Т. В. Гардашук
доктор філософських наук

У статті розглянута біоетична проблематика в межах сучасного філософського дискурсу.

В час бурхливого розвитку новітніх напрямів науки й технології та намагань якнайшвидшого впровадження їхніх багатообіцяючих результатів у повсякденну практику стає очевидним, що наука перестає бути етично нейтральною сферою діяльності, мета якої - пошук істини, забезпечення приросту знань та їхньої об´єктивності. Якщо донедавна питання етики поставали здебільшого на етапі практичного впровадження етично нейтральних наукових знань, то сьогодні йдеться вже про нагальну необхідність визначення ціннісних орієнтирів для цілих напрямів наукового пошуку, можливість запровадження мораторіїв на певні напрями фундаментальних досліджень, посилення ролі гуманітарної та громадської експертизи та їх правового забезпечення.

З огляду на це, по-новому обговорюються питання наукового етосу, суспільної відповідальності вчених, співвідношення зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку науки, взаємодії науки та бізнесу, науки й освіти, науки й практичної медицини, наукової, освітньої, соціальної політики тощо. Особливо наочно широкий спектр таких питань постають у царині екологічних, медико-біологічних, антропологічних досліджень, де вони стають предметом аналізу для філософів, представників різних релігійних конфесій, політиків, суб´єктів громадянського суспільства, а також предметом рефлексій самих вчених, породжуючи бурхливі дискусії всередині зазначених співтовариств, так і в суспільстві загалом.

Упродовж двох останніх декад в науковому та суспільно-політичному обігу усталились поняття еко- та біо-етики, які претендують на дослідження питань, пов´язаних із впливами діяльності людини на природні системи життєзабезпечення, ризики для життя (в найширшому сенсі цього поняття) загалом та окремих його форм, включаючи існування виду Homo Sapiens та особистого життя людей. Разом із тим предметне поле еко- та біо-етики досі залишається розмитим і складає радше мозаїку (калейдоскоп) питань, що виносяться на порядок денний, аніж цілісну теоретико-методологічну систему.

Нагальна необхідність дати відповіді на гострі й суперечливі питання, що входять до сфери білетики, насамперед актуалізує переосмислення феномену життя як такого, егалітарного ставлення до всіх форм його прояву та пере усвідомлення людиною свого родового зв´язку зі світом живої природи. З цією метою до екофілософського та біо- етичного дискурсу залучаються різноманітні філософські вчення та міфологічні сюжети, наукові й квазінаукові гіпотези, метафори тощо. Серед останніх можна згадати «принцип благоговіння перед життям»

А.Швейцера, «етику Землі» О.Леопольда, гіпотезу біофілії Е.Відсона, гіпотезу Геї Дж. Левкока, які набули не лише самостійного статусу в царині природознавства, а й претендують на ширші філософсько- світоглядні узагальнення.

Зокрема, значний інтерес становить голістична гіпотеза Геї, яка біла запропонована біохіміком Дж.Левлоком і мікробіологом Л.Маргуліс ще усередині 1970-х років в викладена в книжці «Гея: новий погляд на життя на Землі» («Gaia: A New Look at Life on Earth»). Ця гіпотеза ґрунтується на біохімічній моделі тривалого гомеостазу атмосфери. Автори гіпотези висловили припущення, що вся біота, океани, атмосфера та ґрунт є системою, здатною до саморегуляції задля підтримки умов, які забезпечують життя на планеті Земля. Спершу запропонована модель дістала назву Biocybernetic Universal System Tendency (BUST). Згодом Дж.Левлок, виходячи з того, що «поведінка» біомаси, яку він називає суперорганіз- мом, або надорганізмом, у процесі тривалої саморегуляції уподібнилася поведінці цілісного організму, живої істоти. Для характеристики цього су- перорганізму Дж.Левлок застосовує не лише математичні моделі біологічних процесів, а й уявлення про Землю як про цілісний надорганізм та образи давньогрецької міфології, грунтованої на космізмі. Таким чином, модель BUST була трансформована в гіпотезу «Гея» за іменем давньогрецької богині Матері-Землі. Поняття Геї, за задумом Дж.Левлока, не є синонімом Біосфери. Біосфера та біота (тобто сукупність живих організмів) формують частину Геї, іншу частину формують каміння, повітря, світовий океан. Гея як планетарна цілісність має властивості, які не обов´язково мають окремі види або популяції, тобто ціле більше за просту суму його складових.

Характеризуючи сучасний стан довкілля, Дж.Левлок зазначає, що за тривалий час існування Геї еволюція довкілля супроводжувалася радикальними змінами, але довкілля ще ніколи не перебувало в такому некомфортному й загрозливому для життя стані [Левлок, с.145]. Виходячи з того, що Земля (де життя й умови життя, тобто довкілля, є нероздільними)

- це живий організм, то й сучасні глобальні екологічні проблеми він описує, спираючись на метафори зі сфери медицини: глобальне потепління - двоокис- карбонова гарячка («The Carbon Dioxide Fever»), зменшення озонового шару - озонемія («Ozonemia»), ядерне опромінення тощо, але справжньою хворобою («RealMalady») він вважає діяльність людини, бо вона

подібна до ракового захворювання на планеті [ с.

144-171]. Та попри таку невтішну характеристику людини, автор гіпотези Геї залишає місце для оптимізму, висловлюючи переконання, що ми, як розумні істоти, завжди визнаватимемо й усвідомлюватимемо нашу потребу в Землі. Крім того, людина може бути одночасно і альтруїстом, і егоїстом, залежно від своїх інтересів. Таким чином, доля життя на землі залежить від того, наскільки альтруїстичні мотивації людини братимуть гору над її егоїзмом. Викладаючи «біографію Геї», Дж.Левлок зауважує, що його гіпотеза - це лише думка однієї людини про світ, в якому ми живемо, і сам він не дає жодних приписів стосовно того, як мають жити й діяти люди, а лише загострює увагу на ймовірних наслідках. На переконання Дж.Левлока, висновки мають робити самі люди.

Оцінюючи гіпотезу Геї, Е.Вілсон зазначає, що її сильна сторона полягає у спробі подивитися на життя з голістичних позицій і в метафоричності гіпотези, що робить її привабливою для широкого кола людей, небайдужих до долі планети і життя на ній.¹ Завдяки своїй метафоричності і водночас вкоріненості в природознавство гіпотеза Геї набула значної популярності серед представників різних екофілософських течій, зокрема в глибинній екології, а також прислужилася підґрунтям для обґрунтування квазі-містичної біоцентричної етики.

Ключове місце в сучасних дослідженнях посідає аналіз взаємодії та взаємозв´язку проблемних полів еко- та біоетики й прав людини, питання автономії особистості, прав дітей і людей з особливими потребами, застосування біо- та медичних технологій, співвідношення наукової, професійної та конфесійної етики. Наприклад, уявлення про безпосередню чи опосередковану дотичність проблем біоетики до широкого кола загальнолюдських, професійних, наукових, конфесійних і міжконфесійних проблем надає перелік документів, декларацій, резолюцій, протоколів, який налічує біля 200 позицій, ухвалених на міжнародному та регіональному рівнях від 1970 року, що їх надає «Бібліотека прав людини» Університету Міннесота.²

Наприклад, досягнення сучасної генетики, розшифрування геномів різних видів у тому числі й людини, не лише дають відповіді на фундаментальні питання щодо сутності життя, законів збереження та передачі спадкової інформації, попередження й лікування низки спадкових захворювань, а й ставлять безліч запитань морально-етичного змісту. Власне віднедавна все життя людини - від народження (право на продовження роду й бути народженим, репродуктивні технології та штучне переривання вагітності тощо) й до смерті (діагностика смерті й забір органів для цілей трансплантації, ав- таназія, паліативна медицина тощо)- занурене в поле біоетичної проблематики. Насамперед, актуалізуються питання не лише про збереження автентичності людини як біологічного виду, а й про залежність автономії особистості від генетичних чинників, про межі зовнішніх втручань в геном людини, про права людини щодо участі в ухвалені рішень, пов´язаних з втручаннями в її генетичний апарат і роль експертів. Чи може людина, індивід мати повний доступ до інформації про свій геном чи геном дітей і потенційно приймати рішення щодо його видозміни. Отже, фундаментною особливістю біоетики є те, що в її царині не може бути простих і однозначних теоретичних висновків і практичних рішень.

Дослідники звертають увагу на те, що можливості генної інженерії, біотехнологій, репродуктивної медицини, якими послуговуються все більше й більше людей, заторкують навіть такі традиційні питання як родинні взаємини й кровні зв´язки, «відлуче- ність» дитини, зачатої у «з пробірці» від її родини (роду). Порушення природних кровних зв´язків у родинах може мати не лише для життя й функціонування родини, а й далекосяжніші наслідки для суспільного добробуту. Не менш гостро постає питання про право на інформацію про донорів генетичного матеріалу, яке може трактуватися як природне право людини, і законодавче обмеження такої інформації, як це має місце, наприклад, у Великій Британії)³. Зрештою постає питання не тільки об´єктивної оцінки як позитивних наслідків практичного використання наукових досягнень, так і можливих ризиків, а то й прямої небезпеки, а також вироблення алгоритму оцінювання можливих коротко й довготермінових наслідків.

Важливого значення також набувають дискусії щодо включення біоетики в систему освіти, не обмежуючись при цьому лише циклом медико-біологічних дисциплін. Біоетичних знань потребують правники, економісти, соціальні працівники, педагоги, психологи, працівники правоохоронної, військової галузей, експерти з питань ґендеру тощо.

Охоплювати доволі широке коло фахівців, біоетика, відповідно, має органічно вписуватися в цілісну систему вищої університетської освіти, місія якої згідно М.Гайдегеру, полягає насамперед, у тому, щоб, вчити мислити⁴, і не в останню чергу й про відповідальність людини за наслідки своєї діяльності. Правомірність постановки питання про включення біоетики в систему університетських цінностей випливає з тези про суголосність гуманістичної спрямованості біоетики та фундаментального покликання університету щодо виконання зобов´язань перед місцевою громадою, нацією та міжнародним співтовариством зокрема у сприянні становленню «влади вишколеного розуму як інтелектуальної та соціальної сили», ознаками котрої є «набутий хист розсудливості, проникливості, прозорливості, мудрості, філософської налаштованості, інтелектуального самовладання та спокою». Ці чесноти освіти й ролі освітніх інституцій, визначені ірландським університетським мислителем Дж. Генрі Ньюменом у XIX ст. актуалізуються з іще більшою силою в наші дні. Очевидно, аби спромогтися давати відповіді на виклики сучасності необхідно мати потужний людський інтелектуальний ресурс, в якому поєднуються «проникливість і дисциплінованість природничих, соціальних та гуманітарних наук так, як вони співіснують у дослідженнях і навчальному процесі в університеті, - і, практично, більше ніде»⁵. Біоетика має посісти чільне місце в системі цих наук і університетської освіти як такої.

Водночас хочеться застерегти від формального підходу до включення біоетики в університетські освітні програмами й навчальні плани, від спокуси механічно слідувати «ідеологічній моді» чи політичній кон´єктурі.

А.А.Гусейнов в одному зі своїх інтерв´ю зауважив, що є слова, які «фокусують на певний період спрямованість загальногуманітарних роздумів, дискусій, задають тематику конференцій, комплексних праць тощо, які позначають те, що можна було б назвати ідеологічною модою, і на певний час стають своєрідними заклинаннями...»⁶. Це узагальнення цілком може бути поширене й на біоетику. Позитивною складовою цього явища є привернення додаткової суспільної уваги до низки актуальних проблем, а негативною - розвивання самого проблемного поля, відхилення від магістральних напрямів наукових, світоглядно-методологічних дискусій у напрям ідеологізації та політизації.

Втім, політизація науки в наш час є досить поширеним явищем і зачіпає дискусії щодо наукових пошуків у таких сферах як, скажімо, енергетика, проблеми змін клімату, новітні технології (нанотехнології, генна інженерія, репродуктивні технології та медицина) тощо. Проте, зауважує Е.Коен, поняття «політизація науки» може набувати як негативного, так і позитивного змісту. Негативне значення політизації науки полягає у викривленні наукових фактів, гіпотез, теоретичних положень з метою обслуговування певної ідеології чи політичної програми⁷. Такі спроби частогусто виявляють себе у досить широкому політичному спектрі, набуваючи навіть кардинально протилежного тлумачення відповідно до ідеологічних настанов, політичних чи кон´єктурних інтересів. Наприклад, у той час як екологісти намагаються попередити суспільство про небезпечні наслідки глобальних змін клімату й закликають до зниження емісії двоокису вуглецю за рахунок зменшення промислового споживання нафтопродуктів, бізнесові кола навпаки прагнуть применшити екологічні наслідки використання невідновлюваних вуглеводнів як сировинної основи енергетичної галузі, вказуючи на дешевизну й достатність таких ресурсів. Понад те, лише остаточне вичерпання запасів невідновлюваних енергоносіїв, на думку останніх, стане справжнім стимулом для пошуку альтернатив. Інший приклад: якщо прихильники подовження тривалості життя окреслюють обнадійливі перспективи використання стовбурових клітин, ембріологи наполягають на тому, щоб розглядати це лише як попередні результати експериментування на тваринах і закликають до збільшення фінансування відповідних проектів. Такі випадки політизації науки, на переконання Е.Коена, заслуговує осуду з боку відповідальних осіб в науковому, політичному, бізнесовому таборах, суспільстві загалом.

У другому, позитивному, сенсі «політизація науки» є необхідною ознакою нашого часу, якщо політику розуміти як діяльність, спрямовану на інтеграцію суспільного життя, а науку - як інститут, що впливає на суспільне життя і залежить від нього. Будь-яке демократичне суспільство потребує відкритих різнобічних дискусій з приводу значущості тих чи тих наукових проектів, оцінки ймовірних ризиків і коротко- та довготермінових здобутків від досліджень у певних галузях, від реалізації наукових проектів і програм тощо. Так само мають бути визначені й суспільно обговорені етичні дилеми експериментальної й упроваджувальної діяльності. Сама наука, переконаний Е.Коен, не може дати відповіді на ці питання, тому демократичне суспільство має скеровувати розвиток науки (зокрема й тому, але не лише тому, що громадяни сплачують за розвиток науки). Відтак проблема полягає у тому, щоб, уникаючи кон´єктурної політизації наукових фактів і висновків, водночас заохочувати суспільно-політичні та етичні дебати стосовно ролі науки в сучасному суспільстві.

В цьому плані показовим є приклад нанотех- нологій. Із розвитком нанотехнологій, які знаходять своє запровадження у найрізноманітніших галузях промисловості, медицини, в транспортній, інформаційній телекомунікаційній сферах , а також у царинах збереження матеріалів та енергоресурсів, удосконалення методів виявлення та подолання наслідків забруднень довкілля пов´язана найно- вітніша тенденція технологічної глобалізації. Є всі передумови для того, що нанотехнології стануть у недалекій перспективі одним із провідних напрямів світової економіки⁸. Унікальність нанотехнологій полягає в тому, що вони засновані на використанні наночасток (розміром від 1 до 100 нанометрів), і можуть виконувати ті функції, до яких не придатні матеріали природного походження. Так, наприклад нанотехнологічні сенсори на білковій основі дозволяють виявляти одну квадрильйону частку вмісту ртуті. Оперативне виявлення забруднювачів та токсичних речовин дозволяє швидко вжити заходів, що мінімізують ризики й зменшують збитки. На- ночастки благородних металів здатні окислювати отруйний чадний газ (СО), що міститься в автомобільних викидах, перетворюючи його на менш шкідливий двоокис вуглецю. Своєю чергою зниження емісії двоокису вуглецю є провідним напрямом діяльності щодо попередження змін клімату та збереження озонового шару. Екологізації автотранспорту та деяких промислових виробництв також може сприяти застосування наночасток двоокису титану, який у складі покриттів фіксує й окислює шкідливі речовини. Так само нанотехнології вже знаходять своє застосування для очищення води, зменшення рівня забруднення підземних вод тощо. Застосування нанотехнологій у промисловості здатне, за попередніми оцінками, у 100 разів зменшити кількість відходів, порівняно з традиційними технологіями.

Окрім того нанотехнології можуть суттєво прислужитися у справі збереження, використання та заощадження енергії, що є надзвичайно актуальним за умов стійкого виснаження джерел невідновлюваних вуглеводнів і глобальної нафтової кризи. Розробка та запровадження нанотехнологій безпосередньо пов´язане із досягненням Завдань розвитку тисячоліття. Проте, оптимістичні прогнози щодо майбутнього застосування нанотехнологій не повинні затьмарювати застереження щодо ймовірних ризиків для довкілля й здоров´я людини, оскільки на сьогодні практично відсутні об´єктивні наукові дані щодо ймовірних негативних впливів нанотехно- гій на довкілля та людину, шляхи міграції наночасто- чок. Відсутні як методики оцінки повної вартості життєвого циклу нанотехнологій і матеріалів (вироблення - використання - утилізація), так механізми суспільного контролю над сферами використанням та наслідками запровадження нанотехнологій. Наприклад, сьогодні ще важко передбачити всі наслідки потрапляння в довкілля наночастиник, які мають високу хімічну активність, що зберігається за звичайних температур, та високу проникність через біологічні бар´єри. Окрім того, не варто забувати, що, як і будь-які інші речовини, наноматеріали також характеризуються токсичністю, мобільністю, біоакумуляцією тощо.

За умов захоплення унікальними якостями нано- матеріалів і нанотехнологіями, досі не розроблена концепція глобальної стратегії розвитку даної галузі, яка б визначала загальні правила поводження з нанотехнологіями та відповідальність за наслідки їх використання, на кшталт, наприклад, Карта- хенського протоколу з біобезпеки до Конвенції про біорозмаїття.

Беручи до уваги стрімкий розвиток цієї галузі, зростання державних і приватних інвестицій, на які припадає майже половина загальних капіталовкладень у галузь, та швидкий перехід нанотехнологій у площину практичного застовування, може статися так, що суспільство виявиться неготовим до викликів, пов´язаних із цим напрямом технологічної глобалізації, як це наприклад, було з використанням «мирного атома» чи відбувається з поширенням генетично модифікованих організмів. Експерти вже сьогодні звертають увагу на те, що захоплення вигодами від застосування нанотехнологій незрівнянно перевищує увагу до ймовірних негативних наслідків від їх застосування та передбачення нових глобальних викликів. Тому варто вчасно подолати цю невідповідність шляхом перерозподілу ресурсів, спрямованих на вивчення впливів нанотехнологічй і наноматеріалів на довкілля та здоров´я людини, аби мінімізувати ймовірні ризики в довготерміновій перспективі⁹.

Тому сьогодні як ніколи гостро й актуально постає питання про, по-перше

, роль і статус наукової експертизи, по-друге

, про громадянську позицію вчених в обстоюванні об´єктивних знань про процеси, що відбуваються в довкіллі, про застосування нових технологій та їхні наслідки тощо. На переконання американської дослідниці К.Шрейдер-фречете, активна громадянська позиція, або наукове громадянство («scientific citizenship»), є обов´язком сучасних вчених і філософів науки. Позиція вчених може реалізуватися в усіх напрямах і формах, що їх передбачає громадянське демократичне суспільство: у публічних промовах, у суспільно значущих дослідженнях, підготовці оглядів і доповідей, висуванні вимог відповідно до Акту про свободу інформації (Freedom of Information Act), організації бойкотів, пікетів, демонстрацій. ініціюванні референдумів, створені спеціальних фондів, реагуванні на чисельні проекти екологічних експертиз, наданих для громадської оцінки¹⁰.

Проте громадянська позиція вчених не може зводитися до простої «адвокатури», а має ґрунтуватися на поширені об´єктивної інформації, спростуванні чуток і забобонів, уникненні політичної наївності та кон´єктури, участі в громадських дебатах, особливо в експертизі. К.Шрейдер-фречете формулює п´ять положень, з яких випливає активна громадянська позиція вчених¹¹. По-перше

, виняткові можливості й знання науковців накладають на них виняткові обов´язки. По-друге

, вчені свідомі багатьох небезпек, що можуть бути спричинені сучасною наукою. По-третє

, неможливо (нелогічно, нераціонально) займатися наукою й філософією науки не користуючись можливістю здійснювати моніторинг демократії як необхідної умови існування й розвитку науки. Останнє означає, що участь учених, наприклад, в екологічній чи біотичній експертизі є необхідною умовою розробки ефективного екологічного законодавства чи нормативно-правових документів, що регулюють біотичні питання, питання прав людини тощо. По-четверте

, до активної громадянської позицій учених зобов´язує їхній професійний етичний кодекс. Зрештою, громадянська позиція й активність учених є запорукою більшої освіченості суспільства про роль науки, зростання довіри до науки, а відтак

- передумовою створення сприятливих умов для розвитку науки й здійснення наукових досліджень.

Таким чином, біоетична проблематика охоплює надзвичайно складну систему причинно-наслідкових зв´язків, яка виходить за межі лінійних уявлень про зв´язок тих чи тих явищ, а отже вимагає від дослідників широти бачення проблем, ґрунтовності у підходах до їх аналізу й розв´язання, відповідального ставлення до поширення знань і запровадження науково- технологічних досягнень у практику.

Wilson E.O. The Future of Life. - GB: Little, Brown, 2002. - 229 p. С. 11-12; ²Human Rights Library. University of Minnesota (http: //www1 .umn. edu/humanrts/links/ bioethics.html); ³7Laing J.A. Artificial Reproduction, Blood Relatedness, and Human Identity // The Monist/ An International Journal on General Philosophical Inquiry. - 2006. - Vol.89. - N 4. - P.548 - 566; ⁴ Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге (Избранные статьи позднего периода творчества). - М.: Высшая школа. - 1991. С. 155-156; ⁵ Пелікан Я. Ідея університету: переосмислення. - К.: ДУХ і ЛІТЕРА, 2008. С. 256; Философия и этика. Беседа с А.А.Гусейновым // Вопросы философии. - 2003. - № 12. - С. 62; ⁷Cohen E. Science, Democracy, and Stem Cells // Philosophy Today. - 2004. - Vol. 48. - N 5. - P. 23 - 29; ⁸ Ежегодник ГЭП (Обор изменений состояния окружающией среды - 2007). - ЮНЕП: 2007, С. 62; ⁹ Там само; ¹⁰Shrader-Frechette K. Models in Panther Biology and Radiobiology: Philosophy of Science as Scientific Citizenship // Philosophy Today. Towards a Philosophy of Science Policy: Approaches and Issues. - 2004. - Vol. 48. - № 5. - P. 103; “Там само, С. 103-104.