В. Л. Чуйко
доктор філософських наук, професор

Викладено основні поняття автохтонної теорії наукового пізнання, що відповідає специфічним характеристикам українця як суб´єкта пізнання.

неадекватність натуралістичних настанов, які набули чинності ще з часів Аристотеля та були культивовані у межах англо-американської аналітичної традиції. Зміст однієї з основоположних настанов, яка критикується когітологією, зводитися до визнання за визначальний предмет філософської думки ставлення людини до об´єктивної дійсності.

Когітологія як різновид «континентальної філософської традиції»², наприклад у межах філософії науки, приймає до уваги, що науковець (принаймні сучасний) є така людина, яка обов´язково має спеціалізований фах, знання, володіє множиною наукових методів, а тому її діяльність не можна розглядати ототожнюючи з діяльністю людини взагалі. Принаймі від дитини та священика науковець відрізняється тим, що свідомо не приймає догматичні та пропозиційні висловлювання без сумнівів і перевірки. Іншими словами, науковець знаходиться у опосередкованому сумнівами ставленні до знання: він аналізує його, осмислює, вимагає ясності розуміння, уточнює, виправляє, перевіряє та тощо. Континентальна філософія науки розглядаючи науковця як обов´язкову складову свого предмета дослідження, на відміну від інших філософських студій, за своє визначальне основоположення приймає тезу про первинність у науці осмисленого (опосередкованого думками) ставлення людини до знання, а не дійсності.

Розглядаючи освічених людей, які мають безпосередній зв´язок із знаннями та не стають у відношення до нього, можна виділити групи, що приймають наявне знання віруючи: інженери, священики, учителі, аналітичні філософи. З історії філософії відомо, що ідея опосередкованого зв´язку зі знаннями через встановлення критичного відношення до них була обґрунтована Р.Декартом. Завдячуючи ідеям Кар- тезія філософія отримала нову онтологію - «дійсність наявного знання». Адекватне існування філософії по відношенню до такої дійсності можливе лише у формі рефлексії, безперервного проведення критичної реконструкції змісту, значень, смислів, пошуків ясності розуміння, пошуків істинності за допомогою визначення основ знання.³ Тому в дослідженнях такого філософа особливе місце займає самосвідомість як основа здатності уважно аналізувати свої власні думки, які центрують ясність розуміння або виявляють її відсутність. Самосвідомість визначає особливу вдачу континентального філософа, він стає людиною, яка у сфері розуміння судить сама себе. Тому для неї суд історії, оточуючих не має принципового значення оскільки дана людина вважає, що спирається на істину, а не натуралізуюче вірування (приміром, в існування об´єктивної дійсності).

Прийнявши, що науковці є такі люди, які дозволяють собі сумніватися у всьому окрім одного, що сумніваються саме вони, ми отримуємо суб´єктів критично налаштованих стосовно існуючих картин світу та свідчень особистого практичного досвіду емпіричної взаємодії з об´єктами, верифікаціями. Оскільки такий суб´єкт визнає наявність знання про своє незнання та з сумнівом відноситься до емпіричного досвіду йому залишається лише одне - пізнавати самого себе. Саме таким чином укорінюється у другій половині XIX століття ідея науки, яка вивчає науку досліджуючи лише іманентні закони науки (наука, що пізнає саму себе) за допомогою відповідного методу - рефлексії (філософії самосвідомості). Рефлексію як єдино можливий спосіб буття філософії науки в умовах самокритики науки почав розглядати засновник феноменології Е.Гусерль. Сучасники М.Гайдегер та Р.Карнап його здебільшого не зрозуміли.⁴ Це спричинило протистояння обох вказаних філософів між собою, яке на думку Саймона Крічлі переросло у поділ філософії на континентальну та англо-саксонську.

Відомі в філософії спроби обмежити філософствування рівнем свідомості, оскільки рівень самосвідомості передбачає здійснення неприйнятних (наприклад: для англо-американської, марксистської філософії) метафізичних розмислів, в умовах кризи науки (актуалізації критики науки) вочевидь перетворюються у безперервний регрес релятивістських висловлювань. Як відомо, негативний скептицизм релятивіста не здатен покласти межу своїм заперечуючим уточненням, наприклад змісту певного правила, а тому перетворюється на безперервну інтерпретацію правила доводячи її до демонстрації неможливості правила (здебільшого у формі логічних парадоксів), що виявляє відсутність смислу в наявності даного правила, відповідно стає відсутнім смисл і у його критиці. За допомогою методологічного сумніву Р.Декарта, навпаки, встановлюється відношення до наявного у свідомості знання через самосвідомість, що наприклад між критикою правила і правилом формує принципово інший зв´язок. Науковець, що керується принципом методологічного сумніву має сформувати своє ставлення до відомого йому, осмисленого та перевіреного ним змісту правила. Відповідно через самосвідомість рефлексуючий свої дії науковець не відкидає зміст правила, яке критикується, а опосередковано зберігає його встановлюючи те чи інше відношення до нього, бо за умови відкидання змісту правила критика правила перетворюється на подію, що втрачає сенс свого існування. Іншими словами, заперечення без рефлексії має характер бажання (а не думки) присутнього в усвідомленій формі, яке «пожиранням» бажаного знищує підстави для власної актуальності. Розумна критика пропонуючи корекцію, зміну, заміну зберігає зміст того існування, по відношенню до якого виникла критично сформована пропозиція. Тому визначену самосвідомістю осмислено опосередковану критику можна визнати як конструктивну, раціональну.

Якщо розглядати людину в контексті «картини світу» витлумаченої М. Гайдегером⁵, тоді можна вирізнити два способи її буття: буття людини, яку споглядає, оцінює, судить, спрямовує, рятує, знищує існуюча над нею дійсність; буття людини, яка власним вольовим зусиллям підкорила, опредметни- ла, антропологізувала, перетворила дійсність на картину написану власним зусиллям. У свою чергу «Перетворення дійсності на картину, порушує питання, чи бажає, чи повинна людина бути суб´єктом., що визначається власними забаганками та керується свавільністю власного Я або суспільного Ми, як індивід чи як спільнота, як особа в середині соціуму, чи як рядовий представник організації, як держава чи нація, чи як народ або загальнолюдський тип новоєвропейської людини». «Тільки коли людина вже стала в своєму єстві суб´єктом, виникає можливість впасти у каліцтво суб´єктивізму.»,⁶ відповідно виникає потреба в боротьбі з ним, осмисленому обмеженні примх суб´єктивності.

Однак обмеження суб´єктивізму може здійснюватися різними шляхами: відмовою від картини світу та її критикою. Якщо розмежування сущого на об´єкт і суб´єкт, за М. Гайдегером, ставить людину в центр світобудови, тоді ми маємо справу з не- усвідомленою, неосмисленою відмовою від картини світу оскільки принципово обмежуємо її натуралізмом, який прийняв у формі вірування ідею про існування незалежної від картини об´єктивної дійсності. Власне так має усвідомлювати себе людина, яка не визнає себе творцем картини світу, яка не знає проблем, задач, сумнівів через вирішення яких картина була сформована. Така людина є «споживач» картини світу, а тому він її сприймає як очевидну натуральну даність, що існує поряд із іншою натуральною, емпірично наявною даністю - об´єктивною дійсністю.

Можна визнати правомірність натуралізму, якщо брати до уваги необхідність вичерпувати зміст певного знання до рівня виявлення його неприйнятності. Тим самим суб´єктивний елемент постане у формі, яку можна осмислено обмежувати. Наприклад приймаючи пропозицію позитивізму обмежити філософію вирішенням питання «Як?» за допомогою відмови від розмислів над питанням «Чому?» ми досягаємо натуралізації методології, що дозволяє відокремити її від онтології. Демонстрація можливості розглядати методологічне знання як окремий предмет думки реалізується за допомогою абстрагування від визначення сфери застосування методів. Тому таке знання може визначатися як ефективне, корисне, правильне та тощо, а не істинне. Відповідно методологічне знання, як предмет думки, відокремлюється від онтології та гносеології, започатковуючи дослідження шляхів досягнення бажаних результатів. Домінування питання «Як?» дозволило внести обґрунтовані зміни в розуміння структури, динаміки відношень між знанням створюючи систему де осмислено розділяються фундаментальні та прикладні знання (науки). Одночасно, як свідчать парадокси прагматизму, який свідомо замінив істину корисністю, ототожнення змісту знання з методом має внутрішню обмеженість: абсолютизація методології робить неможливим вирішення питання про походження нових методів, знань. Ідея спрощення та зручності, яку висловив методологічний конвенціоналізм, як шлях удосконалення методів-знань (у формі класифікуючих систем), проблему походження нового знання (методу) не вирішує, а віддає її на поталу туманній концепції про роль інтуїції.

Не викликає сумніву, якщо ми абстрагуємося від істини і онтологічного змісту знання (уявлень про дійсність, по відношенню до якої методи створювалися та створюються), тоді незалежно від нашого ставлення до знання відношення між знаннями- методами стає натуралізовано негативним (фаллі- білізм). Наприклад маючи два різні методи Х та Y для вирішення однієї проблеми А, здійснюючи вибір одного Х з двох можливих методів ми актуально заперечуємо вибір іншого методу Y. Цей приклад через прагматичний підхід (принцип фаллібілізму

Ч.Пірса) виявляє наявність відношення між знанням, яке встановлюється незалежно від волі людини не зважаючи на її активну присутність. Повернення людині влади над знаннями-методами стає можливим у тому випадку, якщо люди денатуралізують їх через визнання себе їх творцями за допомогою розмислів над питанням «Чому?». Однак такі розмисли забороняються аналітичною традицією, яка виявивши проблему є нездатною її вирішити.

Розмисли над питанням «Чому?» денатуралізують знання-методи опосередковуючи їх знаннями про дійсність у відношенні до якої методи мають сенс: розглядають методологію у відношенні до онтології за допомогою гносеології. Цієї обставини, на мою думку, не зрозуміли ні М. Гайде- гер, ні Ж.-П. Сартр, які критикували Е.Гусерля за надмірну гносеологізацію феноменології.

Як відомо, необхідність феноменологічного упровадження відношення самосвідомості і свідомості, ментального і психічного виникла у наслідок осмислення невдалої спроби Е.Гусерля обґрунтувати емпіричну версію походження арифметики. Висновок полягав у тому, що неможливо підвести поняття «закон логіки» під поняття «різновид звички» навіть у тому випадку, якщо остання повторюється емпірично необмежену кількість разів. Психічні переживання, що супроводжують звичні дії, завжди актуалізуються різним чином: кожне повторення переживання змінюється у наслідок впливу на нього попередніх переживань. Тобто переживання як психодинамічна подія завжди є унікальне, а тому його неможливо сприймати у формі рефлексії, знання. Е.Гусерль демонструє відмінність феноменів свідомості від психічних переживань наступним чином: «.споглядаючи одиничне, яке знаходиться перед очима, ми маємо екземпляр. Однак, наша увага з початку спрямована на те, що зберігається у постійній зміні екземплярів, а не на те, що випадково змінюється».⁸ Іншими словами тільки те, що «зберігається у постійній зміні екземплярів» (тотожність) може розглядатися як здатне ставати предметом для уважного споглядання самосвідомістю, рефлексії, яка дозволяє знати про що знаєш не підмінюючи одне знання іншим знанням (помилкою). Визначення феноменів свідомості дозволяє вести мову про наявність знання та вказати на його фундаментальну властивість бути формальним, тобто присутнім за допомогою спеціальної штучної мови (здебільшого мови науки), а тому його можна публічно передавати іншому.

Можна визнати, що певним чином дана ідея вже була зрозуміла для Р.Декарта, оскільки він своє обґрунтування наукового пізнання здійснював за допомогою філософії дуалізму: теоретичної моделі, яка описувала існування думки незалежно від існування тіла. Тому поставивши питання про методологічно обґрунтований сумнів до існуючого знання Картезій залишався у царині думки як «предметному полі» своєї уваги не впадаючи у натуралізм когнітивізму.

Проблемність як форма відношення до знання, а не до дійсності, виявляє, що аргументоване знання даючи таке визначення єдності предмета і об´єкта думки, яке знімає суперечність (вирішує задачу) є дещо принципово зрозуміле, оскільки «в собі» розповідає про те, що означає мати певне знання, інакше задачі (проблеми, завдання.) не вирішуються.

Наприклад, на підставі зазначеного, так званий метод «спроб та помилок» набуває принципово раціонального обґрунтування, якщо його застосування свідомо буде обмежуватися визначенням характеристик, які шукаються в невизначеному середовищі з мало визначеними властивостями. Іншими словами він має сенс там де здійснюється пошук в невідомому тих властивостей, які визнаються відомими. При цьому відомі методи по відношенню до невідомої (наприклад до безмежної) дійсності використовуються в якості засобів обмеження та абстрагування дією, визначаючи окремі властивості невідомого перетворюючи їх на відоме. Тому більш адекватним формулюванням такого підходу була б назва: метод визначення відомого в невизначених обставинах (невизначеному середовищі, невизначених множинах, множині яка не може бути вичерпно визначеною).

Позитивний зміст зазначеного методу можна охарактеризувати наступним чином. Якщо існують відомі, формалізовані методи, які дозволяють отримувати передбачувані результати при їх застосуванні (для різних методів процент таких результатів може бути різним: від відносного до однозначного) до невизначених обставин, тоді можна вважати методологічно обґрунтованою гіпотезу про наявність в невизначених обставинах властивостей, що уможливлюють реалізацію відомого методу. Зрозуміло, що для різних методів необхідна та достатня множина таких властивостей є різною. Позитивна реалізація методу (знання на якому він заснований) в формі зняття невизначеності (в існуючій незалежно від суб´єкта) дійсності⁹ свідчить про наявність істини, яка в даному випадку полягає у встановленні єдності предмета і об´єкта думки.

Відомо, що в умовах коли науковцю доводиться визнати наявність суперечності в формалізованих системах уявлень він починає застосовувати метафори. У вказаних умовах метафора використовується як «активізатор» ірраціональних, індивідуальних, особистісних властивостей науковця. Отже формалізація може розглядатися як демонстрація такого знання, яке дозволяє відкривати, виявляти, бачити з очевидною ясністю присутність суперечності. У свою чергу в наслідок виявлення суперечності аналітична послідовність розмірковування стає неможливою, а тому активний суб´єкт започатковує синтетичне «продукування уявлення», яке часто відбувається як творча подія за участю метафори. Без формалізації метафора є необмежена гра уяви, яка не має до науки ніякого відношення.

У випадку виявлення суперечності за допомогою формалізованих уявлень зміст розуму та свідомості через самосвідомість починає полягати у тому, щоб визнавати не тільки наявність незалежної від суб´єкта реальності (об´єкт), а й наявність залежності змісту свідомості від об´єктивних обставин. Тобто в концепції Р.Декарта «Я, мислю.» визначається не зміст, а форма розумного існування. Реально питання про зміст знання, розуму та свідомості постає лише у філософії І.Канта, який визнавав за загальну мету філософії знайти відповідь на три відомі питання. Єдність трьох відповідей на ці питання визначається у когітології як істина.

Згідно з даною концепцією істини проблема своєю наявністю для свідомості виконує спонукальну та спрямовуючу функцію вимагаючи активності думки при її вирішенні, оскільки усвідомлення невизначеності є розуміння та переживання неможливості бути свідомо діючим: знаючим наслідки своєї активності. За умови усвідомлення неможливості знати результат своїх дій тільки «недіяння» як принцип може застосовуватися людиною без втрати здатності бути свідомим, розсудливим, розумним. У свою чергу, знання, що дозволяє вирішувати проблему, а відповідно переходити від «недіяння» в стан «діяння», носієм якого є «людина: Я-мислю» (носій cogito), може повноцінно називатися істинним. Тим самим, здатність виявляти проблеми є розумність, а дурень є той хто проблем не помічає.

Також треба зазначити, що людина може отримувати без сумнівів, без думки істинне знання в процесі навчання за допомогою зосередження уваги, волі, пам´яті, які називають когнітивними властивостями. Однак вказані властивості уможливлюючи носія картини світу не гарантують критичного ставлення до неї, оскільки не вимагають персоналізованого відношення до себе як до «людини: Я-мислю». Істина в когітології демонструє себе зміною ставлення людини до дійсності перетворюючи її з носія проблем та думок про їх можливе вирішення на цілеспрямовано діючу активну силу зміни обставин. Тому в межах даної концепції, як цілком доречне, може бути поставлене питання про критерії істини. Для носія когнітивних властивостей таке питання не постає.

Також маємо вказати, якщо істина є проблемою, а не вирішенням проблем, тоді, як визначив ф.Ніцше, віра в неї є «самоодурення». Та незважаючи на поширеність критики істини (її проблематизацію) не можна не визнати наступного: якщо в прямокутному трикутнику квадрат утворений від гіпотенузи завжди дорівнює сумі квадратів утворених від катетів, тоді мене ніхто не переконає в тому, що істина є «самоодурення». Зв´язок істини з проблемністю має роз´яснити наступна приповістка про розмову розумного учителя з розумними учнями.

«Я розповідаю вам те, що розумію та можу обґрунтовано роз´яснити. Ви сприймаєте лише це. Однак у мене залишається ще те, чого сам поки що не розумію оскільки воно виявляє незалежність від мене. Саме цього (мого нерозуміння) ви не сприймаєте. Тому ви, як учні, існуєте із моїми словами (залежні від картин у них описаних), а я існую маючи справу з реальністю незалежною від мене (незрозумілою, невизначеною, об´єктивною)».

У вищезазначеному контексті поняття «бажання» та «воля», як вони наприклад витлумачувалися ф.Ніцше, перестають виконувати роль евристичного джерела для розуміння сучасних процесів у європейському культурному просторі. Іншими словами за доби науки, що орієнтується на інноваційність (технологічне упровадження своїх новацій) зміни починають започатковуватися концептами окремих розумників, які спромоглися зазирнути в «очі Ніщо». Тому ми не можемо погодитися з тезою «Мислити - вважай мати бажання, а бажати - вважай мати мислення»¹⁰.

Не дивлячись на те, що цитоване положення, вкладене М.Гайдегером у мову «гуманітарія», у наступних діалогах «Розмови на польовій дорозі», набуде уточнення, яке визначатиме наявність «особливого бажання» («бажання не мати бажань»,¹¹ зазначена визначеність думки бажаннями дається взнаки при визначенні місця філософії: «здивування, яке може відкрити дещо закрите».¹² Тут вочевидь присутнє нерозуміння значення, яке надавав Е.Гусерль критиці психологізації філософії (сьогодні - когнітивізму) та протиставленню психологізації теорії пізнання підходів феноменологічної ейдетики.

Якщо ейдоси є те, що «зберігається у постійній зміні екземплярів», тоді як феномен свідомості кожний із них існує сам-по-собі, без зв´язку з іншим (подібно до ейдосів Платона). Тому припущення, що їх зв´язаність може визначатися бажанням (навіть, якщо воно змістовно є Ніщо: «бажання не мати бажань») є повернення до критикованої в феноменології Е.Гусерля натуралістичної помилки з наступними психологізаціями. Вплив цієї помилки виявляє себе у тому, що замість пошуків окремого ейдоса (феномена свідомості), який має встановлювати ейдетичне відношення між іншими ейдосами (феноменами свідомості), пропонується зведення «сутності мислення» до «відчуженості»¹³ - бажання, що протиставляється бажанню. Принаймні для математика, який зацікавився питаннями філософського обґрунтування арифметики, така пропозиція тотожна проголошенню відсутності мислення в науці. Для Е.Гуссерля було очевидним, що арифметика та числа як феномени свідомості залежать від рефлексій (уважного споглядання думкою аксіом, постулатів, правил виводу), а не від бажань.

Беручи до уваги пропозицію критичного раціоналізму розглядати наукове пізнання у моделі «від проблем до проблем», а не «від здивування до здивування», ми в контексті когітологічних студій виявляємо новий зв´язок людини і світу в порівнянні з філософією стороннього споглядання як наближення до «закритого», «утаємниченого». Проблема як різновид знання про своє незнання є таке уявлення, яке не можна ототожнювати з фантазіями та натуралістичними віруваннями в існування чогось «закритого», наприклад речей-у-собі. У формі проблеми для самосвідомості започатковується легітимація присутності існування об´єктивного. Іншими словами, незалежне від суб´єкта існування демонструє себе розумній людині тим, що вона починає усвідомлювати безпідставність тих бажань, які не врахували об´єктивних обставин. Відкриття нерозумності бажання для вольової людини свідчить про необхідність змінитися. Якщо в таких умовах пропонується відчуженість, тоді її зміст зводиться до дитячості (бажання не мати бажання) - необґрунтованому відкладенні вирішення проблеми в часі (може зовнішні обставини зміняться і все завтра буде гаразд: мертві будуть воскресати, а п´ять хлібів вистачить, щоб нагодувати п´ять тисяч голодних). Принаймні історичний досвід життя українців у XX столітті переконує кожного хто визначає себе як «Я-українець», що така філософія йому не потрібна. Для людини, що зазирнула в очі Ніщо, усвідомила наявність свого незнання (усвідомила неможливість свідомо діяти), немає від чого сторонитися окрім необхідності пізнати, змінити себе. А пропозиція фундаментальної онтології забути про своє незнання є скоріше позиція наркоманів чи тих українців, які кажуть собі «я не українець». Люди без волі так і роблять.

Сьогодні стає масовим явищем існування під впливом так званої «смерті суб´єкта», яка в культурній комунікації реалізується перетворенням науки на безперервну домовленість (наприклад, в методологічному конвенціоналізмі таку безперервність зупиняють «інваріантом»), що демонструє смерть наукової комунікації оскільки зникає її зміст, смисл та сенс. Уникнення персональної відповідальності за виявлення проблеми як втрата об´єктивності стає втратою тематики наукового дискурсу - знання про наявність чогось невідомого. Обговорення своїм безпосереднім предметом може мати і метод, і предмет, але не об´єкт думки. Об´єкт одинично та унікально виявляє себе демонструючи індивіду, який сумнівається та має довіру лише до себе, свою незалежність від загальних розмов (тематикою яких в науці може бути і метод, і предмет). Тому вихід за межі висловленого (дискурсивного) здійснюється саме за допомогою емпіричної демонстрації (фактів): одиничного, неповторного, унікального. При цьому суб´єкт науки як носій відношення до знання, а не дійсності, має дійсність як знаряддя виявлення проблем, а не їх вирішення. Вирішення проблем є наслідок мислення, напруження розуму, творчого зусилля. Тому істину доводиться не відкривати чи знаходити, а формувати, створювати. Відкривають і знаходять незнання: проблеми, питання, задачі, що мають об´єктивний зміст.

¹Чуйко В.Л. Когнітивізм як об’єкт когітології. Монографія. -Ніжин, 2007. С.47-51; ²Роз’яснення даного поняття див. в роботі: Крічлі С. Вступ до континентальної філософії / Пер. з англ. Вадима Менжуліна. - Київ: ТОВ «Стилос», 2008. -152 с; ³Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. - К., 2000. С.11-41; ⁴Причина цього нерозуміння скоріше-за-все криється у метафізичності витлумаченого М.Гайдегером (у лекції 24 липня 1929 р. при вступі на посаду професора у Фрайбург-на-Брейсгау) суб’єкта, що постає перед реальністю Ніщо. Проти такого суб’єкта виступив Р.Карнап зі словами: «Метафізик є музикант без музичних здібностей». Тобто М.Гайдегер не показавши реальність буття суб’єкта, що має нерозривний зв´язок із Ніщо як своє родове прокляття, як це трапилося, наприклад, з українцями під час голодомору [Роз’яснення див.: Чуй- ко В. Раціональність як форма протистояння симуляції існування в ХХ ст. / В.Л. Чуйко // Філософсько- антропологічні студії, 2008. - К.: Стилос, 2008. С.213- 220] підштовхнув РКарнапа вперто продовжувати асоціювання науки з верифікованим знанням; ⁵Хайдег- гер М. Время картины мира / М. Хайдеггер // Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. -М.: Республика, 1993. - 447 с. - С. 41-62; ⁶ Там само. - С. 51; ⁸Гуссерль Э. Амстердамские доклады / Э.Гуссерль // Логос. -№3. - М.,1992. - C. 65; ⁹Тут треба зазначити, що у даному випадку, не зважаючи на подібність визначень, мова не йде про ототожнення понять істина та інформація; ¹⁰Хайде- гер М. Из разговора на проселочной дороге о мышлении / М. Хайдеггер // Разговор на проселочной дороге: Сборник: Пер. с нем. / Под ред. А.Л.Доброхотова. - М.: Высш. Шк., 1991. С.112; “Там само. - С. 113; ¹²Там само. - С. 133; ¹³Там само. - С. 132.