С. А. Рижкова
доктор філософських наук, професор

Стаття присвячена аналізу суттєвих відмінностей понять культури, цивілізованості, гуманізму, творчості в різні історичні епохи становлення європейської цілісності на формальному, змістовному, прагматичному рівнях.

Питання достовірності і повноти онтологічних підстав і методологічних підходів вивчення процесів творення і споживання культури загострилися при розробленні теоретичних засад концепції сталого розвитку. До певної міри загостренню спричинила притаманна класичним і модерним теоріям невизначеність концептуально-методологічних засад вивчення культури, які ще Аристотель вважав ґрунтованими на довільному наборі настанов, а не на властивих першій філософії універсальних загально значимих формах мислення. Упродовж XIV - XIX ст. засадним чинником вивчення культури слугувала концепція європоцентризму світової історії, яка дарувала впевненість в універсальності і загально значимості духовних, естетичних, етичних цінностей західноєвропейської культури. Концепція давала змогу розглядати культури народів Азії, Африки, Америки як пасивний об´єкт дослідження, призначений лише для підтвердження власних культурних традицій. Зміні підходів до вивчення світової культури послугували міграційні процеси епох індустріалізації і деколонізації, які спричинили культурну, мовну, етнічну, конфесійну гетерогенність більшості країн світу. Переплетіння різних культурних традицій актуалізувало висунуті наприкінці XIX ст. припущення щодо знецінення естетичних, етичних, духовних традицій європейської культури. Спроби теоретично узагальнити причини знецінення взірців високої культури в процесі становлення глобальної цивілізації послугували появі концепцій духовної кризи, кризи культури, маргіналізації суспільства тощо.¹

Підставою оптимізму домінуючих у першій половини ХХ ст. концепцій подолання кризи слугували ідеї мислителів Відродження та Просвітництва, за якими наука і ґрунтована на її теоріях техніка передових народів забезпечать досягнення ідеального стану усього людства. На середину ХХ ст. стало очевидно, що сподівання за допомогою технічних засобів комунікацій укорінити в суспільній свідомості взірці високої культури не виправдалися. Внаслідок того, що популяризація високої культури вимагала її певного спрощення, а функціонування технічних засобів забезпечували економічні чинники, відбулася комерціалізація культури. Це спричинило поширення у масовій свідомості розмаїття течій суб- і контркультур, яким здебільшого властива зосередженість на най примітивних формах духовного та соціального існування людини. Притаманне різноманітним течіям масової культури сміхове знецінення естетичних і етичних взірців високої культури зумовило поширення в суспільній свідомості розпливчатих відчуттів, що не вони не мають ніякого сенсу. Спроби осмислити причини домінування масової культури послугували появі суперечливих концепцій, в яких спростовувалася ідея суспільного прогресу, доводилася неможливість існування загально значимих підстав культури, визнавалася рівноправність локальних культур, обґрунтувалася неодмінність духовного апокаліпсису кінця історії, можливість переходу людства у нову культурну цілісність, ідея культурного плюралізму тощо. Усвідомлення, що орієнтація масової культури на укорінення в суспільній свідомості беззмістовних позбавлених сенсу примітивних рівнів існування становить загрозу функціонуванню суспільства послугувало тому, що у прийнятої головами держав світу концепції сталого розвитку та інтегральної безпеки глобальної цивілізації (1992 р.) культуру визнали одним із визначальних чинників сталого розвитку.²

Це актуалізувало спроби подолати властиві соціокультурним концепціям класицизму і модерну суперечності пояснень причин кризи культури та рекомендацій по її подоланню. Плідність, яку демонстрували розроблені у природознавстві методи аналізу відкритих ієрархічних само упоряджених еквіфінальних систем при вивченні суспільної динаміки, чинників сталого розвитку, запобігання криз, катастроф, ризиків переміщення суспільства на тупикові еволюційні рівні тощо засвідчували доцільність застосування концептуально-методологічного апарату синергетики при вивчення культури. Окремі спроби його застосувати послугу- вали тому, що зосереджені на хронологічному упорядкуванні та класифікації соціокультурні дослідження класицизму і модерну стали поступати першість пошукам закономірностей трансформації духовних, етичних, естетичних взірців культури. Концептуальними засадами культурологічних теорій постмодерну слугують положення про незмінність, незважаючи на зовнішні впливи і внутрішні трансформації, первинних властивостей культури, які в різних джерелах означені поняттями ейдос, архетип, культурний інваріант, культурний код.³

Методологічні підходи синергетики, в яких поєднані методи формальної і неформальної логіки, структурно-функціонального і порівняльно-історичного аналізу, процедур сутнісного дослідження даних первинного досвіду феноменології, герменевтичних процедур виявлення, розуміння, тлумачення профанованого і сакрального сенсу символів, семантичних принципів типологізації множин, дають змогу вивчати феномен культури на формальному, змістовному, прагматичному рівнях.

формальний аналіз спрямований на виявлення структури культурного коду, синхронічних та діахронічних передумов її трансформацій. Змістовний аналіз спрямований на виявлення та розрізнення значення і сенсу символів культурних кодів, що наближає до розрізнення загального, особливого, унікального культур історичного часу, до виявлення чинників зрозумілості або незрозумілості символів і ціннісних орієнтацій різних культур, до адекватного тлумачення чужих європейських культурі естетичних та етичних цінностей, до розуміння чинників самоорганізації та динаміки культури. Прагматичний аналіз наближає до розуміння комунікативних, дискурсивних, соціальних аспектів творення, трансляції, споживання культури, сенсу ієрархії цінностей культури, культурної ідентичності, закономірностей ґенези світової і взаємовпливу локальних культур.⁴

Зокрема, аналіз на формальному, змістовному, прагматичному рівнях понять культура, цивілізованість, гуманізм, творчість приводить до висновків, що в різні історичні епохи становлення європейської цілісності зміст понять мав суттєві відмінності. Загальновідомо, що поняття cultura на теренах Європи вперше було застосовано у ІІІ ст. Упродовж ІІІ - VI ст., коли естетичні і етичні взірці античної культури трансформувалися під впливом чужих їм взірців іудео-християнського культурного коду, сенс неологізму cultura тлумачився відповідно грецькому поняттю paideie (вихованість). У грецькій філософії поняття вживали для означення сукупності відмінностей між неупорядкованим (хаос) і упорядкованим (космос) у людині, суспільстві, природі.

За часів античності поняття cultura подібно до поняття paideie слугувало опозицією поняттю варварство (гр. barbaro´f, лат. barborum), яким означали чужі культурні традиції, які, на відміну від власних, тлумачилися як наближений до хаосу низький ступінь упорядкованості суспільства або людині. Утім особливості культурних кодів греків і римлян послугували тому, що греки означали поняттям paideie гармонію природного-соціального-особистого, а римляни застосовували поняття cultura лише для означення упорядкованого суспільства. Для означення особистої гармонії римляни ввели поняття humanitas та civilitas. Поняття humanitas вважалося тотожним грецькому paideie і тлумачилося як процес виховання варвара, кінцева мета якого полягає в утворенні громадянина (civilitas).

Античні мислителі не вбачали відмінностей між зусиллями при творенні громадянина, суспільства, артефакту, механізмів тощо, які на загал означали поняттям techne (штучне, мистецтво). Підставою узагальнення процесу творення різних форм techne слугувало положення, що усе створене людиною має відповідати (мімесіс) взірцям вищої упорядкованості (гармонія). Вимога відповідності по- перше, передбачала знання первинних властивостей і закономірностей дійсності, по-друге, виключала з процесу творення будь які уподобання і бажання особистості.⁵

Властиве античності розрізнення змісту понять культура, гуманність, цивілізованість було втрачене у VII - ХІІ ст., бо латино мовні західноєвропейські схоласти при означенні особистої вихованості або обґрунтуванні вищості етичних та естетичних взірців християнства порівняно із античними, елліністичними, ісламськими вживали тільки поняття cultura. Універсальність поняття відображала прагнення Римської церкви, яка проголосила себе спадкоємицею Римської імперії, контролювати духовну і соціальну сфери буття людини. Прагненням заважало традиційне для античності виокремлення свободи духовних пошуків особистості від її обов´язків громадянина дотримуватися вимог державної релігій. Тому свої право на повний контроль церква підкріпляла наказами від 529, 1209, 1215, 1231, 1236 рр., за якими заборонялися деякі твори Платона і Аристотеля, визнавалося державним злочином пропагування та викладання неоплатонізму тощо та проголошенням, що філософія має прислуговувати теології [П.Домініан (1007-1072)].

У Західній Європі твори візантійських та ісламських неоплатоніків, незважаючи на протидію церкви, поширилися упродовж ХІІ - ХІІІ ст. Найбільший вплив на мислителів мали ідеї Пліфона (1355-1452), який викладав неоплатонізм у Візантії і якого запросили викладати філософію в університетах Італії. Основний твір Пліфона «Закони» містив проект реформ, метою яких було подолання політичної, духовної економічної кризи Візантії. В творі Пліфон доводив, що подоланню кризи сприятиме розроблення універсальної релігійної системі, яка відродить зруйновані християнством традиції виокремлення громадянського і релігійного життя, що були властиві античності.⁶

Хоча Римська церква визнала «Закони» безбожним твором, який було прилюдно спалено у 1460 р., ідеї Плафона спрямували М.фічіно (1433-1499), П. делла Мірандола (1463-1494), Н.Макіавеллі (14691527) на протиставлення духовному пануванню церкви права особистості на вільний духовний та інтелектуальний пошук. Вони, вважаючи, що започатковують справжнє відродження традицій античної культури, означили його поняттям humanitas. Концептуальними засадами гуманізму слугувало положення, що Творець усім створеним істотам від тварин до янголів визначив місце в ієрархії світу і надав певну спадщини і тільки людина нічим не скована. Тому вона займає особливе положення у світі, яке дозволяє їй брати з довкілля що завгодно і ставати на свій розсуд тим, на що зважиться її воля.

Гуманісти звинуватили церкву у тім, що вона зосередила в своїх руках духовну та світську владу (cultura), розхитала устої державності, послабила в громадянах прагнення служіння державі (civilitas), не розвиває в громадянські чесноти (humanitas). Вони сформували взірець ідеальної людини, яка не залежить ні від сил природи, ні від норм християнської моралі, якій властиво нескінченно прагнути нового, знаходитися в стані постійного становлення в наближенні до істини, в якому і полягає мета цього становлення.⁷

Наділення людини властивостями як би другого Творця, який на відміну від першого, є кінцевим у просторі і часі, спричинило те, що поняття humanitas стало вживалося для означення права людини на творення за власним уподобанням. Визнання уподобань особистості вищими за гармонію створеного світу спричинило поширення думок про необхідність виправлення недосконалостей природи, на які вказували ще гностики. Воно ж послугувало розумінню творення артефактів культури як реалізації якостей особисті, що виключало властиве епохам античності і середньовіччя розуміння cultura, humanitas, civilitas як підпорядкування особистості всесвітній гармонії (мімесіс).

Нове розуміння мети творення артефактів привело до ототожнення понять гуманізм і культура і слугували перетворенню християнської концепції поступального розкриття божественного у земному, яке Іохим флорського (1132-1202) тлумачив як відповідний Трійці поділ історії на три періоди, у концепцію забезпеченого наукою і технікою послідовного суспільного прогресу.

У розробленій за часів Відродження концепції послідовного суспільного прогресу існували поняття передових й відсталих народів світу. У цих поняттях вигадливо переплелися властиві античності та іудаїзму опозиції культура - варварство, обрані - не обрані народи. За часів розбудови християнської картини світу Августин (354-430) вважав за доцільне розмежувати народи світу на християн і нехристиян, а Ж.Кальвін (1509-1564) доводив, що обраними є лише успішні представники білої раси. Концепція давала змогу розглядати колоніальну політику європейських країн як просвітництво відсталих народів. Разом з цим колонізація привела до ознайомлення Європи з чужими західноєвропейській культурі східними культурами. Внаслідок цього зміст понять гуманізм і культура, які тлумачилися як paideie греків, cultura, humanitas, civilitas римлян, упродовж XVI - XVIII ст. доповнилося змістом понять жень (милосердя, вихованість) китайської культури, дхарма (вчення, порядок, справедливість, характер) індійської тощо.⁸

Саме тлумачення людини як другого Бога спричинило те, що гуманістичні концепції Відродження визнали хибними засновники Реформації М.Лютер (1483-1546) і Ж.Кальвін (1509-1564), що гуманізм було засуджено на Тридентському соборі (15451553), який ухвалив програму Контрреформації. Із середини XVI ст. усе створене людиною, як кінцевим у просторі і часі творцем, вважалося профанованим спрощенням недосяжної для людини сакральної досконалості створеного споконвічним творцем. В епоху Просвітництва під культурою стали розуміти розмаїття створених людиною і підпорядкованих універсальному розуму сакральних і світських артефактів, які слугують підставами духовного і громадянського буття суспільства. Невід´ємна від західноєвропейської культури ідея послідовного суспільного прогресу стала основою умоглядних теорії А.Р.Тюрго (1727-1781), Ж.А.Кондорсе (17431794), І.Г.Гердера (1744-1804). Ці теорії К.Сен-Сімон (1760-1825) вважав ворожильною філософією про людину та історію, пропонуючи перейти до розбудови історичних концепцій на основі методології природничих наук. Ідеї Августина й Кальвіна щодо передових і відсталі народів давали змогу Вольтеру (1694-1778), Кондорсе, Тюрго, Гердеру, Сен-Сімону ототожнювати поняття культура і цивілізація при доведенні вищості суспільних норм, політичних інститутів, досягнень науки та мистецтва сьогодення передових народів порівняно із їх минулим. Водночас Ж. Руссо (1712-1778) обстоював їх принципову відмінність, протиставляючи моральну чистоту та простоту потреб нецивілізованих (відсталих) народів моральної розбещеності та вигадливості мистецтва культурних (передових) народів.⁹

Значення епохи Просвітництва І.Кант (1724-1804) вбачав у спростуванні власного оптимізму щодо настання майбутнього царству розуму. Намагання узгодити притаманні теоріям і концепціям просвітників суперечності спрямували Канта на пошуки загально значимих універсальних підстав моралі, І.Гьоте (1749-1832) - єдності раціонального, духовного, символічного, ф.Шеллінга (1775-1854) - естетики, Г.Гегеля (1770-1831) - закономірностей духовної і матеріальної еволюції людства. їх твори послугували тому, що упродовж XIX ст. поняття культура стало тлумачитися як царина духовної свободи людини.

У середині XIX ст. очевидні успіхи природознавства, яке вважалося еталоном наукового мислення, посилили намаганням застосувати при вивченні культури визнані у природознавстві підстави і принципи пізнання. Поза увагою вчених залишилися відмінності концептуально-методологічних засад вивчення природи і розмаїття форм людської діяльності, що виникли в західноєвропейській науці в епоху пізньої схоластики. З тих часів підставами природознавства слугували уявлення про незмінність властивостей і закономірностей неживої природи, єдиний принцип руху усіх її форм, детермінованість усіх явищ реальності, а суспільствознавства - уявлення про послідовне удосконалення передовими народами науки, технологій, суспільних відносин, кінцевою метою якого є досягнення ідеального стану людства. Однак із середини XIX ст. при вивчення культури стали орієнтуватися на укорінені у природознавстві правилах мислення при теоретичних узагальненнях даних експериментів і спостережень.

Через неможливість спостереження або експериментального відтворення минулого критерієм достовірності історичних теорій запропоновано вважати виявлені тексти або артефакти. Утім, якщо виявлені артефакти не інтерпретувалися в межах укоріненої концепції послідовного науково-технічного прогресу передових народів, вони не вводилися в науковий обіг. Не інтерпретовані артефакти вважалися як би аномаліями історії на кшталт аномалій природи у точних науках. Не виявлені на час створення теорій артефакти і тексти вважалися такими, що ніде і ніколи не існували. їх виявлення приводило до перманентної корекції уявлень про минуле.

Суперечливість онтологічних засад і методологічних підходів орієнтувала вчених на створення всеохоплюючих класифікацій та схем світової або локальних культур, які містили хронологічно упорядковані артефакти. Основою класифікацій слугували припущення І.Гердера про історичну наступність типів культур, Г.Міллера (1705 - 1783), ф.Шлегеля (1772 - 1829), ф.Шеллінга (1775 - 1854) про послідовну еволюцію духовних та ціннісних орієнтацій особистості і людства, В.Гумбольта (1767-1835) і І.-В.Гьоте (1749-1832) про споконвічні прафеномени універсального духовного морфогенезу.

Упродовж ХІХ ст. різко збільшилися кількість артефактів, що датувалися ІІІ-ІІ тис. до н.е. Спроби їх інтерпретувати в межах існуючих класифікацій викликали майже півстолітню полеміку (18361892 рр.), яка закінчилася узгодженим висновком вчених про доцільність перенесенням точки відліку історичного часу з Х - VIII ст. до н.е. на ХХХV - ХХХ ст. до н.е. Кількісне збільшення тривалості історичного часу не похитнуло концепцію послідовного суспільного прогресу передових народів в межах історичної тріади античність - середньовіччя - новий час. Однак утруднення, що виникли при упорядкуванні артефактів в нових просторових і часових межах історії загострили питання причин і закономірностей культурних перетворень.

Наприкінці ХІХ ст. посилилися започатковані Сен-Сімоном спроби теоретично обґрунтувати єдиний принцип змін усіх форм суспільної практики на кшталт єдиного принципу руху Галілея у природознавстві. Вважалося, що саме він надасть змогу осмислити способи взаємодії локальних культур і причини трансформації світової культури. Пошуки первинних властивостей феномену культури слугували появі нових тлумачень поняття культура. Зокрема, Г. Спенсер (1820-1903) пропонував тлумачити культуру як єдність природного і штучного при еволюції аморфної хаотичної невизначеності до структурованої впорядкованості; Г.Ріккерт (18631936) і М.Вебер (1864-1920) - як специфічну систему цінностей, що організує суспільство; ф.Ніцше (1844- 1900) - як засіб пригнічення особистості, якій від природи властива анти культурність.

Упродовж ХІХ - ХХ ст. теорії еволюції культури Тюрго, Кондорсе, Гердера, Сен-Сімона доповнили теорії зміни соціально-економічних формацій К.Маркса (1818-1883), культурних кругів Л.фробе- ніуса (1873-938); круговороту локальних цивілізацій

1. Шпенглера (1880-1936) та М.Я. Данилевського (1822-1885); вісі часу передових народів К.Ясперса (1883-1969), пучка можливостей великої монади П. Тейяр де Шардена (1881-1955), культурологічного плюралізму А.Тойнбі (1889-1975), архетипів або системи символів К.Юнга (1875-1961), знакової системи безпосередніх переживань феноменів дійсності або ейдосів Е.Гуссерля (1859-1938).¹⁰

Започатковані Е.Тайлором (1832 - 1917) тенденції розглядати культуру як предметну сферу етнографії і антропології послугували розробленню ф.Боасом (1858-1952) методів детального вивчення звичаїв та мови примітивних суспільств, а А.Радкліф-Брауну (1881-1955) дали змогу виявити соціальні аспекти функціонування культури.¹¹ Появі нових тлумачень поняття культура слугувала потреба у розробленні практичних заходів регулювання культури, як складно структурованого багатоаспектного феномену епохи становлення глобальної цивілізації. Так, Т.Парсонс (нар.1902) розглядав культуру як сталу у певних просторово-часових межах ієрархію соціальних взаємодій, Р.Мертон (нар.1910) - як сукупність ціннісних орієнтації, що визначають ступень упорядкованості і керованості соціуму, К. Леві-Строс (нар.1908) - як засіб комунікації між поколіннями. Виявлення соціальних, аксіологічних та комунікативних аспектів функціонування культури послугувало появі теорій, в яких спростовувалася ідея суспільного прогресу, доводилася неможливість загальних підстав культури і науки глобальної цивілізації, обґрунтувалася неодмінність духовного апокаліпсису кінця історії.

Аналіз існуючих студій з вивчення української культури в загальносвітовому контексті засвідчує необхідність поглибленого вивчення особливостей ґенези національної культури, яка упродовж тисячоліть зберігає успадковані з часів Трипілля (IV -III тис. до н.е.) традиції, символи, ціннісні орієнтації, сприймає, застосовує, асимілює, перетворює впливи розмаїття зовнішніх культур.

Системний аналіз процесів еволюції, самоорганізації, динаміки національної культури дозволить виявити чинники її збалансованих та кризових станів, виявити універсальне, особливе, унікальне її символічних і знакових систем. Результати аналізу послугують виявленню особливостей регіональних культурних кодів, наблизять до вироблення принципів взаємодій між регіонами. Системний підхід до вивчення національної культури уможливить розроблення моделей її функціонування у суспільстві, моделей протистояння руйнуючим для національної культури впливам масової культури та чужих культурних кодів.

Моделювання минулого і сьогодення дозволить прогнозувати майбутнє базових галузей культури України, сприятиме усвідомленню визначальної ролі культури в процесах державотворення та входження України у світовий культурний простір, сформує передумови піднесення потенціалу української культури в інформаційному суспільстві.

¹Див.: Лотман Ю.М. Культура и взрыв. - М., 1992; Пелипен- ко А.А., Яковенко Г.Г. Культура как система. - М., 1998; Рижкова С.А. Етичні концепції древності та реалії сьогодення. Част. 1, 2 // Філософська думка, №4, 2003, №1, 2004; ²Лотман Ю.М. Культура и взрыв. - М., 1992; Рижкова С.А. Етичні концепції древності та реалії сьогодення. Част. 1, 2 // Філософська думка, №4, 2003, №1, 2004; Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Київ. «КийДрукПринт», 2005; Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.,. 1987; ³Див.: Лотман Ю.М. Культура и взрыв. - М., 1992; Пелипен- ко А.А., Яковенко Г.Г. Культура как система. - М., 1998; Рижкова С.А. Етичні концепції древності та реалії сьогодення. Част. 1, 2 // Філософська думка, №4, 2003, №1, 2004; Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури.

Київ. «КийДрукПринт», 2005; Романов В.Н. Историческое развитие культуры. Проблемы типологии. - М., 1991; ^[1]Риж- кова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Київ. «КийДрукПринт», 2005; ^[2]Пелипенко А.А., Яковенко Г.Г. Культура как система. - М., 1998; Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Київ. «КийДрук- Принт», 2005; Романов В.Н. Историческое развитие культуры. Проблемы типологии. - М., 1991; ^[3]Там само; ⁷Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Київ. «КийДрукПринт», 2005; ⁸Романов В.Н. Историческое развитие культуры. Проблемы типологии. - М., 1991; Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.,. 1987; ⁹Пелипенко А.А., Яковенко Г.Г. Культура как система. - М., 1998; Рижкова С.А. Знання і технології в історичних просторах культури. Київ. «КийДрук- Принт», 2005; Романов В.Н. Историческое развитие культуры. Проблемы типологии. - М., 1991; ¹⁰Пелипенко А.А., Яковенко Г.Г. Культура как система. - М., 1998; Романов В.Н. Историческое развитие культуры. Проблемы типологии. - М., 1991; ¹¹Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.,. 1987.

пізнання когнітивізму з позиції теорії мислення

(когітології)¹ виникає необхідність відповідної екс

плікації поняття істина оскільки стає очевидною