Хилько М. І.
доктор філософських наук, професор

Проаналізовано концептуальні засади зумовленості політизації екології й екологізації політики.

Об’єктивність та суперечність економічних й екологічних інтересів суспільства. П рирода первісно була заданою умовою життя людини. Своїм втручанням остання, не тільки руйнувала, а й облагороджувала природне середовище. Проте, «олюднюючи природу», людина довела її до стану деградації, подекуди - кризи і катастрофи, коли господарська діяльність набула планетарного розмаху і виробничі процеси зрівнялись за інтенсивністю з природними. Зараз потрібні значні зусилля для збереження природи, усунення джерел її деградації, що в свою чергу вимагає повного переосмислення принципів, методів та інфраструктури і навіть мети господарювання [1, с.59].

Усього за сто років до того, як заговорили про екологічну кризу, з´явився термін «екологія», авторство якого належить Е.Геккелю. Дане ним визначення розділило долю самої екології: ніхто, крім вузького кола спеціалістів, не виявив до нього інтересу. Тепер про це визначення часто згадують, коли екологія переросла межі біології, і коли на роль «головної» дисципліни в ній стали претендувати географія, соціологія і навіть філософія, коли виросли такі гілки, як соціальна екологія і екологія людини, з´явилися такі екзотичні поняття як «екологія культури» і «моральна екологія» [2, с.22]. Таке широке розгалуження древа екології має одну-єдину причину: від цього напрямку наукових досліджень залежить доля людини, яка досить довго, з того часу, як вона забула природні інстинкти і навички первісного стану, вважає себе вільною від екологічних залежностей і, взагалі, від природи, що зазнає нескінченних переробок і перетворень.

Визначення Е. Геккелем екології, датоване 1866 р., таке: «Під екологією ми розуміємо науки про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує загальні відношення тварин як до їхнього неорганічного, так і до їхнього органічного середовища, їхні дружні і ворожі відносини з іншими тваринами і рослинами, з якими вони вступають у прямі чи непрямі контакти, або, одним словом, усі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін позначив як боротьбу за існування» [3, с. 413].

Абстрагуючись від елементів архаїки у цьому визначенні й констатації «заплутаних», до цих пір цілого комплексу зв´язків і явищ (і в цьому розумінні визначення Е.Геккеля не застаріло) ми можемо не помітити передусім звернення саме до «економії». Проте, геккелівська акцентація саме на економію не є випадковою, адже природокористування завжди і досить жорстко детермінується економічним розвитком суспільства.

Екологічні й економічні інтереси суспільства об´єктивні: між ними є як єдність, так і протилежність. Вони єдині, оскільки необхідно забезпечувати матеріальний добробут людей, але протилежні за змістом, метою і методами їх досягнення. Екологічні інтереси грунтуються на біологічних законах розвитку, їх мета - забезпечити якість навколишнього середовища. Без цієї умови людина просто не може вижити як біологічна істота. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитку суспільства, і їх основна мета - задоволення матеріальних потреб людини шляхом експлуатації природних ресурсів. Слід також враховувати, що екологічні аспекти обов´язково присутні в усіх великомасштабних економічних заходах, і навіть тоді, коли вони не усвідомлюються.

Суперечності між економічними потребами суспільства і можливостями навколишнього середовища компенсувати втрати, яких завдає втручання людини, іноді досягають значної гостроти і можуть бути розв´язані лише на шляхах оптимізації природокористування, зменшення антропогенного тиску на природу. Природа вже не в змозі нейтралізувати результати господарської діяльності суспільства.

До сьогодні в усьому світі (Україна теж не виключення) господарська діяльність здійснюється головним чином за рахунок природи і майбутніх поколінь. «Екологія, - стверджує М.Кисельов, - і нині розглядається як альтернатива економіці, як чинник гальмування соціально-економічного розвитку. Майже в усіх країнах світу організаційно і концептуально розведені природокористування та природоохоронна діяльність. Одні відомства нещадно експлуатують природу, а інші - нечисленні і маловпливові - займаються її захистом. Схоже, що наша економічна наука і тепер виходить... з тези про невичерпність природних ресурсів і безмежність просторів» [4, с. 21].

Драматичні колізії, що виникають у сучасній приро- доперетворюючій діяльності людини, безумовно, призводять до переосмислення змісту взаємин людини з її природним оточенням і радикальних змін у методології наукового пізнання. Екологічна ситуація, яка склалася у світі, особливо в нашій країні, потребує наведення мостів між екологією як теорією поведінки людини в сучасному світі (С. Шварц) та природокористуванням. Внаслідок цього екологія дещо втрачає свою академічність (а вона також потрібна як гарант високого рівня теоретичних розробок) і робить акцент на проблеми навколишнього середовища та гармонізацію відносин між людиною і природою. Природокористування ж не перестає бути просто використанням сил та речовин природи в інтересах людини. Саме завдяки цим інтересам воно стає раціональним та екологічно обгрунтованим [с. 21].

Зумовленість політизації екології й екологізації політики. Рівень розвитку сучасної техніки робить сумнівною саму можливість збереження нашої планети для майбутніх поколінь через ті, досі небаченого нищівного потенціалу катастрофи, що стали технологічно можливими в кінці ХХ - на початку ХХІ сторіч. Захист навколишнього середовища, зокрема і в Україні, що пережила Чорнобиль, поза суто технологічним, має й украй значимий політичний аспект. У комплексі питань, що постають для України в цьому контексті, належить враховувати, зокрема, політичні реалії нашого сьогоденного життя в країні, де культуру демократії ще треба виробляти і де, з огляду на техногенні небезпеки, які нам загрожують, завжди тим самим існує і загроза запровадження певних політичних заходів, що до них, можливо, доведеться вдаватися, аж до надзвичайного стану в державі. Якнайшвидше утворення державно-правових інститутів для захисту навколишнього середовища має зробити таку ймовірність мінімальною.

Уже сьогодні зрозуміло, що майже всі соціально- економічні і політичні структури на планеті найближчими десятиліттями будуть так чи інакше пов´язані екологічною кризою, що поглиблюється. Саме тому до численних ознак «цивілізованої» держави можна додати ще одну, а саме: соціальна і демократична правова держава має стати також і державою екологічною. Не будучи такою, вона приречена, оскільки буде не в змозі задовольнити права своїх громадян (і особливо майбутніх поколінь) проживати в здоровому природному середовищі. Цілком логічно, що права майбутніх поколінь і природи починають усвідомлюватись із певним запізненням, адже тут відсутній суверенний та свідомий правосуб´єкт. Та зрештою, як вважає В.Хесле, ігнорування цих прав означає загрозу умовам реального виживання людей, а, отже, будь-якої, у тому числі й правової, держави [5, с.147-149]. Партії і політичні рухи, які не розуміють і тому недооцінюють роль екології, і не бачать новітніх тенденцій руху світової цивілізації до нового екологічного стану, ризикують зійти з політичної арени. Тому слід очікувати, що в політичних партіях і рухах будуть формуватися власні екологічні структури й органи, які будуть відігравати вирішальну роль у політичній діяльності. Це підтверджується тим, що нині відбуваються чітко виражені процеси політизації екології й екологізації політики. Закономірності цього двоєдиного процесу має вивчати політична екологія - новий напрямок у гуманітарній освіті.

У плані створення екологічно свідомого суспільства важливо виявити і гуманізувати процеси політизації´ екології (екологізації політики). Вже зараз виявляються тенденції негативного характеру, коли уряди деяких держав навіть вдаються до репресій проти своїх громадян - прихильників екологічних рухів. Водночас є серед активних екологів такі, що заради швидшого утвердження екологічних імперативів ладні вдатися до створення тоталітарно-екологічних режимів. В умовах низької культури, у тому числі й екологічної, цілком можлива поява «зелених» екстремістів [1, с.56], які закликають до актів насильства з екологічного приводу. Але таких обмаль. У більшості своїй саме екологічні рухи є ініціаторами вирішення назрілих екологічних проблем. Зокрема й в Україні на загальному тлі політичної байдужості вони є чи не єдиним індикатором пробудження громадянської самосвідомості. Неспроможність державних природоохоронних інституцій у реальній охороні природного середовища змушує неформальні екологічні рухи перебирати на себе функції держави. Г ромадські екологічні об´єднання й рухи здійснюють санітарно- гігієнічну пропаганду, радіоекологічну освіту, проводять обстеження місцевості та продуктів харчування, організовують дитячий та юнацький екологічний рух і навіть роблять спроби налагодити виробництво дозиметрів, відстоюють права ліквідаторів на ЧАЕС, прагнуть дати об´єктивну оцінку «екологічності» та «економічності» атомних станцій.

І все ж, попри неоціненну роль неформальних екологічних рухів, питання охорони довкілля на рівні самодіяльності й громадських ініціатив вирішити неможливо. Потрібна довготермінова, виважена державна програма оздоровлення навколишнього середовища, адже позиція громадськості досить мінлива. Не можна не помітити, що активізація масової свідомості громадян України, ініційована «спалахом» неформальних екологічних рухів у часи боротьби за самостійність, політично спала. Під тиском різних обставин, зокрема, різкого зниження рівня життя, загрози безробіття, відсутності дійового соціального захисту, громадяни схильні до абстрагування від екологічних проблем, що в нас практично й відбулось. Люди все більше виявляють супротив закриттю екологічно шкідливих підприємств, бо залишаються без засобів для існування. У таких умовах вони ладні швидше дати згоду на будівництво екологічно небезпечного виробництва, ніж це було раніше [6, с. 42]. А це тривожний симптом, адже створення самостійної і процвітаючої держави в екологічно неблагополучному середовищі є намагання марне, ось чому конче потрібна стратегічно виважена, науково обґрунтована екологічна державна політика. Тільки така політика може бути засобом забезпечення права нинішніх і майбутніх поколінь на гідні умови життя.

Усвідомлення необхідності проведення екологічної політики. Усвідомлення громадськістю катастрофічності суспільного розвитку, нехай і з запізненням, а все ж настає, про що свідчить хоча б справжній «бум» науково-популярної та наукової літератури з екології, яка користується широким попитом. Свідченням цьому також є поширення руху «зелених», які нерідко перетворюються у політичні партії. Міжнародна організація «Грінпіс» приступила до прямих акцій проти браконьєрів, забруднювачів навколишнього середовища, а також випробувань ядерної зброї, акцій, що скоріше нагадують не політику, а військові дії. Силовим характером відзначається багато маніфестацій і заходів екологістів.

Промислово розвинуті країни, регулярно спону- ковані алармістськими публікаціями і екологічними рухами громадськості, почали, хай і не без труднощів, впоруватися з екологічним безладдям. Були очищені Великі Озера, повітря в Токіо та інших японських містах значно очистилось завдяки жорсткому законодавству, стосовно якості бензину і пристроїв, які очищають повітря від вихлопних газів. А лондонські смоги давно і безповоротно відійшли в історію. На довгих дистанціях подолання екологічної кризи перемагають загальна культура виробництва і традиції законослухняності [1, с. 203-204].

1973 р. з´явилася книга американського соціолога Д. Белла «Становлення постіндустріального суспільства» [7], де була запропонована програма майбутної переорієнтації суспільства з прискореного виробництва предметів споживання на інші блага - чисту природу, значну кількість інформації і повну обізнаність про людину, суспільство, світ, широку мережу послуг побутового і культурного призначення. Досконала технологія виробництва дозволить знизити енерго- і матеріалоємкість, кращі засоби телекомунікації зменшать навантаження на транспорт, зроблять зайвими багато поїздок і перевозок. Постіндустріальне суспільство, звичайно, не відміняє індустрії, як не відмінила сільське господарство промислова революція. Але пріоритети змінюються, і екологічна складова концепції Белла цілком рельєфна [1, с. 200].

Лінію Д. Белла продовжив американський футуролог Е. Тоффлер у праці «Третя хвиля» [8]. Першими двома хвилями, на думку автора книги, були сільськогосподарська й індустріальна цивілізації. Настає третя цивілізація, яка в Тоффлера, по суті, тотожна постіндустріальному суспільству Белла. Він лише конкретизує і, можливо, яскравіше змальовує його. Енергетичною базою стає не спалювання традиційних енергоносіїв, а використання природного сонячного світла, тепла і сили вітру. Досить сказати, що до нашої планети доходить у день стільки сонячного тепла, скільки сьогоднішнє людство споживає енергії всіх видів протягом року. Природна енергія типу сонячної й вітрової розосереджена по Землі і може використовуватися малими порціями.

Отже, в останні два-три десятиріччя проблема збереження біосфери планети набула величезного політичного значення і глобального характеру. Різно- плановість екологічних бід (глобальність, тривалість, реальна загроза зникнення людини як біологічного виду) постійно потребує політичної відповідальності перед майбутніми поколіннями. Іншими словами, знання про екологічні негативні явища, створені безконтрольною діяльністю людини в екосфері Землі (забруднення повітряного простору, Світового океану і водних ресурсів, скорочення лісових масивів, ерозія грунтів, підвищення вмісту хімічних з´єднань в оточуючому середовищі), безпосередньо утручаються у сферу політики. З філософської в певному сенсі проблематики екологічна тема стає актуальною повсякденною проблемою політики.

Що ж стосується науки, покликаної відіграти тут свою традиційну роль каталізатора і просвітителя, то їй належить остаточно сформувати нову і перспективну галузь, яку ми позначили терміном «політеколо- гія». Ця наукова галузь не повинна бути директивною (як не повинна бути такою будь-яка наука). Політекономія радянського періоду, зокрема, претендувала на директивність, що й дало плачевні результати. То ж нехай політекологія з самого початку вивільниться від подібних претензій і обмежиться, як мінімум, прогностичним і рекомендаційним характером. Водночас ця нова наука має бути значно більше комплексною і міждисциплінарною, ніж будь-який інший науковий комплекс, бо вона має справу з природою, з біосферою і господарюванням людини в ній.

Входження екології у сферу політики. Зіткнувшись з численними економічними проблемами, екологічна проблематика активно входить у сферу політики. Потреба у створенні теорії оптимізації природокористування зумовила політизацію екології (чи екологізацію політики). Сам термін «політична екологія» («політе- кологія») запропонований французьким економістом Б. де Жувеналем, який закликав людство пройти рятівний шлях «від політичної економії до політичної екології» [9, с. 25-27; 10, с. 202]. Цей заклик набув поширення серед соціологів і екологістів (переважно західних), орієнтованих на перехід від технократичного мислення і практики до принципів постіндуст- ріальної організації суспільства.

Як відомо, політекономія є наукою про управління економікою. її ядро і одночасно ключ до розуміння багатьох феноменів соціального життя становлять відносини власності, що саме й визначають розвиток суспільства. Ця наука відзначається сильною прогностичною спрямованістю, даючи суспільству орієнтуючі рекомендації і характеризуючи ідеали майнових відносин.

Зовсім інакше виглядає справа з екологією. Майже до 60-х років нашого століття вона лишалась кон- кретнонауковою дисципліною, галуззю біологічного знання, що зосередило увагу на дослідженні взаємодії організму зі середовищем його існування. Те, що підштовхувало до розвитку економічні науки, а саме: управління господарськими процесами і відносинами власності, мало лише непряме й не дуже яскраво виражене ставлення до живої і неживої природи планети, що здавалась невичерпною і даровою. Власність на землю, на ділянку, придатну для сільськогосподарського виробництва, була ще далеко не адекватною власності на природу. Чисте повітря і вода, рекреаційні зони, навіть корисні копалини ще не були раритетом і тому довго вважалися нічийними і безкоштовними, незважаючи на їх життєву необхідність для людини [1, с. 195-196].

З появою ознак глобальної екологічної кризи, десь на рубежі 60-х і 70-х років, ситуація в природокористуванні різко змінилась. Екологічні проблеми набули якісно нових рис. Оскільки створюється багато в чому нова, видозмінена природа - змінюються ландшафти, з´являються величезні штучні водойми і зникають природні, виснажуються природні ресурси, засмічуються до небезпечних меж повітряний і водний басейни, грунт насичується величезною кількістю мінеральних добрив, засолюється і деградує, ріки забруднюються промисловими стоками, рослинний і тваринний світ дає приклади небезпечної мутації й т. ін. Все це дозволило підійти до природи з політико-економічними мірками. Природа набула вартості, причому не лише споживчої. А неграмотне і недалекоглядне управління нею призводить до екологічних катастроф. Досить назвати Чорнобиль і Арал або недавнє омертвіння Великих Озер в Америці (які, щоправда, оживлені за рахунок величезних капіталовкладень), чи отруєння і омертвлення грунтів і вод в Іспанії (травень 1998 р.), парафінова аварія у Львові (2007 рік), отруєння поверхневих вод відходами ракетного палива м. Біла Церква (Київська обл.), сумнозвісної Новобогданівки і т. д.

Слід також звернути увагу і на неймовірну швидкість деградаційних процесів у живій природі. З початку 80-х років на Землі щоденно стало зникати по одному рослинному і тваринному виду - головним чином ендеміків з нещадно вирубуваних тропічних лісів. До 2000 р. таке зникнення стало щогодинним. Людський організм, незважаючи на здатність адаптуватися, навряд чи витримає взятий темп, якщо така швидка деградація охопить атмосферні процеси і обширні біоми. Поки ж можна з жалем констатувати, що зникнення живих видів різко збіднює генетичний фонд біосфери, позбавляючи майбутнє людство можливості виводити нові породи тварин і сортів рослин, одержувати нові медикаменти на рослинній основі, не кажучи вже про інформаційно-культурне збіднення. Адже жива природа завжди була збагачувачем людини і в цьому відношенні.

Ось чому екологічну політику слід розглядати в тісному зв´язку зі змінами, які відбуваються в суспільстві, передусім в економічному його базисі. Проте ця зумовленість не позбавляє її специфіки, самостійного характеру, без чого просто не було б необхідності звертатися до цієї проблематики. Величезного значення набуває і суб´єктивний фактор - свідома діяльність людей.

Підходи до визначення екологічної політики. Одним із фундаментальних чинників модернізації! політичної діяльності в сучасному світі, безперечно є екологічний. «Екологія і політика до щонедавного часу були сферами, абсолютно індеферентними одна щодо одної. Сучасну ж політику, - як справедливо зауважують Ф. Канак і М. Кисельов, - неможливо уявити без екологічного компонента. З´являється новий напрямок політичної діяльності - екологічна політика» [11, с. 180].

Стосовно ж самого терміну «екологічна політика» то у працях учених і досі немає єдності в його визначенні. Так, М. Реймерс вважає, що «державна екополітика - це соціально-економічні управлінські рішення і міжнародні договори, побудовані на розумінні виграшів і недоліків, пов´язаних з екологічним станом територій, акваторій і повітряного простору країни (з урахуванням перспективного розвитку господарства і зміни чисельності і потреб населення), і наявності в межах країни природних ресурсів і характеру природних умов життя» [12, с. 222]. В. Соколов твердить, що «екологічна політика - це сукупність заходів, заснованих на усвідомленому використанні об´єктивних законів розвитку суспільства і природи з метою підтримання соціально-економічних і біологічних умов життя людини в умовах політичної системи, яка забезпечує можливість для населення впливати на вибір мети, завдань, форм, пріоритетів цієї політики» [13, с. 67]. На думку А. Піджакова «екологічна політика - це комплекс заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища, збереження і відновлення природних ресурсів, запровадження безвідходних і маловідходних, екологічно чистих технологій, розвитку природоохоронної освіти і виховання, правова охорона екосистем з метою забезпечення оптимальних умов природокористування» [14, с. 54]. О.Салтовський соціоекологічну політику визначає «як сукупність науково обгрунтованих і сформульованих принципів, завдань та цілеспрямованих дій держави, громадських і державних організацій, окремих громадян, за допомогою яких здійснюється взаємодія суспільства та природи, охорона оточуючого природного середовища, сучасна стратегія раціонального природокористування» [15, с. 155]. М. Ки- сельов стверджує, що: «Екологічна політика визначається як організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони, забезпечення нормальної життєдіяльності та екологічної безпеки громадян» [6, с. 38;

11, с. 180].

Наведені визначення, хоча і різняться між собою, бо відображають специфічне розуміння екологічної політики, як особливого феномену політичних відносин, і все ж їх автори єдині в тому, що екополітику розглядають найважливішим засобом концентрації зусиль суспільства в напрямку оптимізації природопе- ретворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою. Зрозуміло, що в такому розумінні екологічна політика, особливо на теренах України, є феноменом скоріше бажаним ніж явним.

Аналіз уявлень про феномен екологічної політики дає підстави зробити висновок, що екологічна політика - це сукупність (система) засобів і заходів, пов´язаних із впливом суспільства на природу і спрямованих на забезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. При такому підході екологічна політика ділиться на дві групи взаємопов´язаних завдань. Перша група завдань спрямована на збереження умов існування людини, друга - має швидше гуманітарний характер - формування культури (і насамперед екологічної) життя. Розв´язання завдань першої групи передбачає особливу увагу до науково-технічних проблем, пов´язаних з розробкою природо- і енергозберігаючих, науковоємних, екологічно безпечних і безвідходних технологій. Завдання другої групи реалізуються в єдиному руслі культурно- освітньої роботи, формуванні екологічного світогляду громадян.

При цьому слід ураховувати, що екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів матеріального виробництва. І якщо раніше це відставання не було предметом загальної турботи, то в наш час стає очевидним, що воно може призвести до най- небезпечніших (якщо не сказати фатальних) наслідків. Прикладів тому безліч, найбільш гнітючий, знову таки, - Чорнобильська катастрофа, можливі наслідки якої, по суті, ще ніхто не може передбачити.

Співвідношення екологіїй політики. Дослідження феномену екологічної політики неминуче ставить фундаментальне запитання - наскільки вона є політикою, наскільки - екологічною? Чи не простіше інтегрувати її у сферу економіки, соціальної чи науково-технічної політики? Відповідь на це запитання міститься у визначенні концепції екологічної політики, у встановленні її пріоритетів. Якщо за її основу взяти лише виключно господарську діяльність, прагнення задовольнити лише матеріальні потреби людини без урахування природних чинників, то екологічна політика просто не потрібна. Але це самогубний для людства шлях, тим більше в кінці ХХ століття, коли діяльність людини порівнюється з геологічними процесами. Коли ж за основу природокористування взяти іншу точку відліку - унікальність життя кожної людини, його пріоритетність перед усіма іншими чинниками, тим більше в умовах різкого кількісного і якісного погіршення біологічних умов життя, то екологічна політика стає життєво необхідною. Саме в цьому разі з´являється світло в кінці тунелю, можливість збереження життя на планеті - цього унікального явища «космічного масштабу», за висловом нашого великого співвітчизника В.Вернадського.

У цьому зв´язку центральне місце в процесі формування загальної концепції екологічної політики посідають питання створення ефективних механізмів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соціальні, економічні і власне політичні начала. Поступово була визнана необхідність спеціальної теоретичної розробки і практичної реалізації особливої екологічної сфери державної політичної діяльності, яка сьогодні практично в усіх країнах розглядається не тільки як найважливіша умова підтримання необхідної якості оточуючого людину середовища життя, екологічної рівноваги у природі і раціонального використання її ресурсів, але й як самостійна сфера суспільних відносин, пов´язаних з реалізацією національних і глобальних цілей, соціально- економічного розвитку сучасного суспільства.

Дискусія, що відбулась у науковій літературі, привела до розуміння того, що екологічна політика, як цілеспрямована діяльність усього суспільства, його управлінських та інших життєво важливих структур зумовлена об´єктивними законами природи, тобто її здійснення має об´єктивно необхідний характер. На різних історичних етапах розвитку суспільства вона розвивалась у відповідності з дією цілого ряду чинників - масштабами розвитку промисловості, землекористування, які сильно впливали на все природокористування в цілому. Практика показує, що на неї чинить фундаментальний вплив ступінь загострення взаємовідносин суспільства і природи, загальний рівень екологічної культури членів цього суспільства та ін.

Екологічна політика - особлива сфера управління розвитком суспільства і його взаємовідносинами з природою. Людина вже глибоко вторгнулась у природні процеси. Сліди антропогенної діяльності можна знайти повсюди. Потрібна нова якість природокористування - надати екологічним чинникам пріоритет перед іншими, відмовитись від того старого, що заважає оптимізації відносин з природою. «Соціально-екологічна політика - це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку і передбачають оптимальну структуру виробничих сил, темпи і пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища та гарантують суспільству економічне процвітання і благополуччя» [15, с. 150]. Екологічна політика - це механізм узгодження соціальних та екологічних цілей суспільства, оптимізації природоперетворюючої діяльності людини.

Нарешті, екологічна політика - це система заходів

і засобів, пов´язаних із впливом суспільства на природу, що здійснюється за трьома напрямками: 1) охорона окремих об´єктів природи; 2) організація раціонального використання ресурсів природи;

3) захист оточуючого людину середовища. Важливим елементом цієї політики є екологічне виховання.

Рівні екополітики. У структурі соціоекологічної політики звично виділяють два рівні - міжнародно- глобальний і державно-національний. Насправді ж її ієрархія значно складніша. І до зазначених слід додати регіональний і локальний рівні [12, с. 222-223].

Глобальна екополітика - це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, і їх розподілу між регіонами і країнами. Мета такої політики - збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на видобування тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, вводяться заборони на викиди тих чи інших речовин. Так, Швеція і ще чотири європейські держави запропонували підписати міжнародну угоду про скорочення на 30 % викидів азотних окислів; інші держави проголосували проти. Тоді згадана п´ятірка зробила спробу домовитися хоча б про те, щоб заморозити викиди на рівні 1987 року, але й ця спроба була відкинута представниками Східної Європи, США, Англії й Італії [16, с. 77]. І лише в Кіото (Японія) у 1997 р. та Йоганесбургу 2002 р. про це частково вдалося домовитися.

Звичайно, є чимало прикладів іншого гатунку, коли держави об´єднували свої зусилля проти небезпеки. Проте, попри всю очевидність розумності таких дій, інерційність поки що бере гору. Якщо так продовжуватиметься і надалі, то реагування може стати дещо запізнілим. Людська природа така, що коли потрібні радикальні зміни у способі життя, люди все таки воліють жити під загрозою майбутньої катастрофи (тим більше, не досить зрозумілої), ніж приносити сьогодні ті жертви, яких потребували б такі зміни [17, с. 19]. Ця думка Е. Фромма показує всю складність шляху, який належить пройти людству для подолання екологічної кризи, складність не технічну, а пов´язану з особливостями психологічних і соціальних властивостей суспільства і людини. І все ж міжнародно-глобальна політика знаходиться все ще в фазі розробки, хоча є основною сферою уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов´язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає, передусім, на ці країни.

Регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об´єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найбільш тісні контакти мають країни у яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер транскордонного переносу забруднень повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природніх ресурсів і т. д. Слід відзначити, що регіональна екополітика, на жаль, також не вийшла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють, головним чином, обособлено на своєму державному рівні. Нема чіткої координації дій між найближчими сусідами.

Державна політика - організаційна, координаційна і контрольна діяльність суспільства і владних інституцій, спрямованих на збалансування функцій природокористування і природоохорони. Саме державі належить прийняття стратегічних рішень по забезпеченню екологічно стійкого розвитку. «В межах окремої держави екологічна політика передбачає всебічне екологічне обгрунтування кожного господарського проекту, організацію постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорону окремих об´єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, проведення необхідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток екологічної освіти та екологічного виховання» [6, с. 38]. Механізми регуляції можуть бути економічними і позаекономічними, законодавчими, регулювання податками, штрафами, санкціями, або навпаки, пільгами, заохоченнями. Але забезпечення цього головним чином залежить від співвідношення прийнятих соціально-екологічних управлінських рішень на національному рівні з інтересами галузевих відомств і міністерств.

На державному рівні, з ким традиційно пов´язано найбільше очікувань екологічної допомоги, становище залежить багато в чому від балансу сил, що складається у «великій політиці». Тут екологічна тема часто є лише одним з козирів у великій грі.

Локальна екополітика - аналог державної, але тільки в межах невеликих акваторій і територій. Мова йде уже не про екологічну політику, а про місцеве управління природокористуванням і планах розвитку певного міста, селища, окремого господарства. Здійснювати такі завдання покликані органи місцевого самоврядування. «Вони можуть приймати певні акти розпорядчого характеру (в рамках загальнонаціонального законодавства та власної компетентності) та слідкувати за їх дотриманням. В разі необхідності місцевим органам влади можуть надаватись права на закриття тих суб´єктів господарювання, що порушують прийняті в державі екологічні норми при- родоперетворюючої діяльності» [15, с. 151].

Непомітність наступу загрозливих змін у навколишньому середовищі притупляє світосприйняття людини, і вона продовжує вести себе так, ніби нічого не сталося. Відсутність належної реакції викликана, як зазначають Р. Едберг і А. Яблоков, і тим, що процеси біосфери, за мірками сприйняття людини, протікають надто повільно. «Вони розходяться за масштабами з процесами в нашій свідомості. Поки крапля байкальського туману пройде через водоспади Африки і охолоджувачі атомної станції на Балтиці чи Мічигані, можуть пройти десятки років. А ми живемо сьогодні, нам потрібно вирішувати проблеми сьогодні ввечері чи завтра вранці. Кожному з нас здається, що повітря таке саме, яким воно було вчора і рік тому. Хоча цілком точні дані говорять нам: стан атмосфери змінюється кожного року» [16, с. 73].

Однак попри все екологізація політики відбувається. Вважається, що закономірності цього процесу повинна вивчати політична екологія [18, с. 171]. Вона має стати комплексною галуззю наукового знання, зорієнтованого на дослідження умов, форм і закономірностей взаємодії суспільства і природи у певній соціально-політичній системі, а також способів цих взаємовідносин і управління ними політичними засобами. Мета політичної екології - не тільки розгляд усього спектру проблем соціоекологічної взаємодії, а й практична реалізація всього позитивного в інтересах його гармонізації на різних рівнях внутрішньої і зовнішньої політики.

Процес формування політичної екології як сучасного інтегрованого знання має стати науково-теоретичною основою екологічної політики будь-якої держави на грунті дослідження політико-правових, соціально-економічних і культурно-ідеологічних аспектів вирішення екологічних проблем в інтересах забезпечення подальшого стійкого соціально-економічного розвитку за поступового зменшення, а в кінцевому підсумку - ліквідації його негативного впливу на оточуюче людину природне середовище. У цьому розумінні наявні вже концепції і підходи зорієнтовані на соціально-політичні методи і форми вирішення різних еколого-економічних питань і створення адекватних цьому процесові сучасних систем управління і моніторингу. В основі таких підходів - науковий аналіз компонентів і властивостей соціоекологічних систем з переходом до подальшого, власне політичного, вивчення механізму і реальних чинників запобігання їх руйнуванню в процесі господарської діяльності і в результаті - вихід на об´єктивні критерії і можливості оптимізації такої взаємодії, нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин і стандарти якості природного середовища, знання їх впливу на людину і об´єкти її добробуту. В цьому зв´язку дуже плодотворним є системний підхід до розробки екологічної політики як комплексу різних чинників.

Складні метаморфози, які переживає природоохоронна система планети, відбилися на розвитку понятійно-категоріального апарату дослідження проблеми. До 60-70-х років офіційне тлумачення тих чи інших найважливіших понять у більшості випадків було сформульоване в різних енциклопедичних виданнях, які в більшості відображали їх «екологізацію» в міру погіршення справ в галузі охорони природи. Наступне розширення публікацій чи окремих виступів спеціалістів із цих питань пов´язане з деяким послабленням ідеологічного тиску на висвітлення цієї проблематики, наростанням екологічних проблем, які відчувалися вже повсюдно. Великий внесок щодо цього зробили праці українських філософів, які запропонували не тільки нове (порівняно з попереднім, офіційним і вже давно застарілим) тлумачення, а й висунули ідеї про необхідність створення нової галузі науки, яка поєднала б зусилля не лише біологів, географів, зоологів, лісівників, аграрників, а й представників гуманітарного циклу.

Аналіз наукової літератури, різноманітних підходів до розробки проблем понятійно-категоріального апарату дослідження екологічної політики показав, що тут поки що мала частка участі політологів. Тільки на межі 80-90-х років з´являються перші спроби висвітлення окремих проблем. Разом з тим людство вже почало усвідомлювати, що екологічна проблема стала найпріоритетнішою з усіх глобальних проблем. Контури екологічно безпечного розвитку лише проглядаються. Але показовим є те, що жодна політична система (американська чи іншого зразка) не має монополії на єдино правильні відповіді з екологічних проблем. Саме тому в умовах загрози екологічної катастрофи пропонується ідея створення «єдиної екологічної філософії», спроможної об´єднати зусилля всіх країн. Саме сьогодні потрібне визначення соціально- екологічних пріоритетів, вироблення і здійснення доцільної екологічної політики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Становление экологического общества / Отв. ред. А. Д. Урсул. - Кишинев: Штиица, 1992. -276 с.
2. Лихачев Д. Экология культуры//Знание -сила. -1982. - № 6. -С.22-24.
3. История биологии с древнейших времен до наших дней / Ред. кол.: Л.Я. Бляхер и др. - Т. 1. - М.: Наука, 1972. - 563 с.
4. Кисельов М.М., Крисаченко В.С., Гардашук Т. В. Методологія екологічного синтезу. - К.: Наукова думка, 1995. - 158 с.
5. Хесле В. Философия и экология / Пер. с нем. - М.: Наука,
6. -204 с.
7. Кисельов М. Екологічна політика та державотворення // Схід. - 1998. -№ 4. -С.38-42.
8. Bell D. The Commg of Post-Industrial Society. - New York, 1973. -412 p.
9. Toffler A. The TMrd Wave. - New York, 1980. - 478 p. 289. World Commission on Environment and Development. Our Common Future. - Oxford, UK: Oxford Urnv. Press, 1987. - 383 p.
10. Воронкова А. Г. О формировании политической экологии во Франции (Методологические проблемы исследований) // Проблемы и перспективы экологического образования и воспитания: Тез. докл. к республ. науч.-метод. конф. (23-25 апреля 1990 г.). - Запорожье, 1990. - С. 25-27.
11. Шахназаров Г. Интернационализация и перспективы мира // Будущее в настоящем. Сб.: Сост. Н. Стрельцова / Под общ. ред. Э. Араб-оглы. - М.: Прогресс, 1984. - С.174- 211.
12. Кисльов М. М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. - К.: Тандем, 2000. -320 с.
13. Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). - М.: Россия молодая, 1994. - 367 с.
14. Соколов В. В. Очерки истории экологической политики России. - СПб.: Изд-во СПбУЭФ, 1994. - 116 с.
15. Пиджаков А. Ю. Советская экологическая политика 1970-х - начала 1990 годов. - СПб.: Изд-во СПбУЭФ,- 160 с.
16. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Курс лекцій. -К.: МАУП, 1997. - 168 с.
17. Эдберг Р., Яблоков А. Трудный путь к воскресенью: диалоги на пороге третьего тысячелетия. - М.: Прогрес, 1988. - 160 с.
18. Фромм Э. Иметь или быть? / Пер с анг. Общ. ред. и по- слесл. В. И. Добренькова. 2-е изд., доп. - М.: Прогресс, 1990. -330 с.
19. Климов Ю. Политическая экология - новое научное направление // Обществиные науки и современность. - 1992. -№ 6. - С.169-179.