В. В. Москалик
аспірантка

У статті проаналізовано взаємозв’язок дискурсивної та недискурсивної сфер людського досвіду, розглядається можливість зближення принципів лінгвістичної практики людей та їх соціальних стосунків. Осмислення зв’язку мови і дії в межах аналітичної філософії дозволяє виявити онтологічні умови людського життя в суспільстві.

філософія XX століття з особливою пильністю зосереджує увагу на дослідженні мови. Більшістю шкіл сучасної філософії мова визнається як головний засіб філософствування і основний об´єкт дослідження. Однак така тенденція не означає однакового розуміння сутності мови і закономірностей її функціонування. При цьому важливо, що принципове питання про співвідношення мови і діяльності залежно від характеру конкретного філософського вчення то виноситься на передній план, то відходить на периферію. Звісно, і діяльність як така, і мова були присутні у філософських вченнях минулого, але не настільки, щоб стати основними об´єктами досліджень. Важливо, що такий практичний прояв мови, як мовлення, довгий час залишався поза увагою. Зараз ми знаємо, що саме досліджуючи мовленнєву стихію, сучасна наука про мову змогла відобразити досить тісний взаємозв´язок форм мовного вираження і форм людської діяльності.

Слід згадати зацікавлення античних філософів письмовим втіленням мови. Матеріальні структури буття ніби втілювалися в матеріальних структурах письмової мови чи математичних формулах піфагорійців. І ці структури досить рано стали привертати увагу філософів, які спочатку створили логіку як в певному значенні металінгвістичну дисципліну, а потім філологічну граматику. З цього починається період зовнішнього відчуження мовної проблематики від проблематики власне філософської; наука про мову стає спеціальною. Але в цілому історія лінгвістики характеризується то зближенням, то віддаленням від філософії. У другій половині XX століття лінгвістика і філософія почали запозичувати одне у одного конкретні проблеми і способи їх вирішення. Так, сучасна лінгвістика вже не бачить нічого незвичайного в тому, щоб отримувати деякі свої проблеми з філософії. А процес осмислення філософією ряду специфічно мовознавчих проблем добре відомий. Таке зближення пояснюється не лише подібністю досліджуваних проблем, але і присутністю в них спільного методологічного інваріанта, що зробило можливою їхню конструктивну взаємодію в сучасну епоху. Цим інваріантом є філософія мови, котра хоч раніше і не виокремлювалася в окрему сферу дослідження чи дисципліну, але імпліцитно існувала у вигляді певного теоретичного комплексу, який характеризує різні лінгвофілософські аспекти мовної діяльності і володіє своєю об´єктивною логікою розвитку. Це область перетину кіл, що позначають відповідно філософію, логіку і лінгвістику.

філософські проблеми значною мірою залежать від коректного використання певних мовних виразів. Однак філософа не хвилює коректне використання мови саме по собі, і не всі мовні плутанини однаковою мірою цікаві філософії. На думку П.Уінча, вони цікаві їй настільки, наскільки обговорення їх призначене відповісти на запитання: «Наскільки збагнена реальність, і які зміни вносить в життя людини той факт, що вона може отримати уявлення про реальність» .¹ Важливо зрозуміти, як проблеми мови і якого роду проблеми мови мають підґрунтям такі питання. Цікавитися, чи збагнена реальність, означає запитувати про відношення між думкою і реальністю. Розгляд природи думки призводить до розгляду природи мови. Нерозривно пов´язаним із питанням про збагненність реальності, таким чином, є питання, як мова пов´язана з реальністю. В дійсності, інтерес філософа до мови полягає не стільки у розв´язані окремих лінгвістичних плутанин заради них самих, скільки у вирішенні проблеми щодо природи мови в цілому.

філософія мови має тривалу історію свого імпліцитного розвитку. її розвиток стає експліцитним лише з усвідомленням і визнанням мови як головного засобу філософствування. Лінгвістична філософія виникає в Англії в 50-і роки під впливом ідей «пізнього» Вітгенштайна. Лінгвістична філософія виступає формою аналітичної філософії, вона з´являється з проблематики неореалізму і філософії логічного аналізу. Для лінгвістичних філософів головний предмет філософії - буденна мова і буденне слововживання. В засновку лінгвістичної філософії лежить переко
нання, що аналітичні філософи, роблячи предметом філософії досвід, мислення і логічну мову, побачили істинну основу всіх уявлень про людину, суспільство, світ і пізнання - буденну мову. В цьому сенсі особливо цікаве вчення Людвіга Вітгенштайна, в якому поставлена фундаментальна філософська проблема взаємовідношення мови і дії, вказаний оригінальний шлях її вирішення. Зв´язуючи мову з діяльністю, Вітгенштайн створив передумови для всебічного зрозуміння функціональної ролі мови в суспільстві, в системі соціокультурних зв´язків.

Серед головних тем, з яких складається філософська позиція Вітгенштайна, що послідовно розвивав вчення про мову як діяльність і помітно вплинув на ситуацію в сучасній західній філософії, на думку А.ф.Грязнова, можна виділити такі: терапія слів, диспозиційність психіки, логіка психологічних понять, конструктивність, концептуальність, прави- лодоцільність, форми життя, розуміння, практика.² Варто детальніше зупинитися на тих моментах вчення Вітгенштайна, що дали поштовх розвитку питання зв´язку мови і дії в межах лінгвістичної філософії, а саме: правилодоцільність, форми життя, розуміння, практика.

Вітгенштайна завжди хвилювали логічні проблеми, пов´язані з мовою; тільки якщо в «ранній» період Вітгенштайн займався логічною мовою, то в його «пізній» філософії предметом стала буденна мова. Не дивлячись на переоцінку цінностей, аналітичний метод як універсальний метод опису Вітгенштайн розуміє однаково як в «ранній», так і в «пізній» філософії. За Вітгенштайном, логічний аналіз не може початися з аксіом; він стартує, коли вже існує світогляд, представлений в буденній мові. Вітгенштайн тим самим доводить, що існує буденна мова, «примітивніша», ніж мова логіки. Можна сказати, що людина буде чудово знати про існування двох рук, навіть якщо вона не володіє мовою логіки. Але вона навряд чи знатиме це, принаймні, не зможе це висловити, якщо не володітиме буденною мовою. Вітгенштайн вважає, що ми бачимо світ і інтерпретуємо факти крізь призму мови, що мова вчить нас бачити речі певним чином, який засвоюється і потім мимоволі вживається в різних ситуаціях.

Головною відмітною рисою мовної діяльності Вітгенштайн вважав її орієнтацію на правила. При цьому він наголошував, що правила не являють собою певних норм, які можна (і потрібно) попередньо вивчати. Особливість правил полягає в тому, що знання їх має імпліцитний характер, а практичне оволодіння ними здійснюється в процесі самої діяльності, в контексті деякої мовної гри. Здатність людей керуватися правилами можна оцінити як фундаментальну властивість, що створює можливість для міжособистісної комунікації. Систему лінгвістичних і нелінгвістичних дій, що складають певну єдність і тому володіють своїми внутрішніми правилами, Вітгенштайн іноді характеризував як «форму життя». Життєві форми найчастіше розглядалися як засновок будь-якої культури, що в сутності має ритуальний характер, що складається з дій, які підкорюються певним конвенційно прийнятим в суспільстві правилам. Зближення даного поняття з поняттям мовної гри дає привід для перенесення концепції життєвих форм на різні види людської діяльності, не обмежуючись при цьому лише великими спільнотами чи культурами. Проблема розуміння «форм життя» тісно пов´язана з вітгенштайнівською концепцією необґрунтовуючого знання, що виражене у вигляді достовірних суджень і складає ядро будь-якої гри. Однак ця позиція викликає запитання у зв´язку з проблемою пізнання інших культур. Дискусія з цього питання в аналітичній філософії виявила різні погляди на можливість і ступінь адекватності пізнання досить відмінних життєвих форм. Але в будь-якому випадку всі вони виходять з припущення, що необхідною умовою для визнання практики будь-якої спільноти раціональною є наявність мови. Розуміння оцінювалося пізнім Вітгенштайном як один з найважливіших аспектів мовної діяльності. Але при цьому спеціально підкреслювалося, що воно відрізняється від простої інтерпретації лінгвістичних знаків. Здатність розуміння виявляється в процесі вживання слів і виразів, що підкоряються правилам певної мовної гри. Розуміння у Вітгенштайна і в концепціях його послідовників постає як сам процес і результат правилодоцільної лінгвістичної діяльності, а не як особлива духовна процедура. Концепція мови-діяльності накладає відбиток на витлумачення поняття практики як такого. Свої лінгвофілософ- ські принципи послідовники Вітгенштайна, як правило, поширюють на свідомість і мислення, котрі визнаються проявами людської діяльності, що має соціальний вимір. Акцент робиться на тому, що в мові опис станів психіки концептуально пов´язаний з конкретними видами практики, і своє значення ці стани отримують лише в контексті міжособистісних взаємодій в рамках відповідних форм життя.

Отже, необхідно конкретизувати проблему: Вітгенштайн не відмовляється від пошуку значення слова. Значення слова для пізнього Вітгенштайна визначається діаметрально протилежно - як спосіб вживання слова в мові: «Пропозиція знаходить свій сенс тільки у вживанні». Саме таким чином слово існує в мові. Значення слова для Вітгенштайна не є результатом переживання, воно встановлюється об´єктивно. Наприклад, вживаючи слово «свічка», ми пов´язуємо його з такими-то і такими-то об´єктами. Але це саме встановлена об´єктивність, тобто спосіб бачення світу, коли об´єкт розглядається крізь призму слова. Змінюються люди, епохи - і одні слова зникають з мови, з´являються нові, старі міняють свої значення. Навіть філософський словник, мало схильний до впливу часу, не уникає подібної долі. Вітгенштайн доводить, що багато слів в мові не мають строгого значення, і не можуть мати його, якщо під значенням розуміти певну відповідність об´єкту. Парадокси, які відзначив Вітгенштайн, зводяться до обґрунтування наступної тези: показати, що існують різні способи вживання однієї й тієї самої мовної одиниці. Найбільш відомий приклад Вітгенштайна

- це «вутко заєць». Згідно Вітгенштайну, вживанню слів і мови в цілому людина навчається практичним шляхом; вона вчиться не тільки окремим словам і виразам, але і контексту, тобто сукупності слів і виразів. Важливо не тільки те, що люди говорять, але і те, як вони це говорять, тобто мовна поведінка. Яскравим є приклад з «філософських досліджень» про п´ять плит. Уявімо собі мовну гру, в якій помічник Б має відповісти на питання будівничого А, скільки в стосі лежить плит. Отже, його повідомлення могло б звучати так: «П´ять плит». Л.Вітгенштайн задається питанням, а в чому ж полягає різниця між цим повідомленням чи ствердженням «П´ять плит» і наказом «П´ять плит!». А в тому, як ці слова будуть вимовлені і яку роль це відіграє в мовній грі.³ Слова поза вживанням, без контексту, тобто поза мовної поведінки позбавлені чіткого значення. Є безліч видів вживання всього того, що ми називаємо знаками, словами, реченнями. І ця розмаїтість не є чимось сталим, даним раз і назавжди; виникають нові типи мови, нові мовні ігри. Вітгенштайн зазначає, що називання ще не є певним рухом у мовній грі - так само, як виставляння шахової фігури ще не є певним рухом у шаховій грі.⁴ Можна сказати, що певна річ поза грою не має і назви. Це саме мав на увазі і фреге: слово має значення тільки в контексті речення. Людина, що володіє такою мовою, може представити і зрозуміти, яким чином вона щось знає. Для цього і існують процедури навчання, роз´яснення, інформування тощо. Цей вид знання Вітгенштайн називає «знанням- як», протиставляючи його «знанню-що».⁵ Згідно Вітгенштайну, людина з досвіду вживання мовних конвенцій виносить беззастережну віру в деякі речі і відносини і діє у відповідності. Вітгенштайн вводить поняття «вказівне навчання» як головний спосіб оволодіння мовною грою: «Дітей привчають виконувати саме цю роботу, вживати під час неї саме ці слова й саме так реагувати на слова інших».⁶ При зміні способу вказівного навчання і тренування, ми неминуче прийдемо до іншого розуміння слів. При цьому немає необхідності досконально навчати вживанню того або іншого слова. Для з´ясування природи цього процесу звернемося до концепції «мовної гри», її значення у становленні та розвитку лінгвістичної філософії.

Мовна гра - поняття в сучасній філософії мови, яке позначає мовну систему, що організована за певними правилами. Вперше воно вводиться в роботах Л. Вітгенштайна пізнього періоду його творчості («філософські дослідження»). Концепція «мовних ігор» склалася у Вітгенштайна в ході спостереження за функціонуванням мови в природних умовах комунікації. Він розглядав мову як компонент цілеспрямованої діяльності. Мова - це знаряддя, що служить виконанню певного завдання. Сукупність мови і діяльності Вітгенштайн вважав мовною грою.⁷ Вводячи термін «гра», він прагнув закріпити практичний характер мови як системи слів і висловлювань, що безпосередньо вживаються. С.В.Ніконенко зазначає, що для виникнення мовної гри повинні існувати деякі трансцендентальні умови:

• мають існувати люди, які розуміють і вживають цю мову, тобто виникає мовна спільнота;
• мова має бути зрозумілою стосовно вживання по можливості всіх слів і висловлювань; ці слова і висловлювання підкорені певним правилам, котрі мають виконувати всі учасники гри;
• повинен існувати механізм захисту від «порушників» цих правил.⁸

Ці положення однак не регламентують ні кількість носіїв мовної гри, ні порядок введення правил гри, ні способи захисту від бажаючих порушити ці правила гри, ні тривалість існування певної мовної гри, ні кількість мовних ігор. Вітгенштайн припускає безкінечну множину мовних ігор. В засновку всіх мовних ігор лежить «межова» мовна гра, яку не може втілити в собі жодна конкретна мовна гра - буденна мова. Підґрунтя буденної мови не може лежати в іншій мові.

Кожна мовна гра як завершена система комунікації відповідає певній формі життя. Так, на перший план виходить інструментальна функція мови. Прикладом таких міркувань є праця Вітгенштайна «філософські дослідження», в якій філософія трактується як активність, що спрямована на прояснення мовних виразів. філософ не повинен намагатися виявити сутність мови, він має описувати і розмежовувати різноманітні мовні ігри. За Віт- генштайном, усім мовним іграм властива певна родинна схожість. Будь-яка мова припускає певну систему правил. Слідувати цим правилам - ось в чому полягає лінгвістична поведінка носіїв мови.

У текстах Вітгенштайна містяться різні, хоч і взаємозв´язані, потрактування суті мовних ігор: це гранично спрощені в порівнянні з реальною практикою природної мови моделі вживання слів і виразів. У мові, як відзначав Вітгенштайн, здійснюються найрізноманітніші ігри: віддача наказів, запитання і відповіді на них, оповідування історій або жарти, опис безпосереднього досвіду, висунення гіпотез, припущення, вітання і т.д. Вітгенштайн вказує: «Наш метод є чисто дескриптивним; ті описи, які ми даємо, не є навіть і натяком на пояснення. При цьому ми розглядаємо описувані мовні ігри не як незавершені частини мови, але як мови, завершені самі по собі, як завершені системи людської комунікації».⁹

Введення «ігор» пов´язане з свідомою відмовою Вітгенштайна від пошуку суті мови, її єдності. Своє завдання він бачив в описі різних мовних ігор і тих форм життя, які вони втілюють. Кожна гра - це самодостатня і автономна активність. Як неодноразово наголошувалося багатьма дослідниками, лінгвістична філософія у потрактуванні Вітгенштайна стає своєрідною порівняльною антропологією лінгвістичних систем.

Застосовуючи вираз «форми життя», Вітгенштайн частіше всього лише прагнув підкреслити, що кожна людина володіє певною мовою, і в цьому людські істоти схожі поміж собою. Одним словом, він просто констатував цей факт людської природи. Вживання мови, участь в мовних іграх є для нього головною природною відмінністю людей від тварин.

Мовні ігри в концепції Вітгенштайна - це своєрідна абстракція, що виконує, крім всього іншого, певну методологічну функцію при аналізі лінгвістичної діяльності. Вітгенштайн і в пізній період своєї діяльності залишається номіналістом. Він визнає специфічно загальне для всіх мовних ігор - сімейну схожість. Ця схожість характеризує і саме слово «гра». Тому-то шахова гра не може утілювати в собі загальні властивості всіх ігор. Не може цього робити і будь-яка інша гра. Вітгенштайн говорить про сімейну схожість по аналогії із схожістю тих або інших рис зовнішності членів сім´ї. Деякі з них можуть мати одні загальні риси, інші - інші загальні риси, а є члени сім´ї, у яких

взагалі немає схожих рис.

У текстах Вітгенштайна підкреслюється, що саме вживання деякого слова, а отже, його значення, можна зрозуміти тільки у відповідному лінгвістичному або соціальному контексті. При цьому кваліфікація слова (або пропозиції) як позбавлене значення можлива знову-таки тільки в певному контексті. Але ця цікава ідея ним по суті лише декларується, бо сама соціальність контексту вживання слів в його роботах абсолютно не розкрита. Саме на цьому моменті детальніше зупиняється Пітер Уінч; він вважає, що філософський опис неможливий без розгляду питання про соціальну взаємодію між носіями будь-якої мовної гри. Описати значення слова в цьому зв´язку означає описати вживання цього слова у всіх основних випадках соціальних взаємодій. Соціальна взаємодія виступає сферою конкретного здійснення всіх без виключень мовних актів, в тому числі орієнтованих на вивчення дійсності. На думку С.В.Ніконенка, це положення П.Уінч протиставляє «традиційному» епістемологічному аналізу, що встановлює реальну істинність висловлювання лише в межах індивідуальної свідомості.¹⁰ На відміну від прагматистів, які знаходили критерії істинності в соціальній практиці, Уінч не робить таких радикальних висновків, ставлячи мову в повну залежність від соціальних відносин. Допускаючи певну незалежність, самодостатність мови, він просто доводить, що будь-який аналіз буденної мови має враховувати її соціальний характер, навіть якщо при цьому використовується абстрактна мова фізики чи фізіології. Можна зробити висновок, що Уінч вказує на можливість розмірковувати про правила вживання слів лише за наявності реакції соціуму на певний вчинок окремої людини. Новизна аналізу П.Уінча полягає в тому, що він відмовляється розглядати свідомість окремо взятого носія мови. Лише тоді, коли ще хтось може виявити і зрозуміти правило, якого ми дотримуємося, можна говорити про наявність дотримування правила.

Важливим є встановлення та опис регулярностей, які фіксуються в судженнях відносно тотожності певних процесів і подій. Такі судження завжди пов´язані з конкретними формами правилодоцільної людської поведінки. Внутрішні концептуальні зв´язки висловлювань членів деякої спільноти не лише моделюють, але і визначають інші види відносин, що встановлюються в суспільстві, тобто існує взаємозв´язок сфери дискурсивного і недискурсивного. П.Уінч наголошує на пріоритеті лінгвістичних дій і правил над нелінгвістичними в процесі розуміння культурно- історичних феноменів. Ключем для розуміння інших культур є природна мова. Так, наприклад, досліджуючи магічну систему племені Азанде, основні поняття слід розглядати перш за все в контексті культурних традицій та ритуалів, що склалися в цьому південносуданському племені. П.Уінч, слід зазначити, виходить з переконання, що дана магічна система утворює такий самий когерентний дискурс, як і «західні» науки. В контексті життя племені передбачення оракула зовсім не підтверджують чи спростовують, подібно до наукових теорій, - ними просто керуються. В цьому і полягає осмисленість словесних передбачень оракула для членів даного племені. Якщо ми прагнемо зрозуміти сенс магічної практики Азанде, то нам слід «звільнити місце» для категорій даного народу, а не оцінювати магію з погляду догматичної, позитивістської демаркації науки і ненауки. Розуміння незнайомих культурних утворень може багато дати не лише в плані сприйняття чи запозичення корисного нетрадиційного досвіду, проте важливіше - саме розуміння відмінного від нашого сенсу життя. Дослідники різних культур повинні враховувати соціальну природу будь-якої мови, що втілює відповідну практику. Соціальність мови ґрунтується на тому, що її носії керуються в спільній практиці певними правилами та розділяють одні й ті самі поняття. Як бачимо, в методологічному плані дана настанова підкріплюється відомою вітгенштайнівською критикою індивідуальної мови. Соціальність і здатність бути артикульованим являє собою дві сторони одного явища.

На перший план виходить принцип єдності видів людського досвіду, який узгоджується з визнанням наявності різноманітних автономних форм життя, що володіють власними критеріями раціональності. Розуміння зводиться до імпліцитного прояснення внутрішньої, концептуальної сторони осмислених дій. Причому самі ці дії вміщують в собі своє пояснення. Для того, щоб обґрунтувати те, що розуміння значення деякої дії потребує дослідження концептуальних зв´язків, що існують між дією та її контекстом, Уінч повністю базується на вітгенштайнівському понятті дотримування правила. У сукупності правила діяльності є осереддям будь-якої форми життя. Є внутрішній взаємозв´язок того, що ми робимо, з тим, що ми говоримо. Саме поняття форми життя охоплює «об´єктивні» знання, факти і «суб´єктивні» відчуття і установки людей. Взагалі будь-який вид знання виникає як результат осмисленої взаємодії в межах лінгвістичної спільноти. Саме соціальний характер мови і знання створює можливість міжособистісної комунікації. Концептуальні структури форм життя - це більш глибинний шар, ніж той, на якому розрізняються суб´єктивне і об´єктивне. На рівні цих структур визначається сенс нашого досвіду, а розрізнення лінгвістичного і нелінгвістичного тут втрачає своє принципове значення. Рамки окремих форм життя залежать від концептуальних зв´язків, що поєднують людей, ситуації та дії. Припускаючи багатоманітність форм, дана концепція досить переконливо обґрунтовує єдність людського досвіду.

Аналітики поєднали твердження про те, що соціальні стосунки є внутрішніми, з твердженням, що людська взаємодія «втілює ідеї». П.Уінч зазначає, що оскільки використання мови так тісно, так нерозривно пов´язане з іншими немовними видами людської діяльності, то можна говорити про їх не- мовну поведінку як таку, що виражає дискурсивні ідеї.¹¹ Не існує чіткого розриву між поведінкою, що виражає дискурсивні ідеї, і тією, що їх не виражає. Однак поведінка, котра їх не виражає, значною мірою схожа на ту, що виражає, щоб можна було сприймати їх як аналогічні. Таким чином, навіть якщо й неприродно говорити, що даний вид соціальних стосунків виражає деякі ідеї дискурсивної природи, проте вони ближче до обміну ідей в розмові, ніж до взаємодії фізичних сил.

Осмислення зв´язку мови і дії в межах аналітичної філософії дозволяє виявити онтологічні умови людського життя в суспільстві. Пітер Уінч розглядає можливість зближення принципів лінгвістичної практики людей та їх соціальних стосунків. Він показує, як внутрішні (концептуальні) зв´язки висловлювань членів того чи того суспільства моделюють

і, навіть, визначають інші типи взаємостосунків в межах спільноти. Існує, таким чином, взаємозв´язок дискурсивної та недискурсивної сфер людського досвіду. Мова копіює людську природу і частково констатує її. Мова вбудована в структуру соціальних практик, які надають мовним символам конкретні значення. П.Уінч зазначає, що дати пояснення значенню будь-якого слова значить описати, як воно використовується; описати спосіб його використання значить описати соціальні зв´язки, в які воно вступає.

Центральним компонентом аналізу П.Уінча є ідея про те, що люди - це створіння, які дотримуються правил, внаслідок чого такий тип поведінки називаємо осмисленим. Чи то чернець, який дотримується правил, які експліцитно і чітко визначені так, що майже немає місця для індивідуального вибору; чи то анархіст, який свідомо не дотримується експліцитних, строгих норм (хоча він зберігає за собою свободу вибору, все ж існують альтернативи, його вибір керується роздумами). Дотримуватися правила не значить робити все, що завгодно, інакше виходило б, що правила ніяк не впливають на поведінку людини і все залежить від того, як їх інтерпретувати. Вітгенштайн стверджував, що будь-яка інтерпретація закінчується тоді, коли людина приймає культурні практики своєї спільноти. Людина починає діяти за правилом, що імперативне її культурі. П.Уінч вважає, що будь-яке правило повинно мати соціальне середовище чи спільний контекст для того, щоб бути зрозумілим і дати можливість людям дотримуватися цього правила. Вітгенштайн також наголошував, що неможливо, щоб правила дотримувалася лише одна людина і лише один раз.¹² Правил не можна дотримуватися індивідуально, немає приватної мови чи приватного правила. Немає сенсу припускати, що хтось здатний встановити власний стандарт поведінки, якщо він ніколи не мав досвіду людського середовища з його соціально встановленими правилами. Дотримування правил передбачає спільноту, що встановлює публічний критерій правильності застосування того чи того правила, передбачає реакцію та ставлення інших людей. В цілому, правило - це те, що осмислено пов´язує минулі та майбутні дії, роблячи їх регулярними, ідентичними, впізнаваними, а відповідно, і зрозумілими. Будь-яка соціальна поведінка підкорюється правилу, і це правило має смисл лише тоді, коли людина здатна сформулювати критерій правильності або неправильності цього правила, тобто реалізувати таку поведінку, якій існує альтернатива. П.Уінч зазначає, що поняття «дотримування правила» логічно невіддільне від поняття «допущення помилки». Якщо можна сказати про когось, що він дотримується правила, це значить, що можна запитати, робить він це правильно чи ні. Інакше в його поведінці немає нічого, що дозволило б застосовувати поняття «дотримування правила» - тоді немає сенсу в дескрипції його поведінки таким способом, оскільки все, що він робить, також правильно, як і те, що він міг би робити, в той час як суть поняття «правила» в тому, що воно дозволяє нам оцінювати те, що було зроблено. Вихідною точкою філософа, який орієнтований на розуміння таких феноменів, є встановлення і опис регулярностей, які втілюються в судженнях, що фіксують тотожність певних соціальних процесів. Подібні судження необхідно пов´язані з конкретними формами людської поведінки, що відповідає правилам, в межах окремої лінгвістичної спільноти. Наше розуміння світу і себе відбувається завжди на фоні того, що приймається як дане і ґрунтується на ньому. Ця віра так переплетена з діяльністю, поведінкою, рішеннями людей, що сумніватися в ній чи зважувати її переваги неможливо (правила не мають раціонального підґрунтя, оскільки вони є основою будь-якого обґрунтування). філософські пошуки Л.Вітгенштайна та П.Уінча забезпечують розуміння зв´язку дискурсивних і недискур- сивних сфер людського досвіду.

¹ Уинч П.Идея социальной науки и ее отношение к философии / пер. с англ. М.Горбачева, Т.Дмитриева. - М., Русское феноменологическое общество, 1996. - ХХІ+107с. - С.10; ² Грязнов А.Ф. Аналитическая философия. - М.: Высшая школа, 2006. - 375 с.;³Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. - К.: Основи, 1995. - 311 с. - С.100; ⁴ там само. - С.114; ⁵ Munits K.Milton. Contemporary Analytic Philosophy. New York, 1981; ⁶Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. - К.: Основи, 1995. - 311 с. - С.94; ⁷ Там само. - С.95; ⁸ Никоненко С.В. Аналитическая философия: основные концепции. - СПБ.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 546 с. - С.190; ^Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. - К.: Основи, 1995. - 311 с.; ¹⁰ Уинч П.Идея социальной науки и ее отношение к философии / пер. с англ. М.Горбачева, Т.Дмитриева. - М., Русское феноменологическое общество, 1996. - ХХІ+107с. - С. 245; ¹¹ Pettit Philip. Winch’s double-edged idea of a social sciense / History of the human sciences. London. Vol.13, N 1. p. 63-77; ¹²Бегиашви- ли А.Ф. Современная английская лингвистическая философия. - Тбилиси, 1965. - 110с.