В. В. Навроцький
кандидат філософських наук, доцент

Стаття присвячена розгляду доповнюваності ког- нітивістського та інституціоналістського підходів у поясненні соціальної взаємодії.

Особливе місце у комплексі задач, пов´язаних із поясненням поведінки окремих індивідів та груп індивідів, займає питання про підстави дій. У розгляді цього питання гостро протистоять соціальний (методологічний) індивідуалізм та соціальний голізм. Дискусії між прибічниками цих двох методологічних установок значною мірою визначають сучаснии стан розробки методології соціальних наук.

Протистояння соціального індивідуалізму і соціального голізму має певну історію. Наприкінці ХІХ ст. воно знайшло відбиття у працях французьких соціологів Габрієля Тарда та Еміля Дюркгайма. У ХХ ст. чітко виражений голістський характер мав, наприклад, соціальний інтеракціонізм Джорджа Герберта Міда, а на позиціях методологічного індивідуалізму стояв економіст і праксеолог Людвиг фон Мізес. Яскравим прикладом сучасного прикладання індивідуалізму є погляди Зигмунта Баумана, а послідовний голізм у наш час проводить Венсан Декомб ¹.

Соціальний індивідуалізм зводить соціальні, зокрема, колективні феномени до індивідуальних феноменів. При цьому він спирається на епісте- мологічний індивідуалізм, який надає переваги власній свідомості індивіда перед «чужою свідомістю» і, отже, перед колективною свідомістю. З цієї позиції випливає фундаменталістський характер пояснення соціальних явищ - зведення соціальних феноменів до індивідуальних; соціальні феномени мають бути описані тільки в індивідуальних термінах, наприклад, у термінах індивідуальних дій та індивідуальних ментальних станів.

Соціальний голізм спирається на епістемологіч- ний голізм, який ставить під сумнів, що знання першої особи є основним, що воно має презумпцію істинності, а «чужа свідомість» не має такого статусу, тому твердження про неї, а також про колективну свідомість, є похідними від тверджень про знання першої особи. Епістемологічний голізм стверджує, що знання змісту нашої власної свідомості не може бути базисом для залишку знання, бо ідентифікація об´єктів мислення ґрунтується на певному соціальному базисі, а спосіб взаємодії з іншими людьми і об´єктивним світом певною мірою визначає зміст ментальних станів ².

Соціальний голізм розглядає суспільство як певну цілісність. За цієї методологічної установки фрагменти соціальної реальності розглядаються тільки у співвіднесенні із всією цією реальністю; соціальне не зводиться до індивідуального. I дійсно, навіть персональні преференції розміщені у деякому соціальному контексті.

Зацікавленість дослідників соціальної взаємодії у методології соціального голізму зумовлена прагненням повернути епістемологію до вивчення соціальних явищ. Для цього потрібно перебороти індивідуалістичний характер епістемології, побудувати соціальну епістемологію, яка орієнтується передусім не на функціонування людської свідомості, а на соціальні норми і практики ³.

Поки немає підстав стверджувати, що індивідуалістичний характер епістемології вже подоланий, що досягнуті значні результати у сфері соціальної епістемології. Як і для індивідуалізму, для антиіндивідуалізму гострими залишаються питання, як пов´язані між собою переконання про власну свідомість і переконання про свідомість іншої особи, переконання про власну свідомість і переконання про зовнішній світ, переконання про свідомість іншої особи і переконання про зовнішній світ.

Питання про підстави дій є одним із найбільш дискусійних також і для аналітичної соціальної філософії. Для неї близькою є установка теоретичної соціології, що соціальна взаємодія ґрунтується на спільній інтерпретації, яка приписує людським діям певні значення, що людські дії управляються певними правилами, тому пояснення дій передбачають інтерпретацію норм.

Оскільки соціальна взаємодія, структурується нормами, які певною мірою направляють і обмежують вибір засобів для досягнення відповідних цілей, важливо знати, як породжуються правила поведінки, в яких умовах функціонують норми і цінності, як вони наділяються значеннями в ході самої діяльності. Будемо виходити з тези, що інтерпретація поведінки індивідів передбачає інтерпретацію норм, яка здійснюється у певних інституціональних рамках.

Правила поведінки породжуються у процесах їх застосування. На чому базується їх вироблення, як певна залежність між індивідами набуває статусу норми у ході самої взаємодії? Відповідь на ці питання теоретична соціологія і аналітична соціальна філософія дають у рамках когнітивістського та інституціоналістського підходів пояснення соціальних феноменів. Когнітивізм розробляється переважно у рамках соціального (методологічного) індивідуалізму. Винятком можна вважати опис соціальних фактів за допомоги так званих «колективних понять», тобто понять про спільні переконання і зобов´язання, про колективні інтенції і преференції. А інституціоналізм є відверто холіст- ською концепцією.

Специфіка когнітивістського пояснення полягає у зверненні до ментальних станів індивідів, тобто інтенцій, переконань і бажань. Соціальні феномени пояснюються або просто вказівкою на зв´язок з ними, або більш радикально - зведенням до них (наприклад, норми розглядаються як установки, що спільно поділяються індивідами).

Найбільш чітко вираженими є дві точки зору стосовно наявності правил у індивідів: або їх опановують через інтерналізацію, або розвивають здібності, які і є правилами.

Одна із стратегій пояснення того, як щось стає правилом поведінки, полягає у розрізненні інтен- ційних станів і доінтенційного фону здібностей індивідів. Правила поведінки прикладаються до індивідів саме відносно цього фону. Термін «фон» («тло», анг. - Background) застосовується для позначення всіх тих ментальних здібностей, позицій і диспозицій, способів поведінки, способів вироблення речей, які є основою для інтенційних феноменів. До цих останніх належать значення, розуміння, інтерпретація, сприйняття, думка, інтенційна дія, переконання, бажання тощо. Інтенційні феномени, у свою чергу, роблять можливим проявлення фонових здібностей. Відносно зазначеного фону здібностей і відбувається інтерпретація вимовляння, встановлення значень і розуміння речень. фонові здібності дозволяють індивіду формулювати правила поведінки та прикладати їх відносно цього фону. Послідовність пояснення того, на чому ґрунтується застосування правил і процедур приписування значень діям забезпечується тим, що «правила не є такими, що самоінтерпретуються, і отже, вони потребують наявності певного фону, щоб функціонувати, самі вони ані пояснюють, ані конституюють фон» ⁴.

Цитований автор виступає проти тези, що людина діє в суспільстві, завдяки тому що вона інтерналізує правила поведінки, тобто завдяки тому, що норми і цінності стають частиною свідомості діючих індивідів. Неправильно стверджувати, з його точки зору, що діючі індивіди репрезентують або інтерпретують правила поведінки з їх подальшою свідомою або несвідомою інтерналізацією, оскільки справа, швидше за все, полягає в тому, що адекватна поведінка в кожній конкретній ситуації стає можливою завдяки розвитку індивідами певних диспозицій і здібностей: «Річ у тім, що ми не повинні говорити, що людина, яка відчуває себе в суспільстві як вдома... тому, що вона опанувала правила суспільства, а краще повинні говорити, що людина розвинула множину здібностей, які роблять її такою, що вона відчуває себе в суспільстві як вдома; і вона розвинула ці здібності, тому що вони є правилами її суспільства»⁵.

Інституціоналістський підхід розглядає соціальні феномени в рамках інституціональних структур. У вигляді норм або правил інституціональні обмеження установлюють і регулюють відносини між індивідами, орієнтуючи їх на певні зразки поведінки. Вихідними для інституціоналістського пояснення поведінки вважаються правила (метанорми), відповідно до яких тим чи іншим феноменам приписується статус норм і цінностей. Інституціоналістське пояснення виходить із здатності індивіда зобов´язати себе до відповідних дій.

Розробка когнітивістського підходу стимулювала суттєвий методологічний зсув у сучасних соціологічних дослідженнях, зокрема, зміну ставлення до нормативності: нормативні вимоги лише установлюють межі для дій, але не детермінують самі дії. Оцінка когнітивної складової соціальної взаємодії дана у таких термінах: «Когнітивна схематизація ситуації або відповідної її частини - це суттєвий аспект будь-якої орієнтації на неї актора» ⁶. Однак одночасно з цим наводились і застереження щодо абсолютизації застосування цієї стратегії в аналізі соціальних дій: «Процеси соціальної поведінки, подібно будь-яким іншим процесам поведінки, є психологічними. Але поза тлумаченням, що надається цим процесам їх інституційно-структурним контекстом, вони втрачають своє значення для розуміння соціальних явищ» ⁷.

Не для кожної соціальної дії можна навести підстави, породжені в інтенційний спосіб. Взагалі, обговорення можливості або неможливості пояснення соціальних властивостей шляхом зведення їх до індивідуальних ментальних властивостей передбачає відповідь на такі питання: «Чи не пов´язана реальність соціальних характеристик індивідів із тими способами, якими вони міркують один про одного і розглядають один одного? Чи не пов´язана реальність соціальних характеристик речей з тими способами, якими про них міркують індивіди?» ⁸. Проблема у тому, що треба розуміти під зв´язком і як він відбувається. Аби уникнути в соціологічних поясненнях зведення соціальних феноменів до ментальних, цитований автор рекомендує визначати зміст ментальних станів у термінах соціального успадковування і оточуючого середовища ⁹.

Розробка інституціоналістського підходу до пояснення соціальних феноменів власне і зумовлена саме тим, що соціальні феномени не зводяться до ментальних феноменів, наприклад, до переконань. Самі переконання стосовно певних соціальних фактів частково пояснюються за допомоги цих фактів ¹⁰. Але для самого інституціоналістського підходу справжньою проблемою є питання про формування і функціонування норм поведінки. В цьому і полягає один із основних аргументів на користь доповнюва- ності когнітивістського підходу, який підставами дій вважає функціонування когнітивних систем діючих індивідів, та інституціоналістского підходу, який в дослідженні соціальної взаємодії надає перевагу нормам та іншим властивостям інституціональних структур. Неможливо пояснити соціальні явища тільки у термінах ментальних станів, бо самі ці стани мають певну нормативну складову. А з іншого боку, суттєвим є питання про походження норм.

Аргументи на користь доповнюваності у застосуванні зазначених підходів знов-таки приходять із аналітичної соціальної філософії. Заперечення проти жорсткого інституціоналізму, випливає із можливості у межах інституціональних структур вільно породжувати підстави для дій, використовуючи інтенцій- ні структури. З іншого боку, заперечення проти необмеженого менталізму (а отже і когнітивізму) спирається на тезу, що «соціальні відносини вимагають, щоб ми були здатні репрезентувати деонтичні відносини, включені в породження підстав для дії, незалежних від бажань» ¹¹.

Можливо, що відповіддю на питання, чому правила сприймаються як обов´язкові, чому індивіди додержуються зовнішніх норм і є припущення, що ментальні стани мають нормативний аспект. Бо саме тому норми здатні відігравати мотиваційну роль: «Прагматизм стосовно норм, що є імпліцитними у когнітивній діяльності, прийшов до нас у першій половині двадцятого сторіччя із трьох напрямків: від класичного американського прагматизму, який набув кульмінації у Д´юї, від Буття і часу Гайдегера і від Філософських досліджень Вітгенштайна»¹².

Певний взаємозв´язок між когнітивістським та інституціоналістським підходами зумовлений тим, що інтенції мають нормативний аспект: у зміст інтенції входить певне зобов´язання реалізувати її. До того ж, існують певні зв´язки між зобов´язаннями і переконаннями: із переконання у чомусь випливає зобов´язання вважати його істинним. Отже, зобов´язання вбудоване у структуру інтенційності твердження¹³.

Переконливі аргументи на корись їх спільного застосування випливають з того, що, з одного боку, когнітивістський підхід демонструє просування у розв´язанні проблеми обґрунтування поведінки посиланням на переконання, бажання і наміри індивідів, з іншого боку, інституціоналістський підхід, експлікуючи ці стани у термінах описів дій, фіксуючи умови, у яких виконуються дії, накладає обмеження на зміст цих станів.

Складовою частиною теорії соціальної взаємодії є теорія дискурсу. Когнітивістський аналіз дискурсу виходить, звісно, з того, що зв´язок між актами дискурсу зумовлений ментальними станами і процесами. Семантичною теорією, яка лежить в основі когнітивістського аналізу дискурсу є когнітивна семантика, у якій значення лінгвістичних одиниць було поставлене у залежність від змісту ментальних станів користувачів мови¹⁴. Аналітична соціальна філософія до підстав дискурсу додає доінтенційний фон здібностей індивідів. До фонових підстав належить, наприклад, здатність утворювати і вживати мову.

У руслі антименталістського підходу висловлюються представники комп´ютерних наук, вважаючи, що при включенні ментальних станів у число умов істинності «умови відповідного значення все ж таки трактуються неначе воно було б об´єктивним станом справ... Для того щоб зрозуміти, як значення спільно поділяється, ми повинні дивитись на соціальний, а не на ментальний вимір»¹⁵. Вони пропонують вважати значенням не ментальні параметри, а зобов´язання, бо «суттєвою рисою людського існування є здатність взяти на себе зобов´язання і бути відповідальним за курси дій, які вони передбачають»¹⁶.

Одним із різновидів соціальної семантики, яка розробляється у межах інституціоналізму, є інфе- ренціалізм ментальних статусів. Цей інференціалізм протистоїть когнітивізму, бо у поясненні концептуального змісту тверджень і установленні параметрів, відносно яких здійснюється істиннісна оцінка тверджень, він виходить не з ментальних станів, а із зобов´язань, які називає ментальними статусами. Зобов´язання виступають деонтичним компонентом соціального значення.

Якщо прийняти ту точку зору, що зобов´язання є складовою змісту і переконань, і інтенцій, тоді відкриваються можливості для моделювання нормативної структури або нормативного аспекту ментальних станів. Це має вагоме практичне значення. Наприклад, відомий представник філософії права Ганс Кельзен вважав, що норма є смислом акту волі¹⁷.

За цього розуміння зобов´язань немає різкого протистояння між когнітивізмом та інституціоналізмом, бо можна, наприклад, виокремити і когні- тивну, і нормативну складові переконань. Більш жорстоко протиставляються когнітивізм та інституціоналізм тоді, коли заперечується зведення соціального до індивідуального, заперечується менталізм як засіб пояснення соціальних феноменів і ментальні стани заміняються на ментальні статуси, як це зроблено саме в інференціалізмі ментальних статусів.

У цій семантиці йдеться про зобов´язання до істини тверджень і, відповідно, до того, у що вірять: «Зобов´язання набувають пропозиційного змісту завдяки інференційній артикуляції, тобто завдяки тому, що схоплюються у павутині зобов´язання, уповноваження і відносин сумісності/несумісності один з одним»¹⁸. Зобов´язанням приписується пропозиційний зміст, але вони не є пропозиційними станами. Відповідно до цієї позиції, зобов´язання є швидше деяким відношенням до пропозиції, ніж пропозиційним станом.

Жорсткому протистоянню когнітивізму та інституціоналізму більше відповідає інше трактування зобов´язань, за якого зобов´язання пов´язується із прийняттям пропозиції, а не з переконанням в тому, що вона істинна. Дійсно, можна приймати якісь погляди, схвалюючи їх, але не вважаючи їх істинними.

Розуміння зобов´язань, запропоноване в інфе- ренційному варіанті семантики соціальних значень, співпадає із підвалинами, на яких базується антикогнітивістська і навіть антименталістська концепція діалогу К. Л. Гембліна, за якої хід діалогу треба пояснювати без звернення до ментальності, тому що правила діалогу стосуються не переконань та інтенцій, а того, що у ньому висловлено: «Той, хто говорить, зобов´язаний до твердження, коли він робить його сам або погоджується з ним, як зробленим кимось, або погоджується з іншими твердженнями, з яких воно випливає. Зобов´язання не необхідно є переконанням, а швидше за все функцією власне мовних подій, які сталися»¹⁹.

Цієї ж позиції дотримуються при побудові моделей діалогу для теорії аргументації: діалогова структура базується не на переконаннях, а на зобов´язаннях того, хто аргументує, бо зобов´язання набагато легше детермінувати, судячи із того, що він сказав²⁰.

Отже, найбільш виразними в аналітичних дослідженнях соціальної взаємодії виступають два підходи. Перший пояснює соціальні феномени через їх співвідношення із переконаннями, бажаннями та інтенціями. Так пояснення значення лінгвістичних виразів через звернення до змісту ментальних станів довгий час було одним з головних прийомів аналітичної філософії свідомості. Другий підхід пов´язує таке пояснення із зобов´язаннями.

Відповідно при до цих установок розробляються сучасні концепції семантики соціальних значень, тобто до числа точок референції, що складають контекст інтерпретації тверджень, додаються або ментальні стани, або ментальні статуси. У когнітивній семантиці значення промовляння речень поставлене у залежність від змісту ментальних станів користувачів мови, а в семантичному інференціалізмі воно поставлене у залежність від інференційної ролі ментальних статусів. Можна припустити, що семантикою соціальних значень має бути саме семантика соціальних зобов´язань. Передумовою побудови такої семантики, звісно, є показ того, як значення спільно поділяються.

Наведені аргументи щодо доповнюваності когнітивістського та інституціоналістського підходів у поясненні соціальної взаємодії, що свідчили про можливість подолання жорсткої опозиції індивідуа- лізм/голізм у розгляді питання про підстави дій, спонукають до побудови семантики соціальних значень, у якій поєднуються посилання на ментальні стани і посилання на ментальні статуси. Ця семантика може бути застосована при побудові моделей аргумента- тивних діалогів.

‘Бауман З. Текучая современность. - СПб.: Питер, 2008; Де- комб В. Інституції сенсу - К.: Український центр духовної культури, 2007; ²Davidson D. Epistemology externalized // Dialectica, 1991. - № 2-3. - Р. 193, 201, 202; ³Goldman A. I. Veritistic Social Epistemology // Twentieth World Congress of Philosophy naideia: Philosophy Educating Humanity, Copley Place, Boston, Massachusetts, 10-16 August 1998, p.6; ⁴Searle J. R. The Rediscovery ofthe Mind. - Cambridge, Massachusetts, London: A Bradford Book, The MIT Press, 1994. - P. 193; ⁵Searle J. R. The Construction of Social Reality. - NY: The Free Press, 1995. —147; ⁶Парсонс Т. О структуре социального действия. - М.: Академический проект, 2000. - С. 483; ⁷Там само, 412; *Ruben D. - H. The Metaphysics of the Social World. - London, Boston, Melbourne and Henley: Routlege and Kegan Paul, 1985. - Р. 86; ⁹Там само, 165; ¹⁰Там само, 170, 126; “Searle J. R. Rationality in Action. Cambridge, Massachusetts, London, England: A Bradford Book, The MIT Press, 2001. - P. 208, 210, 203; ¹²Brandom R. B. Articulating Reasons: An Introduction to Inferentialism. - Cambridge, Massachusetts, London: Harvard University Press. - 2000. - P. 34; ¹³Searle J. R. Rationality in Action, P. 181; ¹⁴Gardenfors P. The Emergence of Meaning // Linguistics and Philosophy. - 1993. - V. 16, № 3. - P. 285; ¹⁵Winograd T., Flores F. Understanding Computers and Cognition: A new foundation for Design. - Ablecs Publishing Corporation, Norwood, New Jersey, 1986. - P. 86, 60; ¹⁶Там само, 106; ¹⁷Кельзен Г. Чистое учение о праве. Выпуск первый. - Москва: ИНИОН, 1987. - С. 12; ¹⁸van Gelder, Tim. Monism, Dualism, Pluralism// Mind and Language, V. 13, № 1, 1998, P. 87-88; ¹⁹Hamblin C. L. Mathematical Models of Dialogue // Theoria. - 1971. - V. XXVII, № 2. - P. 136; ²⁰Wal- ton D. The Place of Dialogue Theory in Logic, Computer Science and Communication Studies // Synthese. - 2000. - V. 123, № 3. - P. 337. Navrotsky V.