І.М. Романюк

Останні десятиліття в історії України супроводжуються процесом духовного відродження, а отже пробудженням інтересу до вітчизняної історії та культури. Витокові традиції української державності завжди були поєднанні з релігією.

Особливу сторінку в історії церкви становлять 1950-ті роки. Це були не лише роки хрущовської «відлиги», але і продовження радянської релігійної політики,пов’язаної із намаганням системи усунути церкву із суспільного життя.

Окреслена в назві проблема видається актуальною з огляду на посилений інтерес науковців до історії православної церкви, державно- церковних відносин. Щодо становища російської православної церкви (РПЦ) середини 50-х років ХХ століття, то тема у науковій літературі розроблена явно недостатньо.

В 90-ті роки минулого століття в Україні побачили світ ряд оригінальних праць, Серед них варто виділити праці В. Пащенка [1], [2] О. Бажана і Ю. Данилюка [3], П. Панченка [4] та інших дослідників.

Ця проблема певним чином відображена в ряді публікацій зарубіжних авторів, зокрема російського дослідника А.Ніколіна [5], канадського вченого Д. Поспєловського [6] тощо. Про утиски РПЦ у повоєнні роки йдеться у схваленій Учбовим комітетом Священного синоду колективній монографії «Історія Російської Православної церкви» [7].

Незважаючи на високий теоретичний рівень опублікованих матеріалів, значну кількість питань ще потрібно вивчити, уточнити, з’ясувати.

В основу даної статті покладені матеріали віднайдені автором у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Це підготовлена головою Ради в справах Російської Православної церкви при Раді Міністрів СРСР В.Карповим спеціальна таємна інформаційна довідка для вищого партійного керівництва СРСР і Союзних республік про становище РПЦ на середину 50-х рр. ХХ ст.

Вищою церковною владою в православній церкві, її віровченні, а також у церковному управлінні були Сбори (з’їзди). Помісні собори для окремих автокефальних церков і вселенські - для православних церков світу.

Вселенських соборів у історії церкви до 1721 року було 9. З 1721 року і аж до 1917 року помісних соборів у Росії не скликали, а це означало що й не було патріархів. Існував лише «Святійший урядовий Синод» на чолі з обер- прокурором, який мав досить таки необмежену владу [8, арк.212].

Лише 10-й помісний собор РПЦ у 1917 р., який проходив близько 8 місяців відновив патріаршество в Росії і обрав патріархом Тихона. З 1926 по 1943 роки на чолі РПЦ був Митрополит Сергій, як місцеблюститель патріаршого престолу. Із 8 вересня 1943 р. по 15 травня 1944 р. він був патріархом Московським і всея Русі (але без скликання помісного Собору [8, 212].

Одинадцятий Помісний Собор у 1945 р. обрав патріархом Алексія, при участі багатьох патріархів світу. Двохсотня перерва в соборній практиці РПЦ не зачіпала основних церковних канонів і основ віровчення, які визначали життя православної церкви. Також при патріархові Алексію діяв і Синод, але він принципово відрізнявся від Священого Синоду періоду 1721-1917 рр. Тоді це був державний колективно-церковний орган, а досліджуваний нами період Синод став дорадчим органом при патріархові всея Русі, який мав трьох постійних членів в особі митрополитів - Крутицького (Московського), Київського і Ленінградського, і 3-х непостійних членів Синоду, які призначались на сесіях (чотири сесії на рік) у порядку черги із числа єпископів [8, арк.212-213].

Також при патріархові діяло управління справами, канцелярія, господарське управління, а також відділ зовнішніх зносин, навчальний комітет, видавничий відділ. Великого значення Синод в управлінні РПЦ не мав. Практично всі справи готувались відділами, або особисто патріархом Алексієм, або митрополитом Миколою. РПЦ складалося із єпархій, які у досліджуваний період були у кордонах областей країни.

У повоєнній Україні існував екзархат Московської патріархії, яку очолював митрополит Київський і Галицький Іоан. Єпархії ділились на благочинні округи (від 3 до 11) які були адміністративними помічниками єпископів для зв’язків з церквами і приходами [8. Арк.213]

Станом на перше січня 1956 р. в СРСР перебувало на регістрації 13463 православних церков із них власне типових православних храмів - 10844 і 2619 молитовних будинків. Ці цифри за висловом В. Карпова були абсолютно точними, але не для друку [8, арк.214].

Якщо ми узагальнимо цифри 1956 р. і порівняємо їх з даними 1950 року то зменшення реальної кількості православних церков і молитовних будинків складало 938 одиниць, а в порівнянні з 1945 роком таке зменшення складало приблизно 2,5 тис. одиниць [8, арк.214].

У 1916 р. православних церков було 54174 одиниць 23553 молитовних будинків і капличок, а разом 77727 (не рахуючи церков в армії і на флоті). Духовенства в 1916 р. було 117915 осіб не враховуючи священників в армії і на флоті [8, арк.213].

Духівництво як відомо є біле і чорне. Чорне духівництво - це ієромонахи тобто освячені у священики або навіть в архиреї із монахів. Архіреї (єпископи, архієпископи, митрополити, патріархи, які не здійснюють ніяких «треб», тобто вони не можуть відспівувати, хрестити. Вони лише служать і управляють єпархіями.

Загалом архіреїв РПЦ на середину 50-х рр. було 81 особа, не рахуючи патріарха. З них 60 архіреїв були правлячими тобто керуючими єпархіями в СРСР, 4 вікарними, тобто помічниками єпархіальних архіреїв, 7 архіреїв очолювали єпархії за кордоном і 10 знаходились поза штатом: по хворобі або з інших причин. За віком 62,2% архіреїв були старшими 60 років, з них 14 осіб старші за 75 років, молодшими 50-ти років служили лише 5 архіреїв [8, арк.214].

Біле духівництво, тобто - диякони, протодиякони, священики і протоієреї на середину 50-х років складали 12151 осіб, тобто на 1,5 тис. осіб менше ніж у 1949 році. Лише за 6 років (1949-1955) у складі духівництва відбулись такі зміни за віком: якщо в 1949 р. священників до 40 років було 12,6% то вже в 1954 р. 11,2%. Священиків старше 55 років в 1949 р. було 58%, то в середині 50-х - вже 64% [8 арк.214].

У кожному приході були виконавчі органи, які повинні були обиратись із числа двадцяток, тобто осіб які взяли на себе відповідальність за збереження храму.

Відповідно до змін внесених у новий статут 1945 р. настоятель храму входив до складу церковної ради і був її головою. На середину 50-х рр. РПЦ належало 57монастирів, 9 скитів, а в них 4,5 тис. монахів і монахинь [8, арк.215]. Але ці дані ні в яке порівняння не йшли з 1916 роком, коли в Росії діяло 1025 монастирів 478 - чоловічих і 547 жіночих), а в них перебувало 95 тис. монахів і послушників [8 арк.213].

Російськиій православній церкві належало 8 духовних семінарій в Ленінграді, Москві, Києві, Одесі, Луцьку, Саратові, Ставрополі і Мінську (семінарія на території Жировицького монастиря Грозненської області), а також дві духовні академії в Москві і Ленінграді. РПЦ вела значну видавничу діяльність - видавала щомісячний «Журнал Московської патріархії», церковні настільні календарі, церковні книги тощо [8 арк.215].

Православна церква вела представницьку роботу. Лише протягом 1954-1955 рр. Московську патріархію відвідали 137 делегацій із 32 країн, загальна кількість представників - 971 осіб. В середині 50-х рр. РПЦ мала свої представництва в Берліні, Китаї, Фінляндії, Австрії та інших країнах.

Загалом протягом 1944-1956 рр. всього до СРСР приїжджали 315 духовних і церковних осіб. за цей час виїжджали із країни 211 осіб (148 в Європу, 43 на Близькій Схід, 8 осіб до Америки, 12 осіб до Китаю [8 арк.217].

Отже, ці джерельні дані свідчать про те, що не дивлячись на утиски і гоніння Російська православна церква продовжувала відігравати свою позитивну роль в житті радянського суспільства середини 50-х років минулого століття.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. - Ч.І. - Полтава, 1997. - 354 с.
2. Пащенко В. Російська православна церква наприкінці хрущовської «відлиги» // Український історичний журнал. - 2001. №5. - С.141-150.
3. Бажан О., Данилюк Ю. Випробування вірою. Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в України в другій половині 1980-ті рр. - К., 2000. - 332 с.
4. Панченко П. Релігійні конфесії в Україні (40-і - початок 90-х рр.). - К.: Інститут історії України, АН України. - 1993. - 49 с.
5. Николин А. Церковь и государство. История правовых отношений. Издание Сретенского монастыря. -М., 1997. - 430.
6. Поспєловский Д. «Русская Православная Церковь» в ХХ веке. - М., 1995. - 389 с.
7. История Русской Православной Церкви. - СПб., - 1997. - Т.1. - 537с.
8. Центральний державний архів громадських об’єднань. - Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 4263. - 301 Арк.