Труднощі переходу до демократії, як в Україні, так і в інших посткомуністичних країнах, спалах активності мас під час «помаранчевої революції» загострили увагу науковців до проблеми політичної участі як своєрідної інтегральної характеристики політичної культури.

Історію становлення взаємовідносин громадянина й суспільства неможливо зрозуміти поза культурою, тобто поза людським змістом соціальності. Йдеться про соціокультурний підхід до вивчення суспільства як єдності культури й соціальності в їх конкретно-історичних формах. Адже в реальному житті культура й соціальність нерозривні.

Інтерес до проблеми соціокультурних впливів на суспільно-політичну активність індивідів не випадковий. На думку окремих дослідників, в соціології певний час переважала тенденція зводити модернізацію до структурних чи інституційних змін, соціо-економічних процесів. Культурні ж аспекти соціальних трансформацій були на другому плані. Проте реалії ХХІ століття саме їх висувають на авансцену соціологічного теоретизування¹.

Науковці-гуманітарії виокремлюють, як мінімум, три версії соціокультурного підходу, які дозволяють більш-менш повно вивчати сучасне суспільство. А саме: а) культура є якістю суспільства і соціального життя та соціальних відносин у його межах; кожне конкретне суспільство є якісно визначеним через його культуру; саме тому і саме цим воно відрізняється від інших суспільств; б) культурне і соціальне - це два базові складники суспільства; їх питома вага і співвідношення в межах соціуму має конкретно-історичний характер; в) суспільство є різновидом системи, яка, залежно від співвідношення в ній соціальності й культури, розвивається від простої до складної надорганічної і далі - до соціокультурної системи, що має здатність саморозвиватися й самор егулюватися².

Настановлення на ефективну політичну участь - неодмінний компонент демократичної політичної культури, а участь - найважливіший елемент функціонування демократії. Саме завдяки йому громадяни добиваються того, щоб структури влади були їм підзвітними.

Не менш важливим для культури демократії є формування відповідної моделі поведінки суб’єктів політичних відносин, на чому наголошували, зокрема, Г. Алмонд, С. Верба, С.М. Ліпсет, Р. Даль, Г. Ерме, Р. Інглгардт, А. Інкельс, Р.Д. Патнам.

«Міць демократії немислима поза повноцінною демократичною культурою. Демократія життєздатна лише тоді, коли віддзеркалює політичний досвід і справжню злагоду в суспільстві - згоду, яка спирається на почуття відповідальності й домінування загального інтересу», - наголошує Г. Ерме³. На його думку, демократія, - це, насамперед, культура, а не лише система інститутів; у будь-якому випадку, - це набуток еволюції культурного розвитку, без якого ці інститути не мали б коренів.

Всебічна підтримка та культивування політичної культури демократії сприяє формуванню прошарку громадян, які не лише віддані ідеалам демократії, але й на практиці підтримують базові демократичні інститути.

Сучасний громадянин має володіти мінімально достатнім обсягом знань про те, що відповідає його інтересам, і про те, який політичний вибір дозволяє йому забезпечити ці інтереси. Сучасні інститути не можуть працювати самі по собі.

Вивчення проблеми політичної участі не можна відокремлювати від дослідження соціально- економічних умов існування індивіда, від умов, у яких він виховувався й проходив соціалізацію. Людина не народжується членом суспільства і громадянином - вона стає ним в результаті тривалої взаємодії з оточенням.

Україна, здобувши незалежність, устами тодішніх своїх очільників задекларувала розбудову демократичної держави. Та ніхто тоді не замислювався, на яких засадах має вона розбудовуватися.

Розмірковуючи над долею демократії, І.Ільїн писав: «Будь-який політичний устрій має власні життєві основи. Зникають ці основи - й політичний устрій вироджується у зловісну карикатуру, а потім власну протилежність. Брак цих основ у житті народу означає, що цей народ не здатний до такого політичного устою; що такого державного устрою зовсім не слід запроваджувати під загрозою згубних його наслідків. .демократія має власні життєві основи - в дусі народу, його правосвідомості, в його соціальному укладі. Немає цих основ - і демократія вироджується або в охлократію, або в тиранію⁴. У цьому контексті слід звернути увагу на таку закономірність: переважна більшість економічно розвинутих країн є демократичними. Тому справедливо можна стверджувати, що економічний розвиток створює в суспільстві сприятливі умови для розгортання процесів демократизації.

Перехід до демократії передбачає наявність відповідних умов і у сфері соціальних відносин. Потрібно зауважити, що соціальні умови демократії виникають зазвичай у надрах громадянського суспільства. Чим досконаліше суспільство, тим ефективніша демократія. Якість суспільства залежить від якості членів даного суспільства та їх рівня культури, прагнень, моралі тощо. Головна умова ефективного функціонування громадянського суспільства полягає в соціальній і політичній свободі, гармонійних відносинах з державними структурами. Соціальна свобода забезпечує активну участь людей у справах громади та у політичному управління, в широкому розумінні - у самовизначенні особи в суспільстві.

Соціально-класова структура України з перехідною економікою має певні особливості. По- перше, в неї не існує чітких кордонів між класами за професійною ознакою. Це пояснюється тим, що ці класи потрапили під жорнова двоєдиного процесу: «розмивання» старих класів і формування нових. У соціальній структурі таких країн з’являється багато маргіналів - «напівробітників», «напівбізнесменів», «напівселян», які перебувають в стані переходу з однієї соціальної спільноти до іншої. Відтак їм доводиться «грати» різні соціальні ролі. По-друге, значна частина громадян животіє на межі бідності. По-третє, існує порівняно невелика частина середнього класу, який тільки починає формуватися.

Протягом багатьох століть люди намагалися поліпшити умови свого життя, покращити добробут. Це аксіома суспільного життя. Водночас суспільне багатство може сприяти розвиткові демократії лише тоді, коли воно більш-менш рівномірно поділене між усіма членами суспільства. Вкрай необхідною умовою сучасної демократії є соціальний плюралізм, зумовлений розвинутою структурою економічних і соціально-політичних інтересів. Такий плюралізм, у свою чергу, породжує політичний плюралізм, як важливий чинник демократичних перетворень.

Соціальний плюралізм передбачає наявність такої важливої передумови демократії, як численний і впливовий середній клас. Аристотель, розмірковуючи над формами суспільного устою, вважав, що середній достаток з усіх благ - найкращий⁵. На думку С.Ліпсета, саме середній клас може свідомо виконувати посередницьку роль у врегулюванні конфлікту між крайнощами й винагороджувати голосами помірковану демократичну партію й покарати екстремістів⁶.

Від позицій середнього класу значною мірою залежить доля демократії. Для переважної більшості представників цієї спільноти джерелом існування є приватна та інтелектуальна власність. З її втратою вони втрачають головне - джерело існування. Демократія не тільки створює сприятливі умови для розвитку приватної власності, а й гарантує захист її від незаконного загарбання. Очевидним є те, що представники середнього класу більше, ніж багаті чи бідні, зацікавлені в суспільстві, в якому панує справедливість, порядок і стабільність.

Важливим висновком сучасної суспільної науки є те, що не економічний розвиток чи соціальна структура зумовлюють демократизацію, а культура, яка під впливом економіки й соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства. Але водночас при нерівномірному розвитку різних сфер суспільства культура може відставати - «запізнюватися». Йдеться про те, що зміни в економіці й технології можуть значно випереджати зміни в соціокультурній сфері.

На нашу думку, більшість конфліктів у сфері суспільно-політичних відносин в Україні є наслідком знаданого «запізнення». Так функціонування таких демократичних інститутів, як вибори, опозиція, спотворюється через неналежне правове забезпечення, через антидемократичні традиції, невідповідність застарілої ментальності, через елементарну культурну обмеженість суб’єктів політичних відносин.

Політична культура є похідною від процесів, що відбуваються в суспільстві. Тому для перехідних суспільств існує «проміжний» тип культури: він вбирає в себе як рудименти попередніх суспільних відносин, так і паростки нових. Для України це передовсім наявність елементів, що складають дихотомію «тоталітаризм - демократія».

На характер змін у перехідному суспільстві вагомо впливають морально-духовні фактори, до яких належать ідейні переконання, цінності й норми певної політичної культури, в тому числі й демократичної. Оскільки вони детермінують поведінку конкретних суб’єктів політичного процесу

індивідів, еліт, соціальних, демографічних груп, спрямовуючи розвиток суспільства у певному напрямі, тому знання масових настроїв є важливою складовою здійснення ефективної політики.

Політичній культурі українського суспільства загалом притаманне поєднання різних систем цінностей, часом несумісних політичних орієнтацій та діаметрально протилежних типів політичної свідомості, позитивних і негативних характеристик явищ і політичних процесів, раціональних та ірраціональних чинників. За спостереженнями соціологів, специфічною ознакою свідомості в умовах посттоталітарного розвитку є амбівалентність з комфортно-нігілістичною спрямованістю⁷.

Людина може одночасно виступати за ринкову економіку й фіксовані ціни, за демократію й заборону опозиційних партій, за свободу пересування й дозвільний режим прописки тощо. Це визначається не лише результатами розвитку економіки й рівнем життя пересічної людини, а й також впливом на соціально-політичну ситуацію залишкової радянської субкультури. Суперечливість та амбівалентність політико-ідеологічних орієнтацій свідомості, поряд з низькими показниками якості життя, вадами демократичного розвитку, зумовлені також і браком стратегічної концепції реформування, що дезорієнтує масову свідомість у пошуках нових світоглядних орієнтирів.

Індикатором якості політичної участі вважають політичну ефективність, яка, у свою чергу, дає змістову характеристику панівній у суспільстві політичній культурі. Під політичною ефективністю розуміють відчуття пересічною людиною можливості справляти вплив на політичний процес. Високий рівень політичної ефективності в масовій свідомості громадянин корелює з розвинутою демократією в країні⁸.

Серед причин, які зумовлюють низький рівень громадської активності, можна назвати такі: наявність соціально-психологічних стереотипів, пов’язаних з патерналістськими настроями, які частково відтворюються в умовах несправедливої та недосконалої системи розподілу ресурсів на всіх рівнях; низький рівень матеріального забезпечення переважної більшості громадян, що корелює мінімальними показниками громадської активності; брак політичних ідеалів, які б стимулювали громадянську активність; втрата довіри до інститутів державної влади та можливості впливу на них, а також брак розвинутих механізмів зворотного зв’язку між владою і громадянами; нерозвиненість інституційної структури громадянського суспільства, яка слугує каналом громадянської активності - профспілок, громадських організацій, об’єднань і груп, незалежних ЗМІ тощо⁹.

Отже, дане дослідження, як і соціально-політична практика, дозволяють зробити деякі узагальнення щодо характеру соціокультурних чинників політичної участі в умовах демократичної трансформації в Україні. По-перше, немає чіткої диференціації соціально- стратифікаційної структури суспільства; процес поляризації супроводжується вимиранням старого середнього прошарку і надто повільним формуванням нового. По-друге, тип політичної культури українського суспільства науковці оцінюють як перехідний з ознаками аномійної деморалізованості значної частини населення. Політичній свідомості українського населення притаманна така риса, як схильність до конформізму. Майже для половини населення України демократія не є бажаним типом державного устрою. По-третє, головна загроза майбутньому демократії в Україні детермінується кризою ідентичності, притаманною значній частині громадян. Справа в тому, що нові суспільні відносини, пов’язані з цінностями сучасної демократії, вступають у суперечність з цінностями, які відтворюють рудименти радянської субкультури: подвійна мораль, уявна, а не реальна відданість ідеалам та інші деструктивні риси. По-четверте, є певні ознаки пожвавлення демократичної політичної участі: дещо зросла політична ефективність, спостерігається позитивна тенденція зміни базисного типу особистості.

Новим етапом у розвитку української демократії є вихід на політичну арену нових соціальних груп, зокрема, представників нового середнього класу, зацікавлених у встановленні стабільних, правових і демократичних відносин; зростає політична культура громадян; «дорослішає» громадянське суспільство.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Танчер В. Соціологічна концептуалізація суперечливого процесу модернізації // Суспільна трансформація: концептуалізація, тенденції, український досвід / За ред. В.В. Танчера, В.П. Степаненка. - К. С. 13-26; 2. Черниш Н., Ровенчак О. Основні поняття і положення соціокультурного підходу та специфіка застосування їх у соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 1. - С. 37 - 53; 3. Эрме Г. Культура и демократия / Пер. с франц. - М.: Издательская група «Прогресс», «Експорт», 1994. - 192 с; 4. Ильин И. Основы демократии // «Наши задачи». Избранные статьи (1948 - 1954 гг.) // Юность. - 1990. - № 8. С.60 - 71; 5. Аристотель. Политика // Мыслители Греции. От мифа к логике: Сочинения. - М.-Харьков, 1998. - С. 441-699; 6. Ольшанский Д., Харитонова О. Перестройка как неудавшаяся попытка политической модернизации // Весник МГУ. - Серия 12. Политические науки. - № 6. - 1995. - С. 28 - 36; 7. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. - К., 1994. - 168 с.; 8. Паніна Н. Українське суспільство 1994 - 2005р.р.: соціологічний моніторинг. - К.: Видавництво Софія, 2005. - 160 с.; 9 Пастухов В.Б. Украина - не с Россией. Причины и последствия стратегических просчетов российской политики по отношению к Украине // Полис. - 2005. - № 1. - С. 25 - 35.