Є. І. Зелінська
аспірантка

У статті аналізується проблема національної самосвідомості та її роль щодо етносу та нації. Розглядаються такі фактори її формування як етнонаціональна культура, геопростір та історична доля.

філософське дослідження проблеми національ= ної самосвідомості та факторів її формування є актуальним у будь-якому плані, а особливо теоретична розробка даного питання. Епоха національного відродження поставила потребу створення виважених світоглядно-теоретичних орієнтирів щодо розвитку національної самосвідомості та культурної модернізації. На складному шляху націєтворен- ня науковцями та політиками усвідомлюється важливість та ніобхідність теоретичного інструментарію для розуміння проблем перетворення і розвитку свідомості народу, процесів національної ідентифікації тощо.

Метою даної статті є соціально-філософський аналіз поняття національної самосвідомості та факторів її формування. Щодо поставлених завдань, то їх можна конкретизувати наступним чином:

• визначити зміт даного терміну
  • проаналізувати роль національної самосвідомості в духовному світі не тільки особистості, а й суспільства зокрема
• визначити основні фактори її формування .

Людство - це складний і багатогранний оргінізм,

який складається із багатьох спільностей, які утворюються шляхом психологічної єдності, оскільки сустнісною ознакою людини є здатність до духовного життя та самосвідомості.

Самосвідомість, рефлексія - це звернення індивіда на самого себе, самоідентифікація з якоюсь певною групою, при цьому протисаставляючи себе іншим.

Якщо говорити про національну самосвідомість, то це «особливий динамічний складник самосвідомості особистості, який включає в себе усвідомлення індивідом своєї національної належності, специфічних рис власної нації, відмінних від інших, її історичного минулого, а також відношення до цінностей, які нація напрацювала в процесі свого розвитку. У національній самосвідомості, окрім цього, зафіксовані бачення національних інтересів та майбітнього власної нації»¹.

Національну самосвідомість можна визначити як усвідомлення людиною своєї належності до певної національної спільноти, тобто здатність ідентифікувати себе, тобто своє «Я» з конкретною спільністю «Ми». Що ж до питання коли саме починає функціонувати національна самосвідомість, то тут ми маємо справу з початком розрізнення на «Ми» - «Вони».

На думку Ю.Бромлея етнічна самосвідомість повязана із уявленням про певну ідентичність всіх її членів.²

Етнонаціональна самосвідомість - це похідна форма суспільної свідомості та самосвідомості, яка є сукупністю культурних цінностей, почуттів, уявлень, переживань, стереотипів, шаблонів, ідей тощо, в яких етнічна спільність усвідомлює свою історичну та соціокультуну неповтоність в системі етноподілу людства.

Національна самосвідомість полягає, передусім, не в тому, як себе розуміє певна нація, які властивості, вдачу та можливості вона визначає, а в тому, яке місце в національній культурі відведено саме людині, в чому вбачається її сутність, сенс та приорітети її буття.

На думку Л.Шкляра визначакльним для етносу є не біологічна чи антропологічна риса, а соціокультур- на, завдячуючи якій люди ідентифікують себе з тим чи інакшим народом, культурою. Початком до визначення буття етносу як субєкту є його етнічна самосвідомість. А там де свідомість не досить міцна етнос зникає з арени.³

Якщо говорити про психологічну єдність етносу, то варто зазначити те, що її зміст залежить від ступеня історичного, цивілізаційного та культурного розвитку, від особливостей суспільного буття та соціальної організації етносу. Психологічна єдність, полягає саме у виокремленні власної етнічної спільноти і має два виміри: вирізення себе з поміж інших іноді навіть вороже, та внутрішня солідарність, згуртованість. На цьому етапі ми спостерігаємо демаркацію на «своїх» та «чужих». До так званих «своїх» ми відносимо тих, хто поділяє властиві даній спільноті установки буття, світорозуміння, світосприйняття. Поділ на «своїх»
та «чужих» ми спостерігаємо ще в Стародавній Греції: елліни та варвари. Цей своєрідний поділ відбувається на підсвідомому рівні, якщо говорити мовою Л.Гумільова, то тут ми маємо справу з почуттям компліментарності, тобто підсвідомому відчутті симпатії та спільності до «своїх» людей.⁴

З національною свідомістю самосвідомістю багато вчених повязують становлення нації, як такої, до них належать О.Бочковський, В.Старосольський, Л.Ребет, із сучасних Ю.Римаренко, О.Картунов, Л.Нагорна, В.Панібудьласка, Л.Шкляр, М.Вівчарик та ін. на їх думку народ стає нацією за умов встановлення духовної спорідненості окремо взятих індивідів, в основі якої лежить національна самосвідомість, яка створює національну ідею, що слугує обєднавчою та стимулюючою ланкою. Національна самосвідомість є найважливішою властивістю нації.

Згідно точки зору А.Агаєва, нація стає справжньою тільки тоді, коли формується активне відношення людини до нації, точніше кажучи, національна самосвідомість. Без останньої нація не здатна до самостійного життя, суверенітету, розвитку, політичного самовизначення, одним словом, вона просто неможлива.⁵

В.Коннор, наприклад, вважає, що нація - етнічна група людей, що самоусвідомлює свою індивідуальність і поки її представники не усвідомлять свою унікальність, вона так і залишиться етнічною групою, а не нацією. Якщо етнічна група визначається ззовні, то нація повинна визначати сама себе.⁶

Таким чином ми бачимо, що саме національна самосвідомість є головним атрибутом становлення нації. З національною самосвідомістю повязане усвідомлення власної державно-територіальної, духовної, етнічно, історичної, психологічної та культурної соборності, самобутності та неповторності. Життєвий шлях нації залежить від особливостей її національної самосвідомості.

В даному контексті варто звернути увагу на відмінності між національною та етнічною самосвідомістю. Під етнічною слід розуміти усвідомлення етносу себе як біологічно-географічної спільності з посиланням на демаркацію «ми-вони». Національна самосвідомість полягає в державно-політичній самоідентифікації, спільності навіть якщо та, іноді, не підкріплена законодавчо.

Принагідно наголосимо на тому, що самосвідомість конституєю появу нації, як такої. «Кордони між етносом і нацією це кордон між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслугою і зумовлене лише фактом її народження, і тим, що потребує від неї певного особистого зусилля і усвідомлення вибору»⁷

Національна самосвідомість - це усвідомлення спільнотою або окремою людиною її спільності, духовної єдності, етнічно-історичної спорідненості, культурної самобутності і неповторності, це усвідомлення національної приналежності, спільності специфічної долі та історичного коріння, це ототожнення людиною себе з іншими «спів-представ- никами», комплекс уявлень нації про себе, про свої інтереси, орієнтири, цінності, а з цього ракурсу вже і відношення до таких існуючих «Інших» спільностей, відмінних але, не менш, вартісних від «Нас».

Зважаючи на все вище сказане, слушно було б звернути увагу і на своєрідний умовний поділ національної самосвідомості за своїми носіями, на самосвідомість окремого представника етносу (індивідуальну) та колективну. Індивідуально-етнічна самосвідомість, являє собою здатність ідентифікуватися з певним етносом, відокремлюючись від всіх інших, усвідомлюючи своє етнічне «Я» як унікальне та неповторне. Колективна ж самосвідомість - це здатність, здавалося б, на перший погляд, окремо взятих індивідів виступати, діяти та усвідомлювати себе своєрідною цілісністю, окре- мішністю, яка відрізняється набором, тих чи інших, констант, які її об´єднують і дають право виступати певним організмом.

Отже, виходячи з усього вище сказаного постає питання, що ж виступає факторами які формують національну самосвідомість і тут ми можемо виділити декілька:

• етнонаціональна культура,
• геопростір даної нації,
• її історична доля.

Якщо взяти етнонаціональну культуру, то вона охоплює все коло явищ, які пов´язані зі становленням, розвитком і закріпленням тих якостей, що притаманні лише тій етнічній спільноті, членом якої виступає дана особистість, цей, так званий процес етнізації, продовжується все життя.

Національна культура створює невидиму сферу, яка формує людину її характер, менталітет, стиль життя, тут людина потрапляє у систему несвідомих шаблонів які йдуть з нею пліч опліч все життя.

формування національних особливостей особистості, відбувається через постійну комунікацію з національним середовищем, до якого належить система норм, традицій, звичок, оцінок, які направляють поведінку індивіда. Національна культура визначає світогляд особи, який не може виникнути як на пустому місці так і зникнути безслідно в небуття. Менталітет є глибинною характеристикою свідомості людини, він залишається стійким навіть за умов короткочасного зовнішнього впливу.

Національні суб´єкти діють та мислять не просто подібно, вони, перш за все, усвідомлюють і відчувають свою співпричетність до етнонаціональної спільноти, ідентифікують себе зі своїми спів-пред- ставниками і відсторонюють себе від всіх інших собі подібних але інонаціональних.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина стає людиною. Цей людинотворчий, буттійний статус мови глибоко висвітлений у працях М.Гайдеггера та у філософській герменевтиці X.-Г.Гадамера.⁸

Мислення і мова - це дві сторони процесу відображення дійсності. Цей своєрідний акт мислення здійснюється на основі створених ще до народження індивіда форм суспільної практики. Мова виступає засобом вираження думок. У мові і через мову світ постає перед людиною, відкривається їй, через це М.Гайдеггер визначив мову як «дім людського буття».⁹

Глибокі думки про національну мову як феномен культури обстоював І.Огієнко. Він вважав, що саме в мові відбивається дух нашого народу, саме за корінням слів ми можемо довідатись про його культуру. Для прикладу він здійснює порівняльну характеристику слів російської та української мови. «Наше слово «дружина» (супруга) яскраво показує про стан нашої жінки, про те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загально-словянське «жена» значить тільки «рождающая».¹⁰

Справді, мова - «орган культури» безпосереднє її буття, що його творить кожна нація, становлячись нацією як такою. І.Огієнко стверджує. Що «поки житиме мова - житиме й народ, яко національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорушиться поміж дужчим народом».¹¹

Мова кожного етносу виступає, перш за все, його світоглядом, а значення ж, тих чи інших слів, заховане в їх первинному символічному смислі, на який сьогодні мало хто звертає свою увагу.

Отже, з усього вище сказаного, ми бачимо як національна культура перетворює нашу психіку, свідомість та самосвідомість, бо, в процесі життєдіяльності, людина починає себе відносити, до конкретної «уявної спільноти» а, точніше кажучи, нації.

Якщо ж брати до уваги геопростір, то тут ми маємо на увазі те, як особливості природного середовища, тобто специфіка рельєфу, клімату, рослинного та тваринного світу, специфіка географічного розташування та ін. впливають на життя спільноти.

В процесі еволюційного розвитку людство створювало своєрідну систему природокористування, яка безпосередньо залежала від географічних, політичних, культурних тощо умов існування. Усе це засвідчує нам, що та чи інша етнонація знаходиться в особливій природно-соціальній ніші, в якій кожен елемент пов´язаний силою не просто традицій, а перш за все етнонаціонільною свідомістю, що, відповідно, і створює не тільки почуття кровної, а, головне, духовної спорідненості, яка сягає глибини міфологічної та естетичної чуттєвості. На цьому рівні ми і знаходимо відповіді на загадки, якими живе етнонаціональна свідомість у віках і поколіннях, здатних до відроження втрачених цінностей та ідеалів.

Відомий російський вчений Л.Гумільов вважав територіальний фактор беззаперечним у процесі становлення і функціонування нації. Географічні умови впливають не тільки на способи господарювання, політичний устрій, тощо а й на психіку людей.

Таким чином, роль географічного середовища - це не просто вплив рельєфу та клімату на ту чи іншу націю, культуру, а це насамперед розмаїття геопростору.

На думку Ш.Монтеск´є, якого можна вважати засновником географічного детермінізму, на психологію людини, а отже і етносу теж, неабияк впливає природне середовище. Він пов´язав «дух законів» і особливості території, кліматичних умов, земельних ресурсів тощо. Для Ш.Монтеск´є, «дух законів» є об´єктивацією національної психіки в особливостях форм правління, територіального устрою, політичного режиму.

І.Лисяк-Рудницький, переконаний, що географічний ландшафт має великий вплив на специфіку та долю тієї чи іншої культури. Якщо звернутися до української культури, то тут ми побачимо, що саме ко- чівні племена іранського та тюркського походження по-різному впливали на праукраїнську культуру. Роль кочівників іранського походження була позитивною, а тюркські кочівники, навпаки, перебували у стані війни з племенами хліборобів Причорномор´я, саме тюрки-кочівники відіграли роль руйнівного чинника, що в подальшому призвів до загибелі старо- київс ь кої кул ьтур и.

Зв´язки з євроазіатськими кочівниками були для формування українського національного типу передусім могутнім гальмівним чинником.¹²

Якщо подивитися на етнонаціональну культуру в ракурсі географічного середовища, то побачимо, що та чи інша культура є формою адаптації нації до природних умов, вона відображає на собі вплив інших народів, причому особливості національної психіки багато в чому залежать саме від тих чи інших географічних параметрів, а точніше особливостей рельєфу, клімату тощо.

«Екологічна ніша», в якій формується і функціонує етнос, залишає свій відбиток на культурі, життєдіяльності етносу (житло, їжа, одяг, господарювання і т.д.), харчових і дихальних механізмах. У процесі життєдіяльності етносу у його представників виробляється орієнтація не тільки на ті чи ті продукти харчування, але й на той чи інший склад повітря. Відхилення від цієї так званої етнічної норми, призводить до зростання захворюваності та смертності. Це ще раз підтверджує тезу, що між людиною, етносом і середовищем у продовж історії виробляються, а потім генетично передаються певні специфічні механізми обміну з середовищем, які або позитивно, або негативно впливають на життєдіяльність і навіть збереження етносу. Виходячи з усього сказаного, ми з впевненістю можемо стверджувати, що будь-який етнос «прив´язаний» до географічного середовища, території, яка забезпечує йому найбільш плідне і повноцінне функ- ціонування.¹³

«Середовище нації - це не тільки «тло», на якому простежується її буття, чи сцена, на якій той чи інший народ грає свою роль, а її власне невід´ємна частина».¹⁴

Таким чином, природне середовище є контекстом з яким постійно відбувається взаємодія, проте, з іншого боку воно є невідємною частиною культури.

Що ж до історичного фактора, то тут маємо справу з переліком і суттю тих подій, які складають килимок долі нації і які як з минулого, так і з теперішнього впливають на її життя, світосприйняття, світо- переживання, тощо. І не буде помилкою, коли зазначимо, що цей фактор є одним із основних, бо саме ті чи інші історичні події чи то штовхають до розквіту, чи то пригнічують національну самосвідомість і націю взагалі.

Якщо ж говорити про українців, то на відміну від природи, яка розпорядилася досить щедро до них, історична доля, навпаки склалася далеко не на їх користь. До проголошення незалежності Україна майже повністю була позбавлена можливості регулювати власні етнонаціональні процеси. На цьому етапі здійснювалась політика відриву від етно- історичних коренів і створення штучної спільності радянського народу. Це в свою чергу призвело до духовної деградації етносу, до комплексу меншовартості та своєрідного пристосовницького характеру, а це все в комплексі послабляло природну здатність до збереження і відтворення власних етнічнонаціональних констант.

Ті, хто вважали себе українцями, змушені були зректися свого коріння, національної самосвідомості заради фізичного виживання, прийнявши у свій життєвий світ чужу для власного душу, іноетніч- ну свідомість. Це й стало підґрунтям для деформації останньої, що на багато років витіснило формування і втілення у життя національної ідеї. Український етноісторик Я.Грицак слушно зауважує, що національний експеримент 1960-1980 рр. викликав до життя нову «радянську» ідентичність, яка виявилась дуже живучою в Україні.¹⁵

У цей період бездержавності набуті українцями психологічні риси навіть сьогодні блокують духовний розвиток української нації. Національна самосвідомість, має історичний характер, вона пройнята духом давно існуючих уявлень нації, її психології тощо, які тісно переплетені з конкретними переживаннями тієї чи іншої ситуації даною нацією.

Тому на даному етапі розгляду постає питання щодо правдивого подання історичного минулого нації, але не з позиції правлячої еліти, а справедливо, щоб ця історична правда показала дійсний внесок нації у світову цивілізацію, при цьому не розтопившись в ній, а навпаки ще яскравіше відтінивши ті чи інші особисті сторони.

Таким чином ми бачимо, що процес становлення нації, національної самосвідомості є довготривалим, складним, а іноді навіть кривавим. Наше минуле є яскравим прикладом цього судження. Ці складні і «круті сходинки» до заповітної мети мають дещо негативний характер, оскільки приниження національної гідності, утиски розвитку мови, культури тощо негативно позначаються на збереженні національної самосвідомості, що і віддаляє націю на роки не тільки від розвитку, а й від власної поваги, прагення до самозбереження як національної спільноти. Стоячи на порозі утвердження України як демократичної нації постає потреба у формуванні особистості нового типу, яка відповідає сучасним потребам національного розвитку і гідна представляти українську націю. Тому звернення до таких питань як етнос, нація, національна самосвідомість та фактори її формування є необхідним не тільки у процесі становлення, а й утвердження нації як гідного представника світової спільноти.

´Пустотін В. Національна самосвідомість // Мала енциклопедія етнодержавознавства // НАН України Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Генеза,- 103с.; ²Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. - М.: Наука, 1983. - ст.176; ³ Шкляр Л.Є. Етнос як субєкт історичної дії. // Онтологічні проблеми культури. - К.: Наукова думка. - 1994. - Ст.67; ⁴ Гумилев Л.Н. От Рус- си к России: очерки этнической истории. / Послесл. С.Б.Лаврова. - М.: Экопрос, 1992. - Ст.11; 5 Агаев А.Г Нация, ее сущность и самосознание// Вопросы истории. - 1996. - №7. - ст.87;⁶ Connor W.A. Nation is a Nation, is a State, is a Ethnic Group, is a... // Hutchinson J. and Smith A. (eds.) Nationalism. Oxford; New York, 1994. P.45; ⁷ Сте- пико М.Т. Культурний контекст господарських інновацій України// Феномен нації: основи життєдіяльності. - К., 1998. - С.166; ⁸ Хайдеггер М. Время и бытие: ст.. и выступления. - М.: Республіка, 1993. - 447с. - ст. 259, ст. 254255., ст.203, Гадамер Х.-Г Истина и метод: Основы философской герменевтики Пер. с нем. /общ.ред. Б.Н.Бесенова. - М.: Прогресс, 1988. - 700с. - ст.512-513; ⁹ Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи выступления: Пер. с нем. - М.: Республіка, 1993. - 192-221с.; ¹⁰ Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. - репр. відтворення вид. 1918 р. - К.: Абрис, 1991. - 272с.- ст.22-23; ¹¹ Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. - репр. відтворення вид. 1918 р. - К.: Абрис, 1991. - ст.239; ¹² Див. І.Лисяк-Рудницький Україна між Сходом і Заходом. // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, А.К.Бичко та ін. - К.: Либідь, 1993. - ст.515; ¹³ Див. Феномен нації: основи життєдіяльності / За ред. Б.В.Попова. - К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. - ст.109; ¹⁴ Природа і етнос / Ред.. В.С.Крисаченко; НАН України. Ін-т філософії. - К.: Наукова думка, 1994. - ст.29; ¹⁵ Грицак Я.Й. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХст. - К.: Генеза., 1996. - С.14.