Р. В. Балюк
аспірантка

Стаття присвячена проблемі оновлення методології дослідження традицій та її конкретизації на рівні соціально-філософського аналізу.

У сучасній ситуації соціальні уявлення володіють значно більшою рухливістю, ніж у традиційному суспільстві. Тому акцент соціального аналізу зміщується з орієнтації на традицію до орієнтації на аналіз новацій. Колишні способи опису і пояснення динаміки традицій виявляються недостатніми в наявних умовах. Таким чином, виникає потреба оновлення методології дослідження традицій, конкретизації, соціально-філософського аналізу проблеми оновлення традиції.

У соціальній реальності йде безперервний процес відтворення соціальних смислів і структур. Ключову роль в цьому процесі відіграють традиції, як механізм накопичення, збереження і трансляції соціально значимого досвіду. Традиція - це те, що передається, як впродовж життя одного покоління, так і від одного покоління до іншого. На думку

А. Моса, з покоління в покоління передаються не тільки виражені словами релігійні або моральні принципи, але й рухи, жести, рефлекси, почуття. Всі соціальні явища можуть бути досліджені з точки зору їх «традиційності».¹ Оскільки будь-яке явище, що мало місце в минулому, можна назвати традицією, то «все минуле - потенційна традиція»². Традиція - це передача духовних цінностей від покоління до покоління; на традиції засновано культурне життя. Соціально-філософський сенс традицій розкривається не лише як основа, або передумова людської діяльності, але і як результат зусиль людей, що докладаються з метою збереження і відтворення соціальних зв´язків, направлених на підтримку успішних (тобто таких, що пройшли історичну апробацію) соціальних інститутів і форм соціального життя. Таким чином, сфера традицій охоплює широкий спектр явищ соціальної реальності: від тих, що зазвичай називають традиційними (технічних навиків і технологічних схем, релігійних і світських обрядів і церемоніалів, побутових і професійних звичаїв) до наукових і філософських шкіл, ідеологічних конструкцій і маси повсякденних подій, які опосередковують соціальний досвід в індивідуальному бутті людини.

Проблема співіснування різних традицій набуває особливого звучання у зв´язку з зростаючим прискоренням соціальної динаміки. Сьогодні країни Заходу зіткнулися з проблемою старіння і депопуляції «титульних» націй, носіїв культурних традицій. Проте в геометричній прогресії зростає число мігрантів з чужих етнокультурних утворень. В залежності від конкретних умов, приплив мігрантів можна оцінювати як позитивно, так і негативно. Істотне те, що ці нові громадяни, не можуть, а часто і не хочуть долучатися до традицій країни, що прийняла їх. Така ситуація створює соціальну напругу, що загрожує перейти в гострий конфлікт, і сплеск тероризму, частково, тому підтвердження. Питання, пов´язані з поєднанням традицій в сучасних реаліях, додають гостроту соціально-філософському підходу.

Головною функцією кожної традиції, незалежно від сфери її існування, є підтримка цілісності і стабільності соціуму. Цій функції підпорядковані такі характеристики традиції як: колективне кодування соціальної інформації, висока міра стійкості, інтеграція індивідуального і надіндивідуального досвіду. Вочевидь, що традиція є істотним аспектом соціального відтворення. Вона забезпечує відтворення соціальних смислів в часі і єдність соціальної реальності в просторі. Відтворення соціальності і відтворення традиції - це взаємозв´язаний процес, адже соціальність - теж «традиційний» спосіб людського буття.

Соціальний механізм традицій функціонує в соціальній реальності безперервно. Проте «подоба» реальності змінюється: зазвичай поступово, інколи нестримно, але завжди помітно. Вочевидь, що зміни провокуються певними подіями, що змінюють обставини існування соціуму. І в залежності від характеру цих подій, ми стаємо свідками або поступових трансформацій, або «катастрофічних» змін. Так або інакше, ми стикаємося з новим - з новим досвідом, з новими проблемами, з новою реальністю.

Кожне покоління наповнює традиційні форми новим змістом. Іншими словами, традиція неминуче передбачає новаційну динаміку. Таким чином, адекватний розгляд традиції неможливий без врахування механізму новацій, що спричиняє трансформацію традицій, переосмислення накопиченого досвіду і нове наповнення колишніх соціальних форм. Істотно, проте, відзначити, що як збереження і передача традиції, так і наповнення колишніх соціальних форм новим змістом, збагачення новими смислами, тобто механізм новацій - передбачають діяльність людей. Таким чином, взаємодія традиції та новації може розглядатися як діяльність, направлена на конструювання соціальної реальності.

Конструювання соціальної реальності - широка тема, що розглядається в різних роботах та використовується в різних підходах. Найбільш розробленими є підходи, що практикуються в соціальній феноменології. Російські дослідники Л.С. Си- чова та І.А. Биченкова розглядають саме риторичний підхід до проблеми конструювання соціальної реальності.

Риторичний підхід передбачає розгляд новацій, які відбуваються в соціальній реальності, як результат дії механізму смислового зсуву при соціальному відтворенні традиції. Зважаючи на особливу роль мови (як організованої комунікативної системи) в соціумі, цей механізм діє аналогічно механізму смислотворення в природній мові. Оскільки в природній мові смислопороджуючим механізмом є механізм риторики, російські автори пропонують називати аналогічний механізм, що діє в соціальній реальності - риторикою соціальності. Механізм риторики соціальності організований і функціонує аналогічно риториці природної мови, порушуючи традиційні причинно-наслідкові, формально-логічні зв´язки. Це абсолютно інший принцип організації цілого, такого, що враховує нелінійну побудову соціального конструкта. Риторична організація соціальної реальності виявляється в неоднозначності соціальних явищ: у неспівпаданні намірів та їх реалізації, в соціальних конфліктах різних рівнів, у всіх типах взаємодій. Одним словом, кожного разу, коли за конкретною подією (наприклад, політичною) ми помічаємо «інший сенс» (наприклад, економічний, психологічний або соціокультурний), працює механізм риторичного зсуву. Особливо яскраво риторика соціальності виявляється в сфері «суспільних зв´язків» - у політиці, в журналістиці, в побудові соціальних теорій.

Найбільш ранні роботи, присвячені традиції як принципово важливому явищу соціального життя - це роботи «традиціоналістів». Проте тут традиція сприймається некритично, виступаючи як своєрідне метафізичне поняття, що все пояснює, але не з´ясовує. Більшість авторів, що зверталися до поняття «традиції», на наш погляд, невиправдано звужували це поняття, обмежуючи його якими- небудь специфічними рамками. Наприклад, сферою народної творчості, релігійною обрядовістю, науковою або філософською «школою». Наприклад, в методології науки поняття «традиція» репрезентує ідею безперервності, гармонізуючи стосунки «когні- тивних структур» та їх мінливість. Таке звуження історично склалось в класичній етнографії XIX - початку XX століть, яка під традицією розуміла сферу «міфологічного». Традиція як спосіб життя, або «спосіб оперування часом», виникає і у філософській герменевтиці, а в структуралістській етнографії взагалі є базовим.

Деякі автори розглядали традицію, підкреслюючи лише якусь одну з її сторін. Наприклад, в дослідженнях деяких вітчизняних авторів, аналогом поняття «традиції» виступало слово «звичай». Саме таке зближення «традиції» і «звичаю» можна зустріти в лексичних словниках. Таким чином, визначення звичаю як «традиційний порядок», або «традиційно сталі правила», підкреслюють лише одну сторону традиції - спадкоємність і стійкість. Іншою ж необхідною стороною традиції є здатність змінюватися, структурно перебудовуватися, збагачуватися новими компонентами. Велика робота була виконана в дослідженнях окремих традицій. Наприклад, історія християнства, традиції народної творчості і т.п. Але ці дослідження розглядають не стільки свій предмет, тобто традицію, скільки її існування в часі і просторі,

поширеність по території, зміни технологій і т.д.

Існує тенденція розглядати традиції як різновид цінностей, захист або критика яких передбачає апеляцію до їх давнього походження. Така тенденція характерна не лише для буденного розуміння традиції, але часто зустрічається і в науковій літературі. Насправді, складно відшукати таку роботу, в якій при згадці традиції не зустрілася б оцінка: традиції - це добре, або, навпаки, це погано. Але, незалежно від оцінки, чи є традиція умовою або перешкодою в діяльності людей, перш за все, традиція - це факт, який слід враховувати.

Традиція об´єднує безліч різних явищ суспільного життя. У сферу традиції входять свята, обряди, звичаї, ритуали, церемонії, звички, технології, вдачі, мода і т. п. Поняття «традиція» охоплює організовану систему соціальних уявлень, способів поведінки, світогляд, норми і зразки, систему соціального примусу, і навіть ідеологію. Тому всі ці явища мають ряд загальних характеристик, які й дозволяють розглядати їх як явища, що співвідносяться з «традицією» як родовим поняттям. Це такі характеристики як: відтворюваність (спадкоємність), стійкість в часі, цілісність, певна самодостатність та імперативність умов здійснення.

Особливо варто відзначити комплексне дослідження традицій Є. Шацького та В. Д. Плахова, які намагались об´єднати різні погляди на традицію, використовуючи єдину підставу. Так, наприклад, польський дослідник Є. Шацький виділяє три типи розуміння традиції - об´єктне, суб´єктне і функціональне. Об´єктне розуміння автор інтерпретує як проблему «спадщини», тобто тих умов, в яких нам доводиться діяти; суб´єктне розуміння - як «проблему цілей», тобто ту систему цінностей, яку ми «нав´язуємо навколишньому світові»; а функціональне розуміння - як «проблему засобів» формування умов і цілей³. Від того, яке розуміння вважати за краще, залежить вибір явищ, які дослідник називає «традиційними». Такий погляд на традицію характерний, наприклад, для філософської герменевтики. На думку П. Рікера, традиція - це не мертвий тягар минулого, не «спадщина», а певна тривалість, що живе завдяки безперервному процесу інтерпретації. Тобто безперервність традиції можлива лише як безперервність її інтерпретації, як постійна робота з традицією. І лише інтерпретація, лише входження в «герменевтичне коло», дозволяють відкрити все багатство традиції, її «життя». Тому й «справжня традиція» для П. Рікера є не що інше, як «серія інтерпретацій, що повторюються» ⁴.

Для пояснення змін науково-технологічного, соціологічного та економічного характеру використовується термін «новація». Новаційні процеси не означають відмови від традицій, а у багатьох випадках спираються на них. Якщо «нове» виявляється потрібним, воно фіксується, структурується, зберігається, вливається в існуючу структуру традиції і, завдяки ній, передається в часі і просторі. Якщо ні - благополучно тане в океані наступних новацій.

Розглянемо феноменологічний підхід, що ґрунтується на інтерпретаційній герменевтиці. філософська герменевтика (М. Хайдегер, Х.-Г. Гадамер П. Рікер) приділяє підвищену увагу механізмам трансляції і методам інтерпретації соціальних явищ. Саме поняття «традиція» у філософський вжиток першим ввів Х.-Г. Гадамер. Для нього традиція - це сам «успадкований» світ - те, що ми отримуємо і передаємо наступним поколінням. При цьому єдиним можливим способом розуміння світу визнається інтерпретація, оскільки все, що пов´язане з мовою («договором»), підлягає тлумаченню. Таким чином, в акті розуміння предмет ніби твориться заново. Тоді традиція - це вже не стільки «передача», скільки відтворення соціальних смислів, а новаційна динаміка здійснюється як критика через засвоєння, і навпаки, засвоєння через критику.

Герменевтика показала, що будь-якій інтерпретації передують соціальні уявлення, закріплені в традиціях. Картина світу визначається соціальними практиками. Тому знання про світ розглядається як «значення», а не «виявлення»: люди не знаходять об´єктивне, позалюдське знання, а визначають значення в своїй діяльності. Знання як практика - це досвід безперервного спілкування з Іншим (людиною, текстом, подією). Принципова діалогічність будь-якого соціального знання обумовлює той факт, що це знання завжди історичне і можливо лише в мові і за допомогою мови. Тоді розуміння світу - це наслідок «історії текстів», а сам «світ» трактується як соціально-лінгвістична конструкція. Уявлення про соціальне конструювання реальності є центральним у феноменологічно орієнтованих дослідженнях. Йдеться про соціальну феноменологію (А. Шюц, Т. Лукман, П. Бергер, П. філмер, Д. Уолш), про етнометодологію (Г. Гарфінкель, X. Сакс А. Сікурел) і про психологічну школу конструкціонізму (Є. Гофман, К. Джерджен, Р. Харре, Дж. Шоттер, М. Візерел, А. Штраусе). Проблема соціального конструювання реальності при феноменологічному підході розглядається як проблема конструювання системи соціального знання про світ і про себе, за допомогою «обміну сенсами» у інтерсуб´єктивних взаємодіях.

При феноменологічному підході традиція розглядається як один з «культурних зразків групового життя» (А. Шюц), який конституює соціальну групу у будь-який момент її історичного існування. При цьому соціальний досвід складається як схема. «Кожен член, народжений і вихований в групі - пише

А. Шюц - приймає готову стандартизовану схему культурного патерну, що передається йому його предками, вчителями і авторитетами як безперечний вказівник у всіх ситуаціях, що зазвичай трапляються в соціальному світі»⁵. Така схема насичена «рецептами» інтерпретації соціального світу, стосунків між людьми і, таким чином, складає «живу історичну традицію» кожної конкретної групи.

Проблема оновлення традиції в цьому випадку розглядається як проблема подолання «кризи», коли окремі люди («чужаки», аутсайдери), групи, або великі соціальні утворення (етнічні, культурно- історичні спільноти) стикаються з іншими схемами інтерпретації, або ж з нездатністю своїх «рідних» схем інтерпретувати інформацію, що знову поступає. Вочевидь, що при такій постановці питання проблема джерела новацій не ставиться. Проблема новацій постає як проблема витіснення індивіда з центру схеми його ціннісно-орієнтованого знання. В результаті, виникає ситуація ціннісного зсуву, нерозуміння і дезорієнтації, тобто схема інтерпретації більше не слугує схемою орієнтації в соціальному просторі. Суб´єктивно така ситуація сприймається як нова: підсумком зіткнення з Новим є перебудова всього запасу знання для того, щоб схема інтерпретації і схема орієнтації знов прийшли в стан кореляції. Нова, інакше організована, система значень поступово в процесі «рутинізації» знову стає звичною, традиційною.

феноменологічний підхід відмовляється від каузальних пояснень дій на користь «шаблонів» («рецептів» у термінології А. Шюца, П. Бергера, і Т. Лукмана; «правил» і «планів» згідно з Р. Харре), які відображають не причинно-наслідкові зв´язки, а нормативно-конвенційні регулярності. Таким чином, соціальна реальність, що прочитується як текст, виявляється сферою не каузальних, а семантичних стосунків. Замість концепції «репрезентаціоналізму»

- припущення існування внутрішніх фіксованих стосунків між світом речей і світом слів (тобто «принципу репрезентації» у термінології французького постструктуралізму) - конструкціонізм пропонує «реляційну» теорію мови. Згідно реляційної теорії, мова виражає зміст соціальних стосунків усередині локального співтовариства, і таким чином, кожне сло- во несе як сліди своїх минулих вживань, так і потенції можливих майбутніх.

В цілому феноменологічний підхід має характер принципово вузько локальної спрямованості, приділяючи особливу увагу мікросоціологічним процесам, і в соціальній теорії є продуктом розвитку семіотичної теорії, яка починається з робіт Ч. Пірса, С. Морісона і Л. Вітгенштейна.

Російські автори Л.С. Сичова та І.А. Биченкова до аналізу трансформації традицій і опису роботи механізму новацій застосовують методологію риторичного конструювання⁶. Традиція, на їхню думку, це організована (тобто побудована по правилах), регулярно відтворювана єдність взаємозв´язків людей, речей і подій. Таке визначення включає всі основні характеристики часткових проявів традицій, і в той же час зберігає специфіку традиції як такої. Новацією вони називають процес зміни традицій, утворення нових сенсів, нового змісту соціальних форм. А функціонування цього процесу в традиції - механізмом новацій.

Таким чином, ці дослідники розглядають всі соціальні явища, як явища направлені на підтримку самого соціуму. А оскільки завдання відтворення себе крізь час і простір, це, за визначенням, завдання традиції, як «передачі», то весь зміст соціальної реальності можна розглядати як сукупність певної кількості традицій. В цьому випадку історію можна розглядати як постійну роботу по самовідтворюван- ню соціальності, яка здійснюється у формі традицій.

Відповідно, пояснення новаційних процесів як результату якого-небудь зовнішнього впливу неприпустиме. Механізм виробництва новацій має бути таким, що передається, як і інші важливі соціальні сенси. Тому створення новацій - це процес, що належить самій традиції, і новаційними вважатимуться лише такі явища, які можуть виводитися з традиції як її наслідок або як результат її функціонування. Лише в цьому випадку зміни можуть розглядатися як такі, що мають відношення до соціальної реальності.

Традиційною є лише та подія, яка постійно повторюється, і саме чинник передачі цієї повторюваності відрізняє традицію від одиничних подій, які не «виробляють» традицію і не «виходять» з неї .

Звідси витікає, що хоча конкретна новація може бути унікальна, сам механізм виробництва таких унікальностей має бути традиційним. Тобто, новації систематично поновлювані і потенційно можуть також створювати традицію.

Взявши до уваги все вище сказане, можна зробити наступні висновки. Не зважаючи на значну кількість філософських праць, присвячених традиції, визначення її сутності залишається досить суперечливим і відкритим для дискусій питанням включно до сьогодення. Це пов´язано з проблемою вибору критерію, який би був найефективнішим для здійснення аналізу традиції; як наслідок, в соціальній філософії існують різноманітні методологічні підходи, що породжують протиріччя в трактуванні традиції окремо взятими авторами, присутність у всіх визначеннях функціональних характеристик, а іноді й повну підміну ними родовидової ознаки. На нашу думку, видається некоректним ототожнення традиції з більш широкими за об´ємом поняттями: процесом спадкоємності, властивим природній і соціальній формам руху матерії, і соціокультурною спадщиною, яка акумулює увесь накопичений досвід у ході історичного розвитку суспільства. Розуміння традицій в якості самостійних видів суспільних відносин або рівнів суспільної свідомості не розкриває її сутність, а є відображенням багатоманітності форм дії традиції в системі соціальної життєдіяльності. Ототожнення даного явища зі сферою суспільної психології без урахування матеріального аспекту буття традиції досить вузьке. Процеси соціальної пам´яті, соціального досвіду та зв´язку у своїй взаємодії формують механізм функціонування традиції (за рахунок цих процесів вона діє), але всі вони ширші, ніж саме поняття традиції. Спостерігаються серйозні відмінності і в спрямованості досліджень у залежності від превалювання духовної чи матеріальної компоненти традиції.

‘Шацкий Е. Утопия и традиция. - М., 1990. - С. 311; ²Там само - С. 213; ³Там само - С.330; ⁴Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. - М., 2002. - С.46; ⁵Шюц А. Чужак: социально-психологический очерк// РЖ «Социология». - 1998, №3 - С. 181; ⁶Быченкова И.А., Сычева Л.С. Традиции как обьект социогуманитарного познания// НЖ «Науковедение»- М., 2001, № 2. - С.94.