонування нації на чисто цивільній складовій. Але тут виникає наступна проблема: якщо ми все-таки говоримо про ідентичність, про ту або іншу особу, людину, відносячи її до певної нації, - ми говоримо про культурні цінності, стереотипи, ідеї, вірування, звичаї і так далі, тобто про культуру, про Культуру з великої букви. Проте як тільки ми починаємо говорити про культуру в новоєвропейському значенні цього терміну, неминуче в наші міркування втягуються такі поняття як «держава», «суспільство», «людина взагалі», «маса», можливі тільки як ефекти дисциплінарних практик, що почали складатися в XVIII столітті. Подібні практики здійснюють збирання і легітимацію просторів, тіл і потоків інтенсивностей, конституювання інституцій часовості, відповідальних за конституювання ідентичностей, типів самосвідомості. Тому задача нації - концентрувати, розставляти в просторі, упорядковувати в часі, розташовувати індивідів в безперервному просторово- часовому розгортанні так, щоб як ефект виникало щось трансіндивідуальне. Слід зазначити, що ця модель виявилася явно проміжною. Нація опинилася в кризовій фазі, поступаючись місцем новим силам, які стали явними і значно посилилися після Другої світової війни. І якщо звернутися до сьогоднішньої феноменальності того, що ми називаємо нацією, то, швидше, має сенс говорити не про гомогенізуючу нормативність функціювання нації, а про варіації, модуляції єдиної структури, які безперервно перетікають з однієї форми в іншу.

Сучасна національна ідентичність конституюється вже спочатку готовими продуктами і зібраними частинами. Нація відтепер дисперсивна, розпилена, не втрачаючи при цьому своєї владної інтенсивності. І тут ми стикаємося з деяким парадоксом. З одного боку, є щось принципово трансіндивідуальне, що звичайно називають національною культурою, цінностями, ідеями і т.п. А з іншого - ідентичність, завдяки якій ми кваліфікуємо ту або іншу людину як українця, росіянина, француза, китайця і так далі, тобто життєві світи індивідів. Але між чистими формами, ідеями або цінностями культури нації і цими життєвими світами існує зазор, який містить в собі, мабуть, сама істота феномена «нації». Найцікавіше відбувається в зазорі між цими двома розмірностями, Я як подією, яка володіє унікальним життям і так далі, і цими чистими формами. Як здійснюється ця зв´язка, чому вона постійно поновлюється?

Якщо ми говоримо про націю, то вона спрацьовує, власне кажучи, на основі матриць, які склалися до початку XVIII століття. Але щоб втягнути Я, індивіда в ситуацію нації, грубо кажучи, потрібна якась дуже могутня машина інтенсивності, якісь дивні процеси, які нераціональні по своїй суті. І ось цю функцію виконували дуже різні речі. Формування американської нації відбувалось під впливом релігійної міграції, або як вони самі називають, конвенціональної церкви, конвенціонального християнства. Імпульс збірки нації був чисто релігійним, і релігійний простір був еквівалентом простору цивільного суспільства. Якщо узяти ситуацію у Франції в 1789, то там був могутній процес деструкції, руйнування існуючих соціальних світів і встановлення як соціального еталону світу третього стану, тобто третій стан узяв на себе функції заміщення всього людства. Інакше кажучи, ідентичність бюргерського стану висунула жорстко і безапеляційно домагання на роль ідентичності «людини взагалі». Але треба визнати, що це було дуже могутньою і інтенсивною подією, яка радикально трансформувала всю соціальну топологію і ввела нові соціально-екзистенціальні стратегії, що базуються на «природності» прав і предикатів індивіда. При цьому індивід знаходив вельми істотний виграш, - він опинявся в ситуації відповідності з світом, в ситуації невід’ємної і нерозривної зв’язаності з ним. Але «цивільне суспільство», «суспільство грома- дян», конституйоване принципом «буття-з» [Mitsein], «буття-з іншим» [Miteinandersein], яке позначили у формі «буття-для-Іншого», тобто як «народ», «маса», або, як писав М. Гайдеґґер, «das Man», - безлике, анонімне «Воно».

В обох випадках, і американському, і фран - цузькому, конституювання національної ідентичності відбувалося в межах «цивільного» прочитання нації, як еквівалента «суспільства», «народу». Але вже на початку першого десятиріччя XIX століття, можливо, дещо раніше, почався новий процес - етнізація нації. Його знаком стали «Промови до німецької нації» Фіхте ( Die Reden an die deutsche Nation). Характерно, що Фіхте говорить саме про «націю» [die Nation], а не про «народ» [das Volk]. «Промови» є концептуальною програмою створення німецької нації або нації в Німеччині, але вже на етнічній основі. І тут ми потрапляємо в пастку: нація як цивільний стан і нація як етнізоване утворення для нас стають невиразними. Фіхте був тільки початком. І вже в двадцятих роках XIX століття цей процес став розгортатися в загальноєвропейському масштабі.

Етнізація нації приводить до дуже дивних речей, абсолютно нераціональних. Звичайно ж, націю ще якось можна раціоналізувати, можна якось раціонально пояснити. Більш менш зрозуміло, що значить належати до тієї чи іншої нації як цивільного утворення - є правова система, культурні і етатист- ські інституції і інше, тобто те, що розташовується, принаймні, на поверхні, в раціональній і в той же час трансіндивидуальній розмірності. Але етнізація вводить до встановлення нації радикально інший принцип, якщо скористатися терміном Канта, то можна сказати, «відчуття задоволення і незадоволення» або як ще говорить Кант, «відчуття життя», те, що розташовується по той бік раціональності, свідомості, тобто принципово несвідоме.

Устрій ідентичності. яка зв´язує Я з комуналь- ністю не стільки завдяки жорстко раціональним, дисциплінарним технікам і супутньому їм здоровому глузду, скільки за допомогою «загального відчуття», що розташувалося за межами будь-якого здорового глузду.).

Слід пям’ятати, що етнічність завжди обертається навколо особливого роду думок без понять, тобто, навколо точки, яку можна визначити як симуляції розуму, тому ніякої понятійності не варто шукати в розгортанні стратегій етнізації. Конституювання і відтворювання етнічної спільності, відповідно, здійснюється не за рахунок раціональних принципів, а пов’язано з відчуттям, тому-то і етнічне виключення, відторгнення відбувається не на рівні ідеологем або повсякденної свідомості, а саме в розмірності цього відчуття.

В нашій пострадянській ситуації, коли зруйновано час, який давав ідентичність, люди потрапляють в дивні метастабільні стани: я не знаю, хто я такий, і у мене немає машини ідентифікації, я не можу зрозуміти, що відбувається. Все змішується, і одне перетікає в інше, хай навіть саме немислиме: банкір - це бандит, бандит - це банкір, і це нормально. Одне легко перетікає в інше. І все це зв’язано з тим, що злам машин ідентичності і ідентифікації приводить до дивного стану: у нас немає «зовнішніх» інституційних, дисциплінарних структур, які підтверджували б ту або іншу форму ідентичності, або ж стає все більш явним свого роду параноїдальне замикання «об’єктивної», інституційної реальності на саму себе, звідси все більш знеособлені «інститути», байдужі до життя і «життєвого відчуття» Я. І в цій ситуації розпаду і замикання інституцій раціональності на поверхню спливає розколена соціальна дійсність з дисциплінарними практиками, що розпалися, нормалізації свідомості, а тим самим ідентичності і ідентифікації в цілому. В результаті Україна, як і деякі інші пострадянські суспільства знаходиться в стані ідентифікаційного intermezzo. Знаходження «між» різними орієнтирами ідентичності виявляється тією територією, сегментом, де не спрацьовують раціональні структури і де ірраціональне, хоч би і в масці раціональності, здорового глузду, утверджує свої права. Це і є умовою можливості інтенсивної активізації саме як домінуючих етнічних сценаріїв ідентичності.

Українська політична і інтелектуальна еліта до цих пір не може прийти до згоди щодо бажаного майбутнього країни. Тому вона продовжує без - компромісно сперечатися і про минуле, пропонуючи публіці його різні і несумісні образи. В очах одних воно світле і заслуговує реставрації, в очах їх опонентів - негативне, що підлягає не відродженню, а забуттю.

Отримання європейської ідентичності в пострадянській Україні є не розрив з минулим, не початок нового циклу з нульової історичної відмітки, а відновлення наступного зв’язку з цілком певною і виразно позначеною тенденцією. Труднощі реалізації ліберально-демократичного проекту в Україні сьогодні обумовлені не стільки її культурно-типологічними відмінностями від Заходу, скільки стадіальним відставанням від нього при не - принциповості відмінностей, що збереглися. В тій міській культурі, яка формувалась на рубежі ХІХ- ХХ ст. немає тих бар’єрів, які блокували європеїзацію і її розповсюдження на народну більшість. Якщо ж привабливість ліберально-демократичного проекту кінця XX століття потьмяніла в сідомості частини населення, то причини треба шукати не стільки в «неготовності народу», скільки в особливостях пострадянської еліти. Адже реалізація політичного проекту, орієнтованого не просто на демонтаж комуністичного режиму і планової економіки, а на утвердження ліберально-демократичної правової державності, в пострадянській Україні не була послідовною і неперервною. Різкий поворот від комуністичного одержавлення до легітимації приватних і групових інтересів не супроводився, як і на початку XX століття, злагодженим рухом до усвідомлення загального інтересу не як їх альтернативи, а як їх рівнодіючої. В результаті трансформаційні процеси уповільнюються, а в деяких моментах і мають тенденцію зворотнього руху.

Наслідком розпаду ідеології є надзвичайно швидка динаміка цінностей, які часто є реконструкцією зі зміною знака стереотипів старого мислення і старих цінностей, з’являються групи людей зі зруйнованими системами цінностей, які нічим не замінені. Наслідком цих явищ є розпад соціальних зв’язків і руйнування соціальних суб’єктів, криза особистих ціннісних орієнтацій, втрата ідентичності. В цих умовах виникає спокуса «побудувати» якісно нову ідеологію, засновану чи на «національній ідеї» як функціонально конститутивній, чи ідеологію «відродження»; «розбудови держави» та ін.. або створити нову наукову модель, в основі якої ідея модернізації суспільства за апробованими на Заході зразками. При цьому ідеологічна свідомість найчастіше і дотепер спирається на застарілі поняття, а тому наповнена старими ментальними схемами, часом зводиться до наклеювання старих ідеологічних ярликів, проголошення старих політичних заклинань.

І це характерно не тільки для ліворадикальних рухів: Багато нових «правих« перейняли у своїх супротивників не тільки руйнівну політичну риторику, але і більшовицьку прямолінійність у поглядах на сучасне суспільство і на шляхи його ринково- демократичного реформування. Це, наприклад, характерно для позиції лібералів, що відкидають колишній радянський модернізаційний досвід, але на ділі реалізують характерний для радянської епохи тип модернізації навздогін.

Складність проблеми визначення специфіки ідентичності нашого суспільства обумовлена і тим, що пострадянське суспільство - це суспільство без традицій, а значить - без набору значень, що забезпечують зв´язок з минулим. Що є наша історія, слава, чим пишатися, чого соромитися? Суспільство з традиціями не потребує нагадувань про це - воно усвідомлює свою культурну безперервність і має відповіді на подібні питання. Ця самосвідомість не завжди укладається в логічно прояснені категорії, але присутня і у окремих членів суспільства, і у суспільства в цілому. Реалії українського суспільства демонструють широкий спектр позицій - від жорсткого протистояння окремих груп до розгубленості і ціннісної невизначеності «мовчазної більшості» - в тих випадках, коли мова йде про найбільш гострі і неоднозначні ситуації минулого, зокрема, голодомор початку 30-х років ХХ ст., ставлення до діяльності ОУН- УПА, оцінка радянського періоду історії України, та ін.

Семантичне спустошення найважливіших по ціннісній навантаженості слів відображає ломку норм і ціннісних структур.

Існує достатньо тісний зв’язок між принципами інституційної організації і реагування, з одного боку, і фундаментальними культурними орієнтаціями - з іншого. Врахування цих зв’язків дозволяє більш конкретно визначити інституційні наслідки для забезпечення соціального порядку, що виникають з напруженості, що існує між організаційним рівнем суспільного розподілу праці і проблемою загально- значущого визнання соціального порядку. Ця проблема особливо гостро виявляється в умовах сучасного українського суспільства, де в процесі швидких соціальних змін інституціоналізація здійснюється як проект, зміст якого запозичений з іншого суспільно-історичного досвіду, і більшість інституцій почасти привнесені ззовні, а не обумовлені власними символічними чинниками. Невідповідність інституційних форм і досвіду, втіленого в символічних змістах, веде до непослідовності і різ- носпрямованості у виборі загальнонаціональних цілей, зайвої персоніфікації політичних платформ, виявленні в політичному житті значної ваги традиційного і харизматичного варіантів легітимації влади.

Забезпечення порядку, що створив би передумови успішного просування країни в напрямку демократизації і економічного розвитку, передбачає визначення його основоположних норм або параметрів. Такі основоположні норми символічно структу- рують середовище, обумовлюючи характер вирішення проблем, що виникають в процесі соціальної взаємодії. Вони забезпечують деяку передбаченість соціальної взаємодії в довгостроковій перспективі і надають певної загальнозначимості ухвалюваним рішенням при всіх суперечностях суспільного життя в сучасній Україні.

До найважливіших різновидів основоположних норм соціальної взаємодії, що встановлюють природу і об’єм переддоговірних і легітимуючих характеристик соціального життя, за допомогою яких вирішуються проблеми соціального порядку слід, перш за все, віднести наявність загального задуму, згоди щодо спільної мети, яка б визначала зміст і значення взаємодії або колективної діяльності, ряд конкретних потреб разом з їх відносним значенням. Важливими є також загальноприйнятні критерії регулювання доступу до влади і її використання в різних соціальних формах і інституційних сферах.

Наявна ситуація вимагає також критичного аналізу системи моральних принципів і цінностей, а також вироблення теоретичних підходів до обґрунтування їхньої зміни, оскільки вирішення задач, що постають перед українським суспільством, можливо тільки на основі спільності етичних практик, спільного розуміння загального блага і уявлень про справедливість. Без такого розуміння, заснованого, з одного боку, на рівності учасників суспільного діалогу, що забезпечують взаємну довіру, з іншого боку, на визнанні наявних розходжень, неможливо спільне продуктивне просування в обраному напрямку.

Коли мова йде про вплив в умовах сучасної України символічних чинників на інституційні, слід враховувати ті особливості ментальності, які укорінені в пластах історичного досвіду, тяглість якого не обмежується лише радянським періодом, а має більш глибоке коріння. В суспільній свідомості досить помітна присутність постійної надії на владу, на те, що вона зробить якісь дії, які полегшать життя і корінним чином змінять ситуацію, присутня упевненість, що влада є абсолютним началом, від якого залежить все. Надія на владу закономірно змінюється розчаруванням, розчарування - новою надією. До речі, і надії, і розчарування в основним пов’язані з першою особою, яка хоч і позбавлена тепер сакрального статусу, що принципово міняє ситуацію у порівнянні з часами докомуністичного і комуністичного самодержавства. Але, тим не менше, населення в масі своїй продовжує сприймати першу особу як відповідальну за все, що відбувається в країні, орієнтується в своєму виборі на харизматичного лідера, з яким пов»язує свої сподівання на швидкі позитивні зміни.

Нині немає недоліку в різних проектах нової ідеології, проте практично всі вони грішать умоглядністю побудов, або того більш - абсолютизацією власної соціальної (партійної, релігійної, національної) позиції. І навіть у тому випадку, коли автори, тільки намітивши контури майбутньої національної ідеології, прагнуть ураховувати поліфонічність соціальних інтересів і форм існування різних груп, що становлять українське пострадянське суспільство, вони реалізують в своїх побудовах етацентристський підхід. Ета- центризм, поза сумнівом, є відгомоном тієї епохи, коли соціально-політичні науки були зайняті теоретичним спогляданням (і легітимізацією) тієї ролі, яку радянська держава грала в становленні способу життя людей. Етацентризм, як теоретико-методологічний принцип, успадковував всі нині очевидні недоліки класичної соціальної теорії, особливі три її гріхи, що найбільш виразно утілилися в марксизмі: економізм, інституціоналізм і спекулятивність теоретичних побудов. Сьогодні, коли роль держави в суспільстві очевидним чином змінилася, значно зросла потреба в адекватному описі соціальних процесів, що відбуваються, назріла необхідність рішучого оновлення теоретичних підходів до вивчення явищ соці- оструктуроутворюючого характеру.

Якщо спробувати виділити основні напрями трансформації історичної свідомості в пострадянській Україні, то очевидними є наступні. Сформувався на основі нових соціально-економічних і політичних реалій ліберальний трансформаційний варіант, в основі якого бачення перспективи як шляху до

політичної нації з модерним типом історичної свідомості, що тяжіє до цінностей відкритого суспільства, входження в загальноєвропейський культурно- цивілізаійний простір, шукає в своєму минулому досвіді те, що свідчить про наявність в ньому споріднених з загальноєвропейським історичним контекстом компонентів. Умовно цей шлях маркірується як «європейський вибір», хоча прихильники цього вибору часто демонструють рудименти «радянської» історичної свдомості. Близькими до цього напряму є погляди колишніх «шестидесятників», які еволюціонували в бік соціал-демократичної ідеології як однієї з течій європейського модерну і в баченні минулого схильні до вибіркового підходу в оцінках окремих явищ. Вони є прихильниками такого варіанту трансформації історичної свідомості, яка б зберегла в пам’яті наступних поколінь позитивний досвід соціалістичного будівництва, забезпечила реалізацію соціалістичного варіанту соціальної справедливості, гарантом якої має бути соціальна держава.

Особливе місце в мозаїці історичної свідомості сучасного українського суспільства належить націоналістично налаштованим верствам. Слід зазначити, що носії цих поглядів, як правило, є виразниками скоріше традиціоналістського світогляду, витоки якого слід шукати в етнічній свідомості. З приводу само- ідентифікації можна сказати наступне. Від етнічності ми позбутися не можемо, із дуже простої причини: це на рівні несвідомого, на рівні тіла. Інше питання, якщо ми намагаємося самостверджуватися в цій зоні, це жахливо, тому що самоутвердження і орієнтація на виключно етнічну, національну ідентичність - це ситуація смерті для Я. Залишається тільки «Ми», і «Воно», щось безособове і комунальне. Будь-яка ідентичність - це взагалі-то прекрасне алібі: «Ми, росіяни, маємо тисячолітню культуру, яка внесла внесок в світову культуру». Я - росіянин, я при цій культурі, хай я нічого не читав і нічого не знаю, але я миттєво завдяки цій ідентичності виявляюся, «властивим» цій культурі. А з другого боку, ідентичність завжди дає відповіді, накладаючи заборону на питання, тому я завжди знаю, як треба жити, не треба думати, є традиції предків, і цього достатньо. І потім, етнізація національного - це жахливо. Тому що люди беруть на себе право з´ясовувати хто є Я. Якщо вони знають, хто такий істинний росіянин, вони говорять: «Ось повинен жити так, мислити так і так далі». Вони за мене вирішують, вони роботу цю вже зробили.

Ідеологічне обгрунтування цієї позиції можна віднайти в тій традиції, яка представлена різними версіями націоналізму галицького зразка. Загострюючи увагу на галичанських коренях цієї традиції слід взяти до уваги, що в період формування її засад в Галичині були необхідні для цього передумови: українське населення цього регіону в більшості своїй, включно з елітами, було носієм традиційного, домодерного історичного досвіду, як і досвіду іноземного національного пригноблення. Для сучасних ідеологів цього світогляду сутність історичного шляху України українсько - імперське протиборство. В межах цього сегменту історичної свідомості сучасного українського суспільства були сформовані як моделі розвитку незалежної України концепти відродження та державотворення, що орієнтували на національно - етнічний варіант української державності, особливий статус титульної нації, а в радикальному варіанті - визнання домінації титульної нації над меншинами, утвердження домінування у всіх сферах життя, в тому числі і в культурі, української мови, навіть шляхом примусу, відродження традиційної культури, та чи інша міра русофобії, пошук зовнішнього ворога для пояснення трагічності української історії, апологетика українського села як носія національної традиції і національної автентичності, колиски українства і т. п.

Досить значне поширення в суспільстві, особливо в середовищі старших поколінь, має радянська свідомість з усіма притаманними їй рисами, що виражаються з тією чи іншою мірою радикальності. Для носіїв цієї традиції характерна позитивна оцінка радянського минулого, яке оцінюється з позиції пієтету перед могутністю і особливою роллю у світі СРСР, неприйняття негативних оцінок то - талітарного режиму, прагнення до «жорсткого порядку», який асоціюється з постаттю Сталіна. В останні роки характерним для цієї верстви населення є посилення антиамериканізму, заперечення європейського вибору, нагнітання імперської демагогії про «націоналістичну небезпеку», орієнтація на зближення з Росією, причому аргументація такої позиції спирається не на раціональні аргументи, а має емоційне забарвлення і виражається в таких поняттях, наприклад, як «братські слов’янські народи» (маються на увазі чомусь лише російський і білоруський), «братські стосунки» як форма взаємин між державами тощо. Носіями подібних поглядів є люди, які мають проблеми з визначенням своєї національної чи культурної ідентичності, які скоріше визначають себе як «радянських». Вони, як правило, важко пристосовуються до сучасних соціально - економічних реалій, навіть часто відторгають їх, шукаючи духовного прихистку в радянському минулому, для них далекими є цінності модерної національної культури, вони зорієнтовані на сприйняття російської масової культури.

Подолання негативних явищ в трансформації історичної свідомості в Україні як умова консолідації української модерної нації можливе лише на шляхах загальнонаціонального відкритого публічного дискурсу з історичних питань. Сьогодні можна спостерігати скоріше поборювання носіїв різних течій, не здатних почути один одного. Подолання суперечності у рівні консолідації соціальної і культурної спільнот України. Створення культурних передумов трансформаційних процесів передбачає перш за все формування на сучасній основі всіх складових історичної свідомості (нових національних міфів, які б говорили про той ідеальний образ нації, до якого треба прагнути наукової, не- ідеологізованої історіограії, яка б забезпечила повноту і достовірність картини національної історії, сучасної філософсько - історичної теорії. Особлива роль належить мистецтву, високопрофесійній, національній масовій культурі, яка б відповідала запитам сучасної молоді тощо). Інституційні по - хідні від основоположних норм соціальної взаємодії можуть підтримуватися тільки постільки, по - скільки еліти, що є активними партнерами в таких коаліціях, здатні утримувати контроль над цим процесом. Але такий контроль в якій-небудь соціальній взаємодії не дається наперед і не є забезпеченим. Фактично сама інституціоналізація основоположних норм - особливо на макросоці- альному рівні - створює потенціал для конфліктів, напруженості і змін. Особливу складність у розв’язанні конфліктів породжує та обставина, що мова соціального діалогу не має в нашому суспільстві скільки-небудь виразної традиції. Майже відсутня традиція публічного дискурсу з найважливіших життєвозначимих суспільних проблем. Створення такої традиції -справа наукових, культурних, політичних еліт. Мова соціального діалогу не виникає сама собою. Вона конструюється, створюється з урахуванням результатів соціального аналізу і далі коректується за рахунок зворотного зв’язку із змінним соціумом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойченко І.В. Філософія історії. - К.: Знання, 2000.
2. Там само.
3. Там само.